Caдик-паша "під стягом Дорошенка". — Міцкевич і Україна.
В Звітї управи ґімназіяльних наукових курсів з українською викладовою мовою в Biдни за шкільний рік 1915/16 помістив о. д-р Йосиф Застирець історичну розвідку п. н. "Під стягом гетьмана Дорошенка. Епізод з кримської війни". Розвідка займаєть ся участю Михайла Чайковського (Садика-паші) в кримській війнї, в якій він орґанїзував віддїл козаків. До отсих уваг про розвідку спонукують мене дві річи: 1) в розвідцї безкритично величаєть cя sui generis козакофільство Садика-паші, бачучи в нїм вислів новочасної ідеї української національної самостійности; 2) так само безкритично величаєть ся Міцкевича, який належав до віддїлу Садика-паші, за слова, сказані ним про Україну.
Садик-паша зорґанїзував віддїл козаків, снував пляни про утворенє якогось українсько-бесарабського князївства під протекторатом Туреччини і дістав для свого віддїлу "хоругов запорожського війска з часів підданя ся (! — ой, бідна українська мово!) Петра Дорошенка Туреччинї". Се авторови вистає, щоби цїлий епізод назвати "Під стягом гетьмана Дорошенка" і представити справу так, нїби-то Садик-паша був воскресителем Дорошенкової української національно-державноі ідеї, тай на кождім місци ідеалїзувати його.
Ось пару примірів:
"Михайло Чайковський був нащадок по жіночій лїнїї гетьмана Брюховецького та свояком тих Чайків, котрі лягли при руйнованю запорожської сїчи. Історію України і Запорожа знав він добре. Він вслухав ся в поезію нашого народу і в його історичні думи. Палка його уява горіла спогадами про подвиги Дорошенка, Мазепи, Орлика і других (чому не инших?) дїячів та серед еміґрації стараєсь (чому не: стараєть ся?) він словом і дїлом прояснити похибки у взаєминах між Польщею і Україною (неначе би тут ходило о "похибки", а не о основні національно-державні тенденції!).
Пишучи про плян Садика-паші "вдерти ся через Прут в українські землї", автор додає ось яку сентиментальщину: "Сих земель, рідної України, не бачив він від щасливого молодого віку та від 1831 р."
Або: "Садик-паша вів своє запорожсько-отоманське війско як правдивий ватажко-гетьман, оспіваний в нашій народній думі або у Шевченка".
Ще чого доброго, і автор скаже нам величати Садика-пашу як одного з українських національних героїв на рівнї з Хмельницьким, Дорошенком, Мазепою!
До віддїлу Садика-паші вступив Міцкевич. Автор віднаходить його розмову з сього приводу, де Міцкевич каже, що треба зачати повстанє на Українї, бо "Австрія і Прусія не хотять повстаня Польщі, одначе Польща знайдеть ся, коли удасть ся повстанє на Українї". Ся думка так заімпонувала авторови, що він кличе: "Проґрама Міцкевича поражає нас своєю актуальністю".
І взагалї автор просто одушевлений Міцкевичем. Він пише: "Міцкевич cтав під стягом гетьмана Дорошенка! Він радїв тим і все повторяв: "Bez Ukrainy nie będzie Polski! В 1831 р. — говорив він — бороли ся Поляки о затриманє конституції; тепер треба бороти ся за Польщу. Всї Поляки повинні тепер стати жовнїрами, так, як всї Українцї стали ними за Хмельницького".
Чи є тут чим одушевляти ся, про се далї, а тепер ще одна виписка:
"Все те — каже автор — є дуже знаменне для дїяльности Адама Міцкевича. Він не був жовнїром в 1831 р. Доперва на старість стає ним в таборі козаків. Був би вже час прослїдити і заналїзувати у нас дїяльність і житє того великого поета, уродженого на Чорній Руси, і його симпатії до наших змагань".
Ну, ще й Міцкевич ґотов попасти в лик українських національних святих, — адже він "уродив ся на Чорній Руси" і мав "симпатії до наших змагань".
А тимчасом знанє історії й ідеольоґії польської революційної еміґрації першої половини XIX. ст. поясняє нам ті річи так, що не остає анї тїни якогось сумнїву. Для сього вистало би взяти хоч би невеличку працю Франка п. н. Адам Міцкевич, До галицьких приятелїв, переклав і пояснив Іван Франко, Львів 1903.
Як виглядали "симпатії до наших змагань" у польських еміґрантів, в тім числї й у Міцкевича, про се говорить нам відозва, яку видало "Towarzystwo Litewskie і Ziem Ruskich", заложене польською еміґрацією в Парижи в 1832 р. В тій відозві читаємо: "Литовцї з Русинами заложили Товариство Литовське й Руських Земель, щоби оголосити світови, що Русь і Литва подїляють долю Польщі, що нема Польщі без Литви й Руси, що Русь і Литва, се Польща". Далї говорить ся про потребу товариства, "в якім тільки по імени можна би пізнати Русь і Литву, по імени, яке треба заховати не для нас, а для світа, щоби ним усе пригадувати, з яких країв складаєть ся Польща, які краї хотять і мусять бути свобідною, цїлою й незалежною Польщею".
Провідна думка сеї відозви була безперечно ідеольоґією всеї польської революційної еміґрації.
Сам Міцкевич написав з кінцем 1832 або з початком 1833 р. "Лист до галицьких приятелїв", у якім на поставлені ґрупою польських дїдичів у Галичинї питаня дає деякі вказівки, як вести польську пропаґанду. Читаємо там між ин.: "Князь, ґраф, селянин і Жид однаково нам потрібні. Кождого з них треба переробити на Поляка". "Особи, що мають значінє наслїдком маєтку й роду, можуть безмірно прислужити ся національній справі, протеґуючи, запомагаючи, заохочуючи людий усякого стану, в яких бачать любов до Польщі; особливо треба заводити приязні зносини з патріотичним духовенством деяких вір. Найбільше ж мати на увазї руське духовенство".
А в самій розмові Міцкевича, яку наводить автор, знаходимо отсї слова: "Zamiast rzeczy rozłączać kwalifikacyami i celami osobistymi, że to polskie i katolickie, a to tureckie i kozackie, trzeba wiązać, łączyć, jedno zyć, przymnażać, gdyż inaczej sami ziarna rozdwojeń posiejemy tam, gdzie już węzły osłabły i ostygły, jak na Rusi i Ukrainie".
Здаєть ся, аж за богато доказів, що коли Міцкевич говорив: "Bez Ukrainy nie będzie Polski", — то се в його устах значило те саме, що говорила відозва "Товариства Литовського і Руських Земель" про те саме.
І коли Міцкевич думав, що хоч "Австрія і Прусія не хотять повстаня в Польщі", одначе "Польща знайдеть ся, коли вдасть ся повстанє на Українї", — то розумів він се так, що на Українї повинно почати ся і вдати ся повстанє за відбудованє Польщі в історичних границях. Тому зовсїм безосновне одушевленє автора, що "проґрама Міцкевича поражає нас своєю актуальністю", при чім автор бачить ту актуальність в тім, що "нанесенє рішучого удару Росії без порушуваня польської квестії лежало в інтересї всїх без виїмку европейських держав". Автор собі думає "актуально", що нанесенє такого удару Росії можливе через відірванє України, — але Міцкевич думав зовсїм инакше.
Україна (так само й Литва) була в понятю польської революційної еміґрації не означенєм національно-державної одиницї, тільки означенєм території, яка творить складову часть Польщі. Про таку "Україну" говорила польська революційна еміґрація; про любов до такої "України" писали польські поети української школи, а також Садик-паша; таку "Україну" мав на думцї й Міцкевич.
Так було тодї й так остало до нинї, про що найлїпше свідчать польські публїкації з часу війни.
Чи може маємо думати, що прим. "Kuryer lwowski" стоїть на українськім становищи, коли називає Східну Галичину "рідною землею"?! Думати так мало би таку саму основу, як ставити Садика-пашу на рівні з Дорошенкам або говорити про Міцкевичеві "симпатії до наших змагань".
[Дїло]
29.09.1916