Переосмислення класики завжди є однією зі складових пошуку ідентичності в культурному полі. Справжні шедеври – це твори на віки, в них закладені сенси, які не втрачають актуальності зі зміною політичної, історичної, соціальної парадигми. Показати ці істини сучасникам, вилущивши із декорацій часу, коли вони були створені, – за таку задачу українські митці дедалі активніше брались протягом останнього десятиліття, часу російсько-української війни.
Про те, як війна посилила інтерес до класики, дискутували на Форумі Центральної та Східної Європи VIA CARPATIA 2024. Особливу увагу звернули на інтерпретацію Івано-Франківським театром під керівництвом Ростислава Держипільського поеми Антона Міцкевича “Дзяди”, адже її вперше в Україні представили у мистецькій програмі форуму.
Модераторка Марія Гурська, журналістка, телеведуча, закликала учасників панелі до полілогу: “Ми говоримо про шедеври мистецтва та співпрацю між людьми як опору під час війни”. “Мертвий той, хто усіма силами не допомагає ближнім”, – каже Міцкевич у “Дзядах”. Це твір надзвичайно сучасний попри те, що був написаний 200 років тому. Розрив кайданів російського колоніалізму, любов до Батьківщини – і наше коріння, яке дає сили для боротьби. Наскільки близький Міцкевич для українців сьогодні?
Ірма Вітовська-Ванца, акторка, продюсерка, громадська діячка, заслужена артистка України, привітала український театр з постановкою:
“Мая Клечевська, режисерка цієї вистави, – одна з найпотужніших постатей в театральному світі Польщі. Для наших взаємин це важлива постановка – я знаю, що цей проєкт дуже успішно подорожує в Польщі.
Українські актори разом із Маєю та її командою провели паралелі сьогоднішнього часу з тими подіями, які описує Адам Міцкевич. І воно б'є надзвичайно потужно! Таке враження, що Міцкевич пише про ті події, які відбуваються зараз з нами.
Наші два суспільства – Польщі це вдалося раніше, українське проходить зараз – долають дуже важливий етап, процес деколонізації. Ми перестаємо дивитись на себе очима колонізатора і робимо абсолютно все для того, щоб більше не повертатися до цих практик, а подивитись на себе зсередини”.
Віталій Портников, журналіст, публіцист, телеведучий, лауреат Шевченківської премії, акцентував на актуальності й профетичному дарі класиків:
“І Тарас Шевченко, і Міцкевич прекрасно розуміли силу того, з чим вони борються.
Вони ніколи не недооцінювали імперії. І це дуже важливий момент, в якому вони відрізнялися і від своїх сучасників, і від нас. У перші місяці великої російсько-української війни я побачив серйозну недооцінку сили, з якою ми маємо справу.
Як протистояння буде відбуватися далі: у вигляді великої війни, чи війни обмеженої, чи дестабілізації – ми це ще побачимо. Але важливо, щоб ми розуміли: маємо справу не з якоюсь там недовершеною дурною країною, яка ні на що не здатна, економічно падає й не може військовим чином відповідати, а що ми протистоїмо одній з найбільш могутніх імперій XVIII–XX сторіч. Колишньому геополітичному гегемону Європи, якого вдалося вигнати з континента тільки шляхом холодної війни і багаторічного послаблення її економічного і політичного потенціалу. Зараз ми знову входимо в епоху послаблення Росії.
Однак і Міцкевич, і Шевченко показували це російське суспільство, не вигадували якихось там царів, що самостійно намагаються створити потугу наддержави, яка бореться з іншими народами. Вони показували російське суспільство, яке бачить наснагу в цій боротьбі. Саме імперська сила російського суспільства, готовність платити будь-яку ціну за поневолення інших народів, за знищення інших мов, інших культур – те, що влада і суспільство сходяться у цій симфонії зла – і робить Росію Росією. Якщо ми будемо чітко розуміти це – ми будемо знати, куди спрямувати удар”.
Алім Алієв, заступник генерального директора Українського інституту, з іншої точки зору показав важливість національних класиків:
“Міцкевич, і Леся Українка, і Шаміль Алядін, й інші автори вільних народів обов’язково переможуть імперії, які роками, століттями їх пригноблювали і далі продовжують це робити. Сьогодні, коли ми згадуємо ці прізвища, то говоримо, що проходимо важливий для нас процес деколонізації. І не лише всередині України, а й за кордоном, коли ми повертаємо собі свої імена. Імена своїх митців, історичних подій, які раніше привласнювали імперії, культурних явищ, які важливі в першу чергу для нашого ДНК. Цей процес достатньо складний, але зараз ми рухаємось через війну достатньо швидко в ньому.
Коли ми говоримо про деколонізацію знання – важливо подивитись на трошки ширшу оптику з точки зору культури. Ми говоримо про мистецтво, але нам ще важливо говорити про академію, про університет. Там, де ці знання ми повертаємо собі.
За останні десять з половиною років ми маємо бум сучасного українського мистецтва. Цьому посприяло й те, що свого часу ми вводили квоти на українську мову на телебаченні, більше й більше давали культурного контенту в ефір.
Дійсно, цей спротив і можливість демонструвати якісний культурний продукт народжується дуже часто в бомбосховищах. Але нам також потрібно розуміти, що цей процес творення нової культури не міг би бути таким повним, якби не було того, що створювалось у підпіллі в радянські часи, в часи Російської імперії”.
Аліція Лепковська-Голась, депутатка Сейму Республіки Польща від Підляшшя, засвідчила, що поляки розуміють свою роль як найбільшого амбасадора України в Західній Європі.
“Ми також хочемо брати участь у відбудові України, тому що це важливо і для вас, і для нас. Але також ми розуміємо цю роль з огляду на нашу історію у культурному вимірі.
У нас дуже довго не було власної держави. І ми розуміємо, що національна ідентичність може зникнути, якщо не буде культурної спадщини. Тому ми завжди підкреслюємо значення культурних цінностей як на регіональному, так і на національному рівні. Ми хочемо допомагати українцям у підтримці національної свідомості”.
Ельміра Аблялімова, громадська діячка, культуролог, ексгенеральна директорка Бахчисарайського державного історико-культурного заповідника, згадала кримсько-татарських митців, які за національну ідентичність, за свою творчість платили свободою – за те слово, яке викликало дію.
“Повернення до національних джерел і повернення історичної пам'яті, про яку зараз казали попередні виступаючі, – це те, що об'єднує нас всіх. Мова, культура, традиції – це є цим джерелом.
Політики змінюються. Кращі змінюються гіршими, гірші змінюються кращими. Але в Україні є унікальна риса, яка просто вразила весь демократичний світ. Це український народ. І головне зараз – не говорити про політику, а зберегти свою згуртованість”.
Отже, і сьогодні, через 200 років після написання, “Дзяди” Міцкевича допомагають нести світові правду про російську війну в Україні, а національні традиції й ідентичність є опорою в хаосі війни і для українців, і для кримчаків, і для поляків – так можна підсумувати цю розмову.
Підготувала Олена Шарговська
Фото Кирила Авраменка і Василя Чурікова
Сьомий Форум Центральної та Східної Європи VIA CARPATIA організований громадськими організаціями «Всеукраїнський демократичний форум» та «Верховина – Квітка Карпат» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження», Українського інституту книги, каналу «Еспресо» й TVP Worldwide.
04.01.2025