Володимир ГІНДА

Одна з найбільших трагедій Другої світової війни сталася 29-30 вересня 1941 року – масове знищення єврейських мешканців Києва в урочищі Бабин Яр. Протягом всієї німецької окупації в Бабиному Яру були знищені 100-150 тисяч людей. Утім, історія трагедії Яру містить чимало «білих плям», більшість із яких, напевне, так і залишаться нерозкритими через відсутність документів. Це породжує навколо них низку міфів.

 

 

Зокрема, за одним із них, розстріл євреїв відбувався за колишнім Єврейським цвинтарем у Києві. Згідно з іншим, розстрілювали в засипаному нині яру, що проходив під сучасною вулицею О.Теліги, а Бабин Яр розпочинався за станцією метро «Дорогожичі». Є навіть такий міф, згідно з яким, євреїв взагалі не розстрілювали в Бабиному Яру, а лежать тут жертви репресій 1920-1930 років. Тому, мовляв, у радянський час комуністи намагалися забути про Яр.

 

Але, окрім цих дрібних міфів, існують такі, що мають політично-пропагандистське підґрунтя і міцно вкорінилися в свідомості певної частини населення – попри спростування українськими істориками.

 

Бабин Яр. Осінь 1943 року

 

 

Напередодні 75-х роковин Бабиного Яру (звичайно, не так часто, як, скажімо, 10 років тому), довелося знову чути, здавалося, вже призабуті деякі з них, що були спростовані моїми колегами на самому початку XXI століття. Найбільш тиражовані серед них три: 1) що розстріли євреїв 29-30 вересня проводили українські націоналісти з Буковинського куреня; 2) що в Бабиному Яру німці з українцями розстріляли понад 200 тисяч євреїв (в окремих розвідках говорять про 100 тисяч); 3) що в урочищі знищували лише єврейське населення. Отож, укотре хотілося би нагадати, що ці твердження не мають нічого спільного з дійсністю.

 

Розпочнемо з нібито причетності Буковинського куреня (найчисленніша похідна група ОУН, яка розгорнула свою роботу на Наддніпрянській Україні)  до розстрілу євреїв 29-30 вересня 1941 року. Цей міф зародився у 1980-х роках, коли вище партійне керівництво СРСР і УРСР ухвалило рішення про посилення боротьби з українським буржуазним націоналізмом і «заходи з протидії діяльності» організацій і окремих діячів, які мали виразну антирадянську спрямованість. У 1985 році ці рішення були доповненні постановою ЦК КПРС про заходи у зв’язку з 40-річчям Нюрнбергського процесу та схваленою на її виконання постановою ЦК КПУ про додаткові заходи з викриття «нацистських воєнних злочинців та їх посібників, що переховуються у західних країнах». Саме тоді вперше і пролунали звинувачення на адресу Буковинського куреня щодо участі у розстрілах євреїв у Бабиному Яру. Потім без обґрунтування були повторені у книгах Юрія Шульмейстера «Гитлеризм в истории евреев» (1990) і Олександра Шлаєна «Бабий Яр: художественная публицистика» (1995; книга останнього справді є «художньою публіцистикою»). Ці твердження в кінці XX-го – на початку XXI століть українських істориків Михайла Коваля, Анатолія Подольського та Віктора Короля потрапили до наукової літератури, а звідти – до публіцистичних статей у ЗМІ. Найактивніше цей міф тиражували у 65-ту річницю трагедії Бабиного Яру, тобто, 2006 року. Всі ми чудово пам’ятаємо тодішнє ідеологічне протистояння «Партії регіонів» із президентом Віктором Ющенком і активну роботу проросійських організацій України проти спроб команди Ющенка відійти від комуністично-російської історичної парадигми.

 

Але вже наступного 2007 року в «Українському історичному журналі» вийшла наукова розвідка історика Віталія Нахмановича, яка повністю спростувала це твердження та показала звідки «ростуть ноги» згаданої вигадки. Проаналізувавши значний пласт мемуарної літератури та можливих архівних джерел, Нахманович довів, що Буковинського куреня взагалі на той час не було в Києві, а з’явився він у столиці в кінці жовтня – на початку листопада 1941 р., коли розстріли євреїв вже відбулися. Окрім того, про Голокост на Заході вийшли друком десятки документальних досліджень. Але в жодному з них, включно з «Енциклопедію Голокосту» (2001), немає згадки про участь українців у розстрілах 29-30 вересня 1941 року в Києві.

 

Другий найбільш поширений міф – це кількість замордованих у Бабиному Яру євреїв. У радянський час вона коливалася від 50 до 200 тисяч. Ці цифри нерідко можна зустріти й тепер. Наспраді, як аргументовано довів київський краєзнавець Дмитро Малаков, у Бабиному Яру загинули не більше 35 тисяч євреїв. Але про все по порядку.

 

Відразу після повернення Червоної армії до Києва, в радянській пресі з пропагандистських мотивів вийшли кілька публікацій, у яких згадано про масові розстріли євреїв у Бабиному Яру. Спочатку йшлося про 50 тисяч загиблих, яких розстріляли й закопали, а потім, аби приховати злочин, викопали та спалили. Навіть спеціально запросили на місце злочину американських кореспондентів, які мали засвідчити це, але ті не змогли знайти достовірні цьому підтвердження. Проте на Нюрнберзькому процесі 1946 року вже йшлося про 100 тисяч загиблих у Бабиному Яру (дані були взяті з висновків Спеціальної державної комісії для розслідування нацистських злочинів під час окупації Києва). При цьому жодним чином не було вказано, завдяки яким методикам чи розрахункам Комісія дійшла такого висновку. Адже жодних документальних підтверджень тому, окрім свідчення свідків, які часто були суперечливими, не було. Як не були проведені жодні розкопки (не рахуючи Сирецького концтабору). Згодом ця цифра зросла до 200 тисяч загиблих (причому йшлося виключно про євреїв). І тому нині в різних публікаціях можна зустріти суперечливі цифри: 50, 100 чи 200 тисяч.

 

З цього приводу серед киян навіть ходила легенда: мовляв, Куренівська трагедія 13 березня 1961 року сталася через величезну кількість розстріляних у Яру. Жир людей нібито так просякнув землю, що створив своєрідний відстійник для води, яка не могла піти глибоко під ґрунт, тому прорвала дамбу, і вся грязюка, яку протягом 10 років зливали з цегляних заводів до урочища Бабин Яр, затопила Куренівський район, забравши життя тисяч людей.

 

На шляху до Бабиного Яру. Вересень 1941 року

 

 

У вересні 2003 року києвознавець Дмитро Малаков у своїй статті «Молитви та міфи. У Бабиному Яру лежать не лише євреї», опублікованій «Дзеркалом тижня», «розкалав усе по-поличках». Він пише: "За офіційними радянськими даними, із початком війни близько 200 тис. киян були призвані в ряди Робітничо-Селянської Червоної Армії і серед них, природно, – євреї призовного віку. Якщо їх було 25%, виходить, на фронт мали піти 40 тисяч… Із наближенням фронту, 325 тисяч киян евакуювали на схід. То були кваліфіковані робітники, інженери й техніки київських оборонних промислових підприємств, котрі мали «броню» на випадок мобілізації, відповідальні працівники державних і компартійних установ, діячі науки, культури й мистецтва, члени їхніх родин, а також сім’ї командного складу РСЧА та НКВС. Тоді серед цих категорій громадян було дуже багато євреїв, набагато більше 25%... Рятуючи резерв армії – юнаків старших 14 років, – влада також поспішала вивезти їх із міста. На початку вересня кияни, котрі мали родичів у селі, також намагалися залишити місто. Неможливо визначити природне зменшення населення, бо цвинтарні книжки, коли радянська влада в 1941 р. залишала місто, знищили… Отже, на момент вступу німецьких окупантів ... у залишеному напризволяще Києві могло знаходитися майже 400-450 тис. жителів. Але євреї вже становили не 25% від загальної кількості киян, а набагато менше".

 

Що більше, вже згодом знайшли архівні документи німецьких айнзацгруп, які засвідчили, що нацисти планували знищити в Києві 50 тисяч євреїв.

 

У німецьких джерелах також є свідчення, що нібито в місті на той час мешкали 150 тисяч євреїв. Але вони умовні, адже перепису на той час ніхто не переводив. В одному зі знайдених документів Айнзацгрупи «Ц» йшлося, що 29-30 вересня 1941 року в Києві зондеркоманда 4-а у взаємодії зі штабом Айнзацгрупи та двома підрозділами поліцейського полку групи армій «Південь» стратили 33 771 єврея (саме цю цифру нині використовує переважна більшість істориків, вона є усталеною). Проте, як слушно зауважує Малаков, це були не лише євреї, а й члени їхніх родин – українці, росіяни, а також діти від цих змішаних шлюбів. 5 жовтня уповноважений нацистського міністерства окупованих східних областей при групі армій «Південь» гауптман Ганс Кох повідомив, що в Києві знищили майже 35 тисяч осіб. Тобто, ми маємо офіційні документальні свідчення німців про кількість знищенних у Бабиному Яру євреїв, яким немає сенсу не довіряти, хіба що, вони можуть бути трохи завищеними (аби вислужитися перед своїм керівництвом), але аж ніяк не занижені. А, отже, всі інші цифри є не чим іншим, як вигадками.

 

 

 

Третій міф виник на межі XX-XXI століть, коли трагедію Бабиного Яру так активно обговорювали в ЗМІ та науковій літературі, що вона стала символом Голокосту. Говорилося лише про загибель євреїв, хоча там, окрім них, розстрілювали ще й циган, полонених військових, українських націоналістів. На місті розстрілів почали виникати різні пам’ятники, стели, меморіальні таблиці, якими намагалися увіковічити пам'ять про загиблих різних національностей і політичних поглядів. У прагненні знайти точки дотику у цій справі, 2003 року був створений громадський комітет із увічнення памяті жертв Бабиного Яру – Комітет «Бабин Яр». Очолили його відомі в Україні люди: Мирослав Попович, Іван Дзюба та Семен Глузман. Своєю метою Комітет відразу поставив собі створення в Бабиному Яру історико-меморіального заповідника і національного меморіалу, відкриття музею. Але, аби зменшити напругу навколо національної ідентичності жертв Яру, вирішили, що першим кроком у цій роботі має стати встановлення історичної правди про ті трагічні події. В результаті копіткої роботи Комітету й істориків було доведено, що протягом усієї нацистської окупації Бабин Яр став місцем масових розстрілів нацистами євреїв і циган (за національними ознаками), а також радянських підпільників і військових (в’язнів Сирецького концтабору), українських націоналістів, мирних мешканців Києва. Загалом протягом двох років в Ярі розстріляли (за різними оцінками істориків) від 100 до 150 тис. людей, зокрема, євреїв.

 

З цього приводу імпонує висловлювання згаданого авторитетного дослідника Віталія Нахмановича, який нещодавно сказав в одному з інтерв’ю: «Ми, звичайно, можемо зробити вигляд, що цієї дискусії не існує, але якщо ми хочемо Бабин Яр перетворити на місце пам’яті, а не на занедбаний парк, в якому стоїть 30 пам’ятників, ми маємо підходити до цього питання дещо з іншої точки зору… Є загальносвітовий символ – Бабин Яр, символ Голокосту. І в світі нічого більше про Бабин Яр не знають. А реальна його історія пов’язана з окупацією, де знищували не лише євреїв, а всіх, кого треба було знищити. Та історія Бабиного Яру на цьому не закінчується. Існує повоєнна історія: з одного боку, знищення Яру радянською владою, та з іншої – збереження пам’яті громадськістю. Також далі йде сьогоднішня історія – змагання пам’яті. Дуже мало, хто готовий так сприймати Бабин Яр. Для всіх це або два дня у вересні 1941 року, або два роки нацистської окупації. А це все жива історія – Бабин Яр живе й сьогодні. Тому наше завдання – перетворити цей простір на меморіальний, щоби люди, які входять туди, розуміли, що вони входять у зону смерті».

 

 

28.09.2016