Прогинаючись перед центральною владою, влада місцева — харківська — явно, хоч і неочікувано для себе самої, підіграла опозиційній братії. Зігнані сьогодні (12 квітня) до центру міста автобуси, тролейбуси та трамваї вкупі з виструнченими у ланцюжок загонами міліціянтів нарешті надали акції «Вставай, Україно!» такого бажаного присмаку народної революції.
Опозиційний марафон вже місяць мандрує країною, але щойно тепер, з виїздом на Східну Україну, набуває ознак протестного руху. Перепони, що їх влаштувала влада Харкова опозиційній ході центром міста, допомогли опозиції не словами, а діями доводити свою тезу про «режим», який боїться народу. Зокрема, боїться «народного повстання» на чолі з Арсенієм Яценюком, Віталієм Кличком і Олегом Тягнибоком.
Раніше акції «Вставай, Україно!», що відбувалися в лояльній до опозиції Західній Україні, більше нагадували не «повстання», як охрестив цю серію мітинґів Яценюк, а парад чи святкове віче з нагоди візиту до міста улюблених політиків.
Робота «на картинку»
Сценарій кожної акції в кожному місті однаковий. Після обіду (в робочий день) або опівдні (у вихідний) неподалік центральної площі оголошували збір колони. Далі — піша хода, яка, мабуть, за задумом організаторів символізувала масштабність заходу та рішучість і революційну налаштованість народу. Але часом вона виглядала аж надто символічною, у деяких містах процесія сягала заледве 500–800 метрів. До того ж, опозиційні лідери і колона за ними йшли дуже швидко, не вигукуючи жодних гасел. Навіть телеоператори, для яких, зокрема, цю «картинку» і створювали, інколи скаржилися, що не встигають зафіксувати «пробіжку» як масову і рішучу ходу.
Найкращу «картинку» глядачі отримали в Тернополі. Місцевий партактив і їхні прихильники вирішили пройти аж 4 кілометри маґістральними вулицями. Тамтешня ДАІ лише сприяла — владу в місті все-таки очолюють представники ВО «Свобода». Щоправда, намісник області, який провадить давню боротьбу з місцевими націоналістами, трохи подражнив опозиціонерам нерви, намагаючись через суд частково обмежити акцію.
Гасла на транспарантах у кожному місті — «Справедливі зарплати», «Роботу для кожного», «Зупинимо диктатуру!», — напевно, мали надихати на революційний настрій, але ще один транспарант «"Вставай, Україно" — сьогодні, національна революція — завтра!» вказував, що запал треба притримати на пізніше. На коли, опозиціонери не уточнювали. Лише кликали всіх на фінальну акцію «повстання», яка відбудеться 18 травня у Києві.
Ходою і мітинґом у столиці владу навряд чи налякаєш, проте акція за планом має вразити своєю масовістю. Зі всієї України опозиціонери планують стягнути десятки тисяч активістів.
Ставка на масовість, на форму, а не на зміст — поки що саме такою виглядає суть новітнього «повстання». Бо якою тоді логікою керуються команди опозиційних партій, коли чи не в кожному місті вдаються до послуг найнятих прапороносців? Ті хоч і не утворюють основу народної маси, але підводять до висновку, що «революція» робиться здебільшого задля «картинки» — як один зі стартових етапів майбутньої виборчої кампанії.
Опозиційний активіст, народний депутат від ОО «Батьківщина» Олександр Бригинець пояснив «Z», що річ у надмірній дисциплінованості керівників районних партосередків. Кожен-бо має вказівку привести на мітинґ свій актив. А хто активістів має мало, вдається до найму, щоби приховати свою неякісну роботу з людьми.
«Їх легко вичислити. Якщо умовно на сто людей під табличкою якогось району сто прапорів, то зрозуміло, що це не справжні партійці», — пояснює Бригинець.
Місто N, сценарій незмінний…
У промовах опозиційних лідерів «повстання» не чути було ні новизни, ні революційної риторики. Це все більше нагадувало звіт опозиції за свою роботу в парламенті, узагальнюваний обіцянкою привести нас до світлого майбутнього. Проте лише за умови, якщо вулиця допоможе подолати цей «злочинний режим». У який спосіб — знову ж таки не ясно. Але духом революції наразі на акціях не пахло, радше — духом виборів.
Першим слово завжди отримував Кличко, щоправда, лише тоді, коли приїздив на акцію (через закордонні відрядження та застуду він їх було й пропускав). Лідер УДАРу вкладався у кілька хвилин. Головна теза така: в кожного з трьох лідерів є своя партія, кожен має свою ідеологію, але їх єднає одна мета — всі вони бачать для України європейське та демократичне майбутнє. От тільки не зрозуміло, чи готові вони задля такої світлої мети поступитися амбіціями і комусь одному вручити булаву єдиного опозиційного кандидата.
Яценюк, з яким, на переконання багатьох експертів, влада вже активно бореться як з головним претендентом на узгодженого представника опозиції на виборах, і який, до речі, на всіх акціях тепер виступає останнім, у своїх промовах завжди наголошує на потребі опозиції об’єднатися задля перемоги у 2015 році.
А от Тягнибок тему єдиного кандидата в Президенти в своїх промовах не підтримує, бо наразі має найменше шансів бути тим єдиним. Він говорить про політичні нагінки на своїх однопартійців, про узурпацію влади на всіх фронтах і перемогу опозиції в парламенті у боротьбі з «кнопкодавами», «тушками» та «українофобами, які не хочуть з трибуни ВРУ доповідати українською».
Так за тими всіма балачками зі сцени непомітно й спливає час організованого в кожному наступному місті «повстання». Якось урізноманітнити перебіг «революції» могли два фактори: переміщення її на Схід України, де опозицію, і зокрема націоналістичну «Свободу», не так полюбляють, та звільнення Юрія Луценка, який міг би доєднатися до «повстанців».
Харків зарядив «кулемети»
Проте з Луценком не склалося. Він, з одного боку, підтримав будь-які вуличні акції. З іншого, вказуючи на стан здоров’я, від участі в них відмовився.
Разом з тим натякнув, що не хоче бути четвертим лідером — там на сцені і трьом тісно. Зрештою, відомий своєю «прямолінійністю» Луценко таки не втримався і трохи скритикував «повстання»: «Правильно, що мітинґи йдуть. Хоча неправильно, що їх назвали повстанням, подібна інфляція слів страшніша за інфляцію грошову. Повстання не проводять у вихідні дні за заздалегідь оголошеним графіком».
Але в перше місто Східної України акції «Вставай, Україно!» Луценко таки поїхав — не мітинґувати, а з Юлею Тимошенко зустрічатися. З ним до лікарні «Укрзалізниці» пішов і Арсеній Яценюк. Але тюремники до Юлі політиків так і не впустили. Яценюк, не чекаючи манни небесної, пішов геть, щоб виступити на вічі, а Луценко лишився даремно чекати далі на побачення.
Зате додала акції нових барв реакція місцевої влади на приїзд «повстання». Міський голова Геннадій Кернес ніколи не приховував свого неґативного ставлення до нинішньої опозиції, а надто до «фашистської» «Свободи». Як можна було передбачити, напередодні міська влада добилася судової заборони на проведення ходи та мітинґу в центрі Харкова.
Опозиції, якій така протидія лише на руку задля певного загострення «повстання», на це посміялася. Маршу бути, переконували вони.
Але Кернес так просто не здається. Вранці центр Харкова фактично паралізувало. Чи не всі комунальні служби виїхали у місто: хтось — дороги ремонтувати, інші — жарівки вкручувати, ще хтось — дерева спилювати. Навіть каналізацію тут терміново вирішили вичистити, вигнавши спецтехніку на головні вулиці.
«Це вже не колапс, це біла гарячка», — зреагувала в себе на Facebook речниця Яценюка Ольга Лаппо.
У своєму гніві Кернес не шкодував харків’ян, що стояли в заторах і йшли пішки. З маршруту зняли кілька десятків тролейбусів і автобусів, якими огородили площу Руднєва — тут о 4-й мав відбутися мітинґ.
На цьому ж таки майдані стоїть будівля Апеляційного суду, де теж о 4-й годині чекали на початок слухання у справі Тимошенко та ЄЕСУ.
Зрештою, через тролейбусно-автобусні барикади не вдалося встановити традиційну для таких акцій сцену.
Також до оборони від «фашистських загарбників» залучили трамваї, які зупинилися просто на центральних вулицях, щоб перешкодити проходженню колони.
Опозиція таки зібралася в центрі, але замість йти до площі з судом вирішили йти до міської ради. Завдяки певному загостренню акція набула більшої виразності й «повстанського» духу. Колона йшла з вигуками «Революція!», а три лідери виступали з «броньовика» — на даху мікроавтобуса.
Масовий психоз місцевої влади, яка пояснила цей колапс плановими комунікаційними роботами, лише підігрів інтерес харків’ян до приїзду ґастролерів. До того ж не щодня трапляється нагода наживо побачити кумира мільйонів — боксера Віталія Кличка.
Власне, якщо в Галичині залучати публіку можна було популярним тут Тягнибоком, то запорукою успіху акції на Східній Україні може стати Кличко, на якого прийдуть якщо не послухати як політика, то принаймні подивитися як на телезірку.
Бо чи вдасться і в інших містах Сходу отримати таку гучну «піар-підтримку» у вигляді абсурдних заборон і блокувань акції, як це було у Харкові, не факт. Адже попри судову заборону на ходу та віче, ми не побачили на вулицях міста «Беркуту» зі щитами, який би чинив опір порушникам. Місцева влада працювала самотужки через особисту нелюбов до окремих опозиційних сил і пам’ятаючи старі образи.
Натомість центральна влада наразі не чинить системного спротиву ґастролям новітніх «повстанців». І заяви Яценюка, що подіями в Харкові влада продемонструвала свій страх перед опозицією та народом, трохи гіперболізовані.
Щобільше, влада подекуди навіть сприяє опозиції: нейтральні сюжети з акцій «Вставай, Україно!» завжди потрапляють у топ випусків новин провладних телеканалів. І це само по собі є дуже дивним, а може, й підозрілим.
І вже точно не до порівняння нинішні події в Харкові зі спротивом, який чинили опозиціонерам у 2004 році під час візитів Ющенка Східною Україною, коли тодішньому народному «месії» не давали дозволу на посадку літака або з кийками і щитами не випускали з аеропорту. Сьогодні ж одне з двох: або влада втратила будь-який страх, або сучасна опозиція — нюх.