Неужто жизнь наладилась?

Перша прохолода кінця літа схожа на краплі холодного поту, що виступають від раптового усвідомлення неминучості. У тельбухах приматів щемко скніє передчуття, що будь-який цикл, коротший чи триваліший, рано чи пізно добіжить свого завершення. І котроїсь миті це завершення циклу означатиме завершення і безслідне зникнення і їх, приматів. Це передчуття не завжди вербалізоване, не завжди оформлене словами й підкріплене логікою, але тим більше адреналіну викидається завдяки ньому в кров, що гусне і гіркне, розносячи венами неспокій і тривожність.

Видається, що якість життя примата насамперед залежить від його уміння впоратись із власною тривожністю. Всі більші чи менші сенси, які ми в нього вкладаємо, — це лише засоби, покликані на допомогу, щоб витримувати існування. Те, що могло нам здаватись найважливішим — Бог, любов, самореалізація, посвята себе іншим, висока ідея чи місія, дрібна місія чи ідея, — насправді є всього лише засобами, які допомагають приглушити дискомфорт і тривожність.

Видається, що сенс життя — розгледіти це життя з-за пелени тривожності. Усвідомити, що той поворотний момент, заради якого все це начебто й затівалось, так і не настане, катарсису не відбудеться, таємниця не відкриється, справедливість не буде встановлено. Все, що є, — воно ось тут, поруч. Ну так, воно доволі перехняблене, непереконливе, погано тримається купи, викликає незадоволення й заперечення. Так, уявлялося все завжди якось інакше: більш блискучим, доладним, урочистим, упорядкованим. Але ж агов, перестань уже нарешті жити у власних фантазіях. Ця перехнябленість — це все, що ти маєш. І якщо подивитись на неї спокійно і раціонально — вона не найгірше з того, що з тобою могло б статись. Могло б статись щось гірше. А могло б не статися зовсім нічого.

Для опанування тривожності люди знаходять різні способи. Є певна кількість способів перевірених і простих, є способи рідкісні й чудернацькі.

Найкраще здійснювати якісь прості фізичні дії. Забивати цвяхи, варити їжу, вирощувати рослини. Лаконічність, чіткість і послідовність кроків, видимий результат заспокоюють тривожну аритмію незгірш розв'язаного математичного рівняння.

Але спрацьовують також способи, пов'язані зі словами. Зі спробою вербалізувати внутрішню каламуть, нидіння і неспокій. Перетворити ці згустки на подобу забитих цвяхів, звареного борщу чи розв'язаного математичного рівняння.

У останні дні літа в дачному кооперативі «Берізка-1» неподалік від села Пороскотень Бородянського району Київської області повітря тужавіє від меланхолії. Листя ще зеленіє і на багатьох гілках звисають плоди, і роботи все ще багато, але спрямована вона на підготовку циклу до завершення. Висохле бадилля кукурудзи безжально висмикнуте з ґрунту. Від диму сільськогосподарських багать сльозяться очі дачників-пенсіонерів.

Чи, може, зовсім не від сільськогосподарських багать їхні очі сльозяться. Може, сльози, що падають у старанно здобрену й фанатично зрошувану землю, пов'язані з цією маленькою смертю, яку доводиться переживати їм знову і знову щороку. Вже от-от надійде час повертатись до київських спальних районів, а обмотані целофаном кущі троянд на зітлілих газонах залишаться тут, посеред безлюдного простору, біля соснових лісів, знекровлені й німі. Як забуті могили на цвинтарі.

Пенсіонер із сусідньої ділянки затіяв прощальну вечірку. Зрештою — теж не найгірший спосіб пом'якшити власні страхи. Він посадив своїх гостей в альтанці, обвитій виноградом, і почав виносити одні за одним приготовані власноруч наїдки, називаючи їх і припрошуючи присутніх. Штампи й зачовгані, затерті словосполучення мають заспокійливу, знеболювальну дію. «Пригощайтесь холодними закусками, дорогі мої, а зараз я принесу гаряче». — «Ми зібрались тут їсти чи спілкуватись?» — «Зараз буде варена картопелька з курячими крильцями». — «Я хочу підняти цей третій тост стоячи, за наших прекрасних жінок, за любов». — «Ох, Толінька, та які ж ми вже прекрасні...» — «Жінка завжди залишається жінкою, у будь-якому віці».

Примітивні повторювані конструкції, штампи з телевізійних серіалів, заспокоюють, як тепла їжа в шлунку, як порожня тарілка на столі з краплинами жиру на дні й обідках.

«Куди ви переїжджаєте? — цікавиться медсестра дитячої поліклініки в Клавдієвому. — Невже до столиці? Неужто жизнь наладилась?»

На її обличчі — суміш пронизливих почуттів. Вона усміхається щиро й печально, з заздрістю і надією. «Жизнь наладилась» — вияв магічного мислення, який осяває на деякий час кабінет поліклініки солодким сенсом, що розчиняє осінню медсестринську тривожність.

Людська схильність до рефлексії — як пускання прогірклої крові. Більшість явищ і виявів світу не вкладаються ні в досвід людини, ні тим паче в її словниковий запас — але прагнучи витримати, вижити, не залишається нічого іншого, як вербалізувати, озвучувати, формулювати. Знімати з цієї колоди шар за шаром віддалені сенси, аж доки не залишиться щось схоже на олівець. Або порожнечу.

А ще цікавий фокус — у яку мізерну кількість слів можна вмістити неохопне людське життя. Ось жила людина. «Піньковський Антон Миколайович, 1889 р.н., с. Михайленки Озадівської вол. Житомирського пов. Волинської губ. Поляк, малописьменний, стрілочник. Проживав у с. Пилипки Чуднівського р-ну Житомирської обл. Заарештований 30 грудня 1937 р. Обвинувачувався як агент польської розвідки. За постановою НКВС СРСР і Прокурора СРСР від 21 січня 1938 р. — розстріляний 11 березня 1938 р. у м. Житомир. Реабілітований у 1959 р.».

Ніби не було запаху колій, що всотався у форму, роздратування від болота, налиплого на чоботи, хрумкоту відкушеного яблука, покашлювання, комариних укусів на шкірі, сповідей у костелі, дивних снів і любові. Ніби цілих 39 років не добігали кінця невеликі цикли, і від цього ніби не стискало невідомою силою легені і шлунок. І ніби не гусла кров від тривожності, і ніби не гамувалось її повторюваними словами, і ніби не вдавалось крізь її пелену розгледіти це перехняблене життя.