Анатолій РОМАНЮК

Олімпійський принцип «головне — не перемога, а участь» аж ніяк не пасує до політики. Щоби перемагати на виборах, опозиція мусить щоденно примножувати маленькі перемоги, стверджує політолог Анатолій Романюк.

На його думку, проблема опозиції полягає в невмінні та небажанні домовитися між собою, а також з владою, коли це необхідно і можливо… « У нашому політикумі немає розуміння, що перемога на виборах здобувається працею, — каже Анатолій Романюк. — Всі лідери опозиції очікують того, що народ України вибере найменше зло і комусь із них подарує президентство».

 

 

- Як Ви оцінюєте актуальну ситуацію в українському парламенті?

- За низкою ознак: відсутність реґулярних засідань, спроби приймати закони поза межами сесійної зали частиною депутатів, відсутність компромісів щодо питань порядку денного тощо, — ми можемо говорити про існування парламентської кризи. Однак ці характеристики я би розглядав у ширшому контексті.

В Україні вже багато років проводиться політика фактичної дискредитації парламенту різними політичними акторами. Це відбувається тоді, коли громадянам нав’язують думку, що парламент працює тільки 8 днів, а на його утримання витрачається величезна сума грошей. З різних джерел на виборця свідомо йде інформація: «Нам не потрібний інститут парламенту. Для чого він? Є Президент, який прийме всі рішення, є Кабінет Міністрів, який дбає про покращення. Для чого країні парламент, який коштує країні стільки грошей?»

Я не знаю, хто є автором таких дій, але відповідальність лежить, у тому числі, на опозиції. Адже вона свідомо чи несвідомо бере участь у грі формування неґативного іміджу парламенту. І це стратегічно небезпечно. Тим більше, що досвід політичного режиму Президента Леоніда Кучми довів, що власне парламент був тим осередком, який не дозволив встановити авторитаризм у країні. Власне в його межах формувалась і розвивалась опозиція.

 

- Новий закон про референдум — це наслідок політики дискредитації парламенту?

- Цілком можливо. Багато експертів і політиків сьогодні говорять про можливість проведення цього року референдуму. Але не просто референдуму, а з конституційними питаннями.

Проблема полягає в тому, що в самій Конституції чітко визначено, які положення цієї Конституції і в який спосіб повинні змінюватись/доповнюватись. Зміни мають розглядатись і прийматись парламентом. Навіть стосовно внесення змін до таких розділів, як «Загальні засади», «Вибори. Референдум» та «Внесення змін до Конституції України», вони спочатку мають бути прийняті не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради і тільки після цього мають бути затверджені всеукраїнським референдумом.

Але існує небезпека, що в умовах «недієздатного» і дискредитованого парламенту правлячий клас спробує змінити порядок внесення змін до чинної Конституції і на перше місце поставить референдум. Прогнозованим арґументом буде твердження, що референдум — це вияв безпосередньої демократії, народного волевиявлення. Так є в демократичних країнах. Утім, досвід багатьох країн світу свідчить, що референдуми активно використовувались для формування і зміцнення авторитарних політичних режимів.

Це йде ще від періоду Третього Рейху, коли Гітлер використовував референдуми, щоби вибудувати систему персональної тоталітарної влади. Власне з цієї причини після Другої світової війни в ФРН заборонено проводити референдуми на загальнонаціональному рівні. Але не обов’язково звертатися до вже давньої історії. Варто подивитись, який вплив мали референдуми, ініційовані президентом Білорусі Лукашенком. Завдяки референдумам там вдалося звести роль парламенту до механічного реєстратора, необхідної, але неважливої прикраси політичної системи.

Є реальна небезпека, що в нашій державі під гаслом розвитку народовладдя за допомогою референдуму встановлять авторитарний політичний режим.

 

- Головна подія в українському політикумі — звільнення Луценка. Але його не звільнили, адже рішенням Вищого спеціалізованого суду термін ув’язнення не змінився. А, власне, помилували. Ви свого часу писали відкритий лист до Президента з проханням помилувати Юрія Луценка. Поясніть, чого Ви сподівалися цим досягти, реально оцінюючи ситуацію?

- Я не знайомий особисто з Юрієм Луценком, по-різному ставився до його виступів і дій, коли він був міністром. Але сам суд і вирок щодо нього розглядав і розглядаю як переслідування політичного опонента.

Для мене є неприйнятними зведення політичних рахунків чи боротьба з політичними конкурентами за допомогою інститутів держави. Такі дії політичного класу/влади виступають маркерами формування авторитарного політичного режиму незалежно від того, хто їх ініціює і здійснює.

Факт утримування Луценка у в’язниці, на мою думку, належить розглядати не лише з точки зору неґативних суспільних наслідків, але і з точки зору особистої долі цієї людини. Перебуваючи за ґратами, він продемонстрував усім українцям приклад високого патріотизму, відповідальності за долю України. Довів, що він є Громадянином.

В умовах, коли життя постійно «опускає», принижує більшість із нас, така гідна поведінка, особливо зі сторони політика, є рідкістю і надзвичайно необхідна всім нам. Вона породжує надію.

Ідея листа полягала в тому, що в умовах, коли влада, можливо, розуміє хибність кроку, але не здатна визнати свої помилки, а сам Луценко ніколи не буде просити цю владу про милість до себе, — вихід із ситуації клінчу мав бути знайдений. Бо ціною ситуації є життя конкретної людини. Тому ми запропонували ініціативу і написали листа, який був підтриманий значною групою громадян.

 

- Ви кажете, що влада хотіла змін у справі Луценка?

- Я не кажу, що влада хотіла, але вона змушена була змінювати свою позицію. Перспектива підписання угоди про асоціацію з ЄС, рідкісні міжнародні зустрічі глави держави з європейськими лідерами, де перед Президентом відкрито ставиться питання про політичних в’язнів, та ще й необхідність пошуку кредитів для вирішення господарських питань — це все штовхає владу до розуміння, що треба шукати вихід із ситуації. Це помітно було з повідомлень провладної преси. В одному, другому, третьому інтерв’ю Президент говорив, що ось-ось буде вирішене це питання. Він говорив це давно.

 

- Виглядало як торг...

- Так, справді, це виглядало як торг, де ставкою був Луценко. Система, яка існує, є дуже цілісна, і попри те, що каже Президент, рішення про продовження ув’язнення знову ухвалюють державні структури. Ми є свідками того, що це гра. Гра зі збереження правлячого класу при владі — з одного боку. Але з іншого боку — життя конкретної людини. І невтішні перспективи для багатьох.

 

- І як виглядає наступний крок у цій грі? Юрій Луценко прийняв помилування. Це не позначиться на його політичній кар’єрі?

- Для чималої кількості громадян України він уже сформував свій образ. А розмови про те, що він втратить рейтинґ, коли вийде на волю, думаю залишаються розмовами — нічого він не втратить. Людина вела себе достойно, гідно у в’язниці. Я думаю, що після звільнення він аналогічно вестиме себе на свободі.

Другий момент, про який ми, може, не говоримо відкрито, але мусимо на нього зважати. Досвід діяльності опозиції після ув’язнення Тимошенко і Луценка, свідчить, що теперішня опозиція є слабкою і не завжди здатною запропонувати альтернативу чинній владі. У суспільстві має бути симетрія: сильній владі повинна протистояти сильна опозиція. Якщо цього нема, то важко говорити про перспективу альтернативного політичного розвитку. Тому вихід Луценка, на мою думку, здатний змінити і перерозподілити центри впливу, які існують у сучасній опозиції.

 

- Ви думаєте, що українська влада є сильною?

- Вона є сильною тому, що зібрала всі інструменти і можливості силових структур в одних руках. Влада постійно на конкретних прикладах демонструє, що здатна застосувати силу для захисту своїх позицій. У цьому плані вона є сильна, і загроза застосування силових методів, мабуть, є реальністю.

Але чи все це свідчить про силу влади з точки зору відносин з громадянами країни? У політології є положення, що влада, яка використовує фізичну силу, насправді є слабкою владою. Кожна демонстрація готовності застосування владою примусу або його застосування буде потребувати наступного разу ще більших зусиль. Власне тому така влада є слабкою.

Натомість сильною є влада, яка спирається на авторитет, підтримку громадян. Коли вони рішення влади виконують добровільно, без загрози застосування примусу.

Це твердження, на мою думку, потребує ще однієї тези. Перспектива розвитку країни, відхід від руху в напрямку авторитаризму, зумовлюють потребу в сильній опозиції. «Сильній владі», яка контролює державу, повинна протистояти сильна опозиція, яка користується довірою і підтримкою суспільства.

На жаль, чинна опозиція не є такою. Вона не пропонує чітких альтернатив окресленому правлячою владою курсові. Опозиція не доводить багато справ до кінця, не стала моральним авторитетом. Мені здається, що багато громадян України, які переживають за її долю і готові для цього працювати, не вірять опозиційним силам і їх лідерам.

 

- Об’єднана опозиція висунула кандидатом у Президенти Юлію Тимошенко. Проте це не перешкоджає всім лідерам опозиції готуватися до президентських виборів. Чи не здається Вам, що на президентстві Тимошенко поставили крапку не тільки на Банковій, а й в опозиційних партіях?

- Формально від середовища опозиції йде повідомлення, що Юлія Тимошенко буде головним кандидатом на президентських виборах від сьогоднішньої опозиції. Але ніхто не дає пояснення, як вона зможе брати участь у президентських виборах.

При цьому ми є свідками низки заяв лідерів опозиції і їхніх дій, які свідчать про те, що самі лідери опозиції готові стати такими кандидатами.

Така ситуація має багато питань і суспільство має мало відповідей. Тому недовіра до опозиції не зменшується. Що потрібно робити? Для того, щоб подолати недовіру, треба говорити правду громадянам  і дотримуватися засад моралі.

Друга вимога — планувати роботу так, щоб досягати перемог, навіть у маленьких справах. Потрібно розуміти, що ситуація буде змінюватися тоді, коли будуть перемоги. Громадяни готові боротись не тоді, коли їм стає погано і в перспективі буде ще гірше, а коли вони бачать перед собою реальну перспективу.

Маленькою перемогою могло бути рішення про вибори мера Києва, виграш цих виборів. Але ситуацію знову програли. Складається враження, що представники опозиції сподіваються, що населення комусь подарує перемогу на президентських виборах — комусь із представників опозиції.

 

- В українських медіях вже зараз з’являються передвиборчі меседжі. Один із них стверджує, що саме на Кличку можуть зійтися інтереси багатьох зацікавлених сторін української політики. З інтерв’ю, які він дає пресі, також стає зрозуміло, що Кличко не від того, щоби не уникнути цього «тягаря». На Ваш погляд, які шанси Віталія Кличка стати єдиним кандидатом від опозиції і перемогти на наступних виборах?

- Щодо шансів Кличка можна погодитися з тезою, що за нього проголосують на сході, півдні України швидше, ніж за кандидатуру Яценюка чи Тягнибока. В принципі, потенціал консолідації навколо кандидатури Кличка є високий, тим більше, що рівень довіри/недовіри в Кличка також є найкращий серед кандидатів. Потенціал є, але його потрібно постійно підтверджувати і розвивати за рахунок конкретних дій. Демонструвати, що він здатний бути лідером, а не учасником процесу.

Але я б не здивувався, якби перед виборами з’явилася одна або кілька нових політичних сил, які отримали б досить високий рівень підтримки внаслідок того, що кількість людей, які не готові підтримати ані чинну владу, ані опозицію, є дуже великою. Відповідно можуть з’явитись і нові потенційно сильні кандидати.

 


Розмовляв Олег Будзінський

11.04.2013