Пожовкле листє опадало з дерев, осїнний вітер гнав далеко по полї. Оловяні хмари оповили світ, а дрібний холодний дощик зрошував напів нагі дерева.
По верхівях гір світїв вітер, а між галузками дерев крив ся денеде чорний ворон і часом сумно кракав.
Якось дивно виглядали наші молодцї у зеленковатих строях.
Тут природа жовкне, паде, завмирає і гине. А наші зеленковаті — мов би природа з весною убирає ся у зелень. Позачічкувані у червону ґеорґіню і білі астри, які нагадували червону кров на білому тїлї.
На вїд'їзднім музика якось так жалко-жалко грала-завивала.
Нагадувала вона плач дїтий і материй за своїми.
То знов видавала ся якби ворожий свист куль і жалібних шрапнелїв.
Співали.
Сумно крізь сльози.
Поїзд нїс їх на північ, на другий конець краю.
Висїдали тихо, так як би бояли ся сполохати стадо птиць.
Зайшли в окопи.
Зимно. Непривітно в них.
Дрож перебігає від ніг до голови, аж мозок костенїє.
Почули здалека ворожий спів, як би на привіт.
"Там у полї червона калина, ка-а-а-лина, ка-...лина
Чубарики, чубчики чорнилаа-а, чо-орнила, чо-орнила."
"Полюбила охвіцира молода дївчина, дї-ї-ї-вчина, дїв-…чина.
Чубарики, чубчики чо-орнила-а-а, чо-орнила, чо-орнила."
— Як файно й сумно співають.
— Цей спів їкос ми в серце бодьтає — завважив Іван.
— Знаєш Петре! Менї такий дивний і страшний сон снив ся неї ночі.
— Дес ми си здавало, шо я йшов уперед проти ворога, а він стріляв. Оден стріл вгатив мене у саму голову. Ни чув я болю, лиш обтер рукою чоло. Дивлю ся на руку, а вна кривавіська.
— Зі страху пробудив си і так ми тяжко на души стало, що мало не пукну з туги.
— Здає ми си, шо відай такі прийди си тут згинути.
— Та хоть Богу дякувати, що на свої земли.
— Ий ни вір у сни — потїшував його Петро.
— Кілько минї такі погані сни снили си, а ще до тепер жию.
І тулили ся до святої землицї, як дитина до грудий своєї матери.
Нараз як хрущі у маю, так кулї засвистїли понад головами.
Все, лиш бж-ж ж — то бзь-зь-зь...
— Ой! Вжес нї найшла нибого!
Повалив ся Іван на землю, як підтята берізка і схопив ся руками за голову...
Ще раз встав... випрямив ся...
Дивив ся блудно очима, а кров цюрком текла по білому чолї.
— Любчи-ику! На-апи-и-ш до жі-інки!
Затиснув цїпко губи. Гірко зітхнув, а лиш закаменїлі очи дивили ся далеко за своєю ріднею, немов благаючи послїдного опрошеня.
Не бачили його на смертній постелї нї жінка нї дрібні дїточки.
Тільки ніч сповивала спровола світ своїм чорним серпанком.
[Дїло]
02.09.1916