Це давно і надійно усіма забутий львівський письменник, одна з найтрагічніших постатей у літературі. Похмура тематика його творів відповідає похмурості його власного життя, перейнятого ніцшеанською ідеєю сили волі.
Треба сказати, що серед класиків готичної прози чимало письменників, чия біографія була овіяна таємницею: Амброз Бірс, Ґовард Лавкрафт, Роберт Ґовард, сучасник Гусковського львів’янин Стефан Грабинський. Амброз Бірс і Томмазо Ландольфі ще й увінчані таємницею смерті: обидва пропали безвісти.
Смерть Яна Гусковського теж зосталася таємницею.
Він народився 23 квітня 1883 р. у Пісках Великих на терені Люблінської губернії, що була тоді під Росією. Про його дитинство і юність не відомо нічого. Знаємо лише, що на початку 1900-тих років він уже живе у Львові, тут пише і друкується.
Яна Гусковського марно шукати в енциклопедіях і бібліографічних покажчиках, лише недавно його витягли з забуття, опублікували кілька оповідань та помістили коротку довідку до Вікіпедії. Про його життя можна довідатися небагато. На відміну від Грабинського, про якого твердо знаємо, що походив з українського роду (дід був греко-католицьким священиком, деканом Унівського деканату, а батько і стрий – повітовими суддями), походження Гусковського не досліджене.
У двох томах етнографічного опису Люблінського воєводства Оскар Кольберґ помістив чимало україномовного фольклору, дещо було записане в околицях Пісків та в самих Пісках. Зрештою, серед прізвищ у Пісках, які подав Кольберґ, чимало українських. Отже, прізвище Гусковський могло належати як українцям, так і полякам.
Єдині згадки про Яна Гусковського можна знайти у словнику «Współcześni polskie pisarze» Станіслава Ляма, а також кілька інформацій у пресі. У журналі «Swiat» (№25, 1912) писалося, що «молодий літератор в припливі манії переслідування вистрілив на вулиці у Львові в одного зі своїх знайомих і важко його поранив».
Згодом у тому ж часописі (№ 43, 1919) до постаті Гусковського ближче придивився відомий критик і прозаїк Карел Іжиковський: «він був самотнімспіваком у місті, яке кохав і ненавидів. Літературний пролетар, спраглий дружби і кохання, відчував стихійним чином нестерпний контраст між мрією і дійсністю. Він почувався, як людина, що носить при собі коштовний скарб, на який чигають злодії. Він дивився на усіх похмуро, з підозрою і тяжів над усіма вічним своїм мовчанням. То був вольовий тип упертої і відчайдушно безпомічної душі, як полум’я на мокрому ґрунті».
«Зі слів Іжиковського виникає образ вразливої особи, – коментує сучасний дослідник Марцін Букальскі, – але також емоційно розтелепаної, відособленої у своєму середовищі».
Після того пострілу, про який згадано вище, Гусковський зник з поля літератури. Як писав Іжиковський, «він закінчив період болючої напруги волі і ступив у світ понурих марень». У 1913 році він не відповів на вислану йому анкету для довідника сучасної польської культури. Скоріше за все він закінчив своє життя у лікарні для божевільних на Кульпаркові. Точної дати його смерті нема.
Дебютував він у 1907 р. томиком поезій «По дорозі», який викликав живу полеміку в літературних колах Львова щодо їхньої поетичної вартості. Одні її заперечували з огляду на слабку форму, стилістичні й технічні хиби, як і з огляду на незначні теми, яким часто ці вірші були присвячені. Інші вбачали поетичну вартість попри згадані недоліки в тому, що автор щиро і безпосередньо, з великою відвагою сповідальності описував певні переживання, які доводилося йому долати на життєвому шляху.
У 1909 р. з'являється збірка новел «Погляди», у 1912 р. – збірка новел і поезій в прозі «В полум’ї», а наступного року вийшли повість «Тіні» і роман «Жести». Серед цих творів є багато фантазійних та наближених до літератури жаху.
Єдину його драму «Діло», що була виставлена у Львівському Незалежному Театрі, грали у 1911 р. без жодного успіху. Звідтоді його твори не видавалися, лише недавно з’явилося друком кілька оповідань в одному збірнику зі Ст. Грабинським.
Кароль Іжиковський порівнював львівського фантаста до Едґара По. І справді в оповіданнях Гусковського присутня напруга, таємничість, він часто недоговорює, залишаючи читача сам на сам із твором і з усіма підозрами та сумнівами. Класичним зразком оповідань жахів є «Трагедія на вежі», яка більше скидається на сонне марення.
В романі «Жести» присутній маніякальний страх перед втратою свободи, втратою себе. В новелі «Перемога» бачимо шаленство стихії, земля тріскає, величезний замок розсипається в руїну, а його володар стоїть на вершині вежі і гине разом із замком.
Критика за життя письменника не мала усталеного погляду на його творчість. Були такі, що вважали: «З його висловлювань половину можна без найменшої шкоди усунути. Хоча автор «Жестів» має особливий потяг до гротеску і сатири, однак тут його талант позбавлений необхідного гумору і дотепу». Інший тогочасний рецензент, пишучи про «Тіні», визначав Гусковського таким чином: «він був видатним талантом, який не брав прикладу ні з кого, і не піддавався нічиїм впливам».
Однак, Гусковський був під виразним впливом Шопенгауера і Ніцше, великий вплив на його творчість зробили також французькі символісти з їх пізнанням світу винятково завдяки інтуїції, емоції і підсвідомості.
А ще Гусковський був самітником, який уникав людей. Його хвороба з часом набираючи на силі, виштовхувала його поза межі літературних кіл. Він ніде не міг чи не хотів затриматися довше. Були всі ознаки того, що намагався боротися зі своєю болячкою, але щоразу зазнавав поразки і поринав у розпач, посуваючись у цьому патологічному стані дуже далеко. Він розповідав знайомим по каварнях дивні речі, а в них складалося враження, що думки, які хвилюють цю людину, врешті заведуть до закладу божевільних. Якось Гусковський навіть викликав у одній каварні неабиякий скандал. Граючи у шахи, раптом обернувся і кинувся на людину, що стояла за ним. Як розповідали свідки, вчинив це без жодного раціонального або хоча б очевидного приводу.
Що ж відбулося того трагічного дня на вулиці Кароля Людвіка?
30 травня 1912 року о першій сорок п’ять на теперішньому проспекті Свободи біля камениці пана Штромегара пролунав постріл з револьвера. Стріляв поет і прозаїк Ян Гусковський в пана Лєона Богусєвіча, орендаря готелю «Жорж», і поранив його в ліву щоку.
Коли Богусєвіч, спливаючи кров'ю, упав на тротуар, Гусковський вистрелив у нього вдруге, але схибив. Відтак намагався зникнути в напрямку каварні «Avenue», але на звук пострілів прибіг патрульний поліцейський і скрутив його.
Пораненого Богусєвіча, після того, як його перев'язав доктор Крушиньський, завезли до санаторію доктора Солецького. Гусковського забрали на поліцейську інспекцію, де його негайно допитав шеф бюро безпеки, старший комісар п. Лисаковський.
Як з’ясувалося, письменник вчинив цей замах під впливом манії переслідування, на яку віддавна страждав. Замах він планував віддавна. Отож, вистеживши жертву біля готелю, йшов якийсь час назирці, а потім наздогнав. Тут між обома зав’язалася якась жвава розмова. Свідки розповіли, що письменник щось доводив, розмахував руками, аж поки між магазином «Linoleum» і фірмою «Sphinks» вийняв револьвера і стрельнув.
У поліції Гусковський розповів, що жив у жахливих злиднях, а причиною його нещастя якраз і був пан Богусєвіч. Він свого часу позбавив письменника посади в готелі «Imperial» і переслідував на кожному кроці. Останнім часом навіть почав поширювати чутки, що є його батьком, щоб таким чином позбавити Гусковського родового прізвища, спаплюжити і зганьбити.
Щоб якось захистити себе, письменник написав скаргу в прокуратуру. Через кілька днів довідався, що з причини відсутності злочину з боку п. Богусєвіча, прокуратура жодних юридичних кроків проти нього не збирається чинити. Це й схилило Гусковськкого добиватися справедливості самостійно.
Журналісти відразу сягнули по його твори і винесли свій вердикт: Гусковський патологічний екземпляр. У його творах уже є прояви певної хворобливості, які аж тепер набирають особливого освітлення.
«Темою його оповідань часто бувають штучно перебільшені психічні процеси із переважно похмурим забарвленням. Його герої то в більшій, то в меншій мірі люди діткнуті якоюсь манією, люди, що вперто снують розлогі дискусії, непропорційні за розміром до нераз дрібничкових тем», – так писав «Kuryer lwowski» 30 травня 1912 р. в замітці «Маніяк». – В останній збірці його новел «В полум’ї» можна зауважити вже дуже сильні хворобливі прояви. Дивне поєднання образів у метафорах, які він вживає, перебільшена бундючність і патетичність стилю, яким висловлюються автор і його персонажі, неспокійний і заплутаний хід думки, перетворення найбільш ординарних і незначних тем в питання начебто незмірно важливе і таємничо глибоке – вказують на безсумнівну хворобливість думки, яка пульсує мовби в немічності і гарячці.
Людина, яка такі речі писала, не була по-суті індивідом здоровим, нормальним. Міру, яку він застосовував для своїх героїв, вважав за таку, що зобов'язує в житті і його. Тим пояснюється, що найдрібніші події виростали в нього до розмірів великих життєвих переживань, а їх очевидно йому ніколи не бракувало. Оскільки Гусковський звик усе обмислювати, то незабаром похмурі рефлексії, які постійно снував, виробили в ньому стан божевілля, з чого врешті виникла при вродженій психічній схильності манія переслідування».
Після складання протоколу в поліції з Гусковського завезли до арешту. Під час зізнань він поводився цілком спокійно. Покази давав щирі й логічні. За бажанням комісара сів у дорожку та від'їхав у супроводі агента.
10 червня «Kuryer lwowski» повідомив, що в Гусковського виявили нервову хворобу і тимчасово помістили до тюремного шпиталю. Якщо не постане перед судом, то опиниться у якомусь із закладів для божевільних в Галичині, або, як російський підданий, буде виселений за межі Австрії. А вже 25 червня та ж газета повідомила, що Гусковського відправили до божевільні.
Див. три оповідання Яна Гусковського: «День Єви» — «Без грошей» — «Трагедія на вежі».
Ілюстрація вгорі — з краківського тижневика «Nowości illustrowane» (8.06.1912)
28.08.2016