ДЕНЬ ЄВИ
Допоки вона була маленькою дівчинкою, батьки трактували її так-сяк. У сутеринах мешкала разом з ними ще якась сім’я, тож Євці було тепло і рідко коли не вистачало на їжу. Щоправда, щодня від батька п’яниці або від матері-повії діставала прочухана за будь-що, але так звикла до цих частих процедур, що з часом стала вважати їх необхідною функцією в житті. Зрештою, вона добре знала, як треба зіщулитися під час лупцювання, які місця підставляти, знала, що не варто стояти на місці, а борсатися, викручуватися і верещати на повен голос. Найгірше було, коли її хтось зненацька лупив ув обличчя, бо тоді валилася з ніг на землю, а лице спухало, як баня. Зрештою, усі дні вона безперешкодно вешталася з дітьми місцевими скверами і подвір’ями кам’яниць цілого міста.
Коли вже добре підросла, мати їй сказала:
– Ти вже велика, треба заробляти. Йди зараз до цього гарного пасажу… знаєш? Там, де газета наклеєна на стіні… Йди і скажи, що ти хочеш продавати на вулиці газети…
Євка зраділа. Вона віддавна заздрила розповсюджувачам преси, що були зайняті такою почесною діяльністю. Побігла чимдуж до пасажу і, вся тремтячи, відкрила несміливо двері, які їй описала матір.
– Чого хочеш? – суворо поцікавився високий, серйозний пан в окулярах, з животом таким великим, як перина її матері.
– Продавати газети, бо мені сказала мама, – відповіла похмуро, дрижачи зі страху.
– А грошову заставу маєш?
– А нащо?
– Як то нащо? – обурився пан. – А як ти мені газети вкрадеш і не повернешся?
– То я скажу мамі…
– Принеси корону, цілу корону… розумієш?
– Розумію.
– Іди вже. Ага! А як ти звешся?
– Євка Свінчак.
– Дуже гарно. Ну, іди і принеси корону.
Розчарована Євка вернулася до матері.
– Ну, що?
– Він, мамо, хоче корону. Інакше нє.
– Подивіться на нього, псяча віра, ич який. А ти глупа! Якби ти була мудра, то він би тобі дав корону, а не ти йому…
– А як?
– А так. Якби ти була хлопом, то ніхто б тобі корони не дав, а що ти дівка та ще й нічогенька, то можна легко її дістати, лиш захотіти треба…
– Але прецінь, мамо, він хотів корону від мене…
Мати наблизилася до неї і лагідно поклала їй руку на плече. Погляд старої був проникливо впертий, голос набубнявів сердечністю, з якою вона звикла звертатися лише до найближчих кумась.
– Послухай мене, Євцю, уважно. То так треба. Йди знова до нього, стань близько і дивися йому безперестанку в очі, а як погладить тебе по личку, то ти нічого не роби, тільки усміхнися. Певно, візьме тебе на коліна, тоді дивися йому іно на штани і камізельку і ніц… І не бійся його… Потім попроси, щоб дав тобі корону…
– А якщо прожене мене?
– Не прожене, лиш роби так, дівонько, як я тобі раджу. Тобі вже чотирнадцять років, сам час…
Євка поцілувала матір в руку, бо такою доброю їй здалась, і повільно пішла в бік пасажу. Розмірковувала про материні слова. Здогадувалася, про що йшла мова, але здогади її були тривожні і непевні. Зрештою, це був би великий гріх, якби мати… Може, Єва погано її зрозуміла?
Йшла з незрозумілим переляком, але бажання продавати газети і заволодіти короною вело її за собою. Зрештою, вона слабо вірила в правильність своєї здогадки і почала себе звинувачувати, що дуже погана, бо такі негарні думки її оповили.
Застала того самого пана. Він сидів за столом і писав. Вона стала під дверима і чекала. За хвилю він підвів голову.
– Хто там? А, то ти знову? Маєш гроші?
– Нє, але я… – пробурмотіла і, здолавши переляк, підійшла ближче і почала наполегливо дивитися йому просто в очі. Серйозний пан це помітив і хитро усміхнувся.
– Євкою звешся, так? Ти мусиш принести корону, інакше я не дозволю тобі продавати…
– Ой, прошу, я так хотіла б продавати! – вигукнула жалібно, злякавшись, що її гаряча мрія може не здійснитися.
– Нема чого, можеш йти додому…
Зневірена Євка почала цілувати його руки.
– Будеш чемною зі мною?
– Буду, – вигукнула.
Погладив її по голові, поплескав по плечу і зауважив.
– Ти вже моцна дівка.
Оглянув її з ніг до голови оком знавця і гурмана.
– Скільки тобі років?
– Чотирнадцять.
– Ге-ге... Курча, але яке то вже налите, – самовдоволено засміявся до себе. – Мати тобі, певно, корони не дала, бо не хоче щоб ти газети продавала?
– Мама сказала прийти до вас і просити…
– І просити!? Я що, ксьондз? Нічого більше мама тобі не казала?
– Казала, щоб я не боялась…
– А ти мене боїшся?
– Боюсь, але…
Пан встав, замкнув двері на ключ і сягнув по якусь паперову торбинку. Дав їй кілька цукерок.
Засліплена Євка поцілувала його в руку.
– І нічого більше мати не казала?
– Казала, щоб я не боялася, якщо пан мене погладить або…
– Або?
Євка мовчала. Пройняв її раптовий переляк. Відступила інстинктивно під двері.
– Не бійся, о, то все твоє, – промовив пан і витрусив торбинку їй до фартушка.
– Моя мама такой хоче корону, – прошепотіла, геть втративши голову від вигляду стількох цукерок.
– Дам, коли будеш йти.
Пан відкрив шафу, вийняв з неї пляшку і дві чарки. Наповнив їх ущерть якоюсь рожевою рідиною і одну з чарок приклав Євці до уст.
– Пий, то солодке…
БЕЗ ГРОШЕЙ
По доріжці уздовж обдертих зруйнованих будинків, званих готелями, вешталася туди і назад убого вбрана дівчина в хустині по самі очі. Щоки з’їджені, ніби вапняна стіна, яку полито оцтом, очі зі скляним блиском, ніби штучно вправлені, бліді губи, трохи обвислі, застиглі в нерухомості, видавалися восковими. Груди, напевне, анемічні, надмірно видовжені, неживі, мов гутаперчеві, втомлені стегна, нечутливі, ноги тонкі, слабкі. Вона мусила промерзнути, бо тупий стукіт зубів об зуби відлунював по черепу, як по безкраїй порожнечі. Вона йшла тим добре відомим для нічних волоцюг кроком, що так часто наганяв їм легкі, хтиві думки в мозок.
Сутінки втискалися між брудними вуличними закапелками. Зимний туман клубочився в повітрі, ніби пара, випущена з фабричних котлів. Було холодно і сиро.
Вуличниця. Уявіть собі автомат, до якого кожен має право підійти. В обмін на дрібну монету одержує, те чого вимагав, і відходить, відразу забуваючи про вигляд автомата.
Вона закашлялася, жахливо хриплячи, ніби випирали з неї всі нутрощі. Вдарила себе кулаком по шиї і то їй напевне помогло, бо полегшено вилаялася.
– А то холєра! Ну, нарешті!
Подивилася в темну вулицю – він не надходив. Щось погане замиготіло скаженим блиском на дні її істоти, мовби якась гадюка там зарухалася і зиркнула її очима.
– Чекай, драню! – прошипіла.
І враз, уперше в житті, відчула таку страшну ненависть, що аж потемніло в очах від крові, що навальною хвилею залила мозок. Перед її очима вималювалася пластично жахлива картина помсти тому, хто її підвів. Ось вона стоїть, похилена над ним, з ножем у руці і з приємністю водить вістрям по тілу, але, дійшовши до горла, тягне по ньому з особливою делікатністю, як смичком по струні, тільки б не зашвидко перерізати нитку життя своєї жертви. Ніж гострий, як бритва, і ледь-ледь врізається в тіло. Кров не струменіє, тільки червоною тоненькою цівочкою повільно сочиться. А він глухо хрипить і жбурляє в простір пришелепкуватий погляд вмираючого. А їй розкішно, небезпечно на душі…
Здригнулася, враз відчувши гострий холод, що пробирав до самих кісток її закоцюрбле тіло, окрім розпаленого обличчя і чола. Відтак зволожила язиком губи, бо були сухі і вкриті якимось несмачним осадом.
Ні з того, ні з сього охопило її дуже лагідне почуття до жартівника, який – як вона вважала – нічого поганого їй не зробив, щоб аж так на нього злитися. Навпаки, він був ввічливим, сором’язливим і щедрим для неї, хоча часом зовсім не мав при собі грошей. Обходився з нею по-простому, як з «порядною». Та от не приходив уже давно, мовби забув про неї – і в тому вся його провина.
«Всі чоловіки погані, – подумала, – але він добрий. Аж ясно на душі робилося, коли приходив той бідолаха».
– А коли прийдеш, недобрий? – шепнула ласкаво. – Ти… ти… синусю мій… солодке дитятко! – і цмокнула промовисто губами. А пізніше шепотом приманювала: – Синусь! Дранюсь! Синусь! Дра… дра… ню… сь.
І поринула в туман розчулених мрій.
Враз отямилася і аж зіщулилася в клубок від напівусвідомленої огиди до дійсності. І знову думка її, ніби вірний пес, побігла за паном своїх мрій.
«Чому ж не йде? Може, забракло йому грошей…» Вона йому казала, що можна і без грошей. Він добре знає. Ого! Вона нікому б так…
– Брр… А тобі тільки зимно! – застогнала, тупцяючи ногами по тротуару. До того ж хотілося їсти, а сили не такі, як колись. – Як він гарно казав: «панянко». А потім: «Зося, Зоська…» Ну, диви на нього – не йде, холєра!
Тепер зі злістю крутнулася на п’ятці, нетерпляче ляснувши руками по спідниці і врешті сперлася спиною на стіну якоїсь кам’яниці. В сутінках її постать розлилася в чорну безформну брилу. Можна було подумати, що то заглибина або випуклість на мурі.
Якийсь перехожий пройшов біля неї і смикнув за хустину. За мить, як тінь, з’явився другий в грубому капелюсі і з відстовбурченим коміром плаща. Почула здавлений, тремтячий, так добре знайомий белькіт:
– Ходи!
Вона затремтіла. Здалося їй, що то він. Але раптовий приплив радості був придушений в самому зародку нестямним пароксизмом розчарування і дикої ненависті, коли побачила перед собою обличчя одного з нічних волоцюг.
– Та пішов ти! – крикнула, аж забризкала слиною обличчя чоловіка, який поспішно витерся рукавом. Хотіла сказати йому щось образливе, але слова застрягли в горлі з надмірного збудження, лише затулилась рукою, готова на все, якби той чоловік захотів її приборкати.
– Ох ти ж мавпо їдна! – почула обурений голос.
– Трупа собі візьми, а не мене! – крикнула йому вслід.
Тепер уже щохвилі її хтось зачіпав. Ліхтарі похмуро виблискували, з протилежних вулиць долинав далекий дзвінок трамваїв.
Уже два тижні вона, отаке вчворяючи, не заробляла ані копійки. Рідко коли з кимось ішла – лише тоді, коли цілу добу не мала й ріски в роті. Ті «старші» не хочуть позичати грошей, ну і не дивно, бо майже кожна має на карку альфонса, якому треба давати горілку і харч, а ні – то зараз чиркне ножем і квити. Часом, якщо альфонс щось вкраде, то і погуляють обидвоє, але що з цього, коли такий негідник тримає коханку за голову і ні гроша їй не попустить. Тільки й того з нього, що у бійці захистить, або перед поліцією застереже і заховає. Ці шахраї-альфонси! А на неї лихі, що не хоче жодного. Го! Го! Хай би тільки дала якому – то й по ній: волочив би за волосся, а з кишені крайцери б вилущував, що аж га!
– Ні, той негідник не прийде! – констатувала з розпачу. І знову її охопила така слізна злість, гірша від сказу, що пошматувала б на собі одяг, а йому, якби надійшов, так надавала би по писку, що не дорахувався б зубів.
Вглибині вулиці пролунали швидкі кроки. Пильним поглядом вихопила силует того, хто надходив і, як біснувата, кинулася йому назустріч. У ямці під грудною клітиною зробилося їй на диво гаряче і слабко. Стрімко впала на нього, аж той похитнувся назад, і задихана, повисла на його плечах всією вагою тіла, намагаючись згрупувати свої безладні висловлювання:
– Ах, який же ви… Голубчику. Я так довго чекала. Казала ж – грошей не треба. Щовечора виглядаю чи не прийдете, мало очі не повилазили. І вчора, і позавчора, і весь час… Стій і стій на бруку… – шепелявила заламаним з розчулення голосом. – Думала, що вже здохну, як та сука. Два тижні! А най то хороба. Де ви пропадали? Зрештою… дівчат достатньо…
– Я не міг прийти, – відрубав.
– Не міг! А я тут здихаю. Аби інша шмата, то й добре…
Врешті розгніваний її голос набубнявів слізьми притлумленого спазму, очі звільгли і почали недобре горіти, ніби дві розпечені жарини.
– А я стирчу і стирчу на вулиці – і шо кому до того. І кашель почався… кров’ю харкаю – на! – плюнула мокротинням на долоню і підсунула йому її з кров’яною слиною аж під самі очі. – Я здохну, як Бог милий, та й то через вас.
– Я не мав часу, заспокойся…
– Та що тут казати? Ви думаєте, що я аби яка і зараз – гроші… Маєш! – і в іронічному поклоні присіла і, дражнячись, висолопила язик. – Подивіться на нього! Людина би спустила духа! Стерво, не зрозумів, що то означає. Ах… ти… ти… – враз скочила на нього з кулаками.
– Що то за авантура? – скрикнув він роздратовано. – Чого ти від мене хочеш?
Відштовхнув її, але вона вже втратила над собою контроль. Зі злістю гарчала нелюдським голосом:
– Йди, драню, звідки прийшов! І… іди! Забила б тебе, як пса! Я гроші через тебе втратила! Ну, заплати мені тепер, жебраку! Заплати, бо інакше… Хто мені то все? Хто мені то все?... – белькотала безнадійно заслинена, зі щораз більше шипучим, писклявим голосом.
Він повернувся в протилежний бік. Вона наздогнала його і бігла біля нього з піднятим вгору кулаком. Покручена в спазмі нестями рука, билася в конвульсіях кривою лінією понад її головою, шаленіла, як міць роз’ярілих проклять.
– Може, без грошей хочеш? Я тебе навчу, сучий сину!
За ними йшла громада, гучно сміючись.
Враз вона зупинилась, аж захлинувшись від надміру образ, які злітали з її вуст. Тіло її напружилося, прийняло горду, королівську поставу. Божевільні очі почали літати в орбітах і сікти зловісними блискавками оточуючих. В грудях глухо хрипіло, руки конвульсивно шарпали блюзку на грудях. Мовби готувалася до ще грізнішого вибуху. Врешті, з жахливим зусиллям, ніби її нутрощі підступили до горла, промовила хрипко:
– Бандит, злодій! Заплати! Оу – зимно, – її голос зав’яз десь у животі, булькочучи, як вода, що опинилася там в надмірній кількості.
І враз пронизана пароксизмом шалу, зібрала спідницю в жмені і, високо її задерши, почала мерщій бігти, бридко вихляючи широкими, наче пооббиваними стегнами, видаючи з себе тонке, схоже до дитячого квиління, протяжне:
– А – а – а – а – а!
Він здалеку бачив її розвіяну хустку, що заплутувалась на ходу, голі, тлусті литки і чув як по бруківці тупо чалапають капці, котрі, як тепер зауважив, були їй завеликі.
Натовп роззяв помчав за нею, почався рух, як завжди під час авантури. Він ішов за всіма, як сновида – щось його туди тягнуло.
Увесь той верескливий караван на чолі з жінкою, що бігла, швидко сунувся крізь вуличні сутінки і миготів десятками голів, минаючи газові ліхтарі з нудотними, жовтими сполохами, кинутими, як вогняні кулі, в туман і темряву ночі.
Добігли до якоїсь бічної вулиці: звідти гримів уривчастий, ніби перестрашений, ґвалтовний дзвінок трамваю. Мигаючи світлом, він, як блискавка, випав з сутінків і покотився на зловісно зблискуючу колію, яку темною плямою у цей момент перетинала жіноча постать. Сто облич втелющило змертвілий від жаху очікування погляд униз, до самій землі, де колеса дотикаються рейок…
З кав’ярні на розі сочилося золоте, погідне світло.
Із сотень грудей вирвався вигук, притлумлений жахом загрозливої катастрофи. Трамвай минув фатальне місце і з тріском та вищанням пропав десь вглибині міста.
Натовп злегка сколихнувся, обережно загойдався, як хвиля, поцілована вітерцем, заклубочився врешті і загудів відразу гарячковим, схвильованим, незрозумілим белькотом, ніби хмара перекупників, що бурмоче про щось незвичайне.
А по той бік вулиці стоїть вона жива і цілком здорова. Випнула живіт і тримається за боки, тріскаючи від глумливого сміху, в якому тремтить відчуття перемоги чи задоволеної помсти.
Ліхтарі коптили жовтими променями, з шинку поблизу добувався звук розгецканого піаніна, з чорної перспективи вуличних закапелків точилися клуби огиди, йшли душні випари велетенського міста, чудовиська, кинутого на спочинок у відхлань ледачого сутінку.
Мінливі почуття були вражені дивною тупістю і пригноблені важким баластом оточуючої дійсності. Марно старалися розгадати її таємницю, марно намагалися тверезо розсудити, що ж то за проява трапилася дорогою. Коїлося щось грізне, щось недоступне для людського розуму, якась бридка стихія розпростерлася довкола, обвивши мізки небезпечною плутаниною дивакуватих, неправдоподібних припущень з огидними таємницями життя…
У сутінках в загіпнотизований слух бився іронічно-образливий сміх вуличної діви…
Переклали Марія Чорна та Юрій Винничук
ТРАГЕДІЯ НА ВЕЖІ.
З мого вікна видніє вежа. Коли я відчував яку-небудь тривогу, достатньо було тільки поглянути на неї, і я заспокоювався. Ця вежа і години, які видзвонював на її вершині вартовий, так зрослися з моїм життям, що, здається, я помер би, якби вона запалася.
Пам'ятала вона передвічні часи. Була така висока, що хмари, пливучи небесною глибінню, розпорювали свої чорні підчерев’я об її високий верх. Дзиґар на вежі був благословенням для бідняків, позбавлених виміру часу. Не один самітник, що мешкає десь на засміченім передмісті, відлюдьок, що навіть і в часомірі не мав приятеля, коли чув биття велетенського дзиґаря, відкривав брудне віконце на своєму убогому піддашші, щоб хоч хвилину пожити з поважним звучанням машини, так безкорисливо розділеним між усіма.
Одного вечора я допізна сидів без руху у вікні, не відриваючи очей від стрункої постави моєї дорогої вежі. Я бачив, як тривалий час вона плавилася в пурпурі призахідного сонця, як тріумфально зблискувала веселками кольорів, а потім насупилася разом з темніючим тлом неба, чорною, товстою лінією перетяла ясніший від себе горизонт і застигла невиразною масивною тінню.
І коли з її вершини, зануреної у цілковиту темряву, сплив монотонний зойк десятої години, я ліг спати.
Збережений живо в пам'яті образ вежі, як чуйна няня, колисав мене до сну. Невимовний спокій і насолода щораз дужче оволодівали мною. Я лежав занурений в прозорій розкоші власного існування. Незворушна тиша пізнього вечора робила пластичним відчуття мого стану. Я зауважив, що усе моє єство тремтить співучим ритмом глибокого розчулення. Це нагадувало тремт, який перебігає телеграфним стовпом. Образ вежі пружинив у мозку, розростався, просякав кров’ю, розпорошувався по всій моїй істоті, аж солодка м'якість сонного безсилля почала пронизувати мене наскрізь.
Раптом я отямився з дрімоти чимось занепокоєний. Звідкись вигулькнуло невиразне передчуття, що станеться або сталося щось важливе. Марно я шукав у мозку пояснення. Я відчував тільки, що поза мною, в оточуючій мене дійсності відбулося щось неправильне, щось, для чого не могло було місця.
Я замислився.
Блискавка раптового здогаду привела мене до дійсного усвідомлення стану речей.
На вежі повинна вже була вибита одинадцята година. Але її пора проминула без жодного звуку і відлуння. Зі сну мене висмикнула сила несподівано порушеного призвичаєння до рівномірних, безвідмовних ударів дзиґаря.
Я почав роздумувати, чи не було в цьому моєї помилки.
Я злічив час, що минув від моменту, коли ліг до ліжка, і констатував, що вже добре по одинадцятій, і що саме тоді, як я прокинувся, повинен був її вибити дзиґар на вежі. Тим часом дзвін мовчав, я можу присягтися, що мовчав. В історії старого дзиґаря то був незвичайний випадок.
Тиша. Безодня сутінків. Я чую майже булькіт крові у жилах. Глибоке зворушення мене не відпускає ані на хвилю. Мозок пресують питання і дивні припущення.
Що сталося на похмурій вершині вежі? Чому дзиґар не вибив належної години? Може, вже ніколи я не почую його дорогих, поважних звуків... Може, в сутінках ночі розігралася на вежі якась жахлива трагедія? Може, вартовому, в момент, коли повинен був шарпнути за линву, щоб вибити годину, припала до вуст у пекучому поцілунку похітлива примара ночі, і він, відчувши раптову знемогу, сточився на дно якоїсь пекельної насолоди? А може, пробив його серце стилет убивці з-за рогу? Я пригадую, читав оповідь про горилу, яка мордувала жорстоким і таємничим чином...
А може, то тільки віщування, що незабаром спіткає мене рання і раптова смерть?
Вражаюча нічна тиша втягує мене у свою лійку і пориває в облудний вир. Серце б'ється в неспокої, пульс гупає молотом, жар, гарячка... Що за ніч мовчазна! Час летить, як блискавка, і дзиґар мовчить!
Я скочив до вікна: дихнула на мені пучина сутінків...
Щоб хоч один малий вогник...
Ціле місто, вочевидь, занурилося під моїми стопами углиб землі, а я про це не знаю! Воно разом з вежею було тільки сном моєї уяви! Може, навіть ніколи не існувало?
А я живу чи сню?
Сатанинське викривлене обличчя загадки топить в мені свій вічний погляд, в якому стоїть вигнутий луком чорний знак питання.
Отже, цієї ночі сталася страшна таємниця: велетенське місто в змові з силами невідомої могуті щезло з лиця землі, щоб мене вжахнути.
Раптом мені здалося, що мій покій на піддашші відколовся з жахливим гуркотом від решти будинку і звалився у просторінь, наче гарматна куля. Я відчував, як стіни моєї кімнати перекидалися з шаленим розгоном піді мною і наді мною в навальному блискавичному ритмі швидкості. Завішений в повітряному просторі шести стін, що летіли, я западав повільно в знеболюючий стан приголомшення.
Нараз, немовби під подувом вітру, покій мій почав виконувати колисливі рухи човна, кинутого на хвилі.
Охопив мені приємний холод.
Спочатку ці рухи були нерівні, стрімкі, схожі на ривки, вони поступово м’якнули, ставали пестливими в міру слабнучого колисання. Отямив мене раптовий струс. Я поглянув широко розкритими очима: вразило мене несподіване омертвіння всього. Тупий безрух речей пройняв мене смертельним ляком. Я зачаївся в собі і чекав.
Довкола стелилася зловісним шелестом тиша. Кожен мій нерв був у напрузі і в подразненні. Чорно було довкіл, чорно було в мені. Сам для себе я став пащею бездонної пучини, в яку я падав коміть головою щораз нижче і нижче... Я почувався розпростертим поміж краями оточуючого сутінку. Корінилося в цьому щось грізніше, ніж в секунді скону.
Нема страшнішого упиря понад того, яким сам стаєш.
Я чекав далі, але вже не вибивання наступної години і не світанку, тільки смертельного удару з простору всеосяжної тиші.
Враз!!!
Лунає перший, непевний зойк, наче удар з вежі... перший... другий... третій... четвертий...
У німому екстазі я слухаю.
Удари в ніч йдуть, тривожно численні, хисткі, спочатку слабкі, потім голосніші, бурхливо гучні, вагітні якимсь страшним неспокоєм. Почуття ляку міцнішає, врешті, як удав обгортає шию і, душачи, жалить у груди...
І дзиґар б'є нерівно, гарячково...
Кличе без порятунку, гнеться у благанні, мовби перед бурею загрозливих лих, стогне жалібно, гуде зловісно, погрожує бунтівливо...
Вибив дванадцять.
Останній удар упав тупо, коротше за інші, передчасно обірваний, немов здушений пароксизмом раптового жаху.
Луни не було.
Зі спазматичною упертістю розум мій, не маючи опори, почав відтворювати звуки, що запам'яталися, пеститися ними, любуватися. То була тепер єдина для нього опора, єдина нитка, що єднала його з виразним відчуттям дійсності. Я знав тепер добре, що не спіткало мене нічого трагічного. І повільно з жаху, яким я був обвіяний, народилася сильна і свідома упевненість в собі, як у морця, який по бурі ступив нарешті стопою на твердий суходіл.
Я зручно примостився на подушці, в темряві усміхнувся до себе на думку про насолоду подальшого спокійного існування. З вуст мені конче хотілося вирвати якесь добре слово.
Засинаючи, марно я ламав собі голову над питанням, чи трапилося щось на темній вершині вежі, чи все це було моїм маревом…
Переклав Юрій Винничук
28.08.2016