Берладник

Коли спека червневого полудня розстеле тишу над дністровими берегами, над горбами і балками — прекрасне тоді Поділля. Левада на скелястому горбі тмяно пахне чебрецем і розпеченими травами, облога між вітами шовковиці синіша ніж волошки, обрій гойдається на хвилях гарячого воздуху, а Дністер блискотить — аж очі вибирає.

В балці трьома сходами сільські садиби, як барвиста молдованська веретка. Ані шелесту! Лише з високої щовковиці легенько гупне об землю смолисто-чорна ягода.

Поспали й ми. Під кушами, з-за дерев стирчать стомлені розчухрані голови, босі ноги, випростані безвладно руки. Безвладна лінь опанувала і рушниці й кулемети, що накриті мокрими веретками.

Тільки дід Яким сидить спершись об стовбур, не куняє навіть і не моргаючи вдивляється у дністрові скелі, у темні плями отворів скельного манастиря, у далекий обрій.

Що там побачили, діду?

Дід поволі обернувся. Латана свитка зсунулася з плечей й видко вишивану сорочку, брудну й латану, та латані полотняні штани.

Вижу Поділля, паниченьку!

Голос, як завше, ласкавий і мирний, а теє "паниченьку" ще ласкавіше. Хоч і доводили старому, що "в війську паничів немає", але старий залишився при свойому.

І вже з самої весни, як тільки був придався до нас, залишилося кількох нас для діда "паничами". Не змінився дід за три місяці ні в чім: ані в ласкавості, ані в мовчазності, ані у витревалості. Тільки сорочка та штани були тоді ще білі й без латочки та молдаванська торбина без дір.

Скільки дідові років? Може пядесять, а може й сімдесять. Бо очі під сивими віями ще бистрі, а зуби білі й цілком цілі. Як би зняти бороду, то краще б відгадувалося, бо старий про себе нічого не каже.

— Хочу з вами... тільки й твердив, придавшись до нас, та додав:

— Дайте мене до кулемету!

Була кожна людина дорога, і старий лишився. Носив кулеметні стрічки, підносив набої, тягав і кулемета. Не раз ходив і на звіди, ніколи не нарікав, ані на втому, ані на голод, та нікого не потішав. Лише бувало гляне ласкавим глибоким зором і... вже легше.

Коли кулеметника похапцем поховано десь в лісовій балці під час швидкого відвороту, став старий за наводчика.

Стріляв добре, не квапився, не нервувався, бережучи кожний набій.

Що кинуло старого до нашого небезпечного життя? Балакати він не любив, а тим більше про себе. На всі запитання мав одну відповідь:

— Моїх побили..., і махав рукою. Допитуватися не було часу.

Але в сьогоднішний день випадкового спочинку на левадах глухого подільського закутку захотілося ближче придивитися до старого.

— Вижу Поділля, паниченьку!

І вперше можна було бачити, як старий посміхнувся. Ласкавою дитячою усмішкою, такою дивною над сивим водоспадом бороди.

— Бачите Поділля? А хіба ж його ніхто крім вас не бачить? Ось, перед нами...

Старий посміхнувся знов, і в очах на одну мить блимнув ніби жаль над наївністю "панича". І враз старий підсунувся ближче, підклав під себе свитку і сів по молдаванському.

— Авжеж, ви не видите Поділля, паничу! Не видите його таким, яким його я видів і виджу. Ви ще молоді і не пройшли цієї землі від Дністра до Богу, як пройшов я. Ви не були в отих скельних манастирях, тепер забутих і закинутих над Дністром, Лядавою і Смотричем. В цих балках, на цих горбах скільки полягло наших дідів, скільки крови і мук виділа наша красна земля... Ви цього не видите, бо ще молоді, а я вижу... Може ви це знаєте, але послухайте...

Старий випростався і заговорив, як ніколи не можна було сподіватися від подільського діда з вичиненим вітрами і сонцем обличчям та спрацьованими руками хлібороба.

Заговорив ніби підпавши раптовій потребі виговорити все, що набралося за довгий час роздумування, полекшити думкам і обновити чуттям.

Здавалося гарячий обрій розсунувся широко-далеко, ген-ген за Дністер, за нагорянські скелі, спинивши день, відійшла у бік левада, рушниці, утома, а залишилося лише сонце, прудка ріка, пах чебреця та мінливий обрій.

А з-за обрію мчали татарські загони, переслідувані козаками, сунули на північ бундючні яничари, щоб за мить утікати через Дністрові пороги, з криком і гомоном чвалували галасливі волохи, нещасний Хмельниченко переправлявся через хвилі, Дорошенко з надією вдивлявся з подільських горбів ген-ген у розшарпану батьківщину...! Ішли блискучі конфедерати і нахабні північні полки. Минулося. Все минулося. Усі, що пройшли через Поділля — усі залишили на йому сліди.

— Але ніхто не змінив Поділля, паничу. Ніхто його нам не відібрав і не відбере, жадний чужинець остаточно не запанував над Дністром, над балками і горбами.

І ніхто не запанує!

— Хіба, діду!

— Авжеж! Подивіться тільки! І старий закреслив рукою цілий виднокруг.

— Хіба ж можна під цим небом, під цею красою довго затримати наїздникам їхню хижість? А хіба ж нам подолянам не боронити свого Поділля? Тільки мало нас таких як я, але поки ще є хоч один такий — не бувати Поділлю під зайдами...

— Діду, але ж все так не буде, як вам видається...

— Буде! Ця ласка Божа, старий простяг руки, залишиться по вік вічний нам, нашим дітям і унукам, усьому нашому роду.

Тяжко бути опонентом вірі, але проти натхнення і віри немає доказів. Старий замовк. Що і якими шляхами привело цього подільського дядька до його думок? Коли пройшли його думки шляхами історії і звідки знайшли вхід до серця?

Тільки потомки берладників, тих гульливих і очайдушних попередників січового козацтва, потомки громадян вільного Берладу, що їх завше тягло на рідні горби і балки, в неприступні скельні місця над Дністром, — тільки вони могли мати такі думки.

Справді берладник! Може потомок нещасного Івана Берладника, або одного з тих ізгоїв, що дали Україні Поділя і в найтяжчу добу лихоліття і руїни міцно втримали батьківщині цю красну землю, цей мужній рід.

Кілька днів після, під час нежданої зустрічі з ворогом на виїзді з балки поляг старий біля свого кулемету, коли ми, заскочені ворогом, мчали в хижому, божевільному страху від смерти.

Торохтіння кулемета сухе і впевнене, дало змогу опамятатися. Так і знайшли старого; руки, задубілі на держалах кулемету, не віддали ворогові навіть поторощеної зброї. Були вперті, берладники!

[Львівські вісті]