Мабуть, кожен народ відчуває тугу за територіями, які відійшли до сусідів. Поляки тужать за Львовом, румуни за Буковиною і Бесарабією, угорці й чехи за Закарпаттям.
За чим тужать українці? За Лемковиною? Холмщиною? Перемишлем і Сяноком? За Кубанню і Зеленим Клином уже ніхто не тужить. Русифіковані українці з тих теренів воюють проти нас у путінській армії.
А чи є в нас туга за Кримом чи окупованим Донбасом? По-справжньому тужать тільки окремі біженці і кримські татари. Хоча частина біженців ніколи назад не повернеться.
Крим для мене завжди був чужиною, де я почувався непрошеним гостем. У мене було таке враження, що я ображаю цих чудових людей, ступивши на їхню землю і купаючись у їхньому морі.
Зараз не треба бути дуже грошовитою людиною, аби дозволити собі відпочинок в Болгарії або Чорногорії. А в 50-80-тих роках ми мали тільки Чорне море.
Коли ми чуємо ностальгічні зітхання за минулим часом, то ледве чи варто це сприймати як жаль за совєтською епохою, бо насправді це жаль за молодістю. У кожного вона була своя, і які б негаразди доводилося долати, але завжди можна знайти щось у ній добре, неповторне і оповите солодкою тугою.
На море я їздив з татом або з мамою, бо в нас було господарство, яке не можна було покинути – кури, кролики, город. Інколи, повернувшись із моря з мамою, я вирушав знову на море уже з татом чи навпаки.
Їхали ми туди переважно в плацкартах. Чомусь ніколи не могли купити квитки на зворотню дорогу й мусили здобувати каси штурмом. В кримських чи одеських касах завжди було страшенно тлумно, доводилося вистоювати годинами, а потім брати, що дають, і зазвичай це вже були загальні вагони, де ми спали на надувних матрацах або, поклавши голову на лікті біля вікна.
Пляжі були переповнені, але, на щастя, ми вирушали на відпочинок цілою компанією, і тоді хтось вставав раніше та займав місце. З харчуванням теж була проблема. Щоб пообідати у їдальні, треба було завчасу зайняти місце у черзі. Отже, спочатку йшов хтось один і стояв не менше години, відтак приходила вся банда, влізала в чергу не без словесних перепалок, і поволі посувалася до того місця, де роздавали їжу.
Обід складався з якоїсь зупи (супу) чи борщу, картоплі зі шницлем (катлєтою) і компоту. Замість картоплі міг бути рис, гречка, пенцак, злиплі макарони. Але не щодня, бо все ж це було доволі виснажливо, тому їжу брали з собою на пляж. Вранці хтось із компанії варив бульбу, додавав до неї масла, потім баняк з бульбою загортали в рушник і несли з собою. Відтак обідали ми молодою бульбою, ковбасою, хлібом, помідорами та огірками. І мушу сказати, що такий обід мені смакував найдужче.
Жили ми по кілька осіб у одній кімнаті. Я переважно спав на надувному матраці. Бідося була у всьому. З метою економії ми завжди везли з дому харчі. Мама закручувала в слоїки тушковане м’ясо, брала шмат масла, сир, ковбаси. Бо мама працювала в торгівлі і могла діставати дефіцитні продукти. Одного літа ми їли на обід гречану кашу з бичками в томаті і салатом з помідорів. Бички були дефіцитом. Тобто час від часу їх «викидали» в магазини, але вони миттєво зникали. І я пригадую, що така страва мені тоді дуже смакувала. Не знаю, чи їв би її зараз. Та й бички вже не ті.
Авжеж, були тоді й різні пансіонати з регулярним харчуванням, але потрапити до них було не просто, особливо цілою родиною. Були й пансіонати для іноземців. Часто на набережній можна було побачити справжню екзотику: італійських дівчат у широких барвистих сукнях, очевидно, напнутих на дротяні каркаси. Таких, як у фільмах Фелліні. З червоними поясочками в осиній талії. Публіка не зводила з них очей. Що вони загубили у Криму?
Російська мова панувала всюди. Одного разу, коли ми плили на кораблі уздовж берега, нашу українську підслухав капітан корабля, дуже втішився і пригостив різними напоями, попросивши дозволу постояти біля нас і послухати, як ми говоримо. При тому, що наша банда була зі станіславівської Софіївки, і всі ми розмовляли по-галіцманськи. Так що окремих слів він не розумів і перепитував.
На морі був слабенький шторм, кораблем гойдало. Раптом пані Влодзя закотила очі, поклала руку на груди і промовила: «Певно, зараз звонітую». «Я вас проведу», – сказав капітан. «Куди?», – щиро здивувалася пані Влодзя. «Та ви ж хочете дзвонити?». Всі розсміялися, і пані Влодзя перехотіла вонітувати.
У 1978 році у липні я вперше поїхав на море не з батьками, а з дівчиною. У Ялті на пляжі ми зустріли Льоню Швеця, про якого я згадував у «Кнайпах львівської богеми». Льоня видавав лежаки. Грошей він мав повні кишені. Прокат лежака коштував 15 копійок і ще 15 копійок треба було дати в заставу, яка поверталася після повернення лежака, але цього майже ніхто не робив, Льоня сам збирав лежаки на пляжі і таким чином міг щодня зекономити до 20 карбованців. На той час то були непогані гроші, за них можна було посидіти в ресторані, що ми і робили ледь не кожного вечора.
А ще Льоня любив розважати пляжну публіку віршами, які він читав у рупор. Декламував Маяковського, Ахматову, Блока, а також і себе. Потім казав, що мусить зробити перерву й перекусити, і на очах ошелешеної публіки виймав з плавок яйце, з’їдав його, а потім виймав звідти ж шмат ковбаси сантиметрів на двадцять, потрясав ним так, аби всі побачили і теж з’їдав.
Коли він після вечері у ресторані висипав на стіл цілу гору дрібних копійок, офіціантки обурювалися, скандалили, але мусили рахувати. Якщо Льоня з’являвся у тому самому ресторані вдруге, і офіціантки його не помічали, він вилазив на крісло і голосно читав вірші Єсєніна:
Я люблю, кагда женщіна мочітся!
Кагда в воздухє пахнєт мачьой.
Ах как хочєтся! Ах как хочєтся
К голай жопє пріжаться щєкой.
На пляжі він читав вірші пристойніші, а в ресторані п’яна публіка навіть плескала.
Не скажу, що я був у захваті від Криму. Але коли не маєш із чим порівняти, то усі ті спартанські умови з дерев’яним кльозетом у кутку саду і душем з бляшаної цистерни на городі, були в порядку речей.
Не в порядку було лише ставлення господарів до відпочивальників. Вони їх тихо ненавиділи. Якщо у нас із дівчиною допізна горіло світло, господиня стукала у вікно і волала: «Пачєму ви нє спітє! Зачєм ви жгьотє свєт!»
Одна господиня підкрадала з заморозника наше масло. Мама помітила на маслі слід від виделки, але, звісно, нічого не сказала. Інша господиня вчиняла скандал, що ми самі готуємо, тоді, як вона може нам готувати, а світло і газ такі дорогі.
Якими насправді можуть бути господарі, я довідався щойно, коли побував у Болгарії та Хорватії. Там ти бачиш господиню двічі: вперше, коли вона вручає тобі ключі, і вдруге, коли ти їй ті ключі повертаєш. При цьому вона не перевіряє, чи ти не вкрав у неї рушника, електрочайника чи лампочку. Якщо ж господарі живуть у тому самому будинку, то теж не порушують твій приватний простір.
Крим – це зачучверіла територія, населена дикими російськими племенами, і порятувати його можуть хіба кримські татари, якщо їм вдасться взяти сервіс у свої руки.
Росіяни і сервіс – це дві взаємовиключні величини, бо за цим стоять сторіччя традицій, описаних ще іноземними мандрівниками. Усі вони писали про те, як московити ненавидять чужинців. Нічого не змінилося. Коли журналіст запитав у мужика з російської глибинки, як він ставиться до жахливого бездоріжжя, яким доводиться добиратися у їхнє село, той відповів: «Нічєво, нічєво. Зато нікто чужой не прідьот».
Цікаво, кого він мав на увазі? Американців?
Востаннє я побував у Криму у квітні 2013 року. Нам з Андрієм Курковим запропонували пожити на шару в санаторії «Росія» у Ялті й обговорити наступний спільний роман, де якийсь епізод мав би стосуватися Криму. Перед тим нас в адміністрації прийняв сам Владімір Канстантінав, ми йому щось там плели про наш роман. На сайті їхнього парламенту висить і досі фото, на якому видно майбутнього заколотника і Андрія. Мене обрізали. «Убий підараса» ще ніхто не забув.
Увечері ми мали презентацію у Сімферополі в університеті. І там трапилася несподіванка. Мої книжки, надіслані видавництвом, десь загубилися. До самого кінця вечора так і не було зрозуміло, що з ними, аж поки видавець не став бомбардувати дзвінками усіх кого міг. І тоді їх зі скрипом привезли. Комусь дуже не хотілося, щоб мої книжки потрапили до студентів.
Після того вечора я зрозумів, що не мав рації, коли написав статтю «Я відпускаю Крим», бо побачив багато гарних людей, залюблених в українську літературу. Я побачив українців, яких ніколи в Криму не зустрічав.
Тому Крим мусить повернутися до нас. Але я за ним не тужу.
21.08.2016