1992 рік.
— Може, б ти нарешті роздягнулася?
— Для чого?
— Можеш не роздягатися.
— Що ти маєш на увазі?
— Вже нічого.
— Ти хочеш сексу?
— Всі хочуть сексу.
— Я запитала тебе.
— Хочу.
— І ти увесь цей час дивився на мене, як на сексуальний об’єкт?
— Чудовий сексуальний об’єкт.
— Ти мене ображаєш.
— Чим?
— Бо в нас були творчі стосунки. А раптом з’ясувалося, що я для тебе сексуальний об’єкт.
— Так воно було від самого початку.
— Тобто моя писанина для тебе нічого не важила?
— Важила. Але вона була невіддільна від твоєї зовнішності.
— А якби я була потворна?
— Я б читав тебе на відстані.
— І ти увесь цей час, що ми з тобою здибалися, просто хотів мене вграти?
— А що тут поганого? Я думаю, багато хто хотів би тебе вграти. Це цілком природно. У тебе апетитне тіло.
— Ти розглядаєш мене, як страву?
— Я розглядаю тебе, як витвір мистецтва, яким не проти насолодитися.
— Не проти чи хочеш?
— Хочу.
— На один раз?
— Ні. Але з цього починається.
— З чого?
— З першого разу. Якщо нам сподобається…
— А якщо ні?
— Тоді хтось комусь скаже про це.
— Для мене це не головне.
— Що?
— Секс. Для мене були важливі наші розмови.
— Отже, якщо ти не отримаєш задоволення, то від цього нічого не зміниться?
— Ні. Для мене важливішими були наші стосунки.
— Секс для них не перепона.
— А вони не перепона для сексу?
— І так, і так.
— Коли ми перейдемо цей бар’єр… маю на увазі секс… у нас уже будуть інші стосунки…
— Вони будуть глибші. Ми зможемо читати одне одному вірші чи прозу у ліжку.
— І ти гадаєш, у ліжку краще сприйматимеш мої вірші?
— Інтимніше.
— А досі було як?
— Відсторонено. Наприклад, твої любовні вірші мене не діймали. Але, перейшовши бар’єр, я, мабуть, тебе ревнуватиму.
— До кого?
— До того, про кого ти пишеш.
— Він не існує. Це фантом.
— В який ти закохана?
— Насправді лише готова закохатися.
— Можливо, я і є твій фантом.
Пауза. Нервове ходіння по кімнаті. Наливає собі вина. П’є, замислено дивлячись у порожнечу.
— Навіщо ти мені це сказав?
— Що?
— Щоб я роздягнулася. Ти міг це все облаштувати інакше. Не так брутально… «Роздягайся!»
— Тобто спочатку я повинен був тебе обняти… поцілувати… одне слово — підкрастися...
— Напевно. Мені ще ніхто не пропонував секс так відверто… без…
— Без прелюдії?
— Не в тім справа. А в тім, що це для мене несподіванка. Я дивилася на тебе іншими очима. І думала, що те саме відчуваєш і ти.
— Тоді не треба було вдягати міні й демонструвати свої звабливі ноги. І коли ти читала вірші, закинувши ногу на ногу, я не міг відвести погляду від того місця, де вони схрещувалися. Не варто було перехилятися через фотель, щоб дістати з підлоги загублену сторінку. Треба приходити до мене у чорній широкій сукні від шиї до стіп, за якою нізащо ніхто б не зміг здогадатися про твої форми, і бажано в хустині.
— Ти нестерпний. Ти нічого не зрозумів.
— Я зрозумів, що мала бути прелюдія. Без жодних слів. Наблизитися, обняти, поцілувати і поволі роздягати…
Пауза. Погляд з порожнечі повертається до мене. Пронизує мене мовчки.
— Бо ти так звикла?
Це, мабуть, остання крапля.
— Все, я йду.
Хапає свої речі.
— Я щось не так сказав?
— Я ні до чого не звикла. Я не повія. Зрозумів?
— Я подумав, що можна обійтися без усіх цих церемоній. Ми не один день знайомі.
— І що з того? Можна сказати отак відразу: роздягайся?
— А що тут такого? Хіба ми цього не хочемо?
— Невже ти не міг знайти інші слова? Невже так важко?
— Добре. Дай мені.
В мене летить спочатку торбинка. Потім її мешти. Потім вона починає роздягатися і кожну свою річ шпурляти в мене.
Я це пережив.
14.08.2016