Партія реґіонів б’є рекорди стійкості та довговічності. За останні десять років — відколи ПР очолив Віктор Янукович — партія не пережила істотних внутрішніх криз, помітних розколів чи гучних демаршів. Попри мрії та прокляття опонентів.
Були спроби кількох партійців покинути середовище ПР, але вони завершувалися поверненнями блудних синів. Власне, чи не єдиним скандалом, який міг би свідчити про хитання в середовищі Партії реґіонів, був хук Нестора Шуфрича у щелепу Сергія Льовочкіна у 2009 році, за півтора року перед перемогою Януковича на президентських виборах.
Здебільшого ж «реґіоналам» вдавалося вчасно гамувати внутрішні пожежі, а попіл зі сміттям — принаймні не виносити з власної хати на загальний розсуд.
Часом це було смішно
Один дотепний вислів каже, що політичну партію може спіткати два випробування: час в опозиції та час у владі.
В опозиції Партія реґіонів виглядала досить карикатурно. Повітряні кульки у Верховній Раді, проплачені мітинґи, політичні ґастролери, викорчувана трава на місці наметового табору в Маріїнському парку… Роки, проведені в опозиції, називають для Партії реґіонів найскладнішим періодом, а надто в першій половині 2005-го. Саму ситуацію, коли чиновницько-підприємницький конґломерат був змушений перебувати в опозиції, означили неприродною. Так, часом це виглядало смішно, однак «реґіоналам» вдалося зберегти власні лави, не втратити підтримку великого бізнесу, і головне — таки повернутися до влади. Однак треба визнати, що їй випала нагода опонувати слабкому і немстивому режимові. За тієї епохи Віктор Янукович навіть спромігся на півтора року стати прем’єр-міністром.
До речі, опозиційний досвід надихнув Віктора Янукович до написання книжки, яку він назвав «Рік в опозиції: в політиці не буває остаточних перемог і поразок». Як бачимо, Віктор Федорович віддавна полюбляє писати книжки — вони ще й приносять йому приголомшливі прибутки…
Випробування владою насправді теж нелегке. Жодна з українських партій ще ніколи так цупко й довго не утримувала в руках ношу «партії влади». На тлі життєпису «реґіоналів» потуги інших сил — приміром, Народно-демократичної партії, «Нашої України» чи СДПУ(о) — видаються короткочасними спалахами. Промовистим є факт, що ті двоє чиновників, які найдовше сиділи в прем’єрському кріслі в історії незалежної України, мали/мають «синій» партквиток — це Віктор Янукович і Микола Азаров. Крім того, Янукович розширює часову (та й просторову) присутність «реґіоналів» ще й з президентськими клейнодами.
Без дулі
Зберігати міцність партії чи не найважче тоді, коли лідер складає партійний квиток (є така вимога до президентів), збурюючи тим міжусобиці й боротьбу за першість у власній партії. «Наша Україна» за подібних умов «протягла» лише півроку. У вересні 2005-го, на восьмий місяць після інавґурації Віктора Ющенка, партія пережила серйозну внутрішню кризу: групу «любих друзів» — Порошенка, Третьякова, Жванію, Мартиненка — звинуватили в корупції та зловживанні посадами. За кілька років їх таки витіснили з партії. Проте, як виявилося згодом, проблема не мала конкретних прізвищ та імен. Хоч би хто приходив у партію — виходив звідти зі скандалом: і Катеринчук, і Балога, і Кириленко, і Наливайченко.
В Партії реґіонів проблема лідерства не виникла через те, що там є… Микола Азаров. Вірний і неамбітний, він влаштовує Віктора Януковича і є внутрішньопартійним компромісом між різними групами ПР. Ієрархія партії видозмінювалася без скандалів, не викликаючи гучних демаршів і не примножуючи ворогів. Приклад: колись «сірим кардиналом» при Вікторові Януковичу називали Антона Пригодського, пізніше — Юрія «Єнакієвського» Іванющенка. Де вони тепер? Іванющенко, той принаймні реґулярно перемагає на державних тендерах, а про Пригодського взагалі не чутно... Вони відійшли від активних партійних справ, від нашіптувань на вуха Віктору Федоровичу. Чи інший прилад: амбітний Андрій Клюєв змушений відбувати тимчасове заслання в Раді з питань нацбезпеки та оборони. Місія «розрулити» взаємини з Євросоюзом, яку йому доручили нещодавно, — насправді не велика відрада для колишнього головного інтриґана з Партії реґіонів.
Але вони мовчать… «Реґіоналів» не розсварив навіть головний подразник політичного буття — поділ влади. За два роки президентства Віктора Януковича двічі мінявся склад уряду. Якщо після цього процесу й залишалися ображені, то не настільки, щоб їхня дуля в кишені якось загрожувала міцності ПР. Тим більше, що президент на це видовище щораз частіше та наполегливіше починає приводити власну кровинку — Олександра та Віктора Януковичів укупі з групою юних «вундеркіндів» на кшталт Арбузова чи Клименка. Старі й стріляні кадри Партії реґіонів (дехто, вочевидь, стріляний дослівно) навіть не сплюнули, поступившись кріслами комсомольцям. Плювався тільки Валерій Хорошковський, який знову невдоволеним пішов з уряду. Втім він до Партії реґіонів не причетний.
Потреба в «перестройці»
Партія реґіонів стала фактором застою українського політичного життя.
Часто її порівнюють з КПРС — за всюдисущість і безальтернативність. До речі, зверніть увагу, як зручно абревіатура «Реґіонів» — ПР — вмостилася між літерами, що мали б символізувати слова «комуністична» та «союзу», «К» і «С»…
Керівна і скеровувальна, Партія реґіонів стала віночком, що схилив довкола себе кілька гілок влади. Це майданчик, який слугує для ключових фіґур способом домовитися і нагодою спустити домовленість покотом через усю владно-партійну ієрархію; це також клуб, де можна вирішити питання і «порєшать вопроси» (між цими поняттями насправді — прірва).
Партії реґіонів властива внутрішня безальтернативність. Вона перетікає й назовні, перетворюючись на фактор політичного повсякдення. Це найкраще видно на прикладі українського парламенту. Пригадаються одиниці випадків, коли у Верховній Раді ухвалювали постанови всупереч волі «реґіоналів». Власне, сама Партія реґіонів подекуди скидається на квазіпарламент, в якому parler — говорять — про долю… (ледь не написалося «країни»). Іноді й про долю країни. І коли цей квазіпарламент збирається в актових залах чи підсобках вулиці Банкової, йому це пробачають.
Отже, монополія на посади та ухвали — це перший фактор, який спричинився до застою в українській політиці.
По-друге, Партія реґіонів узурпувала собою весь електоральний пласт Сходу та Півдня і — хай це й гучно прозвучить — на роки унеможливила конкуренцію на схід від Дніпра (якщо не брати до уваги прецедентні оказії).
По-третє, ця монополія має ще й трансідеологічний фактор. За Партію реґіонів на її вотчині голосує і виборець лівацьких поглядів, і ліберал, і — будьмо відверті, це трапляється найчастіше — невибагливий до ідеологічних принципів обиватель. (Автор з подивом дізнався, що Ліберальна партія, якою колись опікувався убитий Євген Щербань, не просто взяла собі гучну назву, а справді хотіла бути виразником ліберальних прагнень. Тоді на Донбасі ще вирувало конкурентне, часом надміру, політичне життя, хоч більшість мешканців Сходу й голосували за Компартію… Так було, поки Віктор Янукович 2002 року не став прем’єр-міністром).
І ти, Несторе?
Нехай це і не вичерпний перелік, однак після цього постає природне питання: звідки за таких умов може зародитися опозиція до Партії реґіонів? Опозицій у нас багато, але цим разом йдеться про опозицію на електоральному полі «Реґіонів».
Спроби сформувати альтернативу Партії реґіонів були, однак не мали успіху. Серед перших, напевне, варто відзначити східняцький курс постреволюційної Соціалістичної партії. Соратники Олександра Мороза після 2004-го зметикували, що їм не варто пастися на одному фланзі з Блоком Юлії Тимошенко та «Нашою Україною». Вони вирішили наблизитися до поміркованого виборця зі Східної України, якого, загалом беручи, не задовольняли ні Янукович, ні Ющенко. Квиток СПУ гордо вручили Володимирові Бойку — ветерану донецької фракції, керівнику заводу імені Ілліча в Маріуполі.
Шматок електорату хотів відкусити в «реґіоналів» і народний депутат Валерій Коновалюк, який вийшов з Партії реґіонів і намагався розкрутити призабутий бренд Трудової партії.
Конкуренцію «Реґіонам» ледь не створив і Сергій Тігіпко, який після невдалої виборчої кампанії 2004 року кинув політику й подався у внутрішню та бізнесову еміґрацію. Ближче до президентських виборів він повернувся в політику з партією «Сильна Україна», фінішувавши третім, і це дуже незле. Тігіпко відгриз частину виборців у Януковича, а найбільше серед міських мешканців.
Однак з роками все повернулося «на круги своя»: сьогодні і Бойко, і Коновалюк, і Тігіпко — члени Партії реґіонів.
У лавах «реґіоналів» розчинилися й кілька інших постатей. Приміром, у 2007-му під тиском обставин, задля включення у партійний список Партії реґіонів, кілька помітних діячів були змушені призупинити своє членство у власних партіях. Зокрема, із СДПУ(о) вийшла група діячів включно з Нестором Шуфричем. З Республіканською партією попрощався Юрій Бойко. Геннадій Васильєв покинув партію «Держава». Декотрі з них виправдовувалися, що це тимчасово, й обіцяли відновитися у власних політичних силах. Однак сьогодні вони — теж повноцінні члени ПР.
Туди ж таки пішов і Володимир Литвин. Власне, не він сам, а троє-четверо членів його партії, яких Віктор Янукович прихистив у власному виборчому списку (Олег Зарубінський, Ігор Шаров, Катерина Ващук etc).
З усього видно, що для амбітних людей, які хочуть піти в політику, на Донбасі іншого варіанту для розвитку кар’єри, крім вступу в Партію реґіонів, не існує. К-ПР-С…
Амбіція «кнопкодава»
Партія реґіонів, попри критику опозиції та насмішки простого люду, вже стала феноменом.
В чому секрет успіху?
По-перше, наявність загальноприйнятного лідера — Віктора Януковича, якого роками чи й десятиліттями «донецький клан» штовхав у велику політику для втілення власних бізнесових та адміністративних амбіцій.
По-друге, відсутність бодай примарних кандидатів у лідери серед засідателів вищих щаблів Партії реґіонів. Сергій Тігіпко до полісімейкерів ПР явно не належить.
По-третє, чітке розуміння, задля чого взагалі береться участь у політиці (грошові вигоди, вплив, причетність до могутньої ложі).
По-четверте, виструнчена дисципліна та сувора система субординації.
По-п’яте, відсутність особистісних політичних амбіцій. Владолюбного члена від Партії реґіонів може влаштувати, приміром, і депутатський мандат, і статус «головного в районі» (або «на районі»). Насправді це дріб’язок. На відміну від опозиції, де в кожній партії є по кілька осіб, які супляться на власну недооціненість. У фракції Партії регіонів важко знайти такого, хто бридився би ролі «кнопкодава». Натомість коли в опозиції «закручують гайки» чи примушують до виконавчої дисципліни на нижчих ролях, там відразу з’являється невдоволений Бригинець або повний розпачу Канівець. До цього ж таки пункту можна зарахувати й відсутність амбіції для політичних чи державотворчих візій, бажання щось радикально змінити. Недарма головний пріоритет партії — «стабільність».
По-шосте, відсутність сильної опозиції.
По-сьоме, вразливість бізнесу і страх перед покаранням.
Восьмий пункт вартує окремої уваги. Це виборець.
Карта «свого хлопця»
Отже, про виборця. Партія реґіонів має стабільну підтримку на Сході та Півдні. На кожних виборах вона збирає у «своїх» областях близько половини голосів з-поміж усіх виборців.
Демократично налаштованих мешканців Донбасу завжди обурює, коли їх зачісують під один гребінець. Вони кажуть: у нашому краї найбільше людей голосує за ПР, але ще більше за неї не голосують. Це правда. Але тут склянка — наполовину повна. Бо потенціал не-«реґіонального» електорату наразі не став гідним ужинком для опозиції чи політичної альтернативи.
Виборець Партії реґіонів здатний забувати і пробачати. Кримінальне минуле Віктора Януковича — забулося. Видоювання капіталу з підприємств Донбасу Ахметовим і Ко — забулося (однак міф про годування цілої України чомусь залишається живучим). Скрутна екологічна ситуація та проблеми з рівнем злочинності чомусь не екстраполюються на панівну партію.
Треба визнати, що політтехнологи ПР дуже вміло розіграли карту «свого хлопця». Політик з Донбасу — це передусім трудяга, промисловець, прибічник дружби народів, захисник російської мови та канонічного православ’я. Поляризація електорату зумовила те, що виборці стали поблажливішими до вчорашніх безгосподарників, корупціонерів та скоробагатьків. Моральні критерії підмінено політичними гаслами.
Хай би там що казали, однак на захід від Дніпра виборець таки більше перебірливий. З одного боку, він має з кого вибирати (це засвідчили баталії в більшості мажоритарних округів на минулих перегонах). З іншого боку, виставляє вимоги до кандидата. Запам’яталася промовиста дискусія в Коломийському виборчому окрузі. Там виборці вагалися, чи підтримувати Олеся Донія — діяча без паскудної репутації та напевне відданого супротивника режиму — через те, що той «нетутешній» і що свого часу лаяв галичан за їхнє відчуття обраності та величі…
Звісно, ця перебірливість робить умовне західне електоральне поле різноманітнішим і конкурентнішим. Це також сприяє певному структуруванню політичних сил і самих виборців. Власне, це є звичні демократичні процеси.
Однак за умови монолітності опонентів ця строкатість грає з опозицією та її виборцем кепський жарт. Вони приречені бути в меншості.
Коли ж вона розколеться?
Міцність Партії реґіонів залежить насамперед від особи її лідера — Віктора Януковича. Якщо він в той чи той спосіб піде з політики, то ПР вже невдовзі розіб’ється на невеличкі грудки. Питання: як він може піти?
Каталізаторами деструктивних процесів у Партії реґіонів може стати зміна поведінки або виборців, або ж діячів усередині ПР. Виборець може змінити свою позицію, наївшись «покращення». Або ж тоді, коли нарешті збагне, що любов до золотих унітазів і грошей — не менший ворог, ніж уявний політик з іншого берега, який хоче оточити Донбас колючим дротом.
Що ж до членів ПР, то їх може спонукати до опору якраз надмірна централізація структури та посилення тиску верхів. Народні депутати з лівого сектора парламенту, звісно, привчені до «кнопкодавства», але, напевне, і вони мають крихту гідності.
Грошові мішки з Партії реґіонів можуть обуритися несправедливим, на їхню думку, перерозподілом грошей та майна. Є версія, що багатіям, які досі пробачали сім’ї Януковича стрімкий політичний та бізнесовий злет (а це ж відбувається коштом чиїхось інтересів), може увірватися терпець.
Хоча, повторимося, наразі в ПР зберігається статус-кво. Несправедливість зачепила тільки довколавладних багатіїв: Валерія Хорошковського, Ігоря Коломойського, Віктора Балогу та Петра Порошенка, які не наважилися на пряме членство у ПР. Найсильніше гримнув дверима Хорошковський: якийсь час передбачали, що він почне шукати шляхів співпраці з опозицією, одначе той кудись зник. Балога й Порошенко, хоч і перейняли опозиційну риторику, проте опонують режимові пошепки. Віктор Балога сварить владу, а його брат Павло Балога вже кілька місяців перебуває в лавах фракції ПР (обіцянка вийти звідти чомусь не втілюється). Петро Порошенко говорить про демократичні цінності, але на опозиційні акції делеґує лише свого сина Олексія…
Звісно, розхитувати «реґіоналів» мала б також опозиція. Супротивники влади мусять шукати слабенькі місця в Партії реґіонів, формувати «п’яту колону», провадити переговори — хоч як гидко не видасться це для політичних пуританів — про ймовірний союз, ґарантії збереження бізнесу чи навіть повноцінний «трансфер». Наразі «тушки» трапляються лише в одному таборі. А крім того, лише на подвір’ї опозиції час від часу з’являється кістка, що стає предметом розбрату та сварок.
Зважаючи на різношерстість опозиції та різні смаки опозиційного виборця, демократам також важко сподіватися на тривалість власних перемог. Легко уявити конструкцію влади, якщо на виборах-2015 переможе Віктор Янукович. І дуже важко — якщо то буде перемога опозиційних сил. Кого візьме прем’єром президент Яценюк? Що робити зі звільненою Тимошенко? Як ладнатимуть між собою президент Кличко і прем’єр з партнерської партії? Хто ґарантує, що «Свобода» захоче підтримувати владу, хай і під керівництвом демократа?..
Влада — недовговічна. А єдність демократичних сил — летка. Тож не факт, що падіння влади започаткує падіння Партії реґіонів. Пригадайте назву книжки Януковича: «У політиці не буває остаточних перемог і поразок».
Можливо, насправді треба сподіватися не на поразку Януковича, а на розкол у його партії? Бо гідно опонувати Партії реґіонів якось не виходить...
10.04.2013