Остання гостя з Польщі на Місяці авторських читань 2016, за словами модератора зустрічі Остапа Сливинського, стала last but (в жодному випадку!) not least. Авторка довгої прози, оповідань, авторських колонок, що завжди набувають широкого розголосу, позаяк Хутнік не боїться говорити про болюче і дражливе. Громадська активістка, яка бере активну участь в рухах за права жінок і матерів. І якби вам здавалося, що цього досить для однієї людини – вона колись також проводила міські екскурсії Варшавою. Дитина польської столиці до самих кісток, вона – невід'ємна частини Варшави, і про кожен її закуток зможе розказати окрему історію. Найцікавіше з розказаного Сильвією Хутнік у Львові читайте далі.
Про «свою» Варшаву
Мені здається, що історія Варшави, як і будь-якого іншого міста, котре пережило Другу світову війну, має свої особливості. Живучи у Варшаві з самого народження, я знаходжу ці сліди повсюди – на кожному кроці, кожному розі вулиці. Хотілося б мені забути цю історію, але це – неможливо. Я багато читаю про історію мого міста – не тільки наукові праці, але й біографії та спогади людей, котрі пережили той жах. Це також дотичне до моєї дисертації, яку я присвятила варшавській історії періоду 1950-х років (Сильвія працює в Варшавському університеті). Проте, коли шукаю натхнення для своєї прози чи статей – я просто виходжу на вулиці Варшави і гуляю ними, знаходячи матеріал і ідеї на кожному кроці. І звісно ж, як кожен письменник – я уважно підслуховую. Але роблю це не лише щоб отримати нову інформацію, але й для того, щоб відчути і відтворити справжню мову мешканців Варшави, міські ритми і мелодії. Якщо говорити про мою першу книжку «Кишеньковий атлас жінок», то мене часто питали, чи свідомо я використовувала саме таку мову – але ж це і є повсякденна мова мешканців польської столиці.
Остап Сливинський: Мова у пані Сильвії дуже жива, а надто коли йдеться про фразеологію і сталі вислови. Її дуже важко перекласти, ця робота страшенно ламає свідомість, треба конструювати щось нове для вдалого перекладу, бо відповідників українською немає. «Кишеньковий атлас жінок», а також останній роман Хутнік «Йоланта» дуже варшавські, але це геть різні Варшави. Свіжа книжка присвячена дівчині, котра живе у страшенно-страшному, промисловому районі Варшави – Жерань, де, власне, і дивитися немає на що, хіба що ви любитель індустріального трешу. Втім, і там живуть люди. Серед розбитих, закіптюжених цехів стоять багатоквартирні будинки місцевих робітників. Кожного дня Йоланта бачить фабричний комин просто зі свого вікна. Вона майже не їздить до центру, і вкрай рідко відвідує якісь модні кав'ярні, перебуваючи поза сучасною урбаністичною культурою, в якомусь місті, що зупинилося навіть не в 90-х роках, часі дії роману, а набагато раніше, в індустріальному позачассі.
Про хронотоп у своїх романах
Чому саме дев'яності живуть у моїх романах? Тут говоритиму про кілька моментів: перше – це певний сентимент. Цьогоріч мені минуло 37 років, в такий час людина має певні рефлексії щодо свого минулого, і я не виняток. Друге: бажання зберегти якісь речі з минулого, наприклад, дворову культуру. Адже щораз менше дітей бавиться у дворах, хіба що зараз почали шукати покемонів. Також мені йдеться про політичні та економічні трансформації – то був момент польського входу в ліберальні часи, що змушував забувати про всі попередні моделі поведінки, стирати своє минуле. Такий собі час переходу, дорослішання, коли ти ще й сам не певен, що тобі знадобиться в майбутньому, а що – ні. І це все треба документувати, що потім мати такий собі літопис тих часів. Моїй Йоланті не вдається цього зробити, вона не спроможна подолати своє минуле і жити новим життям.
Для мене важливі дві речі. Перше: щоб мої героїні та герої були з тих, кого ми не завжди побачимо і зустрінемо на вулицях. Друге: місто як повноправний герой моєї історії. І мені не цікавий як герой центр міста, для мене важливіша периферія.
Про жінок
Ще сто років тому жінки не мали жодних громадянських прав. І ті права не звалилися з неба чи від святого Миколая. Їх нам подарували феміністки, і більшість тих, котрі боролися, щоб сучасні жінки могли голосувати чи навчатися в університеті, ми, на жаль, не знаємо. Та про таке не можна забувати, і я була неприємно подивована, коли на моє запрошення на зустріч, де відбувалося обговорення прав жінок і їх нинішній стан, відгукнулися й прийшли лише дві парламентарки.
Дуже багато жінок в Польщі виховують своїх синів як майбутніх воїнів, котрі мають воювати на цілком реальному фронті, вкладаючи їм з дитинства свідомість солдата. Матері з дитинства вписують своїх синів в схему вбивства, смерті. Я довго думала, що це лише моя візія матері-польки, але я переконуюся, що це й досі живе. І навіть польський міністр сім'ї вважає, що ми мусимо народжувати дітей, бо будь-якого моменту може виникнути війна. Або, приміром, подивіться, з яким захопленням батьки перевдягають дітей у військову форму на святкуванні річниці Варшавського повстання.
«Найбільше за все я хочу, аби мій син став солдатом. Навіть не уявляю, що він може не мріяти про участь у якомусь повстанні. Їх було в нашому місті кілька, але всі до його народження, тому він не зміг до них приєднатися. Але раптом щось тепер, якісь воєнні дії чи мобілізація під національним прапором... О, я припильнувала би малого, щоб він першим зголосився до призову. Я вже навіть пошила йому маленький однострій, суворий, хоча по-своєму елегантний. […] Недавно тут, у нашому супермаркеті, продавали каски дитячих розмірів, то я купила йому декілька, про запас. Про всяк випадок обклеїла їх пап'є-маше, щоб його маленька голівка не розкололася від випадкової кулі. […] Особисто мені залежить, щоб мій синочок поліг, як герой».
З оповідання Сильвії Хутнік «Бідні діти дивляться на бідних дорослих»
Про жіночу літературу
Мені здається, що ця література стала емансипованою, і її творять не лише жінки. Приміром, останній роман Ігнація Карповича – дуже феміністичний і з точки зору конструкцій, і з точки зору самих тем. Але окрім емансипаційного напрямку, існує і суто феміністична поп-література – таким є «Щоденник Бріджит Джонс», популяризація фемінізму через опис свої внутрішніх переживань, стосунків з чоловіками, материнства. І третій напрямок – парафеміністична література, голос жінок, яких використовували чоловіки.
На початку своєї кар'єри я одразу сказала, що я феміністка, і я тепер назавжди з цим пов'язана. Тому, якщо я й писатиму роман про чоловіків, його все одно вважатимуть феміністичним.
Остап Сливинський: Сильвія має надзвичайно позитивне почуття гумору, завдяки якому їй вдається розкручувати навіть найважчі теми. Наприклад, роман «Dzidzia» («dzidzia» - польське пестливо-манірне звертання до немовляти), головна героїня якого страждає на водянку і від народження не має кінцівок. І попри це, Хутнік вдалося написати роман, що не вганяє в депресію, а гостро ставить соціальні питання та питання національної ідентифікації. Ця авторка виводить жінок з домашнього простору в публічний. Але її жінки все одно перебувають в своєму окремому просторі – на своїх вулицях, своїх власних територіях.
Про впливи
Кілька років тому я б відповіла, що культура, і зокрема література, мають вплив на політику, але це зовсім не означає, що кожен митець мусить писати маніфести. Втім, я зрозуміла, що такі дражливі тексти потрібні – хай це буде не різка петиція, але принаймні правдивий погляд на ситуацію. Література не має бути непорочною, вона має писати про те, що дійсно важливо, про те, що замовчують. Колись один критик сказав, що Хутнік «боксує з Польщею», і ця метафора стосовно моєї творчості страшенно мені імпонує.
Питання про улюблену книжку чи автора будь-кого захопить зненацька – є низка прізвищ, що мали на мене вплив. Як літературний (коли я вчилася мови на хороших книжках), так і життєвий (коли я робила важливі для себе висновки, читаючи певні тексти). Великий вплив на мій літературний стиль мав польський поет і прозаїк Мірон Мілошевський, котрий навчив мене звертати увагу на деталі. А якщо говорити про жінок, то це передусім Вірджинія Вульф. Але моя творчість також і під впливом музики: панк, рок, альтернатива. Це абсолютно вуличні тексти і ритми, тому вони мені так подобаються.
Фото: Марія Ревер, LUFA
10.08.2016