Герберт у нашому місті

Промова під час дискусії «Львів Збіґнєва Герберта та спільний простір для української, польської та єврейської культури» у межах ХІІІ Міжнародного фестивалю «Відкриваємо Падеревського»

Насправді те, що я можу бути сьогодні тут – збіг обставин, адже я мав бути за багато тисяч кілометрів звідси. І, звичайно, через це я зовсім ніяк не готувався до цього виступу. Це буде невеличка імпровізація, але в імпровізації може народитися щось несподіване. Зрештою, мені не треба сягати кудись аж надто далеко, щоб знайти потрібні слова про Герберта, тому що про Герберта я думаю часто. Герберт є вшитим у тканину нашого міста, я в цьому абсолютно переконаний. Він присутній фізично у Львові. Він присутній не просто як текст – він присутній як матерія.

Часто собі пригадую епізод, коли років десять тому мені довелося супроводжувати у Львові невеличку французько-польську знімальну групу, яка робила документальний фільм про польськомовних поетів різного походження, які в той чи інший момент свого життя були у Львові: або народилися, або прибули до Львова. Вони робили сюжет про Зузанну Ґінчанку та про багатьох інших поетів. Звичайно, вони робили сюжет і про Збіґнєва Герберта. 

Ми з ними прийшли до будинку №55, де в помешканні №5 – і це якась така ненавмисна гербертівська нумерологія – жила родина Гербертів. Це було бабусине помешкання. Сестра Герберта, Галіна, про це помешкання пише, що то було царство бабусі Марії, вона там визначала дух і ритм життя. 

І ось ми з цією невеличкою знімальною групою стоїмо перед будинком Герберта, вони намагаються налаштувати звук, знайти потрібний ракурс – і розуміють, що довкола цього будинку вирує настільки бурхливе життя, що правильно поставити камеру і налаштувати звук практично неможливо. 

Якраз навпроти входу до будинку, біля якого висить пам’ятна таблиця Збіґнєва Герберта, жіночки продають городину. Вони роблять це настільки гучно, бурхливо, що ми починаємо з ними взаємодіяти. І вони зацікавлюються: що ж перед ними відбувається, чим цей будинок такий цікавий, чому сюди прийшла знімальна група. Я починаю розповідати цим жінкам, що тут жив знаменитий львівський поет, польськомовний Збіґнєв Герберт. Вони підіймають очі й дивляться на таблицю, що висить на стіні біля входу, і зізнаються: «Ми тут вже роками продаємо квіти, городину, овочі, але ніколи не звертали уваги на цю таблицю». 

І я пригадую в деталях цей дуже символічний момент, коли ми разом з тими жінками, які зі всією своєю буйно-зеленою городиною, ягодами – це якраз був кінець літа, час Помони, як, можливо, це описав би інший знаменитий галицький письменник Бруно Шульц, час тріумфу Помони, час тріумфу плодів – і ми стоїмо з ними, дивимося на цю таблицю й читаємо її разом. Це була абсолютно спонтанна, незапланована і дуже зворушлива навіть не лекція, а спільна розмова про Герберта з людьми, які його вперше для себе відкрили. Я не знаю, чи телевізійники зняли цей момент, чи ні. Якщо зняли, то сумніваюся, що він увійшов до остаточної версії фільму, бо такі спонтанні й прекрасні моменти рідко коли вписуються в сценарні плани. Десь це зафіксовано. Але головне, що це зафіксовано в нашій пам’яті. 

Чому цей момент мені здається таким важливим? Тому що для мене Герберт насамперед надзвичайно живий поет, надзвичайно пошуковий, надзвичайно динамічний. Поет, для якого дуже важливим був неспокій: необов’язково творчий чи інтелектуальний неспокій, а взагалі неспокій як такий, неспокій як стан існування.

Мені було трохи прикро, що вже в останню декаду життя Герберта його намагалися зупинити, ідеологічно пришпилити, ідеологічно апропріювати до ультраправих лекал чи вкласти його в якусь шухлядку. Він не поміщався в шухлядки, тим паче в таку. Це не була його шухлядка. Це не була та форма, в яку він вмістився б. Лише наприкінці життя можливо було щось таке зробити – тоді, коли він вже, можливо, був не настільки готовий до спротиву щодо такої ідеологічної апропріації. 

Герберт, як на мене, найменше пасує в таку ізоляціоністську шухлядку. Поет, який усе життя перебував у русі. Як згадує його дружина, навіть в останні роки, коли він уже не міг подорожувати, коли був хворий, він доручав їй, щоб та їздила замість нього в Середземномор’я, до Греції й Італії, бо йому потрібно було там щось перевірити. Йому потрібно було її очима побачити те, що він хотів побачити, на що не встиг за активного життя надивитися. Вона зізнається, що тоді не поїхала з тих чи інших причин. Але він весь час намагався зазирнути кудись далі, ніж фізично міг. І звідти береться той його неспокій, надзвичайна динаміка. 

Коли я намагався не те що пояснити, а просто думати про те, звідки у Герберта береться ця динаміка, то щоразу думками повертався до його родини. Ми всі знаємо, що Герберт походив з дуже багатокультурної родини. Його прадід – власне звідки в нього таке прізвище – був англійцем, який ще в XIX ст. прибув до Речі Посполитої, щоб навчати тут англійської мови. Уже на рівні дідів Збіґнєва Герберта родина була полонізованою, але цей відгомін іншостей, навіть не іншості, весь час був відчутний. 

Динаміка, рухливість, неспокій – це зазвичай рух між двома полюсами. У родині Герберта цими полюсами були батько і... ні, не мати, а бабуся. Батька зазвичай ми уявляємо з чудової біографії Герберта Анджея Франашека, звідки випливає образ такого собі дуже прагматичного, навіть у чомусь  авторитарного, надзвичайно правильного батька, який насамперед дбає про дисципліну серед своїх дітей. Але Збіґнєв Герберт згадує свого батька трохи інакше. Він згадує про нього зокрема як про дуже чуйного читача – не лектора, не напучувача, а саме читача, – який зі своїми дітьми любив читати тексти. Збіґнєв Герберт це називає гуманітарними семінарами. Батько проводив для своїх дітей гуманітарні семінари, під час яких не він читав своїм дітям, а разом вони читали тексти давньої літератури (так, він був класицистом у своїх підходах до освіти). Вони читали античні тексти, давньогрецькі та давньоримські тексти, читали польську класику XIX ст. 

Але питання не лише в тому, що вони читали, а й у тому, як вони читали. І тут є чудовий вірш Збіґнєва Герберта «Видозмінення Лівія» у перекладі Віктора Дмитрука. У цьому вірші Герберт пише: «І лиш тільки мій батько і я за ним / читали Лівія всупереч Лівію», – тобто намагалися побачити в тому Лівієві щось, що заховане під горішньою верствою тиньку, щось, що містить у собі обіцянку бунту, неспокою, трансгресії, переступу. А що це за переступ? В контексті Лівія це переступ антиімперський. І вірш «Видозмінення Лівія» закінчується дуже промовисто: 

Мій батько знав добре і я теж знаю

що якогось дня на далеких окраїнах

без знаків небесних

в Панонії Сараєві чи й в Трапезунді

в місті над морем холодним

або в долині Паншир

спалахне локальна пожежа

і згине імперія.

Усяка централізованість, імперіальність, авторитарність, уніфікація, уніформізація для Герберта були надзвичайно чужими. Якою ж насправді чужою була для тих, хто останнє десятиліття життя намагався Герберта собі привласнити, наприклад, риторика Збіґнєва Герберта про євреїв, про те, наскільки важливим і, на жаль, втраченим був цей рухливий, допитливий і надзвичайно цікавий елемент польського суспільства, яким було міжвоєнне єврейство. 

В одному зі своїх інтерв’ю десь у 70-х роках Герберт сказав, що він про це надзвичайно шкодує і що, на його думку, одна з найбільших втрат у новітній історії Польщі – це втрата польського єврейства як надзвичайно важливого пошукового інтелектуального елемента. Такого елемента, який забезпечував внутрішнє відлуння у польському суспільстві, яке інакше ризикувало заглухнути в такому стовідсотковому унісоні – це глухота. Це сказав Герберт, у якого, наскільки нам відомо, саме єврейського елемента не було у походженні. Але в нього був вірменський елемент, що теж дуже цікаво, бо про свою бабусю, Марію з Балабанів, Герберт написав у окремому вірші. 

Марія з Балабанів була для Герберта містичною таємницею. Він називає її орхідеєю, що асоціюється зі східною символікою, він трішки екзотизує її в цьому вірші. Але в іншому місці він називає свою бабусю сузір’ям – і це дуже цікаво, тому що сузір’я складається з багатьох зірок, воно є множинне. Свою бабусю він бачив як множинність різних голосів і різних пам’ятей. 

Ірина Старовойт говорила про те, що ми навчилися ословлювати невисловне, омовлювати невимовне. Мені здається, що розмови з бабусею були тим надзвичайно важливим чинником, поштовхом спробувати і все життя далі пробувати вимовити невимовне. Тому що бабуся говорила йому не все. І він малим ще це відчував:

сиджу в неї на колінах

а вона мені оповідає

всесвіт

від п’ятниці до неділі

заслуханий

я знаю все – все що від неї

вона не зраджує мені

лише свого походження 

бабуся

Марія з Балабанів 

Марія досвідчена

нічого не каже мені

про різанину вірменів

про різанину турків

вона хоче подарувати мені ще

кілька років ілюзії.

Марія з Балабанів була дуже побожною жінкою, належала до вірмено-католиків уже західного обряду вірмен. Крім того, вона належала до так званого світського чернецтва, спільноти мирян, які анонімно допомагали ближнім. До етосу світського чернецтва належало те, що вони не мали хвалитися, розповідати комусь про свої доброчинства. Вона робила добро анонімно. Як каже Герберт, робила це, як роблять ангели. 

Ми небагато знаємо про те, як було Гербертові тут, у Львові, на початку нацистської окупації. Ми знаємо, що він допомагав своїм знайомим у гетто, що передавав їм документи. Чому не знаємо? Бо він нікому про це не розповідав. Він нікому не хвалився про те, що робив. Він про це не згадував, не написав про це у жодному тексті. Ми знаємо з відгомонів навіть не людей, яким він безпосередньо допомагав, а тих, хто щось про це знав. Бо так роблять ангели: роблять не заради інших, кому можуть про це розповісти. 

У Збіґнєва Герберта є кілька віршів, де у назві є «місто». Львів на ім’я він почав називати вже у 1990-х роках; в останній своїй збірці «Епілог бурі» він уперше називає Львів на ім’я. До того просто фігурує «місто». У нього є один вірш з серії про місто, який мене особливо зворушує. Особливо зворушує навіть не сам вірш – не знаю, чи це гарно прозвучить, – а примітка, яку зробив Герберт до нього. Я цитуватиму з пам’яті, бо не знайшов цього вірша у мережі. 

Там він описує те, як йде вулицею Ягеллонською (теперішня вулиця Князя Романа) повз книгарні. «Там були єврейські книгарні», – він згадує собі й думає, чи ті книгарі, як продавали бедекери й словнички, все ще живі. До цього фрагмента, де Герберт описує вулицю Ягеллонську, він робить примітку, в якій пише про себе в третій особі: «Автор не пам’ятає, чи з початку вулиці Ягеллонської видно вежу катедри». Коли я це прочитав, то пішов на вулицю Князя Романа, став на її початку, щоб спеціально подивитися, чи видно звідти – це десь в районі Будинку радіо – вежу катедри. Видно. Але у Герберта це сформульовано як запитання у примітці. «Автор не пам’ятає, чи видно вежу катедри». Він міг би поїхати й перевірити. Уже після 1991 року він міг би приїхати й перевірити. Це не було б великою проблемою для нього – але тоді зникло б запитання. Поет залишається таким тоді, коли він запитує, і доти, доки він запитує. Бо чим є поезія, як не постійним запитанням, скерованим до світу. Зникнув би чар запитання, напруга запитання. 

І коли пан міністр Павел Коваль говорив про те, що ці зачинені двері, перед якими босоніж стоїть Герберт, двері міста, відчиняються, що вони вже відчинені і ми маємо відчиняти їх ще більше – це, звісно, так, це все правильно, ми маємо їх відчиняти. Але в іншому сенсі вони теж мають бути причинені. Тому що коли ми дивимося у своє минуле крізь шпарину причинених дверей, ми в певному сенсі бачимо його чіткіше. Це певний оптичний закон. Ми – ті з нас, хто носить окуляри (кажу «нас», бо я також ношу окуляри) – коли знімаємо окуляри, хочемо щось побачити краще, то інстинктивно мружимося. Спрацьовує той самий оптичний закон. Крізь причинені двері, крізь шпаринку між стулками дверей – а можливо, навіть крізь замкову шпаринку – Герберт усе життя дивився на своє втрачене місто, відмовляючи собі насправді у дуже простій розкоші нарешті приїхати сюди, побачити це все, опинитися всередині цього міста. Крізь цю замкову шпаринку він бачив усе у певному сенсі набагато чіткіше. Тому відчинені двері – це дуже важливо, але і причинені двері – теж дуже важливо.  

Я закінчу віршем, який, мені здається, найважливіший у Герберта, якщо йдеться про місто. «У місті», переклад Віктора Дмитрука:

В окраїннім місті куди я не вернуся

є такий камінь крилатий легкий і великий

блискавки б’ють у крилатий той камінь

заплющую очі щоб його пригадати

в моїм місті далекім куди я не вернуся

є вода тяжка і поживна

як хто дасть тобі кухоль з тією водою

дасть і віру щоб знову вернутись

в моїм місті якого немає на жодній карті

світу є такий хліб що годувати може

все життя чорний як віра що знову побачу

камінь хліб воду тривання веж на світанку.

І знову ця вежа з’являється тут. Герберт є у нашому місті як та вежа, як камінь, який ми можемо побачити часто лише примруживши очі, крізь шпарину. Герберт залишається в нашому місті як знак вірності й знак запитання. Не забуваймо запитувати: запитувати себе, запитувати наше місто, не завжди сподіваючись, що воно дасть нам однозначну відповідь.