Колись можливо вирішать написати такий підручник
тільки нас не запросять у співавтори
бо інші завжди знають краще що таке війна
бо інші завжди знають краще
гаразд
але один розділ
один розділ віддайте нам
усе одно ви не знайдете додаткової літератури
це буде розділ про мовчання
хто не був у війні не знає що таке мовчання
або навпаки знає
це ми не знаємо
як не знають риби про воду що живить їх і нафту що їх убиває
як не знає миша-полівка про темряву що ховає її від шуліки але
й шуліку ховає так само
дозвольте нам написати цей розділ
я знаю що ви боїтеся крові тож ми напишемо його водою
водою яку просив поранений що вже не міг ковтати і просто
дивився на неї
водою яка текла крізь пробитий дах
водою яку можна використовувати замість сліз
так – ми прийдемо до вас із водою
ми не залишимо по собі незмивних слідів
на ваших гаслах і цінностях які ми так не за призначенням використали
що й дітям своїм ви вже не знаєте як їх показати
це будуть наші кілька сторінок
і лише дехто знатиме що вони не порожні
* * *
Самотність жертв. Ось вона, нова Кампо деї Фйорі. Ще одне вогнище для єретиків тупої сили імперії та слушності, легітимізованої поневоленням. Українці відчули немало солідарності у світі. Однак замало, щоб не чулися покинутими. Політична чи військова покинутість остаточною не є – можна домовлятися про них і, принаймні частково, їм запобігти. Існує, однак, інша покинутість – в іншості буття жертвою, а відповідно, в самотності переживати правду про насильство і війну. Болить смерть найближчих, болить голод, руйнування і поневіряння, але рівно ж, а часами й більше – так, направду більше – болить усамітненість у правді. Світ, тобто ми/я, може мати найкращі наміри, прислухатися до аргументів своєї слушності, може казати, що нема чорно-білого, повторювати вічну мантру про мир і про те, що гуманісти повинні триматися подалі від зброї... І навіть на думку йому не спаде, що може цим зранити жертву війни, поглибивши її самотність.
Як з тим дати раду? По різному. Важить кожна форма солідарності та допомоги. Важливо зрозуміти, що в Україні військова допомога не є окремою формою підтримки, а є частиною гуманітарної допомоги, що вирішує бути чи не бути. Знаю, що це може суперечити слушності багатьох, так само, як і суперечить моїй. Але це власне той момент, коли ми можемо подолати самотність жертв, чи, принаймні, радикально наблизитися до них. Так, іноді ціною подолання самого себе. Я зрозумів це в обложеному Сараєві. Три роки тривало вбивство тисяч його мешканців під акомпанемент всесвітнього оркестру голосів, які переконували, що наш гуманізм повинен обмежуватися лиш підгодовуванням жертв. Хто раз прийме на себе самотність приречених, не розстанеться з нею до кінця життя і на світ дивитиметься іншими очима. І в кожній наступній ескалації насильства, перш ніж дозволити промовити своїй слушності, намагатиметься вслухатись у голос жертв. Може, це і є найбільше, що можемо зробити, щоб подолати їхню самотність – дати сказати зґвалтованим і вбитим, відкритись на правду єретиків поневоленого розуму.
«І ті, що гинуть, самотні, / Вже позабуті в нас світом, / Наша мова їм вже чужа, / Як мова давньої планети». Ще не все втрачено. Ще можемо поборотися за те, щоб їхня мова стала для нас зрозумілою. І тим змінити нашу мову, так гостро чужу для невинних жертв. На відміну від Чеслава Мілоша, котрий писав вірш «Campo di fiori» за стінами Варшавського гетто, Остап Сливинський пише вірш «Що таке війна» зсередини України. Багато можна знайти відмінностей між обставинами, які їх оточують, але є одна спільна риса: самотність жертв – і страшно незмінна присутність тих, хто «завше знає краще». Проте наша інтерперсональна присутність, яка перед обличчям наростаючої хвилі темряви знову здається нам дивом, все ще можлива. Бо ж ми все ще здатні подолати себе, переступити власне безсилля – а кажучи українською peremohty, – і дописати до друкованих без співавторства жертв підручників кілька сторінок правди покинутих.
Кшиштоф Чижевський
24.02.2025