Концерт.

Хв. Редакціє! Прошу помістити в фейлєтонї "Дїла" сих кілька стрічок, під вражінєм часу хвилї написаних одним із "інвалїдів".

В навечерє дволїтних роковин огня і крови, дня 27. липня 1916 року відбув ся концерт. Місце концерту сего: шпитальне подвірє, слухачі і авдиторія: на носилках, на стільцях, на кріслах... Місця стоячих опустілі. Сей концерт не для стоячих...

Невеличке шпитальне подвірє, висипане піском і шутром, з високим мурованим опарканенєм, що віддїляє подвірє се від сумежного огорода. В кутї подвіря приготована з дощок естрада очікує супокійно торжества. Зійшлась музиканти. Супокійно і тихо, мов тїни, розглянулись по естрадї, з вихиленими, ялиновими скрипками і з королем-басом. Уставлено фортепян; є й мосяжні трубки, флєт і клярнеті... Скрипок однак найбільше, а їх вишнева краска пригадує барву крови...

Де ж слухачі сего концерту — авдиторія?...

Здовж мурованого опарканеня, до ряду, немов в розстрільній уставились носилки. Число їх трийцять. Перед ними vis a-vis троха на право знов носилки, а число їх пять. На сих трийцяти і на сих пяти носилках прибули і уставились гостї, головні слухачі нинїшного концерту.

На білих простиралах, у білих сорочках, прикриті гнїдими колдрами в війскових шапках, з обнаженими на грудях руками, лежать спокійно і утопленим зором глядять на боки і перед себе. Лиця їх недавно ще молоді, хороші і юнацькі — тепер худі, виблїдлі і порослі, бистрі недавно очи — примеркли, однак цїкаво розглядають ся по сидячих товаришах співнедолї. Розторощена і обезобразнена молодість...

На кріслах і на лавках, на право і на лїво, з перевязками на головах, на грудях, на руках і ногах сидять також слухачі сего концерту. На осібности кількох офіцирів: хорунжі, підхорунжі, одні сидять, кількох також на носилах, між ними один "Reichsdeutscher".

Є вже деякі смертельннки, "що самі навіть ходити можуть". Вони вже в унїформах, в війскових штанах і шапках, словом, наче повні жовнїри, колиб в порожних рукавах були рамена, — а в штанках замість куль ноги...

Між слухачами, в зеленаво-сїрих "фуражках" і брудних тої-ж самої краски штанах і блюзах, з поперестрілюваними раменами і удами, сидять також і російські смертельники, жовнїри "білого царя". З пригнобленим зором і з задумою сидять вони і прислужують ся мягким звукам чудової симфонїї, сї уроженцї з над Амуру або з Кавказу. Перед двома трома тижнями може ще вороги завзяті, — нинї вже тілько нещасні калїки, що помочи і опіки потребують і милосердя...

З набренїлими ранами, з наболїлими нервами, вслухують ся всї в мягкі звуки божеської музики, а її звуки до усїх слухачїв гомонять, промовляють:

"О, ви бідні, нещасні жовнїри! Ви, що своєю сердечною, теплою кровю полили широкі поля! Ви, що в сирих ровах і розмоклих закопах на геройську смерть своїх і чужих глядїли, — ви більш від них нещасні і за се честь вам! Серед граду пекольного огня, в голодї і холодї наступом посувались ви вперед, клались на землю, зривались і знов близше ворога підсувались, а тяжкі стрільна рвали і калїчили ваше тїло, ви бідні, нещасні герої!"

Уродливі, милосерні сестри самаританки сидять також, прислухують ся мягким звукам чудової симфонїї, одначе її не розуміють. Вона ж до них иншою мовою промовляє, як до вас нещасних і поторощених. У них кипить житє в усїх членах їх гарного тїла, безжурне житє і молодість, їх гарні, гнучкі статї в білих, чистеньких фартухах, з червоно нашитими хрестами на раменах і на груди, з красними завоями на їх гарних головах і з нїжними, гарними очима...

Їх будучність ще повна надій, чиста і погідна, як нинїшнє небо, не зломана нї на душі нї тїлї... Лагідна, мягка симфонїя, що вам сумну пісню про зломану молодість співає — у них, сестричок, будить сентименти і мрії. Вони не розуміють вас і не зрозуміють глибини вашого горя так, як не розуміють мови і слів сеї музики, бо не бачать, не чують ваших душевих болїв, хоча щоденно бачать і завивають ваші кріваві рани, ви бідні інвалїди...

А музика гомонить дальше і дальше голосить вам ваше минуле...

"Дім і родину оставили Ви, а самі пішли у бій, в крівавий бій! Нинї два лїта минає... Два лїта минає, як розпращались ви з рідними сторонами, з дїтьми, з жінками, а ти, молодий калїко, зі своєю красавицею... Молодість твоя тодї ще повна надїй була... По горах і вертепах глухої Чорногори, по багнищах і розмоклих яругах пинських болот, через Косове поле, аж ген далеко в Альбанїю, перебігали ви утомленими ногами, а знаменем усюди була побіда і жовнїрська слава... Перед очима вашими тисячі смертоносних стрільн рвало землю і ваше умучене тїло, а ви з погордою смерти ішли вперед і брали ворожі окопи. Сплилі кровю і обезсилені, вірні аж до послїдної каплі крови, тепер поволи гоїте осталі члени з наболїлих крівавих ран і відпочиваєте, хоча молодість ваша зломана скимить і плаче...

Таку пісню співала їм нинї муза сего концерту, а її звуки повні слїз підносились до милосерного Бога.

Краків, по концертї 28. липня 1916.

[Дїло, 08.08.1916]