(закінчення)
Та частина львівської богеми, до якої належав я, рідко перепліталася з членами творчих спілок. Винятками були вечори у Клубі творчої молоді (КТМ), де різні початківці читали свою базгранину, а я, як автор кількох десятків критичних статей, у яких громив графоманів, виступав там критиком. І одного разу роздовбав рукописну збірку віршів Василя Куйбіди, чого він мені ніколи не забув.
В Клубі був бар, можна було випити, потанцювати і звабити яку-небудь юну поетесу. Тому сюди вчащали молоді львівські актори. Серед поетес траплялися екзальтовані панночки, які наївно вважали, що перші-ліпші любощі уже до чогось зобов’язують. Як наслідок – вибухали інтриги, скандали і любовні трагедії, після яких з’являлися вірші, перейняті вселенською тугою.
КТМ-ом керував поет Роман Качурівський. Але недовго. Бо одного разу там читав свої вірші якийсь початківець з Вінниці. Ото він вийшов у центр зали і сказав: «Ізвінітє, я буду па рускі, патаму шта я із Вінніци». А Ромцьо, маючи вже злегка підхмелений настрій, візьми та й бовкни: «А що – Вінниця не Україна?»
Ну, і то був його останній день керівника КТМу.
Та було ще одне місце, де сходилися члени спілок і молодняк. При Спілці письменників у підвалі відкрилася кнайпа «Лис Микита», розписана художником Безніском. Він зобразив персонажів казки в образах письменників. Роман Федорів був левом, Микола Петренко – ведмедем, Роман Іваничук – вовком, не пригадую, хто був Цапом, а хто Мавпою. На жаль, ці фрески пропали, бо в 90-тих керівництво Спілки віддало заклад в оренду, і там тепер ресторан, з якого капає на хліб зі шпондерком підприємливим керівникам.
До «Лиса» сходилися літератори, художники, співаки, але й не конче творча інтелігенція. Якийсь час там за бармена працював довголітній потім почесний консул Нідерландів. Поруч була ще зала з коминком і круглим столом, над яким нависало велетенське колесо, тут можна було усамітнитися зі своєю компанією.
Якось у залі з коминком Дмитро Герасимчук читав свою прозу. Серед слухачів переважали дівчата. Знаючи, що там сидить моя колєжанка, я зазирнув і тихенько поманив її. Вона вибігла, і ми пішли до бару. За кілька хвилин над нами виріс Дмитро і грізно заревів до мене: «Чого ти сюди прийшов! Чого? Ти зірвав мій вечір!» Як з’ясувалося, читав він свою прозу для однієї особи, а саме для моєї колєжанки. Решта товариства його не цікавила. Однак колєжанка відмовилася повернутися назад і дослухати чергову гуцульську рапсодію. Це так збісило письменника, що він пішов геть.
При кнайпі діяв Літературний клуб, яким керував письменник Василь Левицький. Помагав йому новеліст Іван Коваль. Обоє писали оповідання на сільські теми, часто дрібничкові, за що я не раз кпив з них. Левицький у 1989 році втопився, а Коваль через рік чи два розбився на авті. Шефом Левицького був письменник Ярослав Павлюк, який водночас керував Літературним фондом.
Коли нікому невідомий хлопець, який навіть ще не є письменником, раптом призначається на початку 80-тих директором Літфонду, то розумілося, що він людина з органів. Але це нам не заважало разом банячити. Славко останніми роками пив щодня, змішуючи пиво з горілкою і помер від цирозу печінки. Устиг, правда, написати повість про ще одного знаменитого пияка і художника Бориса Жданюка, який і помер за пиятикою.
Власне в майстерні Бориса ми з Грицьком Чубаєм частенько зависали. Борис мав дівчину на пошті, й вона віддавала йому листи до запитання, за якими не приходили адресати. Він нам зачитував смачні кавалки. Один афоризм запам’ятався: «Я всю жизнь с табой пражила, как жопа в трусах: ні свєту, ні воздуху».
Навпроти «Жоржа» розташувалася популярна «Домова кухня». Оце було феноменальне місце, де збиралися і пияки, і богема, і митці. Дешева, але й смачна кухня, дешеве пійло манили сюди усіх. Там ще була «захристія» – окрема зала для своїх, де я не раз банячив з Ігором Білозіром і Володимиром Івасюком. Сам я туди потрапити не міг, бо був ніким і звали мене «ніхто», але Ігор і Влодко тішилися визнанням. Тому сам пан директор інколи підсідав до нас і частував.
В асортименті були драглі, кишка, шницлі (катлєти), голубці, налисники, сало, печені кури. Були й гарячі страви. Там завше було забито. А коли я з кумплями, не такими поважними, не міг потрапити в «захристія», то сідали собі за спільні столи з посполитим людом і пили з такими неприторенними пияками, які були просто скарбницею цікавських історій. То я інколи заходив собі сам на пиво і слухав цих народних філософів.
Віктор Неборак, якось тиняючись містом, забрів у «Домову кухню», взяв собі пива з вудженою рибою і замріяно цмулив. Раптом його зачіпає якийсь молодик: «Ви – Віктор Неборак?» І то був Сергій Жадан. Жадан із Кокотюхою часто приїжджали до Львова і навіть ночували в редакції «Гульвіси» на стопках газет.
За «Протягом» ще й досі є кнайпочка «Апендицит», куди сходилися музиканти, художники, літератори, журналісти. Це була крапка «на стояка» і на востатний келішок.
На початку дев'яностих років творча молодь збиралася на каві у проїзді Крива Липа. Гіппі, а також російськомовні літератори й музиканти віддавна окупували Вірменську. Молоді митці з групи «Шлях» та літератори вчащали щодня на маленьку вуличку Костомарова до кнайпочки, де й сісти не було як, тож усі причащалися під відкритим небом. Кнайпочку в народі прозвали «Псячою будою».
«Це були такі собі обідні клуби під відкритим небом, якщо з неба нічого не падало, – писав поет Віктор Неборак, який львівську каву прославив у віршах. – Вони мали своїх постійних відвідувачів, були відвідувачі й принагідні, котрі приїздили з інших міст і країн». Але та ідилія тривала недовго, бо як продовжує Неборак, «у зв'язку з інфляційними часами десь восени 1992 року Світлана (господиня каварні) вирішила внести в асортимент пропонованих послуг «водочку-с», що зразу ж змінило інфраструктуру каварні. Повалив потік цілком інших відвідувачів, розмов і взаєморозрахунків»
В «Буді» збиралися художники й музиканти, зокрема Тарас Чубай, учащав Ігор Калинець. Збиралися завше опівдні. Але горілка внесла свої корективи, і тусівка перейшла до «Червоної калини» на Чайковського. Тарас Прохасько називав цю кнайпу «Мухи на стінах», можливо, тому, що її розмальовував художник Муха.
З'ява горілки в «Буді» так знервувала Неборака, що він вибухнув цілою антигорілчаною філіпікою «Горілчана зрада»:
Приблуди кочові прийшли, де не
чекали їх. Розбито мури. Варта
посічена. І вогняна вода
возведена на п'єдестал, все топить.
Рев, рик, бруд, брак духовності, біда
хай цей набрід весь якнайскорше вхопить!
Так деградує світ. Лікер, коньяк,
вино коштовне, але ж не горілка
в кав'ярні. Як це трапилося, як
так все перемішалося? Горілка
повинна бути в чарочній, або
вареничній, шашличній чи інакшій
якій харчевні. Це ж абетка, бо
до кави тичуться напої м'якші,
якщо розходиться про щось таке
шляхетне. Гроші, гроші... Що є гроші
у порівнянні з вічністю? Гірке
похмілля і зів'ялі рожі.
Троянди тобто. Писки, певно, теж,
розкидані у світовім безмежжі.
А ми замурувалися у Вежі
Пороховій. І все – таки. І все ж...
– Я так тебе люблю
ти вже в минулому
туди я не досягну.
Ну, і так настав зоряний час «Порохової вежі». Вся мистецька позаспілчанська тусня перебралася туди і вибухала емоціями за зсунутими докупи столами. У «Вежі» також запровадили творчі вечори, і згодом стало звичним приходити туди, як до хати.
Всередині дев'яностих богема збиралася у «Вавілоні» в приміщенні кінотеатру «Україна» і в «Ляльці» – у підвалі Лялькового театру. В «Ляльці» відбувалися і творчі вечори, і цілі концерти, а літератори читали свої твори. Невмирущий богеміст Юрко Покальчук хрипів свої вірші під музику, не зважаючи на те, що публіка пила й смалила і слухала неуважно.
Але найпопулярнішою богемною кнайпою став «Вавілон», який я оспівав у «Весняних іграх». Там панувала привітна домашня атмосфера для своїх. Завсідниками були «Мертві півні», «Плач Єремії», «Пікардійська Терція», журналісти з «Post-Поступу». Ромцьо Скиба, заки ще не зватнів, сидів там годинами при одній каві, чекаючи, хто йому поставить. Крутилися напохваті й меценати, які готові були виставити «поляну» за будь-якої нагоди.
Ми з моїм кумплем Орцьом Возним, який саме повернувся з Америки, де працював круп’є в казино у Лас-Веґасі, вчащали туди на болгарське вино і крутили бурхливі романи зі студентками. Як не було в барі доброго вина, то купували в «Протязі» і приносили з собою та ще давали барменові, щоб охолодив.
Не було кращого богемного закладу окрім «Вавілону», завітавши до якого, щоразу зустрінеш когось знайомого. Шкода, що нічого схожого нема зараз. Є, щоправда, «Дзига», і там теж буяє мистецьке життя, але так багато львів’ян переїхало до Києва, що тусівка зазнала непоправних втрат.
А проте, як маю час і натхнення, то йду до «Дзиги» і завше там стріну когось знайомого, завше хтось мене підкличе, або я когось, і приємне процвиндрювання часу за вином триває до сутінків, а то й довше.
А що майже щодня тепер у «Дзизі» буває Віктор Неборак, то, може, небавом оспіває її у якійсь баладі.
31.07.2016