В загальноукраїнському контексті Гуцульщина стає прикладом збереження, відновлення і презентації своєї культурної спадщини решті країни та світу, причому з максимальним охопленням аудиторії та врахуванням потреб і зацікавлень. Можна з упевненістю говорити про неабиякий вплив цього бренду на новітнє культурне та щоденне життя українців, ба більше – для пошуку та віднайдення власної ідентичності українцями з усіх куточків країни.
Під час повномасштабного вторгнення саме західний, карпатський регіон став своєрідним шелтером і для внутрішньо переміщених осіб зі сходу України, і для нашої культури.
Питання, яке стоїть перед нами в умовах екзистенційної війни, – зберегти українськість. Ворог довів, що володіє інструментами і готовий їх застосувати, аби знищити українців та нашу культуру. Проте і в нас є досвід, вартий повторення, відновлення пам’яті про нього та модерної інтерпретації. Що є джерелами культурного відродження в умовах війни та майбутніх повоєнних обмежень? Як нам стати сильнішими перед викликами збереження нашої спадщини та нас самих? Про це говорили під час Форуму Центральної та Східної Європи VIA CARPATIA 2024, який відбувся у листопаді.
Ростислав Держипільський, який став цьогорічним лауреатом премії Вінценза "За гуманістичне служіння та внесок у розвиток регіонів", на правах уродженця Карпат і "наполовину гуцула", для якого Карпати, Гуцульщина, гуцульська культура, традиції є найдорожчим, сформулював, наскільки важливе збереження традицій, мови, обрядів для існування нації.
“На жаль, через історичні обставини на сході, півдні, півночі це було все втрачене. А через те, що Гуцульщина завжди, у всі історичні часи хоч і перебувала під різними державами, окупаціями, була віддаленою. І ми змогли найбільше зберегти свою самоідентичність, обряди, культуру. І тут культура, можливо, виходить на перший план – скажу словами Станіслава Вінценза: “У гуцулів не було театрів, у гуцулів не було філармоній, тому театр приходив до них у хату”.
Тобто вони з усіх обрядів, з усіх своїх святкувань робили театр. А де обряди, там були присутні пісня, народні промисли, одяг, ритуал тощо. І тому гуцулам вдалося найбільше це зберегти. Сьогодні Гуцульщина справді може бути джерелом натхнення для інших.
Переселенці до нас приходять і відкривають для себе наново все. А ми говоримо: «Таке було і у вас – шукайте у себе, бо ми це, дякувати Богові, зберегли”.
Ростислав Держипільський, народний артист України, лауреат Шевченківської премії – генеральний директор і художній керівник Івано-Франківського драмтеатру. Саме в цьому театрі знайшла прихисток на початку повномасштабного вторгнення знімальна група фільму “Довбуш”, адже робота над озвученням стрічки ще тривала.
У дискусії також узяв участь кінорежисер Олесь Санін, народний артист України, лауреат Державної премії України імені Олександра Довженка, одним із найвідоміших фільмів якого є стрічка “Довбуш”. Її дія відбувається в Карпатах.
"Для мене Карпати – це не декорація. Не тільки чудові краєвиди, праліси, народні традиції. Це перш за все для мене історія духу. Я знімав кіно не про пейзажі, а про незламність українського духу.
Я знімав фільм про героя, який колись сказав: “Ніхто, крім тебе самого, не прийде захищати те, що ти любиш. Твою землю, твою родину, твою свободу”.
Для нас актуалізувалося дуже багато важливих речей, які ми зараз називаємо нашою ідентичністю. І ми зараз усвідомили нарешті, що ворог прийшов захопити не корисні копалини, не території, навіть не робочу силу. Він прийшов винищити нас як націю, винищити наш народ. Тому що саме існування наше як нації, яка розуміє своє коріння, свою історію, є загрозою для нашого ворога. Вся історія нашого народу – це боротьба за свободу. Він прийшов винищити цей вільний народ, який не дає спокійно жити і керувати йому власним народом”.
Максим Голенко, режисер, генеральний директор і художній керівник Національного театру імені Марії Заньковецької, теж є певною мірою переселенцем. Родом зі сходу України, він тривалий час очолював Одеський академічний український музично-драматичний театр ім. Василя Василька. А в липні 2023-го переїхав до Львова. Він вважає, що під час війни театр не має права припиняти роботу, повинен працювати. І не лише тому, що культура потребує тривання. На думку Максима Голенка, театр – це зброя.
"Через вистави ми намагаємося розмовляти з європейськими глядачами, які можуть розказати Європі про те, що відбувається в Україні. Одна з останніх прем'єр Театру Заньковецької – це "Птах на горищі" Олега Михайлова. Це історія про те, як росіяни крадуть наших дітей. Це дуже важливий контент, можливо він далі поїде за кордон. Ось для чого зараз існує театр".
Навіть у Одесі під частими обстрілами люди відчували потребу в мистецтві.
"Коли почалось повномасштабне вторгнення, в Одесі ми зробили одну з перших вистав війни. Я хвилювався і ставив собі питання: що таке театр зараз, для чого він існує? Звісно, це емоційне перезавантаження глядача і духовні ліки. Прем'єра відбулася під сценою, бо неможливо було показувати нічого в театрі. Коли я побачив, як глядачі зібралися під сценою і як вони співчувають, я вперше зрозумів, як виглядає катарсис у театрі", – згадав Голенко.
Ще один учасник дискусії – Богдан Тихолоз, літературознавець, франкознавець, директор Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка, публіцист та блогер. І він, зі свого боку, навів аргументи на користь суб’єктності культури, зокрема музеїв, які в часи війни відіграють дуже важливу роль.
"Для музеїв, як і для суспільства загалом, війна, звісно, – це передусім велике випробування, виклик і загроза. І ми живемо в часи, коли музеї стають не випадковими, а прямими мішенями російської зброї. Причому це відбувається на всій території України – від музею Григорія Сковороди на сході до музею Шухевича на заході. Музейники цього свідомі. Але водночас війна – це не тільки криза, це великий шанс на трансформацію, на якісні зміни, на переосмислення і переусвідомлення музейної місії у сучасному світі
Ми розуміємо, що музей – це не просто сховище для культурних цінностей. Так, місія музею – передусім зберегти, музеї – шелтери за своєю природою, вони у надійних укриттях повинні зберегти ті культурні цінності, які які визначають нашу ідентичність. Але також музей – це форум, це місце дискусії, формування ідентичності. Тому багато наших ініціатив згуртовані довкола цих двох пріоритетів. Перший – пріоритет збереження, зокрема засобами оцифрування. Другий – це місця зустрічі, зустрічі людей, які, можливо, деінде не зустрілися б. Місця локальних спільнот і внутрішньо переміщених осіб, наших закордонних гостей і партнерів, де вони, можливо, вперше зустрічаються і випрацьовують спільну формулу нашої модерної ідентичності.
Я переконаний, що на музеях, як і на інших інституціях культури, сьогодні лежить колосальна відповідальність. Вони є суб'єктними і мають саме творити ідентичність, а не просто репродукувати її".
Підготувала Олена Шарговська
Фото Кирила Авраменка і Василя Чурікова
Сьомий Форум Центральної та Східної Європи VIA CARPATIA організований громадськими організаціями «Всеукраїнський демократичний форум» та «Верховина – квітка Карпат» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження», Українського інституту книги, каналу «Еспресо» й TVP Worldwide.