Передвісник

(Тюремний спогад)

За тюремними мурами панувало того дня дивне оживлення, яке для нас, в'язнів, мало свою особливу вимову. Причиною цього був грюкіт грузовиків, бронетанкових колон, артилерії, що лунав по Замарстинівській вулиці...

В уяві родилися шалені думи. Це ж була осінь 1940 р., а ми жили однією думкою, однією мрією — війною. Вона мусіла спалахнути, не сьогодні, то завтра, як не на весну, то восени, а коли не восени, то в найближчу весну.

Так вірили ми.

У тихих задушевних розмовах у найтемнішому кутку камери, наші мрії прибирали реальні форми. Всяка протилежна думка, висловлена тим чи іншим новаком із "світу", була для нас нестерпна, була неприємним скреготом, брутальним вирванням дитини з чарівного, казкового сну.

— Ви непоправний мрійник — так до мене говорив "реаліст", що заступав думку про тривкість німецько-совєтського пакту.

Це був поляк і колишній старшина. Він вірив в Англію, захоплювався Рузвельтом, Сікорським і Черчілем. Правда, він теж хотів побачити світ божий, однак ясної концепції визволення не мав. Признатися, що його евентуально могли б большевики звільнити і покликати до якогось польського легіону, він подекуди соромився. Та я бачив, що ця думка має серед співв'язнів-поляків деяку популярність і прихильність. Проте, коли йшло про волю взагалі, то й поляки з радістю прийняли б її з рук... німців.

Моє становище в камері з кожним днем ставало прикріше. Я бачив спрямовані на себе погляди хлопців, для яких я був не лише обраним старостою, але найближчим другом, дорадником і моральною підпорою у важких хвилинах. В їх очах я вичитав німий тривожний запит:

— Чи справді вибухне ця свята війна? Чи не кормите нас оманою?...

Дорогі хлопці...

Вони й не підозрівали, що саме завдяки інформаціям, коли то в різних відступах часу вкидали їх по одному в нашу камеру зі "світу", я черпав надхнення до своїх спорадичних рефератів на тему міжнародної ситуації.

Як же часто мусів я розпачливо боронити свою тезу!... Я боровся всіма силами, бо знав, що цим способом зможу гоїти рани й підтримати на дусі катованих на допитах хлопців. Признатися їм, що й моє серце інколи точив червак сумніву, я за жодні скарби світу не хотів.

Того осіннього пополудня пережили ми справжню воєнну тривогу. В тюрмі погасло світло. Правда, до вечера ще далеко, однак тюрма НКВД без світла вдень і вночі не була б справжньою тюрмою. Бо чим же дошкулити в'язням, як не постійним блиском електричної лямпочки.

Не дати їм виспатися ні вдень, ні вночі, навіть на голій долівці — це правило тюрми НКВД.

— Протилетунська тривога — падає здогад.

— Саботаж... — кидав хтось.

— Ні, це мабуть шукають якоїсь тайної радіостації — так пояснює наймолодший стажем в'язень. — Вони вже не раз переводили це в різних пунктах міста.

Якось приніс хтось із "світу" поголоску, що буцім то НКВД відкрило короткохвильну радіостацію в якомусь гробі на Личаківському цвинтарі.

Мої "акції" в одну мить підскочили. Навіть найбільше посоловілі товариш заворушились на берлогах. Напівсонна камера вмить перемінилася в вулик.

Та того дня ми пережили ще сильніше потрясення.

З лоскотом підчинились двері. В камеру ввійшло кілька енкаведистів. Вони винесли з камери стола, табуретку, а один вирвав із стелі гака, на якому колись висіла лямпа. На порозі вартував якийсь монгол, блискаючи в наш бік скісними очима.

Виконавши завдання, енкаведисти вийшли. У камері посипались здогади.

— Мабуть вкинуть нам ще пару новиків — голосно подумав Сабадаш, молодий хлопчина з підльвівського села.

— Це ще не було б найгірше — заявив я. — Чи бачили ви того монгола?

Хлопці насторожились. Дехто вже більш-менш догадувався, що я мав на думці.

— Думаєте, що встигнуть? — так Кудловський, львівський трамвайний робітник.

— У засобах вони не перебиратимуть — сказав я. — Зрештою, всі добре знаємо, чого по них можна сподіватися.

Того вечора всі ми ще більше стіснилися в гурті. Посипались проєкти, в яких дерев'яні ложки, залізна пічка і т. п. зброя становили головну тему. Те, що знадвору спрямують проти нас кулемети, ручні гранати, тощо — все то нікого не пригноблювало, ані не відбирало ентузіязму.

— Хай уже гинемо в нерівному бою, голіруч кидаючись на кулемети, щоб лише не в якомусь підвалі, від кулі в потилицю.

Це так Михайлюк, бравий хлопець з Задвір'я.

Так! Підступна смерть у понурій підвалах це було щось таке жахливе, що на саму згадку людина мимохіть здригалася...

Тим часом прийшла ніч, потім світанок і день. Війна не вибухла. Минали дні, тижні й місяці. Мене вивезли з Замарстинова. А в червні 1941 р. підвали замарстинівської в'язниці виповнились вщерть трупом закатованих...

Згинули в нерівному бою, підступом, викликувані за чергою з камер на мученицьку смерть.

[Українські щоденні вісти]