Дівоча світличка ясна, тиха, по ній несеся тоненький запах фіялок, через відчинене вікно пливе повною струєю свіжий весняний воздух. На бюрку лежать ріжні гарно оправлені книжки, при бюрку сидить дівчина в самім цвіті віку, від неі так і пашить молодече здоровлє, молодеча сила; уста троха затиснені, енергічні, чоло крихіточку зморщене, мабуть якісь думки ворушать головку. Дівчина, спершися руками, швидко перегортає лист за листом якоісь очевидно цікавоі книжки, бо ціла потонула в тім читаню-роздумуваню. На заголовку книжки вєся крива червона напись по темному полю "Сібір", — нове звісне діло американця Кеннана. Від часу до часу відорве очи від книжки та перенесе йіх на бронзове погрудє Шевченка, немовби хотіла у него спитати: "чи справді батьку і тобі довелось зглубити ту безодню людского терпіня, те звірске нехтованє всякого почутя людскоі гідности? Чи і ти зазнав таку силу московского урядового терроризму?"
А Тарас неначеб ще дужше посумнів.
Пильна читачка мусить вірити Кеннанови. Вінжеж так обєктивно пише, так справедливо судить, та всі своі аргументи опирає на фактах! — Ні, ні, неможу я сегодне більше читати! Злучилась, та не читанєм, а тою безвідрадною думкою, що наші найкрасші, найспосібнійші таланти так марно гинуть в голоді, замерзлім болоті, необуті, неогорнені, в плюгавих етапах, на деревяних голих причах, на морозі, під кнутами, прикуті ланцами до тачок — в печерах, в льохах, без теплоі страви, без одежі! Чоловік науки, чоловік думки, праці, без кусничка паперу, без оловця! Страшно!" І здрігнулась дівчина, напудившись власних думок. Зазначила перечитане місце, замкнула книжку і виглянула вікном в невеличкий садок, що ось під єі віконцем розстелився. Тай гарний бувби він, наколиб не мури львівских камениць надто вже єго стіснили. Але всеж таки вона випросила собі у родичів, щоби мешкали в такій хаті, де є й сад.
Сонечко граєся з легкими хмарками, пташки пустують на гілечках зеленіючих дерев, щебечуть весело, теплий, пахучий вітер овіває розгорячене личко дівчини.
— Сегодня першого мая, за пять день рік, як мене він запитав... За пять день — конець великодня, моі іменини... І чогож мені так все здаєся, що того дня рішиться моя доля? а може недоля?!" Тай з сими новими думками вона пішла до мами.
— Мамочко! я вийду на хвилинку погуляти по божому світу. Чогось мене голова болить, та може на свіжому воздусі відійде. Чи можна?
— Можна дитино, можна. Ти куди підеш?
— Ось по другій вже. Певно на дорозі стрічуся з Михайліною тай підемо де.
— Добре, лише незабарись. Знаєш, що нині хочу послухати співу псальмів. Бач, аби в час вернулась, треба ще троха причепуритись!
— А господи, ще й чепуритись! Десь, мамочко, вам ще й то в голові. Виж знаєте, що я всяких шматок нелюблю.
— Та добре, доню, книжку читати, але треба троха посвятити часу і для власноі особи.
— А хібаж книжка не є користь для власноі особи? Як я через науку стану просвітленійша, то з того нікому хісна небуде, лиш мені.
— Та за тими книжками засидівшись і голова тебе розболює!
Ей, болить мене головонька від чола до чола:
Небачилам козаченька ні нині ні вчора!
— Ага, якесь rendez-vous! Ти заговорюєш мене Михайліною, а то чи не Михайло... — "Може"...
— Та тям, ще й пара сивих очей будуть тебе виглядати з семінаритскоі фірти тай і голубих пара очей непогані.
— Незнаю я, чи сиві, чи сині, чи чорні. Най будуть і червоні, коби розумні! відказала нервно дівчина.
— Ну, вже що до червоних очей, то хотьби були розумні як чорт, а всежби таки тобі неподобались. Моя доня любить гарних хлопців!
— Щось моя матінка в добрім гуморі сегодне! Надія гарного співу, надія солодкого "цілую рученьки" і надія... але сю трету вже хіба собі лишу...
Капелюх на головці, рукавички запяті на всі шість клямер, парасолька в руках, навіть фіялки коло гузика. Дівчина лехкою ходою ішла Валами. В ухах бреніли співи пташенят, жужчане хрущів майских, і ті всі звуки перемішувались зі зворотами недавно співаноі пєси з "Різдвяноі ночі". Те чудесне: "Ах, я нещасна, щож я учинила, що своє коханє та занапастила"... як влізлива муха бреніло йій над ушком, немов ніжний шепіт милого. Та не лиш тужлива арія, а й слова тоі пісні як раз підпадали під сітуацію, в котрій вона тепер находилась. Хто зна, чи й вона, як Оксана, не умиєся гіркими та не скаже собі: ой занапастила я своє коханє, себе, а може й хлопця!.. Та ні! хлопця годі занапастити. Хлопець як хрін, порубам єго серце на десятеро, кинь, а він знов пустить молоде корінє, віджиє. Так, так, вона невірить хлопцям! Але таки з хлопцями весело, відрадно, не тому, що вони хлопці, а тому, що вони просвічені люде. Все таки більше читають від дівчат, обертаються в ширших кругах світа, мають більше житейского досвіду, а через те більше гарту душі.
Думаючи та передумуючи, ішла собі Валами попід акаціі, що як раз зачали вже добре пукати. Запах свіженького листя, молоденькоі травички, легіт весняного вітру лагодили молоді нерви. Дійшла до кляштору Милосерних Сестер, входила в Кляшторну улицю, як на кінці тоі улиці замаячіла якась знакома струнка стать в попелястім пальті, мигнула і ніби сховалась за старе дерево. Стрепенулось в грудєх дівоче серденько, як сполохана перепілочка, та за хвилю врівноважилась молода душа. Той, що ходить в попелястім пальті, заздрівши єі, бувби певно підійшов до неі і привитався. Се хтось інший був. І кілько то разів він здибав єі на дорозі, як вертала з науки музики, шитя, а все йій товаришив до дому і ніколи не говорив дурниць. В єго товаристві вона чулась така безпечна. В такі руки чейже можна зложити свою долю, такі тверді, непохитні люде уміють держати обіцянки і виповняти точно своі обовязки.
— Він розумний! роілись дальше думки в головці дівочій. За тих чотири роки, від коли я єго знаю, ще одного глупого слова він не сказав, одноі дурниці не зробив. Мабуть думкою навіть необидив мене. Так, він мене поважає, а як поважає, то і любить. Кажуть люде, що після любови виробляєся поважанє, а я кажу, що на грунті поважаня зростає те чувство, котре ми звикли звати любовю. Якжеж можна любити чоловіка, котрого неможна поважати? Сего я вже незнаю.
Нема у Львові пригіднійшого місця, з відкиб так докладно можна оглянути ціле місто, як Замок. З відси отвираєся величний вид на всі святині віри і науки, а хоть знакома нам дівчина дуже часто тут ходила вже хотьби в тоі причини, що мешкала в сій дільниці міста, однакож ніколи нескучала тут, несприкрився йій ні сей вид, ні сі місця, колись руским трупом засіяні, рускою кровію политі, а тепер на глум усему світови, всій історіі охрещені: Król nа Piasku!
Дівча стало перед першим вікном витятим посеред галузя дерев. От парк львівский, там тихий "Закуток думаня" а у тім закутку нераз обоє Серпенки, родичі дівчини, з донькою та з молодим лікарем Михайлом гуторили собі. Молоді звичайно зачнуть яку "вчену" бесіду. Дівчина нераз звернеся до Михайла з незрозумілою якою думкою, він єі вияснює, зачинаються спори о переконаня, о прінціпи. Дівчина насварить на лікаря, що він надто вже космополіт, що преціж першим обовязком є держатись свого заповіту, отерти сльози неньці-Украйіні, а наколи нам Русинам буде лекше, тогди аж думати о других. Михайло знов з свого становища, спротивиться дівчині і закине йій вузкий націоналізм.
— Колиж цитуєте мені нашого націонала Шевченка, тож цитуйте все, а не лиш місця, котрі вам надаються до аргументаціі ваших національних прінціпів. Той сам геній сказав також: "обниміте, брати моі, найменшого брата!" Якжеж ви сей заповіт зрозумієте? Я єго розумію так, що кождого чоловіка без огляду на єго народність, треба уважати чоловіком. Прийде до мене на пораду терпячий Німець, Поляк, Жид, я неможу єго відправити з нічим. Єгож так болить, як і менеб боліло.
— Добре, я розумію під назвою меншого брата чоловіка непросвіченого, обдурюваного леда яким сурдутовцем, пригнетеного морально і матеріяльно, чоловіка гнобленого чорною роботою, у сірій свитині.
— Ні, пані, тут я вашим переконаням непіддамся. Найменший брат — кожда людина низшоі чи там найнизшоі верстви всякоі суспільности. Переведіть ви сі слова на яку небудь іншу мову, наука з них вийде кождому народови однака. Німець, чи Француз, Москаль чи Турок побачить в ній заступника прав людскости!
І підуть змаганя, аргументаціі, переконаня, а дуже часто дівча задумавшись, скаже собі нишком: Який він розумний! Господи, чиж ніколи таки дівчині недорівняти інтелектуальній силі мущини? Дорівналиб йім дівчата, перевисшилиб навіть, але не при такім устрою науки, який тепер заведений. Хлопець учиться цілу свою молодість, "іде в світ", як то кажуть, бачить ріжних людей, сходить ся з ними, учиться і учиться: хлопцем, молодцем і дозрілим чоловіком... Учиться тогди, коли вже може поняти всю велич і висоту науки. А дівчина? Від малу приучують єі перше всего приподобуватись другим, бути милою і приємною. Кажуть йій покинути ляльку і братись про людске око за книжку: вчуть єі тогди, коли вона щe зовсім дитина, коли єі нерозвинений ще ум ніяким світом не в силі поняти цілу вагу науки. Найкрасші предмети вона, незрозумівши йіх сути, виковує на память тому лише, аби гарне у неі було свідоцтво. Колиж поволи в віком стане розвиватися і піймати те, що вчиться, невиковує вже лєкціі, а аналізуючи трошка причини всему своім молодим розсудком, пізнає йіх, коли ум зачне дозрівати, тогди як раз в самім розгарі умственноі праці, в сам найкрасший час до науки, вкладають на дівчину балеву сукню і кажуть йій шумно, що вона вже "панночка зі скінченою едукацією"! Дівчина, неоглянувшись ще гаразд в своій новій формі житя, іде на салю кипучу шаленим житєм, світячу блудним блеском, видить, що всі там тонуть в шаленім вирі, зачинає вирувати сама і неспостережеся навіть, коли той вир станеся условинами єі дівочого житя. Гуляє, бавиться, "уживає світа, доки служать літа", як то звикли люде говорити, тішиться сукнями, блискітками, цвітами, живе надією доброі забави, а ті надіі ростуть у неі надприродною силою і подекуди стають ся найкрасшими і найважнійшими частинами дівочого житя і споминів. Найбільшим щастєм у неі бути найгарнійшою, бути пальмою вечера — отсе єі культ! а поза него нема вже нічого висшого, нічого величнійшого для неі. Се єі найважнійші подвиги, найбільші здобутки, найкрасші літа. Чим більше шалу, чим більше облуди і улуди, а менте правди, дійсности, тим красше житє — і в такім настрою душі роздумує вона над своєю будучою долею тай вибравши після міри свого розуму "найліпшу партію", "віддаєся"...
Тут зупинилась думка нашоі дівчини. Вона боялась, чи неперехопилась, чи не за строго осудила дівчат? Але ні. Раз висказала вона сю думку Михайлови, а він потвердив всі єі слова і врешті заключив, що, коли лікар зробить діагнозу, то може знайти і лік на слабість, а коли вона бачить хиби і брак в освіченю дівчат, тож най сама стараєся йіх уникнути.
— О так! буду вчитись, вчитись! Якжеж гарно робиться на душі, коли ум розяснюєся! Яке тихе задоволенє огортає мене по прочитаню кождоі розумноі книжки! Вчитись! залюбки вчитись! Я ще молода, маю досить часу, і маю доброго проводира на тій дорозі. Він мені певно невідкаже своєі помочи і поради. От справді вжахнулась я, судячи уровень наших дівчат. Ану, скажи котрій: "ти дурна, але красна" то певно більше єі се втішить, ніж коли сказати: "ти недуже гарна, але зате розумна!"
Дівчина задумана пішла дальше. А от з другого прорубу гіля видко зеленіючийся єзуітский город, будинок соймовий, от недалеко того будинку мріє камениця, в котрій міститься канцелярія одного знатного львівского нотаря. Година трета — думає дальше дівча — за пів години "він" вийде з дому, вступить ще по дорозі до Бєнєдзкого на чорну каву і зайде до канцеляріі! Але ні, сегодне "він" непіде до бюра, колисьто прецінь питав єі, чи вона буде в семинари на псальмах, а коли вона сказала, що так, то і "він" сказав єі: "чудесно! я для вас заасекурую лавочку!" Та на щож єму трудитись? там знайдеся ще "ктось", котрий принесе з під "числа" крісла для Серпенків!
Хтож то той "він"? Він називаєся властиво Кость Лебединский. Ходить собі до канцеляріі, як кождий кандидат нотаріяльний. Високий, крепкий, круглий, повновидий з випеченими румянцями, золотими кучерами, шовковим вусиком, синіми очима, в ході балансує, немовби заєдно кадрили танцював, убираєся все після "вчерашноі" моди, міняє щодня краватку, що тижня рукавиці, скол очних вправді неносить, бо має дуже добрі очи... "Вас, ласкава пані, сказав раз до дівчини, спізнав би я і на край світа!" Словом, гарний львівский панич. Переводить часом в дни скуки Пушина та Шіллєра дрібні поезіі, найпильнійше читає часописи, говорить по декляматорски, найповнішими фразами, котрих щоденно велике число компонує, прикладно памятає всякі "віци" гумористичних газет, трошка рисує, слабо малює тай ніби співає. Розумієся на назвах скрипкових струн, а вже на арістоні то правдивий віртуоз. При сурдуті невідступний гвоздик.
А хтож знов той "ктось?" — Мешканець одного з новійших великих будинків при улиці Коперніка ч. 36. Чоловік, котрий носить довгу, чорну одіж і щодня робить "спацер" з під трицятьшістки до "alma mater" і retour, має інтерстіція, приготовляєся кілька разів в році до іспитів, здає йіх, відтак знов зачинає спацер da саро, tour і retour, а іноді при помочи "szkartmeistra" робить собі ріжні прогульки. Ростом високий-високий, як хмелева тичка, тоненький, має сиві, як осінна хмара, очи, волосє чорне, як у крука пірє, лискуче, серединою голови рівненько розділене, з вусів і бороди видко лише сліди, бо щоденно немилосерно той "ктось" бриє йіх. Товариші зовуть єго або "довгий", мабуть від єго довгого росту, а може ще з якоі іншоі причини, або також "шик" за те, що все має пасовані чобітки, аксамітом гладжений циліндер і цвікер в золотій оправі. Зовеся Андрій Карпович.
Лікар Михайло, конціпієнт нотаріяльний Кость і богослов з четвертого року Андрій стали дівчині живо перед очима. З Андрієм вязали єі спомини давних діточих спільних забав, коди то родичі Андрія і Серпенки мешкали в однім домі. Андрій з Олесею бігали разом в огороді, ставляли собі хатки, альтанку називали своєю віллею, де замешкають, як колись поберуться. З часом забави ставали поважнійші, в конець батько Андрія помер, а мати знайшла собі нове помешканє. Діти розійшлись, а душею і думкою розходились все дальше і дальше. Андрій держався сліпо лиш того, що вичитав в гімназіальних книжках, єго ідеалом було виконати добре задану лєкцію і дістати добру клясу, проче було єму байдуже. Він зовсім нетрудився над тим, як винайти ключ до святині всесвітних умственних скарбів, єму вистарчали недогризки грецких і латинских класиків, неквапився навіть прочитати в переводі Ніщинского Гомеровоі Одісеі, хоть небуло у него мудреця над Гомера. В семинаріі також робив те, що було наказано, а надпрограмовою лєктурою для него була Червоная Русь. Вправді прочитав Буклього, але з цілого того діла лишилась єму в голові лиш дата порівнююча процент весіль з висотою ціни жита.
Костя пізнала Олеся тогди, коли вийшов на "арену житя", то є коли став бувати на публичних забавах. Тож звичайно інтабульовався Кость на кождім порядку танців. Гуляв справді дуже легко. Від покоєвоі довідувався о красці Олесиних балевих суконь і давав йій відповідні китиці живих цвітів, стараючись сим звернути увагу дівчини на свій "сальоновий тон". Вправді небожився ніколи перед Олесею, що любиться в ній шалено — се вже єму давно перейілось — та за те мав під рукою сотні способи, якими закидав сіти на дівоче серденько, а з своєі сторони, доказував при найдрібнійшій нагоді дівчині, що сам попався в дівочі сильця. Знав, коли Олеся з мамою виходила на прохід і хоть в бюрі було досить роботи, він таки вспів вирватись на кілька хвилин, щоб підпровадити "дам", сказати мамі звінке: "цілую рученьки!" а Олеси тихенько: "добридень!" Розвідатись: "чи пані не мають охоти піти до театру або на концерт", побачити якого там славного артиста чи артистку, розпитатися, куди ідуть на прохід і зявитись відтак джентельменским товаришем "дам", розказати яку брукову новинку, подати китичку цвітів "богини серця, душі і мрій" і врешті, як Олеся зверне нудну розмову на серіознійщі тори, заявитись учеником Гартманівскоі філософіі. За переконаня він ніколи неперечився з Олесею. Наколи зійшла бесіда на прінціпіяльні теми, Кость добродушно усміхався, визнаючи, що прінціпи Олесі є єго принціпами, а в грунті річи уважав загально жіноцтво за гарну пещену дитину, котра недоросла до власних переконань, котрій треба догаджати, в сальоні зносити всі єі примхи, але зате в реальнім житю недати ані крихітки з своіх прав і привілегій. Нащож властиво жінці власні прінціпи? Стілько на світі клясиків і поетів, досить буде з неі, коли з подалеку познакомиться з ними! В єго уяві рисовалась жіноча стать, перед всім гарна, відтак маюча, і врешті також музикальна, щоби вміла заграти незле найновійшого вальця і заспівати арійку з новоі опери.
Олеся справді була, як не красива, то бодай не бридка, а перед всім мила, на точці приданого говорили люде, що має богатого вдівця дідуня, на фортепяні грала, хоть не для моди, а з правдивого замилованя до музики, тож при тривкій праці успіла вона у Львові гарно образоватись на музикальнім полі. Співала вправді "собі" лише, як вона казала, але єі сопран виходив все чистий, гнучкий. Вправді стояли Костеви на заваді Олесини троха завеликі, після єго думки, самостійні черти в єі характері, а сего модні паничі дуже бояться. Крий боже, ще колись взялаб "під пантофель"! а забувають мабуть на те, що головною силою "пантофля" се сила моральна, розвій інтелігенціі. Бояться "пантофля", признаючи тим самим свою моральну низшість. Ще одну темну сторону в характері Олесі знайшов Кость а то, що вона була троха за ентузіястка, одушевлялась і переймалась всякими новими, поступовими ідеями, але на те мав Кость лік своєі власноі фабрикаціі — тримати жінку остро!
(Далі буде)
[Народ, 15.07.1891]
(Далі)
Ратушевий, менший двнін задзвонив раз — пора Олесі домів. Михайліни не застала на єі любимій лавці, певно ще кутаєся дома. Молодий організм наситився воздухом і теплом весни.
— Ах, я нещасна, щож я наробила"... півголосом співала дівчина, ввернувшись на головний шлях.
— Хто шукає, той знайде! озвався з за куща знакомим, матовий барітон. Ви куди ходили?
— Слухаючи вашоі лікарскоі ради, пане доктор, вийшлам троха перейтися, бо з надмірного сидженя в хаті звичайно мене голова болить.
— Ви, як дитина слухаєте мене! Так, моєі лікарскоі ради можете слухати, то але у всім прочім маєте повну свободу. Я люблю і поважаю лиш таку жінку, котра ясно зазначує самостійність своіх думок, говорить власними словами. Для мене нема жінки неприємнійшоі над тоту, котра, як тресована папуга, повтаряє фрази мамусі, татуся, братуся або там кого.
— А всеж таки ся жінка ще трошки більше має вартости від такоі, що навіть і тих виучених фраз не знає.
— Господи! а є навіть і такі жінки? Щасливий я, коли йіх не знаю!
Обоім було весело, на души ясно, тихо, свобідно, обоє засміялись.
Лікар Михайло, чоловік молодий, ростом рівний з Олесею; кохана наша дівчина зачисляла єго до тоі милоі середини між білявим а чорнявим. Найкрасші у него були очи — чорні-чорні як ніч, блискучі як уголь, иноді аж дикі, в них світилась велика сила розуму, правди і рішучості. Мав звичай хмуритись, наколи що важного, серіозного думав, тоту зморщинку на чолі дуже любила Олеся, але також часом прижмурював очи і тогди діставав від дівчини нагану, вона любила дивитись в єго повні отверті очи. Жмурив очи також, дивлячись і студіюючи разом дівчину, за що дістав від неі прізву "Котика", відай тому, що не любив котів. Лице єго було блідо-матове, як і єго голос. Дивлячись на него і слухаючи єго бесіду, мож було пізнати, що той чоловік не любить блескітливости. Крім гарних очей і високого рівного наче мармурового чола, немав нічого надзвичайного в своім лици, противно, знаток краси сказавби був, що славянский єго ніс троха за надто розсівся на стяглім, немов змученім лици. В решті профіль мав красний. Добре му було в попелястім, улюбленім єго убраню. Ходив плавно, повагом, задержуючи при тім гарні мягкі рухі.
— Де ви були, пане доктор?
— От в тій бідній хатчині. Там жінка хора, ходив відвідати єі, а вийшовши з хати подивився д' горі і зобачив вас.
— Підете сегодне на псальми, слухали співу?
— Ні, в мене ординацийна година. Я прийшовби коли послухати вашого співу, як позволите, розумієся... Можна?
— Хібаж я вам коли непозваляла? Вам навіть вільно богато більше, як кому іншому.
— Щож знов за прівілєгіі незнані для мене? З відкиж я до них приходжу?
— Прівілєгіі, надані може не так вам, як поклонникови всяких поступових ідей, серіозних думок, чоловікови правди і науки. А що тим чоловіком єсте ви, се вже не моя в тім вина.
— Ей, пані неставте мене висите як я варт, бо колись, пізнавши мене ліпше, переконаєтеся самі о безпідставности вашого теперішного осуду, а тогди буде вам дуже прикро. В чім, впрочім, бачите ви тоту поступність і серіозність, правду і науку? В тім, що вільну від обовязку хвилю оберну на прочитанє книжки? Сеж преці кождий чоловік зробивби. Врешті я читаю з простого егоізму, мені то справляє велику приємність і становить одну з найбільших розривок. Признаєте самі, що вигідніше і приємнійше вільним вечером сидіти собі в теплій хаті, на вигіднім фотели, в товаристві доброі приятельки-книжки, а ніж волочитись по ночах, чорт знає за чим, тратити здоровлє, час а в кінци і гроші. А ви що тепер робите? читаєте?
— Зачалам власне Сібір: Знамените діло. Недоводилось мені ще ніколи читати так обєктивноі і так совісно опрацьованоі книжки.
— По прочитаню пожичите мені?
— Дуже охотно. Опісля знов будете мати новий темат до спореня зі мною, але здаєся, на сей раз ваш погляд буде згідний з моім. — Побачимо. — Ось я вже й дома...
— А вольно мені поступити до вашоі хати? Може невольно? Може вже нетреба — мене... додав тихо, а єго голос прибрав той срібний матовий звук, котрий так дуже чарував музикальне ушко дівчини.
— Щож знов значить то "вже"? Нема ніякого "ще", а тим менше "вже". Ви конечно хочете, аби вас заєдно запрошувати, я того нелюблю. Як вам побут в нашій хаті приємний, то непотребую вас запрошувати, а як ні, то таки нетреба жадних відвідин. Ви все хоруєте на офіціозність, а знаєте, що я завзята противниця тоі аристократичноі примхи.
— Так, ви в теоріі демократка, але в практиці...?
— І в теоріі і в практиці, в поглядах і переконанях демократка, а не люблю лиш заболоченого демократизму. Аристократизм уважаю лише на стілько користним, на скілько він дає нам житейску вигоду.
— Зайшовши в теорію, зауваживбим, що сі прикмети не є властивостю аристократизму. Демократизм прецінь невиключає житейскоі вигоди, противно....
Тимчасом обоє були вже в хаті, де Серпенки приязно витали молодого, розумного чоловіка. Витали єго не як кандидата на зятя, а як кожду інтелігентну людину. Тим то іменно було Михайлови так мило в сій сімйі, що єго вважали тут яко чоловіка, а не як кавалєра з красним становиском. Був се одинокий дім з усіх, які він знав, де незакидувано на него сіти сватаня нехваленося і неставленося, а так по широ-руски, чим хата богата, тим рада. Та хата ся була все рада і все готова приймити гостя. Серпенки любили науку, поважали чужі думки, цінили всякий поступ, тож небуло майже днини, в котрійби не забіг до них хтось з людей цікавійших, поступовійших, а Олеся від дитини прислуховалась залюбки всяким серіознійшим розговорам, науковим спорам, що велись в йіх хаті. Товариска атмосфера сеі сімйі впливала здорово на душу Михайла, як весняний воздух на організм чоловіка. Тут єму було вольно висказати все, що мав на души, він знав, що ніхто небрався тут нікого судити, жадне лихе слівце невийшло за поріг хати.
Побувши у Серпенків хвильку-дві Михайло попращався і пішов швиденько до своіх "немічних".
На перший день Великодня пішли Серпенки в гості до Михайліниних родичів. Там зібралось чимале товариство жінок, мущин, молодих і старих. Серпенків повитали господарі дуже сердечно, а ся родина була всіми люблена. Михайліна щиро звиталась з Олесею, питаючись, чому так спізнилась.
— Для шику! відповіла сміючись Олеся.
— Правда, що тебе "модний" навиває аристократичною Русинкою. Якжеж він без тебе скучає! — А він тут?
— І він тут, і "шик" також. Неприйшов ще лише "розум". Але я певна, що він прийде, я єго конечно просила прийти. Певно десь у якого хорого забавився. Та вже пізно, час далі до вечері сідати, бо по вечери непремінно треба гуляти, а то Львовяночки понудилибися на смерть.
В сальоні як в улию. "Дами" порозсідались на канапі та фотелях і завели бесіду про минувший карнавал, про піст, хто де бував, кілько разів, хто в кім залюбився, хто хоче ся женити, а хто дівчину дурити. Між дамами сиділи деякі, дуже вже уважаючі на "добрий тон" модні паничики. До сих належав і Кость. Молодіж зібралась коло козети, а малий гуртець музикальних стояв коло фортепяну, розглядаючи спроваджені з Кієва твори Лисенка, котрі дістала Михайліна від батька на свята. Олеся підійшла до кружка дам. Там змагались декотрі дами о балевий костюм одноі жінки.
— А яж вам кажу, що то була невідповідна сукня на такий баль! твердила товстенька пані комісарева.
— Ябим тілько сказала, що йій було зле в синій красці, а вона повинна знати о тім, в чім йій добре, а в чім ні. Страх, як я нелюблю претенсій бронеток до синьоі краски. О! добре убратись то велика штука!
— А я також так думаю, як пані комісарева. Та вся тьма ілюзіі, та коротка сукня і та безконечна синість від голови до стіп була зовсім невідповідна, додала пані секретарева.
— А правда? Деж для замужноі така коротка сукня, а ще до того така легка матерія? Хтож буде носити аксаміти, брокати, тяжкі коронки, шовки? — і гордо подивилась на свою аксамітно-коронкову сукню.
— А я думаю, що то не такий дуже великий гріх, — озвалась пані Серпенкова. Вона що лише вийшла замуж, тоту сукню певно мала готову, тож і взяла, що мала найбільше прилагоджене.
— О, пані совітникова! Так неповинно бути! Женщина, коли вийде замуж, повинна з грунту перемінити свою гардеробу, повинна держати повагу свого мужа!
— А ви як думаєте, пане Лебединский? спитала з тиха Олеся Костя. Чи справді строями піддержуєся повагу свого чоловіка?
— Я думаю так, як ви думаєте! — І з тими словами завернув солоденько-сентіментальні своі сині очка на дівчину.
— Значить, ви немаєте тут власноі думки?
— Мущині годі видати осуд на дамский стрій.
— Особливо в присутности жінок! Бо поза наші плечі панове остро, а нераз навіть удачно критикуєте наші убраня.
— Пані посуджаєте нас о дволичність!
— Ні, я констатую лиш правдиві факти.
— А ви, панно Олесьо — звернулась пані комісарева — що скажете на той синій костюм? Ви тілько читаєте, тож і виробилисте собі добрий густ.
— В книжках, котрі я читаю, ласкава пані, нема нічого ні про строі ні про густа. Я з своєі сторони закинулабим лише балевим костюмам декольти.
— Якже-ж може бути балева сукня не "витята"? Таж то невидана річ! Таж то власне ціха балю! Прошу подивитися в найліпші журналі, чи знайдете там де балеву сукню невитяту!
— Що в журналях пишуть, то ще нестановить такоі святости, котрій безоглядно треба піддаватись. А чому приміром на сегорічних мясницях неявився ані оден мущина у фраку геліотроп або червонім, у коронковім жаботі, хоть то найновійша мода? Для чого жінки неможуть на точці моди оказати певну консервативність і задержати самостійний густ?
Пані комісарева нишком шепнула своій сусідці, що видко Олесі вже щось помішало глузду. І стали енергічні спори про декольте, немовби се питанє бог-вість яке важне було.
На козеті сиділо дві панночки, коло столика кількох молодих мущин, в руках дівчат віяли вахлярі, хлопці перевертали байдужно альбоми, псуючи йіх при тім немилосерно.
Олеся підійшла до сего товариства. Єі приходом впинилися виводи якоісь розпочатоі дабати.
— Прошу продовжати і позволити й мені послухати вашоі бесіди! заговорила Олеся.
— Я власно доводжу, що хто має гроші, той має все, цілий світ! — кінчив горячо якийсь молодий безплатний авскультант.
— Але-ж, пане! озвалалася одна з дівчат, що сиділа на козеті, красша, молодша і біднійша від своєі товаришки. Якже-ж так можете судити? Значить, що бідні люде не люде, що бідний чоловік неповинен жити на світі, що бідні неможуть нічим просто бути, немати жадного значіня? А прецінь більше є бідних ніж богатих, а тоті одиниці богатші таки мусять числитися з масою бідних.
— В жадні такі численя я невірю, так як невірю, щоби розум стояв висше над гріш, бо що кому з розуму, як кишеня пуста? умре з голоду зі всіми своіми переконанями і теоріями.
— Ви маєте на думці властиво не ціну гроша, а вигідне, сите житє, вмішалась Олеся. Хто має "гроші", як ви кажете, той може уживати безжурно житя, з тою ріжницею, що розумний стане уживати відповіднійше і користнійше, як дурак.
— Гроші значуть много, може навіть і всьо! твердила старша і богатша панночка з козети. Богатша панна приміром може собі вибирати меже кавалєрами відповідного чоловіка, наколи бідна мусить вийти за першого ліпшого, котрий трафиться. Неправда?
— Алеж абсолютна правда! тішився авскультант своєю одномишленницею.
— Тілько-ж рідко панни уживають маєтку до збільшеня свого щастя. Звичайно вибирають собі на чоловіків "найліпшу партію", чи властиво чоловіка, котрий займає найвисше становиско з поміж усіх конкурентів о йіх руку. Вибирають становище, але не високість характеру, спільність думок і переконань докинула — Олеся.
— Е! відхочеся любити, як небуде що йісти! твердив авскультант.
— О, прошу в моій присутности неображати сего божественного чувства! озвався нечайно Кость. Що варта рослина без цвіту? що варта житє без любови? І щож мені з того, хоть би я був богатий як сам Ротшільд — а моя краля, моя богиня нелюбилаб мене? Най я немаю грошей, а мене любить моя дівчина — я богач! я любвою богатий! В моіх очах любов матеріяльна — то підлість!
— Як-то, пане? Ви тим самим хочете мені в живі очи сказати, що я... що я підлий? гнівливо запитав авскультант. Ви мене тим образили, навіть дуже образили.
Олеся знайшла найвідповіднійшим увільнитись від слуханя подібних чемностей. Підійшла до фортепяну, близ котрого якась пара говорила про симпатію і антипатію, отворила кришу, вдарила по клявішах. Благородний інструмент видав звінкі, аксамітні тони. Олеся заграла свою любиму Лисенкову Думку-Шумку. Музика мабуть вплинула на нерви гостей, бо коло козети зачало чим раз ставати тихше, лише на канапі пані комісарева доводила голосно про невідповідну женитьбу одного чоловіка, котрого дуже радо бажалаб була побачити своім зятем. Оден з мущин попросив Олесю заакомпанювати собі до Ніжанковского чудового "Ах, деж той цвіт?" При словах "цвило собі одно дівча мов рожі цвіт, а вно прийшло і взяло всьо...." Кость невидержав, щоб несказати bravo! і впився огненним взором в зарумянене лице акомпаняторки. По скінченю пісні задеклямовав патетично, дивлячися все на Олесю, ще раз — "забрало всьо!"
— Навіть і długi! шепнув якийсь остроязикий паничик, мабуть противник Костя.
— Як пані судять композиторский талант Ніжанковского? спитав Олесю співак.
— Відношусь до того молодого, симпатичного таланту з великим, заслуженим узнанєм і ворожу єму гарну будучність.
В сальоні роздався легкий шелест, то найпізнійші гості прийшли. Пара молодих людей з красивою своячкою. Олеся поглянула на ню і впізнала свою шкільну товаришку, котра скінчивши пять кляс, вернула назад домів у своє зелене Підгірє.
— Здорова була, Марусечко! звиталась з нею Олеся.
— А-а! здорова, Олесю! Тілько, ради Бога, я вже не Маруся, а Маня! Знаєш, тому, бо в нас є служанка, котра зовеся Марися, то ніби якось невипадає кликати і панну і служанку Марися!
Олеся видивилась дивними очима на свою давну знакому, немогучи якось поняти того аристократичного тону.
— Звідкиж ти тут у Львові взялася? спитала чорноброву "Маню".
— Таже, бачиш, прийіхалам тут на майский вечерок та на майівки, а властиво щей одно діло маю: хотілабим троха читати. В нас дома далеко від міста, та годі книжки дістати, а знов куповати книжки, то мертвий капітал, шкода грошей.. Та недивисьбо так на мене! То властиво не так шкода грошей, як, прошу тя: куплю книжку, прочитаю, ну! а дальше? лежить собі на стриху мишам на сніданє. От і користь.
— А розширювати просвіту поміж посестри випожичуванєм книжок?
— Е! хто би там ще провадив катальоги! Пожичати неварта, бо що непропаде на віки, то подруть та помажуть.
— А шож ти читаєш?
— Та... всьо, що під руку попаде. Але, слухайно, на котрі ти вечерки в карнавалі ходила? чи до Народного Дому, чи до Бесіди? В Народнім Домі, кажуть, дуже елєгантно, саля простора, освітленє, декораціі...
— То ти ідеш на вечерок задля освітленя і декораціі?
— Та прошу-ж тебе, все-ж таки інакше гуляєся і виглядаєся помежи зеленею цвітів, яркими струями світла, ніж в звичайній комнаті при звичайних лямпах. А ти на що уважаєш?
— На товариство, на людей. Не танець бо ідеалом.
— А щож в тебе ідеалом? петрушка?
— Може й згадала. Волію я сидіти собі поруч розумного чоловіка і завести яку цікаву розмову, вчути розумне слово, аніж з першим ліпшим властителем штернів крутитись по сали і слухати вічно одних і тих самих стереотипних компліментів. Возьме, покрутить по всіх кутках, наговорить купу імпертіненцій прибраних в форму сальоновоі чемности, а ти слухай, стрій міну задоволеноі і будь в додатку ще вдячною і чемною за ті всі вислухані дурниці.
— Ну! змінила-ж ся ти!
— Та я мабуть менше, але ти!
— То скажиж мені, прошу, нащо всі тоті аксаміти, коронки, чудесні гафти, трени та жаботи, наколи ідеалом вечерка є сидженє з яким сідоголовим філософом і балаканє про давно звісні всім людям річи — бож думаю, що нового нічого невинайдете на вечерку!
— А чи-ж наука стоіть на однім ступени? непоступає, непідноситься? А літературні новости? а національні подвиги, а суспільне житє, а прояви освіти між жіноцтвом, а нові таланти? Чиж се се все стоіть неподвижно на однім місци? чиж кожда днина, майже кожда хвиля неприносить нам нових вістей, нових дат? Чиж є в силі хто вичерпати сю тему?
— Е! суспільність, національність, література, жіноцтво… то все деклямаціі на оклепану тему. І перед тобою і по тобі то всьо було і буде, а чи ти тим інтересуєшся, чи ні, то в сего тілько користи вийде для справи, що з торічного снігу!
— А щожби вийшло з того, якби всі заложивши руки ждали бог-вість чого?
— Та бо тобі дай палець, а ти за руку хапаєш! Я так не думаю, кажу лише, що досить мущинам ломити собі голови над тим, чи Краледворска рукопись є автентична чи ні, а не нам "женщинам"! Бо, прошу тебе, пощо нам совати свого носа у мужичі діла? чи ми тим що поможемо? І щож приміром з того всего вашого просвітного жіночого руху? Богато пустого гомону, богато почестей, а користи які?
— Які тепер книжки читаєш?
— Читалам тепер Зофію Шварц, то знов збірку Крашевского, дісталам також якісь "Lebensmelodien in dur und mol", ет, та се дурниця, котроі я читати небуду.
— Тому, що по німецки?
— Прошу тя, за чотири роки, як я з пансіону вийшла, моглам і про світ забути. З ким малам на селі говороти по німецки? Врешті, знаю, що Гамлят не є Шопенгауера, а Фауст Гайного, в поточній бесіді ніхто мене незловить на цілковитім незнаню німеччини, а більше чого треба? Кілька німецких фраз вистане, щоб порозумітися з яким танцером-офіцером, коли ангажує.
— А потім здемасковати своє незнанє?
— Е, ти пессимістка, бачу! А нащо-ж нас учено доброго тону, товариского обходженя, нащож дотеп дівочий?
— Та вже-ж той твій дівочий дотеп не на те, аби нам прикривати незнанє, глупоту, бо є, знаєш, знавці, котрі відріжнюють правдиве золото від підробленого. І щож зробиш тогди, коли кинеш виковану яку фразу чужого язика, до тебе заговорять в такім язиці, а ти незможеш відповісти? І хто властиво позваляє висмівати, одурювати, понижати жінку?
— Яка ти сегодне незносьна! Прошу-ж тя, бачиш сама, що і я також по части належу до поборниць жіночоі справи. Читаю жіночі праці, підношу йіх....
— Які жіночі праці? — А хотьби приміром Шварцову! — А Жіночий Альманах маєш? — Я? ні! — А Prima vera? — Про се навіть нечулам. — Олеся засміялась.
— Та бо мені казали, що там є щось.... атеістичного чи соціялістичного, а я сего боюсь, оправдувалась Маня.
— Toto бо й біда, що у нас навіть нечитавши книжки, просто на осліп кидають на ню анатему, вірять людєм противних прінціпів, ідей, а найменшим кроком вперед перепуджуються. І якже-ж можна непрочитати, непередумати нових думок самій, самостійною думкою, а бути радою з того, що від кого там небудь зачуєся який перший ліпший, безпідставний засуд?! Накидаються люде, критикують, незнаючи самі що, защо і нащо, говорять як з просоня, аж сором дивитись на такий лад.
— Але чого ми властиво перечимо ся над такими дурницями?..
— ...коли з сего нікому користи небуде! перебила Олеся.
— Та справді, що ні, бо комуж? чи тобі, чи мені і чи жіночій справі? Жінка була жінкою і буде нею до віку. Буде такою, якою єі судьба мати схоче, а не такою, якою ти собі виідеалізовала. Єі призначенє вийти замуж, стати хозяйкою і більше нічого!
— І того аж надто, бо щоби віддатись і бути хозяйкою, розумієся, доброю хозяйкою, розумною жінкою, бути товаришкою свому чоловікови, зрозуміти єго ідеі, прямовати до ним разом з ним, єго заохочувати, а іноді і підмагати — се все потрафить зробити лише жінка розумна.
— Кінчім бо раз наш спір — я врешті тобі зовсім непротивна, лише дивно мені, нащо жінці тілько мозольноі праці над книжками? Скажи ліпше, чи вибираєшся на вечерок? — Ні. — А то чому? таж ти там заводиш вчену бесіду, нові звичаі, тебе жде слава!
— Для такоі слави немаю, а врешті і шкода часу.
— Що? На якуж ти роботу тілько часу посвячуєш?
— Помагаю мамі вести газдівство, в чім сама приучуюсь, шию, граю і читаю.
— А щож ти так вчишся? ти вже і так аж надто розумна!
— Ха-ха-ха! Супротив всесвітного поступу, ніколи неможна досить вчитись, хотьби ввесь день і ніч присвятив зглублюваню наук. — Щож ти читаєш тепер? — Тепер власне етнографію.
— Щоб докладиішпе знати про "хрещеніє Руси"? То недавно було в моді.
— Колиж ти так говориш, то скажи мені, що властиво є тота етнохграфія?
— Ти закинеш мені, що я незбираю народних пісень, се також в моді — але скажу тобі, що в нас ніхто неспіває....
— Дуже вигідна вимівка. Якже-ж так можна говорити? та-ж на Підгірю пісня невтихає, бо там і камінь заспівати знає!
— От декляматорка! а гарний маєш талант до сего, тілько даруй вже, а мені твій Федькович незаімпонує. Хлопістика і хлопістика від початку до кінця, а інтелігентна особа немає ні крихти інтересу читати вічно про Івасів та Марисів — і вся наша література така.
Олеся вже нічого незбивала панні Мани.
— От знаєш що? — почала дальше Маня — тобі, моій приятельці, розкажу отверто, що мене сюди пригнало до моіх свояків у Львів. У нас бував оден молодий чоловік, котрий мені дуже сподобався. Тепер він перебуває тут у Львові, через те і я приіхала сюди. Думаю гарно вбиратися, бувати там, де він буває, а може... може запрошу тебе в дружки! От моя філософія, моя наука, моя ціль! А як я буду замужна, то тогди на лихо мені мозольноі праці над книжками!
(Конець буде)
[Народ, 15.08.1891]
(Конець.)
Михайліна попросила панночок до вечері. В йідальни побачила Олеся "розум", то є Михайла, і повеселіла, немов напилась оживляючоі води. Чи случаєм, чи заходом Михайліни, сусідом Олесі при столі був Михайло.
— Чому так спізнилистеся? — запитала Олеся Михайла.
— Пацієнтка моя в хатчини під Замком перебула власне крізіс тифусу, тож я мусів там забаритись. Але-ж помимо того забава як бачу знаменита... — Буде! докінчила Олеся. — Абож небула така? — Та ніби, як хто думає... Якже-ж ваша хора?
— З зарібку голкою дістала запаленя очей, з голоду тифус, а тепер попаде в сухоти. — Тож неуратована? — Ні. — А шкода людини. Вона робить на мене враженє вродженоі інтелігентноі сили. І так найчастійше гинуть марно всі жіночі таланти. — Всі ні. — Але великий процент. З браку іншого, ліпше платного заробку, хапають за голку і кінчать так, як ось ваша пацієнтка.
— Ви представляєте річ трагічно. Я узнаю неконсеквенцію прав, котрі обмежають жінкам висше образованє, а тим самим зупиняють йім можливий інший заробок. Але чи думаете, що отворенєм гімназій, університетів, технік, право зарадить всему жіночому лиху?
— Всему ні, але більшій части. Подумайте, кілько жіночоі умственноі сили виборе ся з неволі тьми, незнаня, кілько жінок сталоб просвіченійших, кілько знайшлиб хліб насушний лекший, ліпше платний. — Так, се правда. — А тепер який заробок може мати мисляча інтелігентна жінка? Скажете почта, телеграф, школа! Та, щож єі тут жде? Перше, всі тоті уряди майже переповнені, а друге, що навіть і тут, де допущено жінку, перше місце займає мущина, а відтак аж жінка. При почті і телеграфі дістались жінкам найнизші становища, при школі найгірші посади. І то називають "панове світа" рівноуправненєм! А преціж працююча в бюрі чи в школі жінка дала докази прикладнійшого і совістнійшого сновнюваня своіх обовязків. Мені нераз приходить наівна думка до голови, що мущини бояться дати жінкам рівноуправненя що до науки і звідси пливучих прівілегій, тому, аби в кінци жінки незасоромили панів виробленими талантами.
При вечери випито богато "здоровля", говорено богато бесід, виляно богато вина, а в кінци Кость закінчив ряд тоастів словами: "Ще не вмерла Украіна". Повставано від столів, а з сальону полились струі звуків інтродукціі "Вітрогонів". Молодіж пішла гуляти, старші дами, віддавши своіх доньок в опіку танців, перейшли до покою газдині, старші панове пішли грати в карти. З ними пішов також і Андрій на партію фербля, лихий троха на Олесю, що за сего пів вечера нічого майже неговорила з ним, а вінже-ж так тяжко жертвувався, шкартуючи на сей вечір для неі, лише для неі!
Олеся, Михайло, Михайліна і ще дехто, неконче ласий на танці, не йшли до сальону. Михайліна стала прилагоджувати "цукрову вечеру". На столі змінилась посуда, заставлено охолоджуючі напитки і неяке "солодке".
По Вітрогонах слідував вальчик. Кость шукаючи за Олесею, забіг тут і виміг у неі туру вальца.
— Панно Олесечко! очевидно Магомед небачив вас, не знав вас, бо малесеньку турочку вальчика, гуляну з вами, бувби назвав певно осьмим щастєм раю! З вами гуляти вальця — прелесть! Тепер Олеся пішла з рук до рук, аж опинилась в руках Михайла, змучена вийшла з сальону до покою Михайліни. За нею пішов Михайло, мов магнесовою силою тягнений.
На кошику лежало шитво.
— От, бачите пані, озвався Михайло, навіть і зарібку голкою відбирають жінкам самі таки жінки. Як бачу, панна Михайліна сама шиє, а вже хто як хто а вона того не потребує. Не ліпше страчений над голкою час обернути на читанє?
— Неможете знов закинути Михайліні що вона нечитає; вона читає більше ніж пересічно кожда інша, а що вона при тім шиє, в тім нема ще нічого ретроградного. У неі така засада: вшити, а за заощаджений гріш купити книжку.
— А як за шитєм не буде часу на читанє?
— Так знов вона незапрацьовуєся над ручною роботою. Головне те, щоби вміти розділити собі час так, аби одна робота невиходила на шкоду другій, а Михайліна власне уміє собі знаменито зарядити часом. Найкрасше булоб лишити ручну роботу другим, то правда, але сего можуть собі позволити лише маєтні пані. Подивіться, яка добірна у неі бібліотека!
Обоє стали переглядати книжки.
— Ви маєте Стуарта Міля? спитав Михайло.
— Ні. Алеж дивіть, вона має майже цілого Спенсера!
Андрій, програвши гарно в карти, набрав отухи, згадуючи слова приповідки: Хто в карти програє, в любови виграє. Прийшов до Олесі просити кадриля. — Запізно. — To о другого прошу! І другого вже немаю. — То о третого! сказав вже троха подражнений Андрій. — Як буде третий... — А з кимжеж то пані танцюють оба кадрилі? спитав непевним голосом. — Будете бачити! відповів Михайло. — Я питаю пані, а не вас! буркнув Андрій. — Будьте терпеливі, то побачите! Значить, ви властиво до перших кадрилів незаангажовані, а лише даєте мені коша!
— Але-ж пане! Знаючи панну Олесю, повинністе також знати, що вона все і всюди говорить так як є і що йій давно вже подібні забавки вийшли з концепту! сказав Михайло.
— Чому-ж мені несказати, з ким панна Олеся танцює? — А хотьби й зі мною? — Оба, з — вами?
Олеся невтерпіла — вона ненавиділа карти.
— Га! хто сидить за зеленим столиком, то певно, що забуває на світ і людей та приходить просити дівчину за пізно. Я гуляю з п. доктором Михайлом і з п. Лебединским, а як конечно хочете, то і з вами.
— Конечно! і похнюпивши ся трошки, став в дверех приглядатися танцям. От шкода, думав собі Андрій, а я тілько укладав собі, щоби то з нею нині говорити, а той консиляр обгородив єі, якби вже наречену! Але, пожди ще день, побачимо, що буде. Хотяй я в Олесі, здаєся, не перший, а все таки в терні, а прецінь часто лучаєся, що послідні стають першими і дістають презенти. Я з нею троха давнійше знакомий, ніж він. Але, чого я так добиваюсь о ню? Як небуде вона, то буде друга, незавадилоб от і зараз розглянутися, може знайдеся і для мене пара...
Олеся вийшла до сальону, де розношено лімоняду. Якісь дві панночки перечились за ніс третоі панночки.
— А пані приглянулись єі рухам? зовсім як у простоі дівки! Я незнаю, як панна з такими рухами може показатись в сальоні! Або й той цілий народний костюм! Ябим ніколи неубрадась в щось подібного а lа Mikado! ха-ха-ха!
— А господи! подумала Олеся, чи ж неучую тут нічого крім обмови?!..
В кутку сиділи дві старші дами, одна з них голосно говорила: ..."Я кушаю, а борщ такий квасний, а пересолений, ушка такі великі — ані способу зйісти. Чекай, кажу я до кухарки, недам тобі нічо йісти, йідж той борщ, щось наварила! а вона, подумайте, краде гроші, що я на місто даю і купує собі хліба, просто чорнить мене! О, з слугами то послідноі терпеливости нестане! Треба лиш вічно сваритися і навіть поскаржитись нема кому, бо наші панове нехочуть нічого і чути о тім, аби перепровадити який процес з слугою.
— Подивіться, пані, на тоту Серпенківну! шептала пані комісарева до пані секретаревоі. Та дівчина немає найменшого понятя о добрім тоні. Я заложилабимся, що вона жадноі книжки в тім "направленно" нечитала, а страх як славиться своіми книжками! О... дивіть! ходить за Михайлом слід в слід, просто вішаєся єму на шию, навіть недасть му говорити з іншою панночкою.
— О, що вже дочекаються з неі Серпенки потіхи, тогди хіба як на моій долони виросте волосє! Таж то якась перевернена голова, то чиста соціялістка! Прошу вас, пані комісарева, я слухаю, що вона так оповідає тому Михайлови, а вона говорить щось про якийсь новий устрій суспільности, нову сістему науки! Признаюсь, я навіть немогла зрозуміти, о що йій там ходило, а думаю лише собі: "тото ти, небоже, така ще зелена голова, а вже берешся поправляти своіх татів, дідів, прадідів? То ти якісь нові лади хочеш заводити? Може нову сістему освідчуваняся дівчат мужчинам?" Я тій дівчині не ворожу нічо доброго, вона якась нарвана, ніби здуріла з того всего читаня, чи що. А той лікар, як дурак слухає єі так уважно, потакує, а часом як що заперечить, то вона єму зачне виводити та доводити, що той і до слова недійде.
— Я думаю, що він все те робить з чемности. Хоть він і спротивиться часом та вконець подумає: що з бідою зробити, маєш рацію — а вона тогди росте як на дріжджах!
— Я дивуюся, що Серпенки такі розумні люде, а позваляють на щось подібного?
— Але, подумайте пані, недосить, що вже вона сама звихнена, а ще ширить заразу на других. Як знаєте, моя Аня дуже добре уміє по німецки. Якось тепер вийшло йій з книжок, пішла вона до Серпенківноі пожичити книжки, а та Ані тиць у руку La Terre! Як я побачила в Ані Золю, аж затряслам ся; вхопилам книжку і в огонь! Там з Золею, там з La Terrom! Аня в крик. Я дала Ані гроші, казала віднести тій премудрій Серпенківній, а сама на другий день вичитала йій добре казанє за те, як вона має псувати невинних дівчат!
— А щож Серпенківна казала?
— Ані слова. Пані, люба пані! до смерти незабуду того погірдливого погляду, яким змірила мене отся недоварена голова. Мене, старшу женщину, на такім становиску, матір таких дітей! Подивилась, обернулась і пішла собі спокійно, а мене лишила як хлистка! O! я би свому синови ніколи непозволила женитися з такою премудрою! І то, дорога пані, називався просвіта, едукація!
— А тому всему винні таки самі кавалєри. Подивіться, як слідять за нею, як з нею говорять, обсіли єі як пчоли мід! Звісно, як так піде дальше, то наші доньки посивіють, бо то годі, аби порядні родичі дивились на такі комедіі і позволяли своім дітям дурниці робити. — Інший світ, інша мода, інший лад!
Олеся тимчасом весело балакала про всячину з ріжними людьми. До неі підійшла разом з Андрієм молодша і красша панночка, що то сиділа на козеті.
— Розсудіть нас пані! звернулась до Олесі. Ми, поперечились над жіночим питанєм. Скажіть нам головну девізу того питаня.
Олеся порозуміла, звідки вітер повіяв.
— Головною девізою жіночого питаня є: бути просвіченою жінкою, а щоби бути просвіченою-образованою, треба доконче читати, студіювати. Треба вчитись. От вам і головна девіза.
Андрій нишком усунувся з гурту.
— Абож ми невчимося менше-більше через вісім літ? вмішалась Маня. А родичі чиж непосилають нас до школи, не приймають нам гувернанток або гувернерів? Чи треба нам ще що більше, як загальні відомости, про котрі тілько наслухаємося в школі? Дівчина, скінчивши в пятнацятім році так звану едукацію — прецінь доволі образована?
— О, для сальону і поверховности аж надто такого образованя, але для цілого житя, для загартованя сил до житейскоі боротьби, для приготованя ся до всіх обовязків, які вкладає на нас житє — дуже ще замало! докинула Михайліна.
— Та є у нас вже жінки, котрі попри шовки і аксаміти мають ще інші величнійші і важнійші ідеали; котрі інтересуються нашим народним відродженєм, поступом, а успіхи передових людей займають йіх і тішать. Такі жінки живуть житєм висшим, житєм душевним і такими повинні статись всі рускі дівчата, говорила Олеся.
— Скажіть мені, пані, спиталася панночка Олесі, яку дорогу вибрати дівчині, щоби сталась сама собі і свому околу, свому народови, вітчині і загалови користною?
— Та що ж, прийшлосьби знов повторити: дорога освіти, правди і науки. Хотівши по словам Тараса "невалятись по світу гнилою колодою", завадою, треба пізнати то єстество, котрому хочемо служити. Найперше слідує підготовитись, а відтак братись за діло. До такого підготовленя найвідповіднійші наші молоді дівочі літа, бо тогди, коли нам прийдеся чолом стати до житя і єго сотних вимог, тогди ми повинні вже покінчити наші приготованя. Приймити дорогу житя як сподіваного гостя.
— А кому-ж властиво повинні ми служити і кого пізнати? насмішливо спитала Маня.
— Служити суспільности, пізнати свою вітчину, свій народ, сами себе. Пізнавши се, можна сказати, що в приближеню головні нариси науки нам не чужі. Середні школи і університети замкнені для нас, проте о висших чи властиво о спеціяльних студіях, котрі запевнилиби нам независиме становиско в світі, нема нам що думати, бо ті, котрі можуть о тім думати, позістануть лиш щаслившими одиницями. Вправді галузей реального жіночого образованя, з котрих вони моглиби хліб мати, доси дуже мало, бо крім учительства, телеграфу, почти, телефону і бухгальтеріі, нема нічого. Але для тих, котрі непотребують за самостійним становищем оглядатись, — широке поле науки, де йіх ум і душа можуть доволі образуватися і користатись відомостями і поступом часу. Треба лиш трошка замилованя, волі і охоти. Є у нас жінки, котрі ми назвали "передовими" а котрі зазначили ясно своє становище межи прочими своіми посестрами.
— Доказом сего є виданє "Жіночого Альманаху"! вмішався Кость.
— Але нишком сказавши, обізвався Михайло, є в нас ще й таке жіноцтво, що, пожалься Боже! Особливо жіноцтво розкинене по селах або й провінціональних місточках, далеко від пруду просвіти, нидіє без світла правди і науки, помимо здібностей, котрі марно гинуть і помимо доброі волі, котра при противних обставинах зараз у них слабне, а вкінци й никне зовсім.
— Прошу ставати в кольони! крикнув аранжер.
Михайло попросив Олесю до кадриля. — Вже скінчилисьте Кеннана? спитав Олесі. — Вже. Чудесна, розумна, цікава книжка! ентузіязмовалась дівчина. Мені здаєся, що я по прочитаню єі ліпше розумію Шевченкового Кобзаря. — Коли мені єі дасте? — Зайдіть коли тай возміть. — Позавтра. — Як вам подобалась моя шкільна товаришка, панна Маня? — Чого ви так спеціяльно про ню питаєте? — Хочу вчути ваш суд на жіноцтво. — Радивбим йій вернутися ще на довший час до школи, хотьби навіть і до першоі кляси. — Ну, злобні-ж ви! — Нащож питаєте ся мене? Я кажу отверто мою думку, перед вами. Хіба ви хочете інакше? От знаєте, панно Олесьо, що-би я вам сказав?... Якось душно мені в тім товаристві.
— Гарний комплімент для жінок. Жінки-ж творять товариску атмосферу!
— Правду сказавши, так — а якби не ви, я хвилі тут нелишивбися. — Забуваєте, що за се програєте заклад. — Якто? — Неговорити мені жадних чемностей а лише робити уваги і давати нагани.
— Се ж ні чемність ні похвала а просто правда. Я чую потребу вашого товариства, а ваша присутність впливає на мене мило, успокоюючо. Бачите, що се не є чемність, а егоізм.
— Колльон! — пані другу фігуру!
По кадрилю слідував імпровізований концерт. На Олесю припало богато співуділу. Співала, акомпанювала, то грала сольо. Кость неміг дочекатися, коли з Олесею поговорить свобідно. Тож по продукціях просив грайка о другий кадриль.
— Господи! зітхнув він, зводячи на Олесю солоденькі очи. Як я люблю ласку дівочу, як я ціню любов дівочу! Я давби ціле своє житє за оден дівочий поцілунок!
— Ну! знайшли ви ціну свому житю! Чого-ж вам так напрасно забажалося ласки дівочоі?
— Панно Олесечко! Я люблю одну дівчину, дурію за нею, вона то знає, а прецінь для мене така холодна... ах, яка се для мене мука...
— Може тота ваша улюблена нехоче вас впроваджувати в блуд...
— В блуд? Якто, вона малаби нелюбити мене? вона... Я?...
— Хто наше vis а vis? — Карпович з панною Манею — чи пані довольні? — Дуже. У кого перебуває Маня? — У свого свояка, що то недавно оженився з Ляшкою, а тепер нема єму спокою ні дома ні за домом. — Шкода хлопця!
— Нешкода, нежалую єго. Він де дів свій розум як женився? на що брав Ляшку? не стало вже Русинки для него? чим стоять висше Ляшки від Русинок? Се заслужена кара!
— Але-ж, пані! треба знати, нім він оженивсь, що єму єго наречена обіцювала!
— А він тому всему вірив? Видко, що наівний ще чоловік. Скажіть самі, чого молода, недосвідчена, незнаюча житя наречена необіцяла свому милому! Інша річ, коли по медових місяцях, розстелилося реальне житє зі всіми темнійшими сторонами. Ідеали минуть, лишиться реалізм, буденне житє. Єго подвиги національні стають для неі ненавистні і напротив, то що єі тішить єго гніває. Там, де він сподівався раю, знайде пекло, через невластиву комбінацію, через нерозвагу. Хібаби то була жінка наскрізь інтелігентна, поступова, лише така моглаби остояти о самостійній думці, моглаби занятись ширшим кругом думки, зіставляючи на боці вузкий націоналізм.
— Ради Бога, неговоріть нічо на націоналізм — я душею і тілом, словом і думкою непереконаний націонал, украінофіл!
— Вносячи з того, що ще недавно ви були москальофілом, незабавки готові сте ще статись радикалом!
— Хіба для того, що пані так хочуть! О, як так, то я ще і нині готов перенятись нелише радикалізмом, але всякими прочими "ізмами"! Для вас, панно Олесунечко, все зроблю, навіть найбільшу дурницю!
— Смівбим звернути увагу, пані, на наше vis-a-vis. Яка то щаслива пара! — Щаслива пара? Якто?
— А пані незвісно, що меже Андрієм а панною Манею давна любов? Мабуть панна Маня прийіхала до Львова купувати виправу.
— Але то дібрана пара що до переконань і інтелігенціі! подумала Олеся.
Михайло прийшов попращатись з Олесею, єго нагло кликали до якогось дуже хорого чоловіка.
— До звиданя в вівторок!
По відході Михайла ціле товариство для Олесі немов опустіло. Між тілько людьми вона була якби самотня, немала до кого звернутись з отвертим словом, чогось неставало, єі огорнув сум. Перший раз відчула Олеся, чим властиво стався для неі Михайло.
На силу діждалась третого кадриля. Якаж безконечна скука бавитись з чоловіком інших а властиво ніяких думок! Розмова рвалась як нитка з ключа, в конець Андрій запитав єі отверто:
— Чи вийшлибисьте за священника?
— Передовсім я невибираю становища, але чоловіка. Мені зовсім обоятно, чи то теолог чи медик, філософ чи правник, аби був чоловік інтелігентний, розумний, з чесним характером а наші успособленя непротивні собі. Першенство віддам чоловікови такому, котрий благодатно впливатиме на мій темперамент, значить нестане надто спиняти моіх поривів і неохолодить мою душу.
— Вона дає мені надію! подумав Андрій. Добре, попробую! В єі батька мавбим добрі плечі...
По кадрилю Серпенки вернули домів.
На другий день пані Серпенкова дістала сильну мігрену, тож проєктована візита осталась лиш проєктом.
Третий день свят, 5 мая, Юрія і Олександри — нашоі Олесі іменини.
Олеся догадувалась, що нині в полудне прийдуть гості до них а властиво до неі. Йій сердечно нехотілось "нині" власне стрічатись з "декотрими" з них, тож випросилась у мами на часинку до Михайліни.
— Небався Олесю довго, казала мати. Гостей що лиш невидно, а може треба буде тобі з ними побалакати.
— Я на хвилинку, а гості як будуть мати інтерес до мене, то заждуть трошка.
Лише Олеся вийшла з хати, прийшов Андрій, вона навіть виділа єго на улиці а нехотівши з ним стрінутись, звернула в другу сторону Валів. Андрій застав матір саму, тай се єму дуже вже неподобалося. Нащож він вчера так гірко відчитував собі всякі сцени освідчин, перекидаючи цілого Фейлета? Се недаром так склалось, видко дівчина хоче єго пошити в дурні. Вона знала прецінь, що він нині з Юра має шкартнути на годинку, що зайде до неі, що має єі запитатись щось важного. Ще в пятницю казав єі то — а єі мабуть навмисне нема. — Га! щож діяти? нема, то нема. Треба де інде щастя пробувати! І бідняга мняв сердечно пакет з бомбонєркою.
— Пані добродійка, озвався в конець несміло, будуть ласкаві отсе передати панні Олесі разом з моіми сердечними "желаніями".
— Алеж будьте ласкаві задержатися хвильку, вона зараз прийде, тож самі йій пожелаете іменин, сказала лагідним голосом пані Серпенкова.
— Коли як коли а нині мушу дуже пожалувати, що неможу довше остатися. Перша година доходить, треба спішитися на обід, бо за такий жарт, можуть мені дати ексклюзію, а шкода. Чоловік вже кінчить туй-туй четвертий рік!
Той "четвертий рік" сказав Андрій з якоюсь смішною гідностею себе, немов додаючи: щож ти собі думаєш? невжеж я, питомець от-от укінчений буду так дуже побиватись за твоєю донькою? Того цвіту по всему світу! Котру схочу, тоту возьму, ще й вдячна мені буде, що небуде сидіти в дівках. А твоя гонорна панна з зачадженою головою най собі й сивіє, коли нехоче такого статного чоловіка як я!
Виймив свій білєт, виштихував на нім своі "желанія", віддав те все пани Серпенковій і уклонившись "шармантско" вийшов, даючи собі слово неприходити тут вже ніколи більше. В ринку вибила му власне перша, тож покинув думати про "ігнорованє тоі гусочки" та приспішив ходу, розтручуючи по дорозі пустотливих жидиків. Єго цілий ум занявся лиш тим, аби на час зайти на обід.
Невспіла ще пані Серпенкова занести бомбонєрку до покою дочки, як покоєва повідомила паню, що Кость чекає в сальоні.
— І що та Олеся робить! Заставила мене саму єі гостей приймати. Що за пляни має вона в тім?
— Моє найглубше поважанє ласкавій пані совітниковій! цілую рученьки! пролебедів гість солоденьким голосом, цмокаючи по два рази в обі руки. Він знав вже від покоєвоі, що Олесі нема дома. По троха жалував а по троха тішився, що скорше ніж сподівався скине затісний вже троха фрак, котрий допікав му значно.
— Добридень вам, пане доктор! прошу сідайте!
— Цілую рученьки! Я прийшов властиво до високоповажаноі донечки, але наколи незастав йіх дома, то небуду безпокоіти паню совітникову, а як пані совітникова небудуть противні, то я посмію зайти в єі гостинні покоі вечером, коли на певно застану панну Олесечку!
— Прошу, дуже прошу! Всім нам буде мило повитати такого дорогого гостя як ви!
— Тож я буду так смілий просити ласкаву паню совітникову о переданє сего пакетчика панні Олесеньці, а сам поручаюся ласкавій памяти!
При сих словах подав значний пакетик і як Андрій випасав дещо на білєті вложивши єго в пакетик.
По сім знов послідували тоненькі поцілунки рук, запевненє найгдубшого поважаня і найщиршого привязана, почім гість вийшов.
— Маєш освідчини! думав собі Кость ідучи від Серпенків. Чоловік вчера перекинув цілий Louvre доки винайшов відповідну краватку і рукавиці, нині на силу задяг отсей панцир, на те, щоби єі незастати дома! Але як властиво стоять моі акціі в тім домі? Здаєся, добре. Мати і батько витають мене все сердечно, просять до себе, гостять. Ось і нині казала мамуся, що я "все дорогий" у них гість! А донечка? куди вітер віє, туди лози гнуться! Щож можуть мені закинути? Становище моє в перспективі виглядає навіть дуже приманчиво — доктор прав, за рік ачейже вже дістану посаду. Отворю нотаріяльну канцелярію, за жінкою возьму грошики, устрою собі житє вигідне, панске, тай стану знатним чоловіком. Там правда, лишаєся той "довгий", от і сегодне чогось заходив до них. Та я знаю, що вона за него не піде. Львовянка непіде на село! А той лікар, що вічно лічить безплатно всіх бідолахів? — ні, він мені не виглядає на конкурента з сталими замірами. Я нераз підслухував, як вони обоє розмовляли. Цілими годинами будуть розправляти о всім і о всіх, лише не о собі, а прецінь чоловік стараючийся о взгляди панни передовсім схоче зазначити своє становище, зрокогносковати терен. А, ось іде льокай "konsyljarza", несе пакет!
Порівнавшися в ході з льокаєм, глянув на пакет і вичитав адресу Олесі Серпенко.
— Отсей радикально-демократичний аристократ возить ся з книжками, як циган з медведем! Єй Богу, гарна річ! Панночці на іменини посилати книжки! І цікавий я знати, що то за книжки? Певно Гартмани, Спенсери, Ранки. Но, сего противника нема мені чого боятися. Нашим дівчатам ще неперевернулося на стілько в голові, щоби переймались мертвотою і тяготою гартманівскоі філософіі. Хоть Олеся знає на память "Жіночий Альманах", хоть яка вона горяча приклонниця жіночого питаня, то я таки все ще невірю, щоби "женщину" можна розлюбити книжками.
А льокай лікаря Михайла справді поніс нові твори славних писателів до Серпенків. Віддав пакет і сказав, що пан доктор зараз самі прийдуть. Пані Серпенкова казала додати на стіл ще четверте накритє.
— Мамочко! забавилась? але ви чейже непрогніваєтесь на мене? Я так зробила, як мені… вийшло з рахунку! весело заговорила дівчина. Від єі свіжого голосу начеб хата розвеселилась.
— А що, був хто? спитала.
— Було двох, а третий прийде. На столику знайдеш "передане" тобі.
Дівча пішло у свою комнатку. Ніби якась задума сіла на чолі, а десь з глубини душі виринала якась важка постанова давно вже зроджена а часом і розвагою доспіла. Переглянула "почту". Стеореотипні, звичайні желаня родини і приятелів. Взялась до пакетів, зачала від найменшого. Перше, що єі вдарило в очи, були блискучі золоті букви: F. Gross. За білим шнурочком вложений білєт з вимушеним написом: "Въ день Ангела сердечнІйшіи желанія всего найлучшого, отъ вѣрного ажъ до гроба Андрея".
— Ха ха ха! засміялась Олеся. От нагадав мені факт, коли мій вуйко при нагоді заручин з тіткою дав йій пачку кармельків, що тогди були в моді і сказав: Oby Сі zawsze tak słodko było! Над сим перейдемо до порядку дневного. А тепер число 2. Від сего несе парижским кадилом. Бібулка тоненька, шпилечки золото-голові — а! шовковий маншет — цвіти! Шкода, що непосвящалам часу на науку розмови цвітів, булабим нині відчитала якийсь любовний ребус. Ось і білєтик з малюнком! Написано: "найдорожшій и найлюбезнІйшой паннѣ — нащож того "паннѣ"? — Олесѣ въ день имянинъ, відъ найвѣрнІйшого єѣ невольника Костя!" Невільника? Невільника! Тілько, що такі панове пишуться невільниками лише наречених а по шлюбі передають ту ролю своім жінкам. О! нехочу я, аби мій вибраний був моім невільником, так як нехочу і сама бути єго невільницею. Хочу вольною стати дружиною вольному і спільною думкою, спільною працею, на яку зможуть моі сили, служити нашим спільним ідеалам. Сего мені, пане Костю, твоя чемність незапевнить.
— А щож той пессімістичний реалізм мені скаже? думала дівчина, розвиваючи третий пакет. От хитрий! непише нічого, крім найзвичайнійшого: В д. І. Заставив за себе говорити Шерра, Стуарта Мілля, Спенсера та бородатого Толстого в додатку, ніби так як звичайно при освідчинах роблять проворні хлопці, що беруть з собою якого вуйка або стрийка!
— А щож тепер? Він незабавки прийде, певно прийде. А як запитає мене про мою думку — вінжеж рік цілий мені дав часу до розваги... Так я надумалась, я рішилась...
Старий Серпенко вернув у любимоі Бесіди домів. Слідом за ним вступив у хату молодий лікар. Газдиня привиталась звичайно щиро і по кількох словах попросила в столову, де ждав обід. Олеся стояла при вікні з книжкою.
— Та вже бодай нині відложи тоті твоі книжки набік! сказав батько.
— Щож, коли люде заставляють нас і "нині" переглядати цікаві річи! сміючись відповіла дівчина, подаючи гостеви руку. Я Мілля вже читала! звернулacь до Михайла.
— Я того незнав!
— Якжеж незнали? Кількож разів я, говорючи про жіноче питанє, цитувалам вам єго думки!
— Але перероблені в вашу власну форму, так що я того неміг добачити. В кінци нічо невадить.
— Так, справді невадить мати се діло.
— От бачите! А ви вже брались мене обвиняти.
— А заразом і уневиннила! При столі пішла звичайна святочна бесіда. Обід скінчився, чорна кава випита, повставано від столу.
— А тепер хіба уложити вам книжки в вашій бібліотеці? звернувся Михайло до Олесі. Розумієся, як мені дозволите вступу до вашоі комнати. Хотяй яко лікареви вольно мені...
— Тількож та перешкода, що я не є слаба!
— Ну, того несказавбим! Ваш пульс щось за швидко бє!
Дівчина порожевіла трошка. Всі пішли зложити візиту Олесі в єі хаті.
— А може ви загніваєтеся на мене, що я не у фраку? жартував Михайло.
— Навіть дуже! У фраку сталиб ви іншим чоловіком, набралиб більше аристократизму!
Пані Серпенкова мусіла вийти на хвилю до кухні ради господарских діспозицій, а пана Серпенка потяг до єго кабінету якийсь непрошений гість, що прийшов в пильній справі.
Молоді остались самі.
— Панно Олесьо. Рік тому в сю саму днину питав я вас про річ великоі ваги для мене. Bи просили тогди у мене часу до обдуманя над важною справою. Здаєся мені, я дав вам нагоду спізнати мене, моі переконаня... Я не крився, непритворювався перед вами. Я старався всіми силами представитися вам таким, яким я справді є. Чи мені се удалось — незнаю. Судіть ви. Нині прошу вас в друге і послідне: станьте мені дружиною!..
Ви мовчите? Невяжіться жадними взглядами. Вольною волею робіть вибір, вольну руку подайте мені. Скажіть, як ваші переконаня годяться з моіми, як після вашоі думки мій характер уважаєте відповідним, моє успособленє, моя натура загварантує вам бодай частинку щастя — так добре — як ні — відкажіть мені зовсім просто і отверто. Я жадноі урази небуду мати до вас. Моє щире поважанє, яким я вас огорнув, не зменшить ся ні крихти. Я люблю вас так як лише можу, як лише вмію, цілою силою, цілою душею. А може ви знайдете когось, що більше від мене буде вас любити, з ким ви щасливші будете? — Зважте, що підставою правдивоі любови є нічим невязана повна свобода. Чи так?
— Так, пане доктор! Я мала досить нагоди і часу пізнати вас і розважити над сим словом, яке сегодне маю вам сказати, і скажу, що...
— Що?...
— Стану дружиною чоловіка, з котрим згідно думати зможу і у котрого я буду мати свободу думки, слова і діла!
[Народ, 01.09.1891]
01.09.1891