Турки на фронті в Галичині

Ігор АНДРУШКО

Наприкінці літа 1916 року на Східному фронті в Галичині з'явились доволі екзотичні, як для цих теренів, збройні підрозділи – турецькі військові формації. Виконуючи свої союзницькі зобов'язання, турецький військовий міністр Енвер Паша (Enver Paşa) запропонував німцям і австрійцям допомогу у живій силі й озброєннях.

Ця пропозиція викликала живий інтерес у союзників. Начальник німецького Генерального штабу Еріх фон Фалькенгайн (Erich von Falkenhayn) на початку червня 1916 року порадив підсилити німецько-австрійський Східний фронт одним турецьким корпусом. Спочатку турецькі частини прямували на Волинь, в район Ковель–Луцьк, де був головний напрямок російського наступу. Але, до кінця літа ситуація кардинально змінилася… Зазнавши серйозних невдач на Волині, російське командування вирішило посилити наступ своїх військ на південній ділянці фронту в Галичині. Вже 7 серпня 1916 року 9-а російська армія розпочала потужний наступ у напрямку на Станіслав (сучасний Івано-Франківськ), внаслідок чого правий фланг південної ділянки німецько-австрійського фронту опинився під загрозою оточення. Власне, через це, союзне командування вирішило підсилити загрожену ділянку фронту турецьким частинами.

Турецькі аскери з полковим прапором

Для виконання цієї важливої місії, яка крім чисто мілітарного значення, мала ще й величезний політичний резонанс, турки направили XV корпус. Цей найбільш боєздатний турецький корпус входив до складу 5-ї турецької армії, яка перебувала під командуванням німецького генерала Лімана фон Зандерса (Liman von Sanders). Протягом 1915 року вона відзначилась успішними боями проти англійського та французького експедиційних корпусів на Галліполійському півострові (Gallipoli). Хоча в цих запеклих і кровопролитних боях XV турецький корпус зазнав величезних втрат, але разом з тим здобув неоціненний військовий досвід і досягнув максимальної злагодженості у діях військових підрозділів. Ним командував полковник Якуп Шевки Бей (Yakup Şevki Bey, з жовтня 1916 року – генерал-майор). На початку червня 1916 року корпус налічував близько 30.000 військових. Він складався з двох піхотних дивізій – 19-ї та 20-ї, кожна з яких мала у своєму складі по три 4-батальйонні піхотні полки (близько 13.000 вояків). Правда, перед відправкою на австрійський Східний фронт кожну з цих дивізій додатково підсилили 5.000 військовиками, з яких були сформовані резервні батальйони, що мали поповнювати втрати дивізій під час проведення воєнних дій. Крім того, до складу дивізій входили три кулеметні роти, що мали на озброєнні 24 станкові кулемети; артилерійський полк, озброєний 24 легкими (75 мм) польовими гарматами системи Кrupp L/30, швадрон кавалерії – до 50 шабель, саперний підрозділ, санітарний відділ і підрозділ зв’язку. Цікаво відзначити, що в той час командиром 19 піхотної дивізії був полковник Мустафа Кемаль (Mustafa Kemal) – майбутній президент Турецької Республіки, нині відомий серед турків Ататюрк (Atatürk) – ”Батько Турків”.

Перший командувач XV корпусу-полковник Якуп Шевки Бей (Yakup Şevki Bey)

Перші військові ешелони турецької армії вирушили на німецько-австрійський Східний фронт 22 липня 1916 року міжконтинентальною залізницею Багдад–Берлін, з великими урочистостями відкритою ще в січні того ж року. Цей шлях був доволі довгим і тривав близько двох тижнів. Він пролягав через Софію – Будапешт – Краків – Перемишль – Львів. Вже 5 серпня перші підрозділи турецької армії почали розвантажуватися, щоправда не в Галичині, а на Волині – на залізничній станції Ковель. Але довго вони тут не затримались, бо вже 7 серпня союзне командування вирішило направити турецькі підрозділи в Галичину. З того часу ешелони турецької армії, минаючи Львів, прямували не на північ, а на південь, по залізничній колії Львів–Ходорів–Рогатин. Перевезення всіх частин XV турецького корпусу тривало майже 22 доби. Це був рекордний термін, зважаючи на неймовірну завантаженість залізничної колії Берлін–Відень–Будапешт–Стамбул, по якій союзники постачали турецькій армії зброю, боєприпаси та амуніцію. Вагони, які поверталися назад на європейський континент, були порожніми, і саме їх запропонував використати для швидкого перевезення військ турецький військовий міністр Енвер Паша (Enver Pasza).

Військовий міністр Османської імперії Енвер Паша (Enver Pasha)

Кінцевим пунктом призначення турецьких підрозділів на цьому довготривалому шляху було невелике галицьке містечко Рогатин. Це був останній прифронтовий населений пункт де турецькі підрозділи перегруповувались, поповнювали запаси амуніції і щойно після того вирушали по місцевих залізничних лініях Рогатин–Бережани та Рогатин–Галич безпосередньо в зону бойових дій. Зокрема, вони вивантажувались у районі сіл Підвисоке, Липиця Верхня, Липиця Нижня, Свистельники (нині Світанок), розташованих вздовж річки Нараївки, а також в околицх Гутиська та Мечищева (на південь від Бережан). Вже звідти вони маршем доходили безпосередньо до лінії фронту, яка пролягала лівим берегом Золотої Липи.

Турецькі аскери перед відправкою до Галичини

Відправлення турецького експедиційного корпусу на Східний фронт у Галичину було непересічною і надзвичайно знаковою подією, яка свідчила про прагнення Центральних Держав об'єднати свої зусилля у спільній боротьбі проти ворога. Вона набула широкого розголосу і докладно висвітлювалась у тогочасній пресі союзних держав. З цієї нагоди спадкоємець австро-угорського престолу ерцгерцог Карл – майбутній імператор Карл І. (Karl І) навіть надіслав привітальну телеграму турецькому султану Магомеду V. (Mehmed V). Він же як командувач південної ділянки німецько-австрійського фронту, урочисто зустрічав ешелони турецької армії 12 серпня 1916 року на залізничній станції Ходорів.

Прибуття турецьких частин в Галичину. Ходорів, 12.08.1916

Після прибуття в Галичину турецькі частини негайно вирушали на фронт, займаючи бойові позиції вздовж Золотої Липи – лівої притоки Дністра. Зокрема, 19. піхотна дивізія розгорнулась південніше Бережан, по лінії Потутори–Божиків, а її штаб розташувався у селі Мечищів. 20. піхотна дивізія зосередилась далі на південь – по лінії Божиків–Лиса, зі штабом у селі Шумляни. Штаб XV. турецького корпусу розташувався у селі Підвисоке (за 12 кілометрів від лінії фронту). Він увійшов до складу німецько-австрійської армії «Південь», очолюваної німецьким генералом Феліксом фон Ботмером (Felix von Bothmer).

Командувач Південної армії Фелікс фон Ботмер (Felix von Bothmer)

Генерал Ботмер 21 серпня відвідав штаб-квартиру XV. турецького корпусу, де познайомився з його командувачем, а також з командирами окремих дивізій і полків. На цій урочистій зустрічі він заявив: «Для мене є великою честю мати під своїм командуванням славетних героїв, які вкрили себе невмирущою славою в боях на Галліполі». Під час свого візиту Фелікс фон Ботмер проінспектував артилерійські підрозділи турецьких дивізій, під час якого виявив, що вони значно поступаються щодо сили свого вогню артилерійським підрозділам німецьких і австро-угорських дивізій. Тому було прийнято рішення підсилити турецький корпус трьома батареями польових гаубиць, що мали на озброєнні 18 важких (150 мм) гаубиць системи Krupp L/17. Генерал Ботмер, крім того, розпорядився розпочати формування в турецьких дивізіях штурмових загонів, які мали бути підсилені вогнеметами з німецькою обслугою.

Крім турецького корпусу, до складу Південної армії входили ще три корпуси, які складалися з прусських, баварських і австро-угорських дивізій.

Турецькі офіцери. 15.08.1916

Остаточно свої бойові позиції турецькі дивізії зайняли 22 серпня, замінивши на них 54 австро-угорську піхотну дивізію, відведену на іншу ділянку фронту. У той час на південній ділянці Східного фронту тривало відносне затишшя, але турецьким підрозділам не довго довелось тішитись цією своєрідною фронтовою ідилією.

Вже 31 серпня росіяни почали черговий потужний наступ уздовж усього австрійсько-російського фронту, що в той час простягався від волинських боліт до берегів Дністра, а далі тягнувся через Північну Буковину до Прута. Цей наступ був однією з головних передумов вступу Румунії у війну на боці Антанти. Він мав розпочатися ще 17 серпня, але верховне командування російської армії зробило це на два тижні пізніше – настільки росіяни були знекровлені під час так званого «Брусиловського прориву», який тривав майже безперервно від початку червня до середини серпня 1916 року.

Хоча перші зачіпні бої нового російського наступу почались 31 серпня вздовж усього австрійсько-російського фронту, але головний удар був спрямований на майже 90-кілометрову ділянку фронту, яку в Галичині обороняли дивізії Південної армії Ботмера. Вона тягнулася з півночі на південь вздовж річок Ценівка та Золота Липа, по лінії Зборів – Конюхи – Бережани – Потутори – Божиків – Лиса – Завалів – Високе – Петрилів.

Бережани. Командувач Південної армії Фелікс фон Ботмер проводить огляд частин ХХV австро-угорського корпусу

Російський наступ почався з потужної артилерійської підготовки, яка тривала з невеликими перервами майже два дні. Щойно 2 вересня почався безпосередній наступ. Найзапекліші та найбільш криваві бої розгорнулись на Лисонському узгір’ї біля Бережан. Майже 30-кілометрову ділянку фронту, простягнуту вздовж річки Ценівки, по лінії Зборів – Конюхи – Бережани – Потутори, обороняли дивізії ХXV. австро-угорського корпусу, що перебував під командою генерала Петера фон Гофмана (Peter von Hofmann). Зокрема, гору Лисоню та східні підступи до Бережан боронили підрозділи 55 піхотної дивізії, до складу якої входив полк Українських Січових Стрільців. Ворог намагався захопити важливий адміністративний центр і транспортний вузол Бережани, але під час запеклих боїв, які тривали до 4 вересня, зазнав нищівної поразки і змушений був відступити.

Зустріч ген. Гофмана з турецькими командирами. Серпень 1916 р.

Одночасно зі штурмом Бережан ворожі дивізії атакували становища XV. турецького корпусу, який обороняв майже 25-кілометрову ділянку фронту Потутори – Божиків – Лиса, розташовану південніше цього міста. Зокрема, 2 вересня російська піхота, форсувавши Золоту Липу, штурмувала позиції 19. піхотної дивізії. Найзапекліші бої того дня розгорнулись в районі сіл Тростянець і Божиків, які обороняли підрозділи 77. піхотного полку, зосереджені на правому фланзі турецької дивізії. Незважаючи на дошкульні обстріли російської артилерії та потужні атаки піхоти, турецькі аскери боронили свої позиції відчайдушно й завзято. Ворогу так і не вдалося здобути турецькі становища й суттєво просунутись до переду. Врешті-решт, зазнавши чималих втрат, він змушений був поспіхом та в повному безладі відійти назад на свої попередні становища, розташовані на лівому березі Золотої Липи.

Того ж дня, на прохання командування ХXV австро-угорського корпусу, 19. турецька піхотна дивізія направила один резервний батальйон під Бережани на допомогу 55. австро-угорській піхотній дивізії, яка протягом того дня з останніх сил відбивала потужні атаки ворога на узгір’ях Лисоні. Турецькі резервісти підсилили позиції 35 австро-угорського піхотного полку та полку Українських Січових Стрільців, які в той день тримали оборону від Потутор до фільварку Милівка, розташованого північніше пагорба Дикі Лани (відм. 397), звідки власне й починалася ділянка турецького фронту.

Протягом наступних днів росіяни продовжували штурмувати позиції XV турецького корпусу, але ці атаки не були такими інтенсивними та дошкульними, як у перший день наступу. Проте 5 вересня російським дивізіям все-таки вдалося проламати фронт Південної армії в районі Високе–Горожанка. Цю майже 30-кілометрову ділянку фронту, що тягнулася вздовж Золотої Липи, по лінії Лиса – Завалів – Високе – Петрилів, обороняла так звана «Група Ґерока» (Gruppe Gerok), до складу якої входили ХXV. та ХXVІІ. німецькі резервні корпуси. Внаслідок російського прориву склалася надзвичайно критична ситуація, що загрожувала виходом російських дивізій у запілля Південної армії. Через те генерал Ботмер наказав двом німецьким резервним корпусам та частково XV. турецькому корпусу відійти 15-20 кілометрів на захід, на нові оборонні рубежі вздовж річки Нараївки. Згідно з цим же наказом, дивізії ХXV. австро-угорського корпусу та частини лівого флангу XV. турецького корпусу продовжували боронити свої попередні становища, розташовані вздовж Ценівки та в районі Бережан. Внаслідок вимушеного відступу правий фланг Південної армії вигнувся дугою і проходив у той час по лінії Галич – Більшівці – Скоморохи – Липиця Нижня – Мечищів – Рибники – Потутори.

Турецький табір під Мечищевом 1916

Наказ про відступ XV. турецький корпус отримав пізно ввечері 5 вересня і протягом наступної ночі його частини почали покидати свої становища. Вони відходили на захід непомітно, без зайвого галасу, щоби не виявити свого маневру і тим самим уникнути переслідування ворога. На своїх оборонних позиціях, розташованих вздовж Золотої Липи, турецькі полки залишали лише незначні ар’єргардні підрозділи, які мали прикривати їх відступ. Цими підрозділами провадив командир 61. піхотного полку (зі складу 20. піхотної дивізії) підполковник Бахаттін Бей (Bahaattin Bey). Він отримав суворий наказ – будь-якою ціною хоч на деякий час зупинити просування ворога, щоби дивізії турецького корпусу мали достатньо часу для облаштування своїх позицій на новій оборонній лінії.

Зранку 6 вересня, користуючись з густого туману, що щільною пеленою огорнув навколишню округу, російська піхота розгорнула черговий масований штурм турецьких становищ. Головний напрямок російського наступу був спрямований на позиції 20. турецької піхотної дивізії, розташовані по лінії сіл Божиків – Лиса. Турецькі ар’єргардні підрозділи відкрили шалений вогонь по наступаючих, намагаючись дати гідну відсіч ворогу. Але їх чисельність була занадто малою, щоби зупинити густі лави російської піхоти. До того ж, російські офіцери дуже швидко зорієнтувались, що в турецьких окопах засіла лише незначна жменька їх оборонців і значно посилили атаки на них. Незважаючи на чисельну перевагу ворога, турецькі аскери протягом кількох годин вони відбивали атаки ворога, але через значниі втрати змушені були врешті-решт відступити.

Турецький ар’єргард відходив на захід з боями, під безперервним обстрілом ворога. У хаосі загального відступу, коли російська піхота буквально по п’ятах переслідувала відступаючих, стався прикрий випадок – до російського полону потрапили понад 600 турецьких аскерів. Вони належали до 1. батальйону 61. піхотного полку, зосередженого на правому фланзі XV. турецького корпусу, в районі сіл Рудники і Лиса. Під час відступу аскери потрапили в оточнення переважаючих сил ворога і, не маючи жодних шансів на продовження боротьби, змушені були скласти зброю.

Відійшовши на нову оборонну лінію, розташовану по лінії сіл Липиця Нижня – Мечищів – Рибники, турецькі дивізії мали дуже мало часу для належного облаштування нових позицій. Вже 7 вересня ворог атакував становища XV. турецького корпусу. Особливо запеклі бої точилися в ніч проти 9 вересня біля села Мечищів (за 6 кілометрів на південний захід від Бережан). Але турецькі аскери не лише успішно відбили всі російські атаки, але й самі неодноразово контратакували. У тих запеклих боях вони відзначились стрімкими та безжальними рукопашними атаками «на багнети», а також жорстокими та кровопролитними окопними сутичками. Перемога, здобута ними, мала надзвичайно велику ціну – втрати турецького корпусу вбитими, пораненими та пропалими безвісти лише за період 7-9 вересня становили понад 1.500 чоловік.

Турецька артилерія під Мечищевом 1916

Наступні атаки ворога ставали чимраз сильнішими та дошкульнішими. Зокрема, 15 вересня декілька російських дивізій завдали потужного удару по позиціях 20. турецької піхотної дивізії, розташованої на правому фланзі XV. турецького корпусу, по лінії сіл Липиця Нижня – Мечищів. Спочатку російська артилерія накрила турецькі становища сильним вогнем, а дещо згодом проти турків була проведена нищівна газова атака. Особливо запеклі бої того дня розгорнулися біля села Липиця Нижня, де оборону тримав 61. турецький піхотний полк. Попри відчайдушний спротив турецьких підрозділів, а також величезні втрати, ворог протягом того дня кидав на цю ділянку фронту щораз новіші підкріплення, намагаючись проламати фронт Південної армії на стику між двома її сусідніми корпусами. Зважаючи на таку загрозливу ситуацію, генерал Ботмер (Felix von Bothmer) скерував на допомогу туркам 185. резервну піхотну дивізію зі складу сусіднього німецького ХXV. Резервного корпусу, дислокованого дещо південніше XV. турецького корпусу – вздовж річки Нараївки, по лінії сіл Скоморохи – Липиця Нижня. Лише завдяки спільним зусиллям турецької та німецької піхоти та ціною доволі значних втрат, вдалося відбити черговий потужний наступ ворога.

Турецькі позиції під Мечищевом. 1916

Того ж дня, 15 вересня москалі здійснили ще одну спробу проламати фронт Південної армії. Після невдалих боїв на Лисоні російське командування вирішило завдати чергового удару південніше Бережан і нарешті здобути місто. Російський наступ почався з потужної артилерійської канонади, згодом в атаку посунула російська піхота. Головний удар був спрямований на ділянку фронту між селами Потутори та Рибники, яку обороняли підрозділи 57. піхотного полку зі складу 19. турецької піхотної дивізії. Турки чинили опір нападникам, але врешті-решт не витримали могутнього удару ворога. Вони почали покидати свої позиції і безладно відходити на захід. По полудню росіяни захопили першу лінію оборони турків і частково опанували другу. У цій критичній ситуації на допомогу 57. піхотному турецькому полку були кинуті всі наявні резерви. Спочатку просування російської піхоти зупинив нищівний загороджувальний вогонь австро-угорської артилерії, а згодом її контратакували частини 55. австро-угорської піхотної дивізії, які обороняли фронт дещо північніше – в районі Бережан. Зокрема, це були підрозділи 35 піхотного полку та декілька сотень Українських Січових Стрільців.

Січові стрільці, турецькі аскери та німецькі солдати. 31.08.1916

Полк Українських Січових Стрільців, який у той час входив до складу 55. австро-угорської дивізії, незадовго перед тим відзначився у битві на Лисоні 2-4 вересня 1916 року. Тоді він втратив вбитими, пораненими та пропалими безвісти понад 700 стрільців. На 5 вересня його особовий склад становив лише 400 чоловік, з яких сформували 4 неповні стрілецькі сотні, які продовжували боронити свої становища на узгір’ях Лисоні. Щойно 13 вересня УСС перевели на переформування в район села Посухів, розташованого на захід від Золотої Липи, південніше Бережан. Тут полк отримав поповнення – 200 новобранців, що дозволило сформувати додатково ще дві сотні і відтак створити майже два (правда, неповні) курені – по три сотні стрільців у кожному. Саме один із цих стрілецьких куренів взяв активну участь у відчайдушному контрнаступі для відбиття втрачених турецьких становищ.

Січові Стрільці познайомились з турецькими аскерами з 57. піхотного полку ще наприкинці серпня того року, коли дві їх сотні були направлені на допомогу туркам, під час облаштування ними своїх оборонних позицій на пагорбі Дикі Лани (відм. 397). Незважаючи на доволі складну й неоднозначну історію стосунків між обома народами, українці й турки у цій ситуації одразу ж потоваришували. Колишні вороги, стали товаришами по зброї у запеклій боротьбі проти спільного ворога. Так восени 1916 року на берегах Золотої Липи відновилось українсько-турецьке братерство зброї, започатковане ще у другій половині XVІІ століття гетьманом Петром Дорошенком.

Цей контрнаступ дійсно був надзвичайно відчайдушний і дуже ризикований, бо його здійснювала доволі незначна кількість вояків. У ньому взяли участь десь близько 1.500 вояків, розтягнутих у дві доволі довгі та рідкі лави. Першу формував один неповний батальйон 35. піхотного полку та незначні залишки 57. турецького піхотного полку. За ними, на відстані 50-100 метрів, просувалась друга лава, сформована з одного неповного куреня (батальйону) полку УСС, підсилений сотнею 35. піхотного полку. Позаду них просувались кулеметні загони та допоміжні відділи з запасом боєприпасів.

Ворог зустрів наступаючих загороджувальним вогнем, але рясний осінній дощ, що саме почав падати на поле бою, погіршив видимість майже до нуля. А це не дозволило російським артилеристам вести прицільний та щільний вогонь. Через це втрати атакуючих від російського вогню були мінімальними. Натомість російська піхота, побачивши довжелезні ворожі лави, які, незважаючи на вибухи снарядів, невблаганно насувалися на її позиції, запанікувала… Подумавши, що австрійці почали масований контрнаступ, росіяни почали швидко покидати недавно захоплені турецькі окопи і безладно відходити на схід. До 9-ї години вечора 15 вересня атакуючі повністю повернули під свій контроль першу й другу турецьку лінію оборони, захопивши при цьому близько 240 полонених, а також багато трофейної зброї та амуніції.

Наступного дня, 16 вересня, запеклі бої відновились. Російське командування не полишало відчайдушних спроб проламати фронт Південної армії, зокрема на його центральній ділянці Липиця Нижня – Мечищів – Рибники, яку обороняли дивізії XV. турецького корпусу. Того дня турецькі становища атакували 4 російські піхотні дивізії, а серед них і 3-я Туркестанська стрілецька дивізія, сформована в російській Середній Азії. Незадовго перед тим її спеціально перекинули на цю ділянку фронту, щоби нарешті зламати запеклий опір турецьких підрозділів. З цією ж метою проти 62 піхотного турецького полку була проведена газова атака. Але, попри все, турки боронили свої становища стійко і відважно. Протягом 12 годин вони відбили три потужні штурми російської піхоти, супроводжені шаленим артилерійським обстрілом їх становищ. На другий день російського штурму, 17 вересня, через величезні втрати в турецьких бойових підрозділах на оборону турецьких позицій були кинуті всі наявні резерви, включно зі штабістами й особовим складом допоміжних підрозділів. Деякі турецькі частини втратили всіх офіцерів, через те в жорстоких окопних сутичках брали участь навіть командири турецьких полків і їх заступники. Лише завдяки героїчній поставі та неймовірній пожертві турки змогли відбити потужний наступ ворога.

Перші бої турецьких дивізій в Галичині дуже швидко виявили їх сильні та слабкі сторони. Вони показали, що турки загалом були добрими воїнами. Особливо це було помітно під час наступу, коли вони, незважаючи на величезні втрати, відчайдушно, крок за кроком, просувались до переду. Аскери султана також відзначились у стрімких та безжальних рукопашних атаках «на багнети» та в кровопролитних окопних сутичках, де вони з несамовитими криками «Аллах акбар!» буквально рвали ворога на шматки. Не останньою мотивацією до здобуття ворожих становищ було прагнення до захоплення військових трофеїв, бо забезпечення турецьких підрозділів значно поступалось тиловому забезпеченню тих же німців і австрійців.

Проте, коли турецькі підрозділи охоплювала паніка, вони цілковито втрачали голову і ставали абсолютно не керованими. Їх було надзвичайно важко спинити, привести до порядку і повернути назад на бойові позиції. Сучасники відзначали, що турецьким аскерам була притаманна майже ірраціональна зневага до смерті, своєрідний релігійний фаталізм, що приводив до цілковитої відсутності інстинкту самозбереження. Турки вважали, що кожен правовірний має своє призначення («кісмет»), який ніяким чином не можна оминути. Через те вони дуже недбало облаштовували свої бойові становища, нехтуючи найелементарнішими засобами безпеки. Це врешті-решт призводило до безглуздих втрат серед турецьких військових.

Командування Південної армії непокоїло лише одне – чи витримають в подальшому солдати султана потужні удари ворога, чи вистачить їм сили духу втримувати свої позиції. Щоби підсилити боєздатність XV. турецького корпусу, в його розпорядження був направлений німецький 228. Резервний піхотний полк, а його лівий фланг підсилено німецькою 36. Резервною піхотною дивізією. Крім того, турецьким підрозділам передано 30 трофейних російських кулеметів системи «Максим», багато іншої трофейної зброї й амуніції.

Турецька кавалерія, 1916

Натомість російське командування досить швидко зорієнтувалось, що має справу з цілковито іншим за ментальністю ворогом, через те терміново направило на цю ділянку фронту мусульманські частини, сформовані на території Туркестану та Кавказу, – 3 Туркестанську стрілецьку дивізію та ІІІ Кавказький корпус. Крім того, проти турків почали широко застосовувати вогнемети, газові атаки, використовувати проти них ударні підрозділи, підсилені броньованими машинами. Але турки стійко тримали фронт. У запеклих та кривавих боях, що тривали протягом 2-17 вересня 1916 року, загальні втрати XV. турецького корпусу вбитими, пораненими та пропалими безвісти становили 95 офіцерів та близько 7 тисяч вояків.

Наприкінці вересня 1916 року ворог знову атакував позиції XV. турецького корпусу, але наступ був успішно відбитий з величезними втратами для атакуючих. У тих запеклих боях особливо відзначились три піхотні полки, які входили до складу 19. піхотної дивізії – 57, 72 та 77, а також 61. піхотний полк зі складу 20 турецької піхотної дивізії. Саме вони 30 вересня відчайдушними контратаками «на багнети» практично вщент розгромили піхотні частини ІІІ Кавказького корпусу. Але ця перемога була здобута величезною ціною. У тих боях 4 турецькі піхотні полки втратили вбитими, пораненими та пропалими безвісти 45 офіцерів та близько 5.000 солдатів.

На початку жовтня бої в Галичині відновились. Вже 5 жовтня становища XV. турецького корпусу були атаковані російськими дивізіями, чисельний склад яких майже вдвічі перевищував бойовий склад турецьких підрозділів. Цей наступ відбувся при потужній підтримці російської артилерії з використанням ударних російських частин, підсилених броньованими машинами. У цих запеклих боях 61. піхотний полк (зі складу 20. турецької піхотної дивізії) втратив до 20% особового складу і змушений був на короткий час відійти на перегрупування в тил.

Наступного дня, 6 жовтня російські дивізії продовжили масований штурм турецьких позицій. Незважаючи на чисельну перевагу ворога та величезні втрати, турецькі аскери мужньо та відчайдушно боронили свої становища. Ворогу так і не вдалося здобути турецькі позиції і проламати фронт XV. корпусу. У цих запеклих і кривавих боях XV. турецький корпус втратив вбитими, пораненими та пропалими безвісти 15 офіцерів і понад 3.000 вояків, причому 10 турецьких піхотних батальйонів втратили своїх командирів. Внаслідок величезних втрат 20 турецька піхотна дивізія майже повністю втратила свою боєздатність, через те, командування Південної армії змушене було підсилити її позиції німецькою 36. Резервною піхотною дивізією, яка до того дислокувалась на лівому фланзі турецького корпусу. Запеклі бої над Нараївкою тривали 15-20 жовтня і з невеликими перервами – до кінця того місяця. Загалом у жовтневих боях 1916 року XV. турецький корпус втратив вбитими, пораненими та пропалими безвісти 25 офіцерів та понад 5 тисяч солдатів. Втрати російської армії були в 2-3 рази більшими, але незважаючи на те, ворог так і не зміг суттєво просунутись на захід.

Листопад 1916 року приніс деяке затишшя на фронті Південної армії. Користуючись відносним спокоєм, турецькі дивізії приводили в порядок свої суттєво поріділі підрозділи. Зокрема, було зменшено кількість піхотних батальйонів, чисельність яких внаслідок запеклих боїв скоротилась до 600 військовиків – на противагу німецьким і австро-угорським, чисельність яких тоді складала понад 900 вояків.

Поповнювалися запаси зброї й амуніції, під час якого командування Південної армії передало турецьким підрозділам 72 станкові кулемети і деяку кількість трофейної російської зброї й амуніції.

Під час цього фронтового затишшя відбулась також зміна керівництва XV. турецького корпусу. Його командуючий – полковник Якуп Шевки Бей (Yakup Şevki Bey), який ще на початку жовтня того року був підвищений до звання генерал-майора, 10 листопада від'їхав до Туреччини, де мав очолити XІV. корпус. Замість нього прибув новий командувач корпусу – генерал-майор Джеват Чобанлі Паша (Cevat Çobanli Pasha). Це був відомий і заслужений генерал – “славний Джеват Паша”, як називали його турки. Він уславився успішною обороною Дарданельського укріпленого району в лютому 1915 – січні 1916 року.

Другий командувач XV корпусу генерал-майор Джеват Чобанлі Паша (Cevat Çobanli Pasha)

У грудні, з настанням холодів, фронт Південної армії остаточно стабілізувався. Воєнні дії обмежились спорадичними обстрілами ворожих позицій, що з часом набрали рутинного характеру і які вже ніхто серйозно не сприймав. Обидві протиборчі сторони мали тепер зовсім інші проблеми, на вирішення яких витрачали багато часу та зусиль. Постійно перебуваючи в промерзлих окопах і вогких землянках, вони відчайдушно боролися з морозами та снігами, бо зима 1916-1917 років видалась надзвичайно суворою. Особливо це стосувалось турецьких військових, які виросли в південних широтах, через що їм було надзвичайно важко адаптуватись до холодного та вологого клімату Галичини. В таких повсякденних клопотах настав новий 1917 рік.

В першій декаді січня 1917 року в розташування турецького корпусу завітали сини турецького султана Магомеда V. (Mehmed V) – царевичі Абдуррахім (Abdürrahim) та Осман (Osman). Вони побували на бойових позиціях і відвідали поранених турецьких аскерів у військовому шпиталі в Рогатині. Цей візит справив надзвичайно приємне враження на турецьких військових і значно посилив їх морально-патріотичний дух.

В той час, XІV турецький корпус нараховував 27.031 військовиків, крім того, ще 5.668 новоприбулих рекрутів проходили військову підготовку у полкових навчальних центрах.

Турецький табір під Мечищевом, зима1917

Протягом січня 1917 року корпус значно зміцнив свою боєздатність. Він був підсилений авіаційним загоном, підрозділом повітряних куль, що їх використовували для коректування артилерійського вогню та спостереження за пересуванням ворога, а також двома батареями польової артилерії, що мали на озброєнні 12 легкі польові (75 мм) гармати системи Кrupp L/30, та гаубичною батареєю, озброєною 4 важкими (150 мм) гаубицями системи Krupp L/17. Були значно збільшені транспортні та допоміжні підрозділи корпусу, розгорнуто польову пекарню, влаштовано ветеринарний шпиталь для лікування коней – головної тяглової сили тогочасного війська.

22 січня 1917 року в дивізіях XV. турецького корпусу відбулися великі урочистості – нагородження військових, які відзначились в осінніх боях 1916 року. В розташування корпусу прибув новий цісар Австро-Угорщини Карл І. (Karl І), а разом з ним – турецький військовий міністр Енвер Паша (Enver Pasza). На урочистостях був присутній командуючий Південної армії генерал Фелікс фон Ботмер (Felix von Bothmer), багато інших турецьких, австро-угорських і німецьких генералів і офіцерів. Під час урочистостей всі турецькі піхотні полки були нагороджені найвищою відзнакою Османської імперії – орденом Залізного Півмісяця, а турецькі офіцери та солдати – орденами та медалями, як Османської імперії, так і її союзників – Австро-Угорщини та Німеччини.

Зустріч ерцгерцога Карла з командуванням турецького корпусу. Ходорів, 12.08.1916

У січні 1917 року на Східному фронті в Галичині були помічені перші російські танки (англійського виробництва). Щоправда, їхня кількість була надто незначною, щоби російське командування наважилось використати їх для прориву австро-угорського фронту. Але сама їх поява занепокоїла союзне німецько-австрійське командування. У дивізіях Південної армії почали терміново формувати штурмові та бронебійні загони для боротьби з новою грізною зброєю ворога. Такі загони були створені й у дивізіях XV. турецького корпусу. При їх формуванні особливу увагу було приділено морально-бойовим якостям особового складу цих підрозділів.

Розташування частин ХV турецького корпусу 22.08 - 05.09 1916.

Тривожну атмосферу майбутнього російського наступу посилювали також чутки про можливе застосування ворогом під час цього наступу ще однієї надзвичайно небезпечної зброї – вогнеметів, які випалювали все на своєму шляху, не залишаючи жодних шансів на життя оборонцям окопів. Але ці чутки так і залишились чутками. Насправді ж російська армія з дня на день втрачала свій бойовий дух, а з ним – і здатність проводити активні бойові дії.

У лютому-березні 1917 року на фронті Південної армії далі панував відносний спокій. Над російськими окопами час від часу з'являлись плакати з антивоєнними гаслами, а російські солдати всім своїм виглядом показували, що не хочуть далі воювати. Ці антивоєнні настрої особливо посилились після 15 березня, коли російський імператор Микола ІІ (Николай ІІ) зрікся престолу, і в Росії перемогла революція.

На Східному фронті запанувала своєрідна ейфорія, почалось масове “братання” бойових підрозділів протиборчих сторін. Союзне командування було дуже стурбоване цими неочікуваними подіями, що загрожували зниженням військової дисципліни та розвалом усього австрійсько-німецького фронту. Суворими наказами та всілякими заборонами воно намагалось зупинити неконтрольовані процеси. Для цього в першій половині квітня XV. турецький корпус повідомили про підготовку майбутнього наступу. Всі бойові частини корпусу мали бути негайно приведені в повну бойову готовність і зосереджені на бойових позиціях, де мали очікувати наказу про його початок.

Але до сподіваного наступу так і не дійшло. Натомість 14-15 квітня на турецькі позиції пробралися двоє російських солдатів татарської національності, які принесли своїм єдиновірцям т. зв. «листи дружби», які містили заклики припинити війну та “повернути зброю проти своїх гнобителів”. Хоча татарські парламентарі розмовляли мовою, близькою до турецької, але турецькі аскери здебільшого були людьми неосвіченими, які свято вірили сурам Корану і наказам свого султана, який був для них намісником Аллаха на землі. Через те більшовицька пропаганда абсолютно їх не захопила.

Турецький табір під Курянами, весна1917

Протягом травня на Східному фронті в Галичині поступово зростала напруга. Відновились спорадичні артилерійські обстріли вздовж усього фронту, була помічена концентрація додаткових російських резервів, зокрема, прибуття нової військової техніки та літаків. Нове, т. зв. демократичне керівництво Росії, незважаючи на проголошені лозунги – «Мир, Свобода, Рівність і Братерство», вирішило таки продовжувати війну до переможного її завершення. Після відвідування російських армій на фронті військовим міністром Керенським і тодішнім головним командувачем генералом Брусіловим бойовий дух російських військ дещо піднявся. Вони були готові продовжувати війну, але тепер вже під новими гаслами.

У кінці травня XV. турецький корпус отримав повідомлення про відведення зі Східного фронту в Галичині, заплановане на червень 1917 року. І вже 11 червня перші частини 19. турецької піхотної дивізії вирушили залізницею на Батьківщину. Їх бойові позиції зайняла 15. Резервна піхотна дивізія зі складу німецького XХV Резервного корпусу. Натомість від’їзд 20. турецької піхотної дивізії відкладали на невизначений термін. Ця затримка сталася через російський наступ (т. зв. «наступ Керенського»), який почався 29 червня з потужної артилерійської підготовки, яка тривала з невеликими перервами майже два дні.

За цей час 24 російські батареї, озброєні 200 гарматами різних систем і калібрів, випустили по позиціях 20. турецької піхотної дивізії близько 43 тисяч артилерійських снарядів. Під час такого нещадного бомбардування турецькі підрозділи зазнали доволі значних втрат, а їхні окопи перетворилися на суцільні артилерійські вирви, вкриті кривавим місивом з людських решток, розтрощеної зброї й амуніції.

Фронт Південної армії 07.09.1916 - 19.07.1917

1 липня, після проведення газової атаки, російська піхота густими лавами посунула в атаку. Незважаючи на запеклий опір турецьких підрозділів, ворогу вдалося протягом того дня захопити першу лінію окопів, а на деяких ділянках фронту – частково заволодіти й другою. Але він не довго тішився цим успіхом. Вже в ніч проти 2 липня турецькі аскери при підтримці німецьких піхотних підрозділів потужною та стрімкою контратакою «на багнети» вибили москалів зі щойно захоплених позицій. Наступного дня, 3 липня російська піхота знову намагалась штурмувати турецькі позиції, але отримавши гідну відсіч, змушена була в повному безладі відступити.

Схожа ситуація спостерігалась і на інших ділянках фронту Південної армії. Так зокрема, протягом перших двох днів наступу, користуючись чисельною перевагою в живій силі й озброєннях, російським дивізіям вдалося проламати фронт ХXV. австро-угорського корпусу в районі Конюхів і Зборова. При цьому вони захопили чимало австро-угорських полонених і близько трьох десятків гармат. Але цей прорив був доволі швидко ліквідований декількома потужними контрударами союзних дивізій, внаслідок чого росіяни зазнали величезних втрат, а їх наступ остаточно захлинувся.

Куряни. Інструктаж новітньої зброї, весна 1917

Вже з 4 липня бої на фронті Південної армії знову набрали позиційного характеру. Вони тривали до 13 липня, а потім зовсім затихли. Незважаючи на всі титанічні та надзвичайно криваві зусилля перших днів наступу, ворог так і не зміг суттєво просунутись на захід. Він зазнав нищівної поразки і змушений був відступити. У цих боях дивізії 7. російської армії, які атакували фронт айстро-німецької Південної армії, втратили вбитими, пораненими та пропалими без вісти близько 14 тисяч військовиків. Натомість втрати турецьких підрозділів склали понад 2.500 чоловік.

У другій половині липня 1917 року на фронті Південної армії настало короткочасне затишшя. Користуючись цим, командувач XV. турецького корпусу генерал Джеват Паша (Cevat Pasha) разом зі свої штабом 15 липня від'їхав на Батьківщину. Водночас 20. турецька піхотна дивізія була підпорядкована командуванню німецького ХXV. Резервного корпусу і разом з ним взяла активну участь у німецько-австрійському наступі, розпочатому 19 липня. Внаслідок потужного удару 11 німецьких та 3 австро-угорських дивізій, зосереджених північніше Золочева, російський фронт був прорваний в районі села Перепельники (близько 15 кілометрів на схід від Золочева). ХXV. російський корпус, який обороняв цю ділянку фронту, був розгромлений, а сусідні корпуси російської армії під ударами союзних військ почали поспішний і безладний відступ на схід, який згодом перетворився на панічну втечу. Вже 22 липня передові частини союзних військ вийшли на лінію Серету, а ще через тиждень, 28 липня, досягнули лінії Броди – Збараж – Збруч. Тобто, вони вийшли на лінію австрійсько-російського кордону, з якого 20 серпня 1914 року російська армія розпочала свій наступ на захід.

Турецька піхота на марші 1917

Цей наступ був настільки успішним і блискавичним, що навіть сам німецький імператор Вільгельм ІІ (Wilhelm ІІ) вирішив відвідати німецько-австрійський фронт в Галичині, щоби на власні очі побачити це тріумфальне просування союзних військ на схід. Вже 26 липня він оглянув щойно визволений Тернопіль, а наступного дня завітав в розташування ХXV. Резервного німецького корпусу, який в той час перебував південніше цього міста. Під час огляду військ і урочистого параду, який відбувся на завершення, німецькі вояки палко вітали імператора, а він своєю чергою поздоровив їх зі перемогами. Частини 20. турецької піхотної дивізії також брали участь у цих урочистостях, під час яких отримали з уст німецького кайзера надзвичайно високу оцінку своїй героїчній поставі та неймовірній пожертві у спільній боротьбі проти ворога.

Німецький кайзер Вільгельм ІІ оглядає османські частини в районі Тернополя, 27.07.1917

А ворог, незважаючи на повний розгром і панічну втечу, неначе загнаний і приречений звір скажено огризався, намагаючись за всяку ціну врятувати своє життя. Через те, шлях, який пройшла 20. турецька піхотна дивізія разом з німецьким ХXV. Резервним корпусом – від Бережан до Збруча, був не легкою фронтовою прогулянкою, а повноцінною бойовою операцією з запеклими боями та болісними втратами товаришів по зброї. Протягом перших 10 днів наступу турецькі піхотні підрозділи провели кільканадцять коротких, але надзвичайно запеклих боїв з 3-ю Кавказькою козачою дивізією та Кавалерійським корпусом генерала Врангеля, які прикривали відступ російської армії. В кінці липня 1917 року частини 20. турецької піхотної дивізії досягнули Збруча в районі села Нівра (нині Нивра Борщівського району), де почали готуватись до форсування прикордонної річки. Командуючий Південної армії генерал Фелікс фон Ботмер, окрилений надзвичайно швидким і успішним наступом союзних військ, запропонував турецьким підрозділам взяти участь у штурмі Кам'янця-Подільського – дуже знакового та символічного міста для турків. Але до цієї військової операції, яка, крім суто мілітарного значення, мала би ще й величезний політичний резонанс, так і не дійшло, оскільки 29 липня, після форсування Збруча дивізії Південної армії зіткнулись з досить потужним опором ворога. Запеклі бої, що тривали до 5 серпня над Збручем, зупинили на деякий час дальше просування союзних дивізій на схід. Ще однією вагомою причиною призупинки німецько-австрійського наступу стала хронічна нестача набоїв, амуніції та провіанту, яку почали відчувати союзні війська. Бо, внаслідок швидкого просування на схід, їх тилові підрозділи так безнадійно відстали, що не могли забезпечити повноцінне постачання наступаючих військ.

Чергове затишшя на фронті дозволило нарешті почати процес повернення турецьких підрозділів на Батьківщину. Вже 8 серпня частини 20. турецької піхотної дивізії залишили свої становища, а їхні бойові позиції зайняла 24. Резервна піхотна дивізія зі складу німецького XХV. Резервного корпусу. Щоправда, з поверненням додому виникли певні проблеми, бо залізничні колії Східної Галичини були серйозно пошкоджені під час російського відступу. Через це турецьким підрозділам довелося своїм ходом добиратись до найближчих залізничних станцій, не поруйнованих війною. Але попри те, вже 16 серпня до Туреччини вирушила артилерія турецької піхотної дивізії, а слідом за нею 22 серпня – її піхотні, інженерно-технічні та допоміжні підрозділи. Хоча дорога на Батьківщину зайняла набагато більше часу, ніж дорога на фронт у липні-серпні 1916 року, але турецькі аскери не надто переймались тим. Вони раділи лише від однієї думки про те, що повертаються додому з цього «жахливого пекла війни» живими. Останні частини 20. турецької піхотної дивізії повернулися до Стамбулу допіру 26 вересня. Після недовгого відпочинку та доукомплектування їх чекала подальша боротьба на інших фронтах Великої війни.

Дивізії XV турецького корпусу повернулись на Батьківщину з почуттям виконаного обов’язку, а співвітчизники палко вітали їх як славетних переможців. Але їхні звитяги були здобуті неймовірно кривавою ціною. Майже за рік запеклих боїв у Галичині XV. корпус втратив вбитими, пораненими та зниклими без вісти близько 25 тисяч військовиків – тобто більше половини особового складу своїх бойових підрозділів. Щоправда, для турецького суспільства ці втрати не здавались такими катастрофічними, враховуючи те, що під час боїв на Галліполі – протягом року, від лютого 1915 року до січня 1916 року – XV. корпус через величезні втрати змушений був аж двічі повністю оновлювати свій особовий склад.

Стрий. Турецький військовий цвинтар

Підвисоке. Турецький військовий цвинтар 1917

У наш час, коли Туреччина може стати нашим потенційним союзником у боротьбі з московським агресором, варто пам’ятати, що сто років тому турецькі військові рясно скропили своєю кров’ю нашу землю під час відбиття страшної російської навали. Варто також не забувати, що їх бойовий шлях на території Галичини позначений військовими похованнями, розташованими на території сучасних Івано-Франківської, Тернопільської та Львівської областей. Зокрема, такі поховання збереглися в місцях минулих боїв – в околицях сіл Верхня Липиця, Лопушна, Підвисоке, Гутисько та Мечищів. Крім того, турецькі військові поховання до останнього часу існували в Стрию, Рогатині, Пукові та Путятинцях, розташованих вздовж залізничного шляху Бережани–Рогатин–Стрий. Тут містилися тилові військові шпиталі до яких транспортували турецьких поранених, де частина їх померли від отриманих ран і були поховані на місцевих кладовищах. Проходячи повз збережені турецькі військові некрополі, варто зупинитись і хвилиною мовчання вшанувати тих, хто у свій час не повернувся до рідних домівок, а навічно залишився лежати у галицькій землі, захищаючи її від московської навали.

Медаль "Залізний Півмісяць" або так звана "Галліполійська Зірка"