Промова митрополита Шептицького

Подаємо докладнїйший текст вчорашної [28 лютого 1918 року] промови митр. Шептицького в Палаті панів.

Бесїдник висказав свій жаль, що Українців репрезентує в Палатї панів тільки 3-ох членів й тому часто епископ є приневолений забирати го­лос в справах полїтичних. Погляд, що єпископ не повинен мішати ся до полїтичних справ є з ґрунту фальшивий. Маємо де сего рівне пра­во як і всї инші горожани держави, а часто сам обовязок зневолює нас до такого ви­ступу.

Питанє, чи мир з Українською Народньою Републиксю був би без звісного полагодженя холмської справи загадом можливий, має в спра­ві заяви довіря величезне значінє. Бесїдник ви­сказує переконанє, що на наших умовах мир нїколи не прийшов би до успіху. (Слухайте!) Бо не можна сумнїватись, що усї Українцї вва­жають холмську землю старим українським краєм, який не тільки під етноґрафічним огля­дом є тїсно злучений з Україною, але який також через богато віків належав до україн­ської держави.

Бесїдник пригадує часи Великого Князїв­ства Київського і королівства Галицько-Володимирського. З сим краєм є звязані найкрасші культурні і історичні традиції українського на­роду, а найкрасші традиції краю, геройські стражданя за віру, добровільне мучеництво українських унїятів в Холмщинї є і остане на вічні часи доказом споконвічного українського характеру сього краю. Факт, що також і православні Українцї ту святу кров му­ченичу шанують і почитають, може мати вели­канське значінє для утвердженя західної тради­ції в цїлій Українській Народній Републицї, що не може також бути байдужим для нашої мо­нархії.

Коли заступники нашої монархії зійшли ся в Берестю в делєґатами Української Народньої Републики в справі мирових переговорів, ми до­магали ся певних матеріяльних користий. Пре­цїнь сьому мирови надано імя мира для хлїба. Що могла наша монархія в заміну за ті чинитьби посвятити? Очевидно не могло тут ходити  признанє самостійности републики. Се признанє не могло навіть бути предметом переговорів, бо було воно передвумовою перегово­рів і такою мусїло воно остати.

Впрочім таке признанє самостійности не булоб відповідним реванжем, тим більше, що мусїлоб ся воно оперти на обіцянім вже при­знаню антанти. Крім сего були наражені Укра­їнцї через самі мирові переговори, а ще більше через мировий договір на небезпеку війни з Ро­сією. Колиб ще крім того засадничо жадано зреченя сего краю, мусїлиб поставлені нами умо­ви так звучати: Дайте нам хлїба, виречіть ся провінції і зачніть війну з Росією.

Війна з Росією булаб для України дуже небезпечною, а вдержанє воєнного стану з осе­редними державами зовсїм нї. Офензиви проти України не належало зовсім бояти ся, булаб во­на впрочім також великим полїтичним блудом. Вдержанє воєнного стану з осередними держа­вами булоб тому для України майже те саме, що мир з ними. Супроти такого стану річні є ясне, що відповідне означенє західних границь по бажаням Українцїв було для У­країни одиноким  моментом, промовляю­чим за миром. Коли ж в мирових переговорах мало ся до дїла з двома сторонами, в яких од­на домагала ся майже всего, а друга тільки одної річи, не можна було нїчого кращого зро­бити, як одній сторонї тільки на сїй одинокій точцї уступити, щоби другу сторону тим самим примусити до уступства у всїм.

Большевики домагались всего. Вони бажа­ли прямо накинути народам осередних держав большевицькі засади. (Притакуваня). Вони ба­жали перестроїти Австро-Угорщину і Нїмеччину на большевицькі держави. Натомість Українцї домагались тільки сего одного, що очевидно з їх становища означало, що вони зрікають ся анексій. Визискати ситуацію так, аби довести до загального і почесного мира на цїлім схід­нім фронтї і здобути собі приязнь української держави, було успіхом трудним до осягненя, але успіхом великим! Сей успіх ми здобули.

Вправді сказано, що мир з Великоросією маємо радше завдячити нїмецькому оружю чим сїй мировій штуцї з Україною, що в части є правдиве, однак не дасть ся заперечити, що за­ява Троцького в якій він зрік ся мирових пере­говорів, була великим успіхом дипльоматії, який міг спричинити тільки мировий договір з 9. лю­того. Не дасть ся заперечити, що сей мировий договір означує незвичайно шасливий і для нас прихильний оборот на цїлім східнім фронтї.

Він мусїв з зелізною послідовністю спри­чинити два инші мирові договори і тим самим зближає нас дуже до загального мира. Що мир з Румунїєю скорше чи пізнїйше наступить, се залежить більше від нашого внутрішного по­лїтичного положеня. Також мир на західнім фронтї є нинї о много правдоподібнїйший, як  перед місяцем. Наслїдкам сих історичних ви­падків нїщо не стоїть на перешкодї. Однак правдою, що власне ся зелїзна консеквенція історії часами зовсїм не узгляднює аспірацій по­одиноких народів.

Старїй засадї, опертій на повільнім істори­чнім розвитку, засадї, якої суть полягає на устій­неню границь поодиноких областей дипльома­тами, протиставить ся в новійших часах нова засада, яка ломить усї постанови давних дер­жавших договорів і накидає нові уґрупованя, які більше відповідають свідомости народів. Очевидно та засада побіджає, яка відповідає житю і потребам народу. Не ходить о се, що ухвалено на якімсь мировім конгресї, тільки о те, чого домагають ся етноґрафічно окремі народи. Ходить о етноґрафічні границї, о пра­во самоозначеня народів.

Завдяки мішаній комісії, в якій мають взя­ти участь представники усїх інтересованих на­родів, і супроти широкої области дїланя сеї ко­місії намірено показати, що по війні між наро­дами не має бути побідників нї побіжених, пануючих нї опанованих, а треба конче забез­печити згоду між народами. Велика користь ет­ноґрафічних гранить лежить в тім, що неможли­ве є панованє одного народу над другим. За­сада етноґрафічних границь очевидно не може подобати ся тим, які привикли до геґемонїї над инчими. Така геґемонія не дасть ся на дальше вдержати, вона належить до пережитків мину­лої історичної доби. Се буде може найбільшим здобутком сеї війни.

Як католицький єпископ витає бесїдник змаганя папи до загального мира. З радістю і гордістю належить ствердити, що нїхто инший цїлим серцем не відданий так думцї про мир як загально люблений цїсар. До того є щастєм монархії, що цїсар має в особі ґр. Чернїна від­повідного мужа до переведеня сеї думки. (Гу­чні оплески). Бесїдник висказує вдоволенє, що між усїма воюючими державами Українська На­родня Република була перша, з якою заклю­чено мир. Відтак вказує на те, що перед 300 роками заключено в Берестю унію української церкви з Апостольською столицею, яка мимо страшних переслїдувань до нинї вдержалась, а кроваві переслїдуваня українського народу в Холмщинї і російська інвазія Галичинї були, як здавалось, останними ударами в історії унії.

Також нам в Галичинї скоре покінченє війни на сїм фронтї дає нові надїї. По війні треба буде зірвати з неодною шкідливою тра­дицією і надужитєм. Бесїдник висказує надію, що Українцям буде дана можність від скиптром Габсбургів розвинути повну національну силу і заявляє вкінци, що прилучить ся до заяви довіри для ґр. Чернїна. (Гучні оплески. Бесїдни­кови ґратулюють).

(Ткб.) Відень, 1 марта 1918.

[Дїло, 03.03.1918]