Варшавський саміт НАТО не дав Україні якихось великих надій. Ці надії в Україні головно пов'язують із двома кроками, які могли би правити за яскраві маркери заанґажованості альянсу в українські справи: політична декларація з обіцянкою членства в НАТО та постачання летальної зброї. Ані першого, ані другого Україна не дістала — утім цілком прогнозовано.
Співпраця України з НАТО вміщується в евфемізм, що його запропонував сам-таки Петро Порошенко: мета України — не набуття членства в НАТО, але «досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства у цій організації». Протягом майже року, відколи цей пункт записано в українській Воєнній доктрині, ніхто на Заході й не намагається стрибати вище цієї фрази. Не стрибали й на саміті НАТО у Варшаві.
Натомість альянс означив Україну як свого особливого партнера (distinctive partner). Київ домовився з альянсом про істотне розширення співпраці та підтримку за 40 конкретними напрямками взаємодії. Комплексний пакет допомоги пропонує новий механізм надання підтримки, безпосередню роботу радників у генштабі тощо.
Пан Порошенко, повертаючись до Києва, заявив, що «всі поставлені завдання на саміті НАТО виконані», а домовленості «відкривають перед нами дуже добрі перспективи». Ця заява трохи перегукувалася з іншими словами Порошенка, котрі він промовив у вересні 2014 року після візиту до США, коли йому не вдалося переконати Вашинґтон у потребі надати зброю й відзначити Україну статусом особливого союзника поза НАТО: президент тоді сказав, що «ми отримали більше, ніж просили».
Водночас, поки Україна призвичаюється до статусу distinctive partner, Грузія дістала на саміті НАТО обіцянку членства. Принаймні це чітко декларує підсумковий документ форуму. Нагадаємо, що Україна з Грузією «запрягалися» до альянсу разом, іще в 2008 році. Тоді Бухарест відмовив двом країнам у Плані дій щодо членства, проте нині Грузія надолужила відставання, а Україна потребує «особливого партнерства».
Підсумки саміту у Варшаві коментують декан факультету міжнародних відносин Львівського національного університету, екс-посол України в Польщі Маркіян Мальський; старший науковий співробітник Національного інституту стратегічних досліджень Андрій Каракуц (він брав участь в експертному форумі Варшавського саміту); голова правління Центру стратегічних досліджень Павло Жовніренко.
Андрій КАРАКУЦ:
«Наші союзники справді не хочуть дратувати Росію»
Основний меседж, котрий пролунав від чиновників НАТО, — що наша євроатлантична інтеґрація залежить від нас самих: «Ось ваша робота — будь ласка, займайтеся. Ми розуміємо, що у вас війна, ми будемо вас підтримувати, ми вам надамо все, що ви захочете, але треба, щоб це відбувалося не тому, що ми вам це даємо, а тому що ви знаєте, для чого це і як це використати». Симптоматично, що пакети допомоги за 40 напрямками, котрі були оголошені, — не мають якихось меж фінансування. Це означає, що Україна може взяти стільки ресурсів, скільки зможе ефективно використати. Тому що дотепер, на жаль, у нас була практика, коли нам виділяють кошти, але вони не працюють. Це поштовх для нас, щоб ми розібралися, якої допомоги потребуємо і яким чином використовуємо надані ресурси.
Якщо формально дивитися, то Україна не отримала на саміті бажаного — насамперед допомоги зброєю. Було проголошено, що окремі країни НАТО можуть надавати допомогу, але НАТО як організація тут нібито ні до чого. Насправді у неформальних бесідах і американці, і поляки говорили про те, що ненадання летальної допомоги є певною зрадою України. Те, що пропонує НАТО, — ці трастові фонди, програми, — насамперед є технічною допомогою. Це підсилить Україну, але не забезпечить захищеність для нашого війська і можливість якимось чином змінити події на сході України. Тому, з одного боку, цей саміт нам показав, що підтримка існує, але водночас нам натякнули, що ми маємо сподіватися насамперед на власні сили.
Наші союзники справді не хочуть дратувати Росію питанням вступу України до НАТО. У Росії вже два роки нагнітається істерія про те, що їй загрожує НАТО. Днями Сергій Караганов, котрий очолює Раду з зовнішньої та безпекової політики, оголосив, що конфлікт на Донбасі відвернув інтервенцію НАТО. В російській пресі постійно підкреслюється, що якщо Україна стане членом НАТО, це прирівнюватиметься фактично до нападу на Росію. Тобто та риторика, котра стосується української євроатлантичної інтеґрації, використовується для того, щоб російське керівництво не мало додаткових козирів для розширення конфліктної зони.
Щодо паралелей із Грузією, то там ситуація інакша. Грузія давно розпочала процес, котрий ми починаємо тільки зараз. Фактично вона вже змогла виконати ті завдання, котрі наразі поставлені перед Україною. Зрозуміло, це менша держава, там військо іншого масштабу, тобто зміни проводити легше, та й гарячих воєнних дій у Грузії немає від серпня 2008 року. На мою думку, питання повної інтеґрації залишиться невирішеним через конфлікти щодо Абхазії та Південної Осетії. Втім у НАТО відзначили досягнутий процес і задекларували, що Грузія має можливість перейти на вищий рівень співпраці. Тим самим і нам показують: «Є приклад Грузії; якщо ви зробите ось так, то будете отримувати більше». Я не сприймаю це як конкуренцію двох країн за прихильність НАТО, але це можливість донести думку насамперед до українських можновладців, що виконання завдань означає додаткову допомогу.
Маркіян МАЛЬСЬКИЙ:
«Відповідь НАТО для України завжди однакова — змінюйтеся»
Саміт НАТО був доволі символічним. Це саміт, котрий відбувався, власне, у східній частині Північноатлантичного альянсу. Він був реакцією на те, що сьогодні світ став менш безпечний, що існують серйозні загрози світового рівня, що ми маємо факти порушення міжнародного права, що маємо факти відкритої неприхованої аґресії. Мабуть, усі сходяться на думці, що саміт відбувся у потрібному місці, в дуже важливий час, і саміт мав надзвичайно важливу ґлобальну мету — продемонструвати, що сьогодні світ, світова ґлобальна безпека мають інструменти, які здатні його захистити.
У ґлобальній стратегії, у цій філософській концепції НАТО, мені видається, відбувається дуже серйозна зміна. Я пригадую, як писалася попередня концепція НАТО. Фундаментальною основою тієї концепції було те, що після холодної війни НАТО виступало за партнерські стосунки з країнами Сходу. Сьогодні НАТО чітко показує, що на зміну партнерству — а я маю на увазі в першу чергу Росію — приходять стосунки, котрі супроводжуються політикою стримування, розвитком власних сил і зміцненням безпеки. Сьогодні експерти говорять уже про так звану двоканальну дипломатію, котра полягає, з одного боку, в зміцненні власної обороноздатності країнами НАТО, забезпеченні членів альянсу сучасними сильними засобами захисту, — але паралельно йдеться про пошук відкритого діалогу з Росією, котра сьогодні визначена не як ворог, але й не як партнер.
Росія і Путін дали НАТО шанс на друге дихання. Після холодної війни НАТО втратило образ ворога, втратило об'єкт, на котрий мали бути спрямовані основні зусилля. А от тепер ми бачимо знову, що НАТО як інституція, котра ґарантує ґлобальну і світову безпеку, залишається ефективним інструментом.
На що треба звернути увагу: відбувся факт фізичного наближення НАТО до східних кордонів ЄС і країн альянсу. Зрозуміло, що ці чотири батальйони (на саміті домовилися про дислокацію чотирьох батальйонів у східноєвропейських кранах. — «Z») нічого не вирішують. Але в такий спосіб проявляється тверда позиція, що нові країни перебувають під захистом, посилюється їхня система оборони, присутні солдати НАТО на тій території, котрі покликані першими зреагувати на можливий перший наступ аґресора.
Звичайно, нас всіх дуже цікавило: що НАТО пропонуватиме Україні, що ми можемо з цього отримати? У цьому комплексному пакеті називається 40 напрямів, різних програм, пов'язаних зі зміненням нашої обороноздатності, підтримкою України у боротьбі з Росією. Але чи це все [для України], чи це повністю виправдало наші надії?.. Залишилися речі, на котрі ми не отримали відповіді. Це ті речі, котрі переносяться від саміту до саміту. Найперше, ми чітко не отримали відповіді на питання (а може, і отримали, але це не була позитивна відповідь), чи може Україна стати членом альянсу, чи маємо шанси вступити у НАТО хоча б у найближчій перспективі.
З одного боку, є думка, що Україна не готова, тут посилаються на слова президента України про те, що ми намагаємося підлаштуватися під стандарти НАТО, а потім уже вступати. З іншого боку, інші експерти та політичні діячі — зокрема екс-президент Польщі Кваснєвський — кажуть, що Україні треба забути про вступ до НАТО. Офіційно ж нам кажуть, що завжди двері відкриті, виконуйте зобов'язання, впроваджуйте стандарти — і тоді ставте питання.
Другий момент — НАТО готове надавати всю можливу допомогу Україні, але тільки не йдеться про надання летальної зброї. І знову цього питання уникали на саміті НАТО: генсек альянсу не може надати зброю, бо зброю мають країн-члени НАТО, а не НАТО. А країни-учасники альянсу не можуть надати Україні зброю, бо для цього потрібна послідовна позиція НАТО.
Головний висновок: НАТО знову нам показало, що устрій нашого життя, стан Збройних сил — це наша проблема, це насамперед справа України. Відповідь завжди однакова: «Шановні колеґи, робіть щось із державою. Змінюйте армію, змінюйте порядки ваші. Ми вам даємо допомогу, ми надаємо фінанси, щоб модернізувати армію — але ви робіть щось усередині зі своїм політичним життям».
Поза тим політично НАТО продемонструвало тверду підтримку Україні. У підсумковому документі чітко записано, що Україна є фундаментальним елементом європейської та світової безпеки. Друга річ — це те, що на саміті НАТО скрізь заявлялося, що єдиним виходом є виконання мінських домовленостей, і мені видається дуже знаковим, що під час саміту НАТО зустрілося вже п'ять держав — також долучилися США для того, що розробити механізм реалізації мінських домовленостей. Варто звернути увагу й на те, що в документі чітко написано: НАТО ніколи не визнає анексії Криму, НАТО звинувачує Росію в тому, що дестабілізація на Сході — це справа росіян та російської армії*.
Павло ЖОВНІРЕНКО:
«Захід не захищатиме країну, яка сама не хоче захищатися»
Саміт у Варшаві показав: надіятися на НАТО можна, але фактичної підтримки не буде. І це не те, що зараз така ситуація, — це загальна політика Заходу. Україна опинилася в незручній ситуації: ясно, що Путін хоче знищити Україну, але Захід не хоче, щоб була війна. Тому йде запевнення, з одного боку, України в підтримці, з іншого — практичної підтримки нема, щоб не провокувати Путіна на аґресію. Сподіватися на те, що Україна стане членом НАТО, напевне, неможливо, тому що фактично Захід і Путін грають в одну гру. Ні, я не кажу, що вони домовилися, просто за фактом виходить: Захід каже, що Україна не може бути членом НАТО, поки має проблеми з Росією, а Росія це чує, і створює ситуацію, щоб ці проблеми були завжди.
Щодо позиції України, то навіть якби ми чітко й наполегливо говорили, що йдемо в НАТО, Захід відповість: «У вас проблеми» — і буде мати рацію. Тому що нам треба вирішувати проблеми, а не тільки про них говорити. У нас, крім реформ у поліції та освіті, ще ні до чого, по суті, не бралися. Корупція залишається. Суди, прокуратура — ті самі. Система продовжує існувати, цей спрут продовжує чавити Україну. Захід це бачить. Який сенс ставати на захист країни, котра сама не хоче нічого робити для свого захисту? Вони зробили максимум, який могли зробити: сказали, що двері не зачинені. Двері відчинені — отже, працюйте!
Щодо обіцянок НАТО для Грузії, то я б радив Україні звернути увагу на те, що це насамперед є ознакою того, що в нас, у порівнянні з Грузією, нічого не робиться. Зокрема, ми сильно відстаємо у реформуванні Збройних сил, боротьбі з корупцією, створенні умов для малого і середнього бізнесу. Загалом, купа критеріїв для вступу до НАТО та ЄС співпадають. НАТО — це організація демократичних країн, і саме демократичних країн. Там є критерії, котрі, здавалося б, не мають відношення до сфери безпеки: незалежні суди, справедлива прокуратура, стабільна економіка. В нас цього нема.
Таким чином, Україна мусить діяти насамперед сама. Це стосується також і сфери безпеки. Треба реформувати Збройні сили, навантажити військове замовлення, розгортати територіальну оборону. Якщо Росія побачить, що Україна може за себе постояти, вона сюди не пхатиметься.
*зреферовано з виступу Маркіяна Мальського на круглому столі у Франковому університеті
13.07.2016