Montauk

Ніколи не думав, що цей Монток так далеко.

І, навіть, не знав, що Макс Фріш написав роман під такою ж назвою.

Якщо придивитися до Лонґ Айленду, відкривши будь-яку мапу острова в Інтернеті, то як не крути: схожий він на велику рибу, голова якої впирається у Мангеттен, а хвіст, розділено великою і малою затоками Пеконік, і досягає він аж штату Массачусетс. Це, справді, велика риба, на якій ми усі живемо: тут Бруклин і Квінс, Фаєр Айленд і Бейтінґ Голлов, маленькі містечка з власними причалами для яхт і поромів, готелі й мотелі, вежа Ніколи Тесли чи Ворденкліф, демонтована у 1917 році, й придуманий Ф.С. Фіцджеральдом, Вест Еґґ.

Монток - остання точка Лонґ Айленду, тобто хвіст його хвоста.

З високого берега, порослого різноманітною рослинністю, витоптані стежки виведуть вас до Атлантики. Берег – кам’янистий. Вздовж берега невтомні припливи залишили по собі валуни і дрібні, наче перепеличі яйця, камінці. Липень. У повітрі запах їдкого океану і вигорілої, на цей час, трави. Чайки і білосніжні катери у глибині атлантичного простору. На високому пагорбі возноситься маяк, світло якого колись було порятунком для моряцького ока і спасінням для його душі. Тепер – музей.

Я їхав сюди три години, змінюючи один гайвей на інший. Проминав вілли, ферми, винарні, містечка Саутгемптон і Бриджгемптон. Я їхав, щоби дістатися на край світу. Монток з його урвищами і уголовинами – справді, край світу. Межа. Далі – Атлантика. Дивне це відчуття, коли стоїш на краю землі перед величезним простором неба і недосяжними лініями горизонту, – усвідомлюючи, що твердь під ногами закінчується ось тут, варто тільки збігти вдолину, перейтися обточеним камінням, з якого зісльовгуються витерті підошви кедів.

Дивлячись на прибережне каміння, яким засіяна уся лінія, намагаюся знайти точніше порівняння. Каміння – це ствердлий кулак мовчання. Пісок, перетертий з потрощеними скелетами риб, біла ікра великої риби. А може інкубатор каміння? Ну, досить поки що.

Мені завжди праглося у таких місцях, як Монток, пожити довше, аніж один день. Зупинитися у якомусь мотелі, ходити босим по пляжному піску, їхати ровером до найближчої продуктової крамнички. Або: відчувати запах Атлантики у твоєму волоссі і бачити дрижачі сироти на тілі від несподіваних дощових крапель, або спостерігати як роман Фріша, куплений у Нью-Йорку, прикладений камінчиком і присипаний піском, хоче прочитати допитлива і смілива чайка. Вона усе ближче підсувається до нас. І спостерігати за чайками, вести  їх своїм поглядом аж поки вони не зникнуть у сірій імлі сутінок.

Монтак – це життя серед вітрів і чайок. Життя на краю землі.

Макс Фріш, якому щастило-таки з жінками і який на якийсь час перебрався до Нью-Йорка розпочав тут писати автобіографічний роман «Монток», який довершував у Цюриху, куди повернувся двома роками пізніше. Я можу собі уявити Фрішів подив, коли від атлантичного вітру він не може припалити свою люльку і сяркає пятьма сірниками поспіль. І як відчуває незатишність не від вітрів, звичайно, а від усвідомлення людської крихкості перед стихією. Монток відкривав йому свої простори, а Фріш відкрив читачам Монток. Щоправда, жодної згадки про Фрішове монтакування я не знайшов. Красуються ж герої Фіцджеральда на етикетках вина місцевого виробництва, а Фріш хто? Фріш - чужоземець. Що це? Снобізм? Зверхність? Чи просто ніхто з тих, хто спеціалізується на сувенірах для туристів і розробці етикеток  ніколи не читали «Монток»? О, якщо б вони прочули про цей роман,  то напевно запустили цілу індустрію романосувенірів і фрішозображень.

Повертаючись назад – я зупинився у Бриджгемптоні.

Працівник місцевої паркувальної служби попередив мене, що паркування дозволено лише на годину. Я подякував і поспішився до найближчого ресторанчика, в якому виявилося немало футбольних вболівальників. Тривав матч Франція-Портуґалія. Високі бриджгемтонівці стояли перед екраном затуляючи від мене французьку половину поля. Вболівальники з пивом перекрикували коментаторів. Я впорався зі своїм бурґером, так і  не зрозумівши як грають портуґальці у нападі. У них фінал, а у мене попереду щонайменше дві години за кермом.

Іншої дороги до Монтоку нема, отже, Фріш також проїзджав ці містечка, які минаю зараз я.

Іншого прочитання «Монтоку», аніж відвідати це місце також нема. Фріш уподобав собі це слово, можливо, навіть більше за саму місцину. Бо у Монтоку відбувається лише одна третина подій, описаних у книжці. Головний герой – Макс Фріш і тридцятиоднорічна американка Лин вибираються з Нью-Йорка до Монтоку саме у розпалі їхніх любовних стосунків. Фріш вплітає в американський сюжет багато Європи: підліткове і студентське життя у Цюриху, архітектуру, згадку про Інґеборґ Бахман і її радіоп’єсу «Добрий бог Мангеттену», відвідини Греції чи Чилі, сипле іменами філософів,  композиторів, письменників. Бродить нью-йоркськими вуличками, Центральним парком, П’ятою Авеню. І, врешті, прощається з Лин без жодного поцілунку і та зникає назавжди на розі 46 вулиці і Першої Авеню. Фріш ще встигає повернутися на той ріг і подивитися услід Лин. Вона ж прямує, не обертаючись.

 Якщо б мене запитали: що це любовний роман? документалістика? автобіографія?, то однією із можливих відповідей може бути, що Фріш показав зустріч Європи з Америкою, назвавши цю зустріч дивним словом «Монток».

І не важливо чи ви мешкаєте на спині великої риби чи ні, – неодмінно поїдьте коли-небудь до Монтоку.

До нас це зробив Макс Фріш.