Не мріють, не хочуть, не вміють

— Не хочуть, не вміють. Ти не повіриш, вони навіть не люблять футбол. Фінал «Португалія – Франція» не дивились, пішли на дискотеку. Про що ти говориш, яке там світле майбутнє українського футболу і взагалі. Виграти чемпіонат області, стати кращим футболістом навіть свого двору, я мовчу про команду. Вони запитують — скільки ми платимо за гру. Все. Їхня мета — попасти в команду дорослих, де платять 500 преміальних гривен за гру. Юнаки, яких ти бачиш на полі, більш прагматичні, ніж мої батьки.

Свого часу батьки мого товариша не пустили його в якийсь дуже далекий Харків, в нікому не відомий ФК «Геліос», за чим він і досі жаліє. Можливо, як компенсацію, присвятив своє життя — буквально — футболу, але вже як тренер.

— Ти можеш подумати, що вони б захотіли перейти на вищий рівень — якщо вже їх так цікавлять гроші, а там платять в рази більше. Але проблема в тому, що вони настільки ліниві і безталанні, що навіть не мріють про це. А крім того, знають, що там треба все-таки по-справжньому бігати і присвятити себе грі, тобто грати у футбол.

— А зараз, що вони роблять, — наївно запитую я.

— Це колгосп. Їхні батьки приводять їх ще дітьми, щоб вони були при футболі, щоб не лазили по вулиці, не курили, не пили вже в юному віці. Ми не маємо морального права пропустити їх через сито відбору і залишити одного чи двох — тих, що справді можуть попадати по м'ячу. Може виявитись, що взагалі таких дітей немає, а часом буває, що є півкоманди, талант — річ рідкісна. Тоді, по суті діти, вони ще щось таке хочуть на рівні казкових сюжетів: може, бачили в неті, як Марадона в Мексиці грав, як обводив за 10 секунд всю збірну Англії. Щось таке чули, як через себе ножицями забивають. Може, дивились матч «Польща – Швейцарія». Ми ж в свій час старались хоча би якийсь фінт освоїти, вразити тренера, повимахуватись, як він тоді казав, обійшовши кількох суперників, а у дворі всю команду. І це кругом таке зараз — цьому поколінню, їм більше не треба. Не мріють, не хочуть, не вміють. Їм досить, маєш приклад — наша збірна. Подивись, на яких машинах вони їздять. Що ще? 

Я раптом згадав, що ніхто з дітей моїх знайомих, товаришів, однокласників, тих насправді талановитих дітей, які перемагали в наукових олімпіадах з серйозних предметів — математики, фізики, хімії, — жоден з них не казав, що хоче йти в науку. Тобто не просто отримати якесь чергове звання, хай там професора чи академіка, ні, а відкрити новий вірус чи якийсь новий спосіб очистки води, створити там новий надпровідний матеріал — та будь-що, хоч ліки від раку, планету на небі — ніхто навіть в аспірантуру не збирався. Все, чого хочуть математики, це стати програмістами і попасти на роботу в ІТ-компанію, де є хороші зарплати. Написати якусь революційну програму, створити свій стартап ? Не чув. Всі решта «фізики-хіміки» тільки і прагнуть, що отримати роботу в закордонній компанії в Києві, не вийде там — то виїхати за кордон, тобто спочатку Польща, бо у нас мало не всі мають карту поляка, а далі Німеччина, Штати. І не тому, що там є сучасні лабораторії, тобто обладнання і виробництво, якого в нас в принципі ще немає, і їм є куди застосувати свої набуті знання і уміння, ні, просто там платять в рази більше. Не знаю, в свій час, на початку 80-х минулого століття нам, студентам-першокурсникам політеху, казали, що ми, власне ми, майбутні інженери, створимо новий напівпровідник, що серед нас є майбутні нобелівські лауреати з фізики, і ми сприймали це на повному серйозі, ми про це мріяли, принаймні частина, досить багато людей пішло в науку. Можливо, це час такий прагматичний, бо важко тепер заробити на хліб. Не знаю. З ліриками от проблем ніяких, філологи всі як один вірші пишуть, про романи і спогади я помовчу, у журналістів — це професійна хвороба, і ніхто про гонорари не думає. Люди себе за свої гроші видають і тішаться, як діти. З популярною музикою те саме, у нас дві групи на Україні, ОЕ і Бумбокс, які можуть зібрати стадіон, все. Всі решта, лабухів не рахуємо, грають заради мистецтва.

Не знаю, можливо, через це у нас такий плачевний стан у футболі і науці, але я пам'ятаю, як на початку 90-х у Львові, на стадіоні «Дружба», грали молодіжні збірні України і Нідерландів. Хай вас це не дивує, любителі футболу знають, що в 1988 році збірна Лобановського, тодішнє Динамо Київ це була, фактично збірна України, за винятком двох спартаківців — Дасаєва і Хідіятулліна, — тільки у фіналі євро поступилась летючим голландцям Рінуса Міхельса (а перед тим виграла, і Рац забив). Того самого Міхельса, що придумав тотальний футбол, тій самій команді, де грали кращі футболісти світу Гулліт, ван Бастен і Райкард, які перед тим вибили німців — і де? — на їхньому домашньому Євро. Це до того, що Україна і її футбол тоді дуже високо цінувались. І от у тому матчі, молодіжних команд, вхід був вільний, я запам'ятав трьох гравців. З голландців Давідс і Зеєдорф, ці темношкірі атлети виглядали як дорослі чоловіки у порівнянні з нашими пацанами, і нашого Андрія Шевченка. Його часто згадував диктор. Він єдиний, цей худий хлопчина, а наші ще грали у синій формі, і виглядали ще більше дітьми, ліз, рвався на цю могутню біло-помаранчеву армаду і буквально тягнув за собою всю команду. Він вже тоді виділявся цією здоровою наглістю і еґоїзмом.

Якщо не вірити моєму товаришу-песимісту, то у нас був юний Зінченко, якого вже підписав «Манчстер Сіті», і Коваленко, і багато, багато інших, яких ми ще не знаємо і не відкрили, і тому з точки зору оптиміста все може статись: життя — річ непередбачувана, і все буде добре. Принаймні ніхто не заважає нам мріяти, вірити і сподіватись.