Навпростець

Я вийшов з дому пізно увечері, тоді, коли вже геть споночіло. Зрештою, у місті із цим ніколи не буває певности. Ніч є ніччю лишень поза його межами. Там вона завжди настає разом із заходом сонця – через якийсь час після цього, поволі, але стало. У місті, сидячи в помешканні спиною до вікна, можна пропустити усі зміни в освітлені. Бо ж це як із олюдненням – освітлення, це унаявлення Світу. А це вимагає участи. Отож довгі тіні й достиглість, загущення світла у надвечір'ї, сутінки різного кольору, включно з лазуровим та бірюзовим, перші зірки й затихання денних пташок... Аж раптом, озирнувшись до вікна, дізнаєшся про те, що вже ніч.

І запинаєш фіранки...

Отож я озирнувся до вікна й вийшов з дому, коли вже глупа ніч.

Чи було надворі гарно? Звісно. Як і кожного разу. Бо це ніяк не залежить. Взагалі ні від чого. Але, зокрема, й від часу доби, або ж пори року. Ось, наприклад, сонце протягом дня, якщо це удень, висвітлює будинки уздовж вулиці та з різних її сторін – парної й непарної – відповідно до розташування, разом із обертанням планети навколо себе. Й тоді стіна, якій черга, починає сяяти. Й кожна теж по-своєму: поштукатурена, гладенька – яскравіше, але цегляна, не облицьована – ясніше. А особливо ясно – комини. Ніби через те, що ближчі до неба. І якось я зловив себе на думці, що, споглядаючи стіни й комини на осонні, сприймаю це так, ніби дивлюся на саме світило.

Дерева. Вони й собі гарні через увесь рік й по-різному. Неначе промальовані якимсь чарівним, просторовим олівцем голі стовбури й галуззя узимку. Потім набубнявілі бруньки, цвіт й яскраво-зелена, свіжа зелень нового листя. Буйні крони улітку, тіні спекотної днини, вербовий й тополиний пух, пізньоцвітні акацієві та липові пахощі. Врешті барвиста осінь й кілька останніх мокрих листочків на гілках, й міріяди насінин вибагливої будови на брукові – візерунками. А є ж бо ще й вічнозелені. Хоча й вони теж щорік скидають частину своїх голок – я дізнався про це тільки з віком. А ще вохриста облямівка з пилку навколо висохлої калюжі на хіднику. І вітер у деревах... З деякими я знайомий особисто. Себто вирізняю їх посеред инших. Як ось аличі у нашому подвір'ї, або одна модрина незвичних обрисів – саме через відкритість вітрам – на Замковій горі.

Є іще трава, проте їй у місті зле. Її або витоптують – сконцентрованим потоком багатьох ніг численних мешканців міста, виполюють, щоби не руйнувала мощень, або ж заганяють у резервації ґазонів, де її зріст обмежено спеціяльними пунктами у міських нормативних документах... Моя дружина завжди підбирає кілька скошених стебелин й приносить додому. Якійсь час вони продовжують жити – у вазі на підвіконні. Але у подвір'ї майстерні, де я працюю, росте іван-чай (або ж кіпрей, або дикий льон, чи верба-трава). Він цвіте й, між нами кажучи, нагадує мені легку й півпрозору, літню жіночу сукню у квітку. Якраз зараз.

І комахи. Иноді до міста залітають бджоли.

Усе це, отже, в самому місті. Як і птахи. Як-от серпокрильці, які з'являються в травні. Спершу у небі, а далі кілька тижнів замешкують у глухій стіні будинку навпроти згаданих вже алич. А потім знову відлітають – молоді наприкінці липня, дорослі іще через місяць – на той бік Землі, до Ірію у Південній Африці. Або ж синички, горихвостки й горобці, які цілий рік. Або перепілка, яку я тільки иноді чую поночі, як-от тепер.

Але є іще й небо. Воно над містом. І хмари. Сказати б, різних форм, але ж насправді йдеться про форму, яка жодної миті не буває постійною – безкінечна форма. І якщо навіть порівнювати хмарний рух небом із особливою писемністю, як я став усвідомлювати це віднедавна, слід визнати тоді, що й письмо це незвичайне не лише матеріялом, але й формою...

І ще – небо завжди. Бо нічне місто також гарне, але у нічному місті, засліпленому безліччю ліхтарів, гасниць та свічок, усе природне й вище пораховане заникає, губиться у цьому штучному світлі. Нічне місто гарне виключною красою міста. Й тільки коли звести голову догори, поміж будинки, понад вулиці, можна знову долучитися – зорями, місяцем та ним підсвіченими хмарами.

Цього разу я теж глянув угору, на небо, що понад містом. Проте не долучився. Лишень похапцем – аби пересвідчитись, що небо вільне від хмар й дощу не буде.

Бо ж я рушав на війну, а воювати під дощем вельми незручно.

Я не знав цього з досвіду, бо ніколи раніше не воював за жодної погоди, або ж, принаймні, не пам'ятав цього достеменно – тільки припускав. Але напевне я знав, що моє місто, яке зветься Градом, має багатотисячолітню історію, давні й добрі традиції, як теж й неабиякі культурні надбання. І я знав про те, що воно загрожене. Ворог, який завдяки нашій розвідці й службі безпеки, інженерам-фортифікаторам й пожежним не зумів захопити його зненацька, копієм, узяв місто в облогу. А отже, не знати, скільки часу вона триватиме, скільки штурмів Градських укріплень спробує здійснити нападник й скільки обстрілів його машин витримають наші мури, а чи, можливо, супротивник просто моритиме нас блокадою, а в атаки й нічні вилазки ходитимемо ми, проте Град потребував героїв. Про це знали всі, бо це було написано в оголошені на дошці оголошень, про це в своєму виступі на Ринковій площі сказав бургомістр. І того пізнього вечора, властиво, я й вийшов з дому, маючи твердий і рішучій намір стати одним із них.

Чи це було важко – наважитись на такий крок, аби стати героєм? Ні. Я просто прочитав кілька затверджених маґістратом підручників з історії, послухав деяких відповідних моменту пісень та переглянув один з класичних костюмованих блокбастерів – чи то про боротьбу за свободу, чи то про велику перемогу, вже добре й не пригадаю. Але й по всьому – я був готовий до чину. Й жертовности...

Вуличка, на якій я живу, маленька – вузька й коротка, щось на півтора десятка будинків. Вона була порожня, але у кількох вікнах світилося, й з огляду на ніч, нехай і неспокійну, цього було більше ніж досить. «Ось, – подумав я, – жінки й наречені, ну, й матері, зрозуміло, чекають на своїх синів, суджених та чоловіків-героїв. Хвилюються й не можуть заснути».

Так я подумав й згадав одразу кілька героїчних епізодів, що їх пропонують цілий чималенький перелік згадані підручники. А далі став уявляти героєм себе – наміряв обладунки й пробував дивитись на світ крізь прорізи шолома, у бійниці й через край щита, міцно стискав у руках вже геть майже свою аркебузу й заряджав гармату. В мене є друзі, які вивчають цю справу зі всією відповідальністю. Вони відрізняють меч від палаша й кавалерійську шаблю від шаблі піхотинця, знають, що таке ґарда й «яблуко», і яких ран можуть завдавати різні форми клинка. І ще багато цікавого, більшість з чого я не запам'ятав. Але вони показували мені безліч картинок, а тому я мав таки деяке уявлення про те, що собі уявляю.

А позаяк робив це в уяві, тим часом продовжував йти.

Так, замріяно, проминув я маленьку свою вуличку й кілька більших, аж раптом, коли вже вийшов на Ринок, помітив, що так і не зустрів жодного городянина. «Невже усі на мурах», – знову подумав собі я й наддав ходи.

Вогні смолоскипів. Неспокійно, мерхтливо, вони блимали на фортечних терасах, в бастеях, у вікнах-бійницях на кутових вежах укріплень. Це було видно здалеку, тому що вулиці у місті будуються за червоною й зазвичай прямою лінією. Підозру, проте, також іще звіддаля, викликала відсутність тіней у їх примарному світлі. Адже їм би належало бути.

Я забув уявляти іще на Ринку й тепер, наближаючись, лиш незкліпно вдивлявся в самотні вогні й моє хвилювання усе зростало.

Раптом, з бічної вулиці, за півсотні метрів від муру, з-за рогу, почулося рипіння й стукіт дерев'яних коліс на брущатці. Звуки відлунювали від стін й розлягалися нічним містом напрочуд виразно. Я зробив іще кілька кроків й опинився на перехресті. Просто на мене йшов віслюк. Віслюк, що тягнув за собою візка – порожнього одновісного возика, до якого його було впряжено. Він навіть не глянув на мене, не видав жодного віслючого звуку. Просто повернув мовчки праворуч й пішов собі у напрямку укріплень. Сам, без ніякого візниці.

Нам було по дорозі, проте я зупинився і якийсь час стояв на місці у розгубленні. Віслюк без візниці і його порожній віз віддалялися, поскрипуючи й грюкаючи у знетравлених пазах між камінням мощення, а я стояв й дивився їм услід. Потім вони зникли за наступним рогом – пішли уздовж стіни – а я продовжував стояти й слухав. Аж поки спричинені ними звуки не стали завмирати.

Тоді тільки знову глянув на мур. Без тіней – ніякого руху, окрім блимання смолоскипних вогнів стрункими рядочкими поміж бійницями. Не рахуючи іскр і метеликів. Глупі комахи кружляли навколо й врешті кидалися у їх полум'я. Вони гадали, що так треба.

Східцями я піднявся на нижню терасу, подивився ліворуч й праворуч. Піднявся на верхню. Й нікого не побачив.

Звісно, мені було б невимовно прикро, боляче – я б кричав й безтямно затискав свою голову руками, аби не бачити й не чути: коли б не знайшов живих, але бодай понівечені тіла загиблих, і місто – спалене й розграбоване. А проте зрозуміло. Я би знав, що все скінчено – Град впав. Але все залишалося на своїх місцях. Віслюк із возом давно вже пішов, і тиша, яка панувала, стала цілковитою. Тільки смола ледь потріскувала у вогні. Мирна тиша. Жодних ознак бою.

Тоді я заглянув у бійницю. Внизу, долиною, по той бік від рову та  й собі порожнього, неначе полишеного валу, стелився пасмами туман упереміш із димом, у якому також блимали вогні. Вогнища багать. Сотні багать ворожого війська, що облягало наше місто й загрожувало існуванню нашої цивілізації. А отже, ворог ніде не подівся – війна не скінчилась. Й ніби на потвердження цього висновку я навіть почув далеке іржання коня з того боку – з боку ворожого табору.

Спершу я побіг. Бо ж був заскочений: численні багаття у таборі ворога й ні однісенького захисника на мурах Граду. Я не знав, куди біжу й що збираюся робити, але ж щось робити було необхідно, конче, й тому я біг. Допоки не усвідомив безглуздість й безпорадність свого руху.

Відтак незабаром припинив бігти, але продовжив іти – просто поплентався безтямно терасою уздовж муру. Я не обирав напрямку, проте, як виявилося, спершу побіг, а тепер ішов у бік воріт. Точніше, я би вийшов до них у будь-якому разі, адже усе середмістя замикається по колу. Я навіть встиг подумати, що це, можливо, теж якось доводить той факт, що Земля – планета Земля – кругла, або ж куляста, але не встиг додумати цього гаразд, тому що саме вийшов до міської брами.

Й побачив, що її розчинено – навстіж.

Цього разу я вже не стояв так довго, як із віслюком. Проте й не бігав, як перед тим. Мабуть, я вже почав стомлюватись дивуванням. Але, трохи таки постоявши, просто спустився з тераси долу й вийшов ворітьми з міста.

Іще ненадовго затримався на мосту через рів – він теж був опущеним. Лишень за цим разом не в розгублености, але вдивляючись у далину, у ворожий табір. Постояв у нерішучости. Бо ж одна справа вийти з дому, аби стати героєм до компанії, долучитися до війни у цілому гурті таких, як ти, й зовсім инша –  зробити щось самому, зважитись на самоті.

Але ж я усе одно вийшов. Отож, трішки постоявши, рушив просто на вогнища ворога. З точки зору військової штуки також годилося б, мабуть, залягти й зблизитись до них по-пластунськи, або ж бодай прихилитися, а чи узагалі рухатися манівцями, припасовуючи себе до рельєфу місцевости. Тоді це, принаймні, було б схоже на розвідку. Проте чомусь, я ніби забувши про це – та й про все, загалом – або що, пішов прямо й навпростець.

Те, що біля крайніх од мене багать, тих, на які простував, нікого немає, я побачив іще здалеку. Теж немає... «Ну, може сплять», – продовжував гадати я, але сам у те не надто вже вірив. Лежать, мовляв, не ворушаться, й тому залишаються непомітними. Та із наближенням до крайніх ставали ближчими й виявлялись такими ж знерухомілими й наступні за ними. А потім я підійшов до першої ватри – яка мала би бути й вартою – впритул. На витоптаній траві біля неї знайшлися, щоправда, сідла, розгорнута повсть, іще якісь більші й менші предмети похідного побуту, але жодного сплячого, або дрімаючого, або ж будь-якого иншого, як і на мурах Града, живого, а чи мертвого воїна. Й біля другої, й біля третьої і так далі.

Далі я вже просто не рахував й тільки продовжував йти, шпортаючи об покинуті речі з картинок моїх друзів, поміж облишеними й вже поволі догоряючими багаттями порожнього табору.

Стриножений кінь. Либонь це його іржання я чув з муру. Він теж не звернув на мене уваги – як і віслюк. Хворобливо перестрибуючи зв'язанами ногами, продовжував рухатись попаски мені назустріч. Аж поки ми не розминулись.

Цього разу я таки замкнув коло навкруг міста. Зовнішнє коло вчорашньої облоги. Град, чималеньке поселення, тож для його оточення – спершу укріпленнями, а відтак блокадою укріплень, знадобилося, либонь, чимало зусиль: матеріяльних й людських ресурсів. А для мого обходу за цим страченим на порожньо кільцем – чимало часу. А тому, коли я врешті натрапив на них, стало пробиватися на світло.

Я би міг побачити їх і значно раніше, якби пішов у правильному напрямку, як із ворітьми, але тепер все ж таки збився на манівці й вийшов до цих двох тільки наприкінці кола. Вони сиділи поруч. Не плече до плеча, не обіймалися, але близько один від одного – на відстані простягнутої руки. Й мовчки дивилися на червоні жарини дотліваючої ватри. Вони такі цікаві, ті жарини – мерехтливі, ніби думки людини. Й двоє задумано дивилися на їх жевріння. Аецій – останній великий римлянин, та кульгавий лис, залізний зять Чинґізидів Тимур, більше знаний як Тамерлан.

Бо ж яка вже тут стратегія, коли жодного героя? Така ж сама, як і тактика, – ніяка.

Десь далеко, на туманних луках, у світанкових сутінках прокричала сова. 

                                                                                            24 червня р.Б. 2016, Львів

знимка Катерини Миронової