(Літо 1939 р.)
Наш живець два роки тому був куди кращий, ніж давніше. Дерева в парку підхопилися, під ними, на білих лавках, можна було знайти затишну тінь, що за нею так тужить чоловік серед спеки. Хто кілька літ тут не був, не міг з дива вийти, як колишній пустap, де лише гуси ґеґали й безроги в калюжах рохкали, вигріваючись до сонця, як цей пустар перетворився у такий гарний, зелений куток. Мало хто знав, скільки тисяч дерев і корчів засаджено на ньому, як вони жовкли й гинули, як на їх місці треба було садити щораз то нові, поки дерева не зжилися з тутешньою землею, а земля не привикла до дерев. І мало хто знав, скільки праці й турботи мала управа живця, заки вирівняно терен, позасипувано баюри, викопано ставок, перенесено за дорогу прало, а дорогу вимуровано й вишутровано, як найкращий гостинець.
Гості приїздили тоді, як дерева шуміли буйним, свіжим, зеленим листям. Як на квітниках цвіли взористі килими найусілякішого квіття, як живець переживав свій великий, щорічний празник.
Деякі з цих гостей висловлювалися з признанням про невтомну працю управи, а деякі критикували й питались, чому тут нема того й цього, що є в Карльсбаді, Навгаймі, або в іншім баді... Нічого лекшого, як критикувати.
Але два роки тому й критики стали більш поміркованими, бо побачили нову, муровану купалюню, влаштовану так вигідно й вибагливо, що навіть за кордоном тяжко кращу знайти. Бачили нові віллі й пансіони, нові цементові хідники, нові елєктричві лямпи. Бачили й мовчали: "ну-ну...".
Живець ріс і розвивався. Перед ним, здавалося, була гарна майбутність, тим більше, що управа не тягнула його в небезпечне багно довгів, лиш усякі інвестиції робила за готівку. Живець стояв на кріпких ногах.
У другій половині червня гостей було вже доволі багато. Ранком оживав "Грибок", невеликий будинок, де лікар приймав своїх гостей і де була каса й пошта. До лікаря не скоро можна було дістатися. Він дуже дбайливо оглядав кожного нового лікуванця і в нижі перед його ординаційною кімнатою все ждало кількоро людей. Так само було й перед касою. Кожний хотів дістати білєт на купіль, тоді, як йому було вигідно, а каса могла дати тільки на ту годину, коли мала вільне місце.
Коло години десятої рано приїздила на ровері пошта — себто листар із найближчого повітового міста з великою скіряною торбою, повною листів, часописів і гpoшей. Гості бігли, бо ця пошта — це посередниця між ними, а їх родинами, батьками й мужами, або жінками, що залишилися там, у хаті. Кожному хотілося якнайскорше заглянути в цю торбу, щоб не стояти під поштовим віконцем, а пан-листар, може дещо й утомлений короткою їздою на ровері, не дуже то спішився. Кидав із грюкотом торбу на стіл, відчиняв шуфляду, витягав листи й часописи, сортував їх, аж урешті висипав гроші й порядкував: паперові тут, срібні там, а дрібні з погордою згортав на окрему купу. Гості нетерпеливо дивилися крізь віконце на його важливе обличчя й на ту його буцім то також дуже важливу роботу.
Аж урешті відчинялося віконце й починалося урядування.
Ті, що вже дістали свою "пошту", йшли на якусь лавочку в тіні, або на веранду палатки, щоб її прочитати. В палатці дехто їв друге снідання, знамениту вудженину від Бойчука, попиваючи ЇЇ не менш знаменитим пивом. Вудженина була майже наполовину дешевша, ніж у Львові. І взагалі в нашім живці все було дешеве й добре. Ми не буржуазний народ! За обідом грав Ябцьо із своєю орхестрою. Гості любили його і його оркестру.
По обіді дехто йшов в обійми Морфея, а дехто сідав до ремі-бріджа. Усіми люблена "цьоця" Стефа що-дня грозила, що візьме розвід із "Джойликом", але з дня на день відкладала цей сумний момент.
В пятій годині орхестра грала над ставком. Люди проходжувалися, пили знамениті лікувальні води й слухали. Молодь їздила по ставку на одинокім човні, що стояв під доглядом адмірала Воскобоя.
А погода, — люди, яка була погода. Небо, як в Італії. Ще краще, бо це наше небо. Доспівали збіжжя на полях, паленіли яблука в садах, медами пахли пасіки. Погода й надія на добрий урожай помагали живцеві лікувати недужих. Вони на очах верталися до здоровля і неодин, що дві-три неділі тому їздив, як немовлятко на візочку до купілі, ходив тепер пішки, або навіть, подумайте тільки, як по вечері Ябцьо заграв мелянхолійного танґа, пускався на блискучі паркети... Гарно було...
(Д. буде)
[Краківські вісті, 25.06.1941]
ІІ.
А все ж таки, хоч як це дивно сказати, того настрою, як попередніми роками вже не було.
Багато тих самих лікуванців мешкало по тих самих віллях і пансіонатах, ходили тими самими стежками й межами до старої церкви а до цілющого джерела на очі ген далеко за селом, тими самими гуртками збиралися по вечері в палатці, або в кіоску коло ставка, а все ж таки ніби не ті стали, що колись. Просто не пізнавали себе.
— Що в вами, пані?
— Як то що?
— Такі мовчазні, задумані, сумні — чи не закохалися?
— Щось також!...
Приїхав "Фуньо" зі Львова, історик нашого театру, колись такий люблений усіми, веселий, дотепний, тенор, що так чудово співав народні пісні, як ніхто; старі знайомі тішилися, що внесе в товариство рух і життя, а він кілька днів походив по парку, як бузько по болоті, випив кілька келишків у буфеті й одної гарної днини — його нема! Шукають, гукають, — поїхав назад до Львова.
І приїхав другий незрівняний співак-самоук (але то дійсно незрівняний), відомий під іменем "Дзюнка", що бувало з ґiтарою по знайомих ходив і так гарно співає, що аж душа радується, — приїхав, привітався із знайомими (а кoго він не знає?) і — мовчить. Годі його допросити ся, щоби взяв ґітару до рук. Розстроєна, а сам він захрип, заспіває другим разом. Але коли цей другий раз буде — ніхто не знає.
Гості цікавляться Крилосом. Мало не що-днини іде туди велике авто. Замале, щоб помістити усіх охотників. Одні в других на колінах сидять, але їдуть, щоб побачити фундаменти величавої святині та поклонитися камяній домовині її основника. Спішно їм, буцім бояться, щоб не спізнилися...
Вертаються вдоволені, але задумані й маломовні. Хоч камінчик якийсь, хоч шматочок черепка з XII. століття на спомин собі привозять... Крилос, колишня наша столиця, могила минулої слави. Хто зна, що з нею буде? Може фундаменти назад землею засиплять, а Осмомислову домовину до решти, — розібють, — хто знає?
Це даром "влада'" з баґнетами кругом того, для найсвятого, місця ходить і гостей лєґітимує, хто вони? Хто знає, що завтра буде?
Аж нараз, ніби крук чорне, слово "війна!".
Звідкіля воно прилетіло, ніхто сказати не вмiє. Чорний крук над нашим живцем літає і захриплим голосом кряче: "війна!".
Одні слухають його, інші відганяють від себе. Не вірять, не хочуть вірити. Ще рани по тамтій не загоїлися, а вже нова? Це ж була б руїна цілої культури, занепад життя, може й кінець Европи. Неможливо! Ні, ні, навіть не згадуйте про такі страхіття.
Хтось приїхав зі Львова й розказує про чудо в Чайковичах. На вікні селянської хати появилася Матінка Божа. Як жива, в красках. Один наш маляр-артист вірно відмалював цей образ. Це не привиди хоробливих уяв, не видиво якесь фантастичне, лиш справжній образ, намальований незримою рукою. Люди ходять туди, клякають і моляться.
У моїй віллі вікна два роки тому вставлені. Часто-густо миті, чистіські. Аж на одному з них нераз також якісь малюнки появились, нерозгадані, таємні. Дехто каже: "пересторога", другі злегка похитують головами: "фізичний процес''... Або я знаю?
А Настя Волошин, а Стася? Невже ж вони вдають? Невже ж не досліджували їх духовні й світські вчені? Кажіть, що хочете, але є речі, які не снились фільософам. До них належить також ворожба самбірських радників, що викликують духів. Фантастична й неправдоподібна нині, але завтра? Хто знає, якою вона виявиться завтра...
Колись така ясна й здорова атмосфера, якою визначався наш живець, стає нині гнітючою, важкою, забагато ірраціонального живла нараз вплинуло до неї.
Купець Пронь, що продає тютюн, папіроски й часописи в кіоску, нарікає, що цей кіоск перенесено на нове місце. То не добре. Він кожного нового гостя питається, що там у них говорять, буде війна, чи ні? Своєї думки не виявляє, але по змарнілім обличчі й по невиспаних очах знати, що він її боїться.
Аж як на те помічник директора занедужав, цей, що його пані величали стопроцентовим мужчиною.
Він усяке питання розвязував кріпким словом і жестом. Так, і не інакше!
Занедужав нагло й важко. Мусіли його вночі автом відвезти до Львова.
Його товариш працює тепер за двох.
— Пане директоре, для мене знижка на боровину...
— Пане директоре, мені дали загарячу сірку...
— Пане директоре... пане директоре... пане директоре!...
Зранку до ночі гонить по парку і по цілім заведенню та потиться без боровини й сірки.
Але палатка всетаки приманює до себе.
Вона має, як не нинішній, то давніший приваб. Скільки гарних хвилин пережилось у ній! По вечері сходимося там. Та не надовго. І в палатці чогось тепер скучно. Проходило через новий парк. Там, якраз цього року, зроблено широку тверду стежку, мов дорогу. Елєктричні лямпи гаснуть, бо ніч спокійна, ясна. Хтось почав місцеву, народню пісню: "Світи, місяченьку". Хтось підхопив її — співаємо.
Нараз пісня мовкне. Над віллею "Роксоляна" на небі хрест. Рамена видовжуються, ростуть, на одну третину цілого темно-синього неба. Довго, довго стоїмо. Хрест не щезає — росте...
Мовчки розходимося по своїх кватирах.
Чудні діла Твої, Господи!...
[Краківські вісті, 26.06.1941]
ІІІ.
Тривожні настрої збільшувала "влада". В ґранатових одностроях із баґнетами на гостро проходжувалися сторожі державного ладу й особистої безпеки по свіжо виструганих доріжках парку, від цілющих джерел до віллі "Роксоляна". Не гадаю, щоби того рода проходи могли корисно впливати на настрої спокійних лікуванців і на поправу їхнього здоровля. Безнастанно чулося тривожні питання: чого вони тут хочуть, кого шукають, за ким стежать?
Ясна річ, що на такі питання ніхто не міг відповісти. Чия сила, того й воля. І — тільки. Так само ніхто не міг зрозуміти, чого вони коло пятої години пополудні, тоді, як приходить поїзд зі Львова, стоять при вїзді до села й затримують візки з гостями. Бачать, що їдуть старші пані й цілком старі панове, до ніякої протизаконної акції не спосібні, а все ж таки присікаються до них за документами. Того ніколи не бувало, — що воно значить?
Навіть послам і сенаторам спокою не дають. Знають, хто вони такі, а все ж таки і їх лєґітимують... Мабуть хочуть показати людям, що "влада" сильніша від усіх і від усього в світі.
Конституція запоручує незайманість посольських і сенаторських мешкань, — "влада" входить до віллі сенатора, що поїхав на засідання сенату до Варшави. Як же це?
Особливо старіші громадяни, що привикли до колишнього австрійського пошанування законів, бентежаться.
Де ми живемо? Які це часи?
Замість відповіді — грізне слово: "Береза"...
Аж одного гарного ранку, а вони як на те, дійсно були вимріяно гарні, ясні й теплі, безхмарні й, казав би я, безжурні, — аж одного такого ранку "влада" являється у скріпленій складі. Крім ґранатових, ще й по-цивільному. Шукають когось, але кого, не кажуть. Від "Амати" до "Грибка", від "Грибка" до "Роксоляни" — ходять, ходять, ходять. Аж у "Роксоляні" питаються, під яким числом мешкає такий то й такий добродій зі Львова. (Відомий журналіст і поет). Його нема. Розбивають шафу й валізи: ре-ві-зі-я...
Нічого грізного не знайшли, крім невипраного білля й непоцерованих ще панчіх. Та, не дивлячись на те, їх власникові, який за той час із проводу вернувся, кажуть збиратися і йти. Куди, защо, пощо?
Велика ласка, що дозволили взяти візок і їхати, а не йти до недалекого повітового міста. Два знайомі сідають із вязнем і відвозять його. "Влада" на роверах за ними. Сонце пече, порохи поля покривають. Поїхали!...
Живець збентежився. Температура лiкуванців помітно піднялася... Бальдріян, Кораміна, Антипірина....
А на другий день раненько перед віллями візки. Виносять коші й валізи. Гості з живця втікають...
Мають брати, то нехай беруть із хати...
Лиш найвідважніші лишаються, але й ті присідають на білих лавочках у парку, як на відлеті птахи. Іншої розмови й не пoчуєш, лише на тему війни. Буде, чи ні? Оптимісти все ще не вірять, хоч усі знаки на землі й на небі говорять, що зудар неминучий. До того й літо таке подібне до літа 1914 року. Так само зародили поля й сади й така сама погода. Так само люди не хочуть погодитися з гадкою, щоби їм Бог не дав у спокою спожити овочі своєї пильної праці.
Але місто щось інше говорить:
— Попрошу пять кільо цукру...
— Можемо тільки одно продати.
— Для мене пів фунта чаю...
— Даємо тільки десять дека.
— А нафта є?...
— Віз до Дрогобича поїхав.
Те саме з тютюном, свічками й сірниками. У кооперативі пусті полиці. Тільки елєктричні лямпки, пасту до зубів й дорожче тоалєтне мило дістанеш. Товар для щоденного вжитку, мов під землю запався. Ніяка сила його звідтіля не добуде...
В селі декілька радій.
Вони тепер ні вдень, ні вночі спокою не мають. Між селянами є такі, що з Америки вернулися, ті по анґлійськи розуміють, є, що війною на Італію ходили й по тамошньому балакати навчилися; по-німецьки також неодин трохи знає — слухають.
А на рано, як котрого з них питатися, що нового чувати, то тільки головою похитує: "Підождіть ще кілька днів і "нове" настане. Побачите".
Не минуло й кілька днів, як на стінах кооперативи появилися великі папери: Мобілізація! Люди біжать, читають. Мужчинам буцім байдуже, але жінки не годні скрити свого жалю. Як не чоловік піде, то син, або й двох. Утирають сльози. Аж котрась:
— Війна, війна! А може та війна нам волю принесе? Хто знає?...
Це "хто знає" звучить так якось дивно, надійно, але сумно.
"Хто знає..."
(Далі буде)
[Краківські вісті, 27.06.1941]
IV.
Наш живець буцім якась несамовита рука велитенською мітлою позамітала. Гості розїхалися, хто останніми поїздами, хто найнятим візком. Не стало любленого всіми "солодкого дзядзя", що все мав повні кишені цукорків, не стало й шановного отця ректора, поважного, то знову жартівливого, як коли треба було, відїхала до Станіславова, чи на далеке Поділля молода письменниця Ярославська, що перша змалювала в своїй нагородженій повісті життя в нашому живці, поїхали до Львова Ябцьо з орхестрою і "цьоця" Стефа зі своїм "Джойликом", одним словом, так як у Чeховa "Дяді Вані" — "атєхалі!". І подібно, як там, ті що лишилися в дворі, згадуючи тих, що відїхали, повторювали, зідхаючи по черзі: "атєхалі", так і ми згадували наших знайомих, що нараз зірвалися й відлетіли, як птахи у вирій, — і повторювали: "відїхали".
Живець опустів. Лиш мелянхолійний маляр реалістичних краєвидів і романтичних жіночих портретів xодив кругом своєї віллі в задумі, наче в осінній імлі. Лиш якась пані з Варшави бігала по парку й питалася, кого тільки стрінула, як їй дістатися туди? Почта не приходить, для неї вислали гроші на дорогу, а вона їх не дістала. Що їй тепер робити?
Сумувала капличка на горбку, біля "Амати".
Так недавно тому, в неділі й свята, від досвітку поза полудне, священики з різних сторін краю відправляли в ній Служби Божі. А нині вона зачинена наглухо. Крізь дірку від ключа видно над престолом зажурене обличчя Матери Божої.
Зажурився й живець і посумнів. Він не привик так скоро замикати свої ворота. Ще кілька тижнів могли би хорі купатися й лікуватися, тим більше, що погоду Бог дав просто вимріяну.
Даром цілющі джерела журчать і шумлять, буцім запрошують до себе, ніхто не йде. Вже не видно біля них дівчаток у розкішно вишиваних сорочках, готових кожної хвилини зачерпнути й подати гостеві шклянку "Льоні", "вісімки" або "девятки"1?
Каса зачинена, лікар пішов до війська, як і ті всі, що їх покликав великий папір на стінах кооперативи й громадського уряду.
На порозі Палатки стоїть той, що провадив її кухню. Сумними очима дивиться на опустілі віллі й бється з думками, що йому робили. Сидіти тут, чи їхати до Львова. Харчів наготовив багато, село спокійне, війна може перейде мимо й не зачепить його, — різно може бути.
Управа живця робить те, що до неї належить. Каже постягати лавки з цілого парку, потріпати й поховати хідники з лазничок, забезпечити меблі й усяку посуду.
Так само й управитель учительської домівки. На його голові гарний, новий будинок, із кімнатами на кількадесять осіб і з великим городом. У нього й радіо. Сходимося тут, щоб послухати новин. Нічого певного не знати. Знаємо тільки, що війна, але де які битви йдуть, який фронт армії зайняли, годі вгадати. Даром пробуємо звести докупи суперечні вістки, даром пробігаємо очима велику автомобілеву карту, нічого второпати не можемо. Мабуть якийсь новий, дотепер невідомий спосіб ведення війни.
А сонце так весело світить, небо таке чисте, темно-голубе, мов над Абацією, або над Фіренцо. Часом аж нудно, хотілося б дощу — нема. Квіти ранком і ввечір підливати треба, бо вянуть. А жаль їх — такі розкішні. Далії, мов найкращі хризантеми, рожі в моїм зільнику зацвіли неправдоподібно-великими квітами.
Молоді деревця буяють. Невеличка вілля з великим еркером на три стороні світа стоїть, мов у райку. Гарно так і казав би ти затишно, тільки жий і Бога хвали.
Та куди там! Як настане вечір і в селі замовкнуть останні відгуки життя, як тільки жаби почнуть свій голосний концерт: "кум, кума, бузьок де? — нема, а де ж? — умер, коли? — в четвер, а ми тому раді, раді, ра..." — тоді, як вслухатися добре, здалеку якісь нечувані шуми почуєш, якесь торохтіння соток і тисяч коліс, якийсь тупіт безчисленних кінських підков.
А за горбком буцім пожежа палає.
Великий пузатий, червоний місяць сходить...
1) Назви джерел.
(Далі буде.)
[Краківські вісті, 28.06.1941]
V.
Нараз зашуміло, загуготіло, дорога копотами вкрилась. Авта, авта, авта... Старі й нові, великі й малі, військові й приватні, навіть автобуси й фірмові вози транспортові. По написах знати, звідкіля вони. Деякі з другого кінця краю, аж з Кракова.
Що за біда?
Шофери в військових одностроях, коло шофера вояк, охорона.
Залізна брама до живця відчинена.
Вїзджають і під дерева, або в зелені тунелі алєй. В одну мить скрилися, як перед яструбом кури.
З авт вилазять жінки й діти.
Запорошені, невиспані, зденервовані.
Тривожно розглядаються довкола.
Між ними кілька старшин, лікар і шпакуватий капітан, ніби "войські" в Міцкевичевім "Пану Тадеуші". Має обороняти жінок.
Він життєрадісний і, не зважаючи на свій однострій, досить балакучий. Представляється і каже, що привіз "Офіцерську родину", не одну, а багато. Питається, чи є тут де мешкати і чи можна дістати харчі. Йому відповідають, що так, бо годі відповісти, що ні. Війна, а це військові люди.
"А чи безпечно?"
"Ви це повинні краще знати, ніж ми, цивілі".
"Ні, я не кажу про воєнну акцію, лише про місцеве населення, бо мені віддали ті жінки й діти під опіку"...
Жінки й діти розгощуються в "Аматі", "Роксоляні", в "Учительській Спілці"; в "Палатці" готовлять для них підвечірок і вечеру.
Ходять несміло, говорять шепотом, вікна заслонюють чим можуть, налетів бояться. І загалом перестрашені. Звичайно — втікачі. Багато пережили в дорозі, але не розказують що. Дивляться на небо й зітхають... Краків, Варшава, Ґдиня...
А на рано живець ожив. У палатці знову повно. Вже й гніви та нарікання чути. Тій кава заслаба, друга хоче булочок, бо вона кави з хлібом ніколи не пє, дехто нарікає на воду, що не така добра як у Львові. А всі питаються, що буде на обід? Безумовно мясо, або ще краще курята з салатою, тільки щоб була круха. А до салати підлива лише не жалувати сметани і яєць. На третє яблука в мундурках... Яблок тут багато, вони вже купували...
Що значить одна спокійно переслана ніч!
Голови геть попідносили.
Тільки, як почують гуркіт літака, то з головами, під корч. Хрестяться і шепчуть молитву. А як перелетить тоді: "то наш був, наш. Як мамусю люблю, що наш".
Та, на жаль, їхнього літака й війна минула, а ніхто тут не бачив. Ані одного. А цікаво було б подивитися, бо так їх хвалять. Кажуть, що таких знаменитих літаків ніяка aрмія в світі не має. Летунів також.
І загалом, так сказати, усе в них знамените, перворядне, непереможне. Треба бути короткозорим, або крайнім трусом, щоб сумніватися у перемогу. Краків вже відбитий. Варшава в "наших" руках, ще трохи і..."
На щастя не кінчать, яке це "і".
На другу ніч перед віллями, де сплять жінки, варти стоять. Ґімназійники в якихсь буцім то одностроях і з крісами. Такі грізні.
У нашого сусіда, Кладуна, також авто стоїть.
Але воно приїхало окремо. Старий інженер із Шлеська з дружиною, двома доньками, з зятем і двома внучками. Авто велике, гарне, а все ж таки, як вони там усі помістилися?
Товариство інтеліґентне і незапоморочене. Батько колись служив у російських фірмах, знає Росію й Україну, розмовляємо.
Вечорі такі тихі, а ночі зорішливі. І спокійні. Літаки вночі не літають. Зате вдень багато їх, багато. Здалека чути, як розриваються бомби. Але на живець не впала ні одна.
Чогось якраз понад даною вілею пролітають.
Може тому, що вона на горбку стоїть і осторонь, самітна.
Зразу втікали ми в картоплі і припадали до землі, пізніше й не вибігали з хати.
Привикли.
А літаки такі, як голуби срібні, високо гень високо, деякі пролітають низко, великі, як кити, грізні.
(Далі буде).
[Краківські вісті, 29.06.1941]
VI.
Раз перед вечором, коли хто жив, вийшoв у город, щоб дихнути трохи холоднішим повітрям, бо дні були жахливо гарячі, почули ми далекий гук, немов би то від Львова надходила буря. Очі усіх повернулися туди. Та ніде не було видно ні хмаринки. Зате нараз із-поза хати "Івана на горбі" висунулося щось велике, страхітне, мов якась апокаліптична потвора. Не летіло, а ніби сунулося низько понад землею. Як перед шулікою дріб, так ми несвідомо розбіглися на всі сторони: під "Роксоляну", "Надію" й "Учительську Домівку". А бомбовець із знаками чорного хреста пересунувся маєстатично між нашою віллею й свіжо викінченою "Учительською Домівкою" та в одну мить ніби зісовгнувся за горбок, що знімався поміж нами й сусіднім містечком. Летів так низько, що здавалося крилами об комини зачепить; коли би був хотів, міг нас кулями з кулеметів змести, як мітла змітає сміття. Але видно мав важнішу ціль і полетів туди, а ми розійшлися на підвечірок. Смакував нам, як коли б нічого. Така вже людська вдача, що скоро забувається навіть про найгрізнішу небезпеку.
Ми тоді подібні до мандрівника, що перед встеклим однорогом утік у прірву й виліз на дерево, що ледви тримається землі. Над прірвою оця встекла звірюка, вдолині страшний змій, дві мишки — чорна й біла — безнастанно підгризають корінці деревa, а мандрівник забував про все, побачив червоні ягоди, зриває й їсть.
Як же часто приходила мені на гадку ця казка! Знали ми, що кругом війна, від Карпатів, аж ген, на північ, по море. Слухали радія, дивилися на карту, жадібно ловили вістки, що їх нам "почта губа" приносила, але нічого певного не могли доглупатися. Привикли до колишніх боєвих ліній, до передпілля й запілля, а тут їх не було. Одно ми знали, що кругом нас, на дві-три милі, боєвих зударів не було, тільки літаки літали. Та ще знали ми, що кинути місця нашого хвилевого побуту покищо ніяк не було можна. Залізниці для цивільних людей недоступні, авта військо забрало, коні здебільше також. Тож "сиди й нічогіського не жди!"
І в наших головах явилася думка, що ми так і пересидимо війну в нашім живці, де маємо й хату над головою і харчами не потребуємо журитися, бо їх є вдовіль. "Земля наша велика й багата, лише ладу в ній нема" — приходило на гадку.
А що в хаті нудно було сидіти, то ходили на прохід у поле. Раз пішов із нами також начальник громади, свідомий селянин, із хистом дипльомата.
Посідали ми під копицею, позакурювали папіроски й балакаємо про те, що нам оця війна принести може. Може, та чи принесе?
Нараз: "бебех-ге! бебех-ге!" — бомби. Аж земля під нами задріжала. Мабуть недалеко. Може де на товар на пасовиську кинули, або на вози зі снопами? "Ні, — каже начальник, — це на Ходорів. Там залізничий вузол і цукроварня. Не солодко буде їм!"
То знов уночі червона луна. Мабуть десь стирту на полі запалили. "Не стирта це, — каже начальник, — а якесь місто. Гляньте, якою довгою смугою палає загpaвa й як високо вона йде. Місто горить, і то велике, може Львів?"
На рано, в нашім городці квіти, ніби хтось сажею посипав. І на стежках сажа, а в повітрі чути згар. Тривожний настрій росте, нерви дають про себе знати.
Жінки з офіцерської родини і старшини для їх охорони, також нервуються. Все хтось до міста за вістями їде та вертається навантажений сплітками. "Краків відбитий, Варшава вільна, наші йдуть уперед. Наші, наші, наші... Вони побідять, побачите..."
Ах, як ці люди люблять себе обдурювати!
Уже кілька днів по першім, а я ще не дістав платні. Кажуть, пошта "хвилево" стримала. Їду до міста, може там чогось довідаюся. По дорозі, на оболоні біля зруйнованої горальні, бачу мотив для наших баталістів. Кінна сотня поліціянтів. Коні пасуться, поліціянти вправляють.
Кладун, не повертаючись до мене, говорить:
"То тії з Раю. Від пацифікації. Тільки чекають, щоб кинутися на якесь село. Катюги!"
Перед містом копають рів. Здебільша інтеліґенти, між ними й жиди. Смішно дивитися, як ці жиди працюють, як ногами налягають на рискалі й викидають землю поза себе: "А зой!" Хочуть якнайбільше виявити цей свій патріотизм.
Рів не широкий і не глибокий, зате довгий на кілька кільометрів. Має спинити наступ ворожих танків... Смішно, правда?
(Далі буде).
[Краківські вісті, 06.07.1941]
Іду попри пошту. Зачинена. Питаюся, коли відчинять — хтось дотепний відповідає — "по війні".
У місті глупо якось. Люди стоять гуртами, балакають.
"Влада" поважно: "Проще розейсьць сєн!".
Жидки головами покивують: "Ну, ну".
Аж, як заграє сирена, тоді всі врозтіч: в брами камяниць, до підсінь і пивниць. За яких там кілька хвилин, вилазять, як щурі з нор: "Уф! Як вони низько летіли, бодай би їх!".
А за пів години, або за годину, знову сирена: "Гу-у-у!"
І знову ті самі маневри і знову: "Шy, шу, шу..."
"Пpoшe розейсьць сєн!"... Забава.
А літаки, немов би милосердились над містечком, перелітають спокійно. Може бачить цей рів, що має спинити танки, але згори він певно виглядає, як чорні шнуровила до черевиків і сміх їх збирає.
Я вже зголоднів. Заходжу до Бойчука. У нього ще два-три дні тому, можна було зїсти не менше смачно, як у Жоржа у Львові, тільки куди дешевше, а нині там лише булочки з ковбасою і содова вода. Полиці, колись із цілою батерією горівок і коняків, тепер пусті... У місті військо стоїть.
Питаюся мого доброго товариша, що працював за часів великої війни, а тепер в однострої ходить, бо належить до протилетунської оборони міста, що це за військо, а він мені до вуха нашіптує: "Прийшов до нас полковник. Кажуть, знаменитий вояка. Виловлює всіх, що буцім то не можуть дістатися до своїх частин і творить із них полк. Хоче з ним ворога спинити".
"Ну, ну!" — відповів я з-жидівська.
"То він і цей рів каже копати?"
"А вже ж!"
"І верби зрізує та кидає при дорогах?"
"Так, покищо при дорогах, а як треба буде, то постручає поперек доріг".
"Щоб танки зупинити ?"
"А вже ж!"
"Хоробрий стратеґ..."
"Кажуть..."
Тепер що-хвилини оце незбагнуте "кажуть...". Кажуть, що французи на допомогу прийшли, що Берлін збамбурений, що мирові переговори почалися, — кажуть, кажуть, кажуть... Але ніхто нічого певного не знає. І довідатися годі. Може ті пани в одностроях щось знають, але їх небезпечно питати. Шпіона з тебе зроблять.
А тимчасом: "Може купите полуниці? Дивіться, які гарні". Або: "Свіжі гриби. Правдиві, хробачка в них не найдете".
Ксеня на обід кличе: курята з салатою, яринова зупа і струдель із яблочками. Варить знаменито.
"І мандрівник забуває про встеклого однорога, про змия вдолині, про мишку чорну й білу (день і ніч), які безнастанно підгризають корінці того дерева, що він на нім сидить, — побачив червоні, ягідки, зриває їх і — їсть".
Така вже вдача чоловіка...
Тільки спати добре не можна. Вікна позакривані паперами, — душно. До такої темниці ніхто з нас не привик. Будишся, заки сонце зійде, а сонце сходить скоро. І тоді думки кидаються на те, найріжніші. Але чорних найбільше, бо нічні думки звичайно чорні, — ще не бачили сонця. Думаєш: "А що буде, як війна пересунеться зпід Львова до нас? Куди перед нею втікати й як?". Або: "Що буде, як тії з Раю на села наскочать? Куди ховатися перед ними?". Або: "Не знати, як те все скінчиться, чи так, як після великої війни, чи може Бог змилосердиться над нами і визволить нас?" Ах, як гарячо й душно! Кругом поля, а ти задихаєшся й просто дусишся в кімнаті.
Так кілька днів і кілька ночей, коротких, а все ж таких безконечно довгих, ночей непевности, тривоги й нерозгаданих міркувань.
Село насторожилося. Надслухує. На око, наче б кожний свою роботу робить: у полі, в лісі, в городі, на подвірю. Нема такого часу, щоб не було що робити. Але, як стрінутися з ким на самоті й як спитатися, що чувати? — то він озирнеться, чи не підслухує хто й каже: "нічого доброго".
"А злого?"
"Багато".
"А саме?"
Підходить вам до уха. "Там — і показує на схід — готуються".
"Хто вам казав?"
"Вісті йдуть. І радіо говорить".
"Слухаєте?"
"Так. В Івана на горбі".
"А владза?"
"Владза радія не відбирала. Сходяться що чужі мови знають, гасимо світло, замикаємо двері, лягаємо попід лавами й наслухуємо".
"А коли би так прийшли?"
"Є драбина на вишку, а там збруя у стрісі, — розумієте мене?"
"Ho, так. І що ви чули?"
"Вчора якийсь наш письменник у Київ сина на війну виправляв. Наказував, щоби він бився до останньої каплі крови за волю України".
"І щож люди на те?"
"Те, що ви. Така там воля, як і тут. Скрізь насила й брехня. Може війна, як буря, повітря очистить і змете брехню. Годі довше таку кривду терпіти".
"А про саму війну, що наші люди кажуть?"
"А щож би? Німці бють і побють. У них сила і лад і послух, усе. А в наших сусідів, що? З нашого села резервісти до Бережан пішли. Снувалися по місті, як діди, перележали на торговиці, як худобина, що її на заріз пригнали. Зїли, що принесли зі собою і — розійшлися. Не могли допитатися, кого кликали, а кого ні, кому йти, а кому лишатися, — безголовя. Вчора я ходив до міста. По дорозі, дивлюся, машерує якась сотня, чи дві. Резервісти. Ледви ноги за собою волочать. Такі вам, як земля. Не голені, не миті, цілі в порохах. Спотикаються, падуть, та й у рів. Скидають чоботи, ноги порозпукувалися, позапухали, кров із них тече. Така вам армія, — тільки стій і хрестися. А вот, а вот! — кричить і нараз показує рукою понад каміньолом.
Я глянув. У село летіли чорні коні, а на них сині їздці... Це ті, з Раю...
Дивлюся, мого розмовника нема. Щез, як камфора. Село перемінилося в одну мить. Перед хвилиною тихе, казав би ти, спокійне, а тепер нараз, як би зі страхітного сну прокинулось. "Гу-гу! Гу-гу! Гу-гу! Пацифікація! Люди, в лісі..."
Жінки корови на воловодах тягнуть, дівчата з величезними клунками на плечах біжать, хлопці на конях чвалають, аж земля під ними дудонить. Діти плачуть, дріб кричить — пекло. Стара бабуся образ у вікні кладе, як від громів. Дідусь із хрестом на приспі сідає. Далеко не забігли би, бо старі, на рідному порозі згинуть, — буде, що Бог дасть.
Біжу до нашої віллі. Та мої вже в "Учительській Домівці". Кивають на мене з вікна. Іду до них. Збираємося в кімнатці на стриху. Буцім там безпечніше. Може не знайдуть. Може гнів вженуть на меблях і постелі, в партері й на першому поверсі.
Чекаємо... Які ж ці хвилини довгі! Нераз день скорше минає, ніж така хвилина.
Аж, — віддихнули.
Хтось прибіг: "Перелетіли. Туди, як на Псари". Хрестимося. Забуваємо, що і там такі люди, як і ми... Чоловік — самолюб, порадь на це!
І знову два-три дві минуло. Гнітуча тишина перед бурею. Їхати б кудись, або йти. Але їхати нема чим, а йти я не можу. Задихуюся. Більш кільометра не піду. Мої мене не лишуть. Сидимо.
Наш сусід, той, що автом з родиною приїхав, на ґанку в Кладуна сидить. Він також старий і коли його питається рідня, що робити, відповідає коротко: "сидіти". — Авто мають, але бензини мало. Не далеко заїдуть. Сядуть по дорозі й роби, що хоч.
А доньки: "Кладун був у місті і бачив як багато авт утікало. На полудне гнали".
"Мабуть до Румунії, але їм бензини не бракне, не бійтеся. Це ті, що гроші мають і бензину і все. Корабель тоне, щурі з нього втікають".
"А якщо "він" прийде?"
"Безборонним кривди не зробить. Він — культурний чоловік, не большевик".
Інженера другий зять майор. Якраз у сусіднім містечку стоїть. Коли б грозила небезпека — повідомив би їх, жінку й дитину. Сидять.
Ми також. Здається, що тут ще найкраще, бо кругом то бомби розриваються, то пожежі палають, то відгомін далеких боїв гуде.
Аж 17. вересня вечором начальник прийшов.
"Чули?"
"Що такого?"
"Большевики границю перейшли".
"Неможливо!"
"Кажу вам. Вони вже може в Тернополі тепер".
Мені почорніло в очах. Тернопіль, Бережани, Рогатин, Перемишляни — це ж простіський шлях на Львів.
"Але якже це можливо? Ніхто їх не спиняє?"
"А хто має спиняти? Польща? Говорять що вони їй на поміч надходять".
"Ну, знаєте!"
"А хто тут, що може знати. "Але наш Колій уже голову підносить. Цей, большевик — чули про нього?"
"Знаю його. І що він?"
(Далі буде).
[Краківські вісті, 08.07.1941]
"Колій як з перцем бігає. Хоче тріюмфальну браму класти. Вже десь дві червоні спідниці дістав на хоругви. Та я йому добре накивав, бо в нашім селі большевиків нема, хіба двох-трьох таких драбів, як він. Але в селі тривога, хоч назверх того й не видно. Мушу йти".
Начальник пішов. А я стою ні в цих, ні в тих. Невже ж це можливе? Невже ж правди на світі нема? А в душі, десь на споді, надія. Може це брехня? Може це лиш татарські вістки?
Але ось чую: паф, паф, паф! Авто. Майор з міста до родини приїхав. Не дурний чоловік і не запаморочений. Іду до нього і в чотири очі: "Кажуть, що большевики перейшли границю."
Видивився на мене, як на божевільного. "Неможливо! Телєґраф функціонує, при радію день i ніч дижур. Це страхи на ляхи. Будьте спокійні. Хто, як хто, а я перший знав би". Привітався з родиною, але бачу — неспокійний. Не хоче навіть нічого перекусити, іде зараз назад до міста і, коли це правда, що большевики перейшли границю, то ще цeї ночі дасть знати.
Поїхав.
А коло півночі, чуємо, знову приїхав. "Добре вам люди казали. Большевики на нашій території. У якім характері і чого вони йдуть, покищо не знати. Мабуть нам на поміч. Mусимо нарадитися, що нам робити".
Я пішов до своїх, а вони радили в Кладуна на ґанку. Та недовго й тривала ця нарада. Вирішили дальше сидіти, бо до Румунії не було з чим втікати. Майор розуміється, мусить вертатися зараз таки до війська. Попрощався і авто попафкало до міста. А за хвилину, дивимося, у всіх віллях, де розтаборилася була офіцерська родина, рух. Бігають зі свічками, збираються, перекликуються. Ще не світало, як по них і сліду не залишилося. Ніби буря звіялася і змела їх нараз. Ще тільки коло "Надії" якісь військові й цивільні палили папери, книги, рахунки, урядові письмі, кажуть, що навіть гроші. Але й тая ватра скоро погасла і вони буцім з димом розвіялися. Залишилися тільки ми й наш сусід, директор "Учительської Домівки," а в Кладуна шлеський інжінер з родиною. Директор перебув велику війну, як вищий старшина, був під большевиками, знав їх добре, але потішав нас і себе гадкою, що з тої пори двадцять літ минуло і що вони мусіли змінитися. Неможливо, щоби лишилися такими, як колись. Як не було б, він учительського добра не покине. Такими жертвами збудували велику, гарну домівку, улаштували її вигідно, скрізь нові меблі, постіль, на багато тисяч усякого добра, ні, ні, кажіть собі що хочете, а він утікати не може! І загалом, що собі подумає народ, як його інтеліґенція втікає. Не штука, поки мир, жити й працювати разом, а як прийде тривога, лишати село на поталу долі, а самим утікати. Це негарно й навіть неетично.
І буцім на доказ свого рішення розгортав грубу касову книгу й викінчував рахунки, або нервово крутив радіо. Та воно, як на злість, харчало й тріскотіло, або просто мовчало.
Я стояв у своїм городці. Було тут гарно, як у райку. Такі чудові далії, хоч малюй. Мечики хитаються з пораннім вітерцем. Рожі й вербени пахнуть. Щасливі! Не бояться ні війни ні большевиків. Ластівячі гнізда під дахом опустіли. А так ще недавно тому чорні, щебетливі пташки то влітали до них, то вилітали, а за кожним разом, з кожного гнізда по кілька жовтих клювиків розчинялося широко й криком вітало своїх батьків, що приносили їм поживу.
Малеч підросла й полетіла разом зі стариною до теплих країв, а на їх місце нахлинули оси. Цілі рої кусливих ос.
Хто знає звідки вони взялися. Гудуть так, що в хаті моторошно сидіти. Вікно відчинити годі. Хмарою налітають. Підкурюють їх, гнізда глиною заліплюють, не помaгaє. Налет і — годі.
Ходжу стежками, висипаними місцевим жужлем. Він такий буцім жовта діркувата губка. Під ногами роздроблюється у пісок. Перепускає дощівку й на стежках нема болота. Велика з ним вигода.
А землі яка тут! На метер грубий чорнозем, по місцевому "персть". Ні навозу, ні "штучних" погноїв не треба. Що посадиш, чи посієш, росте й буяє, мов на дріжджах. Тогідь посадили ми тисячі клеників здовж огорожі. За рік на пів метра підросли. Ще рік і такий буде живопліт, що аж любо.
Ще рік...?
(Далі буде).
[Краківські вісті, 09.07.1941]
І переді мною виринав чорний знак питання: що тут буде за рік? Може налетять, розграблять, спалять, одної цілої цегли не лишать. А жаль було б! Хата, хоч не велика, але привітлива і ясна. Своя! У хаті шафи з чорного повного дуба в старонімецькому стилю, килими, хідники, вишивані скатерки, син вже доволі багато старовини призбирав: ікон, свічників, посуду з камяної доби, глечиків старовинних, тощо. Маленький, домашній музей. На поверх дубові сходи. Але поруччя не було. Якраз тиждень тому столяри скінчили його: з яворового білого дерева, як зі слоневої кости. Такі самі лавки в світлиці, в тім углі, що на три стороні світа великі вікна має. Тут ціліський Божий день ясно. Тільки сиди й дивися. Увесь живець маєш перед собою. Здалека видно, хто до віллі йде. А приходили самі добрі люди: побалакати, поспівати, в преферанса заграти, — вакації.
Що тут за рік буде? Хто знає?
Думки з ніг мене тручають, такі тяжкі.
Як пяний сходжу до парку, в долину.
По парку не гості, а корови проходжується, гуси з цілого села позліталися, довгошиї гусаки шиплять. Квіти столочені, — автa переїхалися по них. Декуди ще якась самітна рожа доцвітає. Купальні зачинені, каса й пошта також, лікар пішов до війська. Лиш далеко, на другому кінці парку, цілющі джерела журчать. Їм байдуже, хто з них буде воду пити.
Залишений бузьок по полі походжає. Пробує підлетіти, та в нього надломане крило. Підскакує тільки. І ми так ходимо, як бузьки по Спасі.
Хоч небо ясне і сонце тепле, на душі хмарно й холодно. Ксеня нас ні до підвечірку, ні до вечері докликатися не може. Літаки над вілею пролітають, нам байдуже. Думки з думками бються. А в душі все ще: "може воно неправда? Мож вони не йдуть? А як і йдуть, то може їх завернуть? Може потягнуть на північ? Може, може, може..."
Сонце вже скорше заходить. Заслонюємо вікна, світимо свічки. Вечеря стигне, не спішимося їсти. Брат вернувся з села. Схвильований. "Хоче купити коня і віз, але тяжко знайти, бо поляки до війська забрали. А тут хто зна, чи таки не прийдеться втікати. Журимося. Я, найстарший, найбільше. Аж нараз нова вістка: Большевицька армія вже в Бережанах, чотири милі від нас. Завтра в Рогатині буде.
Мені почорніло в очах, схопився за серце і впав на ліжко. Так чоловік твердий, мов залізо. День-два і я прийшов до себе. А за той час... "Чи чули? Колій збожеволів".
"Той, що тріюмфальну браму брався класти?"
"І поклав. Тільки не в селі, а на роздоріжжі, бо люди в селі не дали. Казали, що його на тій брамі повісять".
"А чого ж він здурів? З радости, що червоні прийшли, чи що?"
"Щоби то знати чого? Досить, що здурів. Поскидав усе з себе і бігав по селі так, як його мати родила. Ледви зловили й до дому привели. Всі миски побив. Привезли лікарку большевицьку з містечка в шкурній куртці і чоботах, а він давай Сталіна зневажати. Такі слова викрикував, що і згадати сором".
"Товаришу — каже до нього лікарка — якщо ти не замовчиш, то я до тебе більше не приїду".
"І не їдь! Чорт би на тобі їздив".
Поїхала. А його відвезли до лікарні. Збожеволів. Люди в селі говорять, що це Бог його побрав, бо проти Бога йшов. Безбожник".
"А до села червоні ще не заглядали?"
"Ще ні. Міста тримаються".
"А де стоять?"
"На ринку та на оболонях. Наїхало їх, як карамхи".
"Бачили?"
"Чому б то ні. Вони не гонять від себе, лише не відзиваються. Ніби їм замуровало, мовчать. От Кладун вам скаже, які вони, бо він до міста перший побіг, щоб подивитися".
Пішов я до Кладуна, посідали на лавочці, балакаємо.
Кладун бувалий чоловік і по московській вміє, бо за великої війни на Сибірі був, як полонений.
"Які ж вони?" — питаю його.
"Які? Марсіяни" — і сплюнув. "Марсіяни?"
"Так, люди з Марса, а не тутешні. Сірі, зчорнілі, як земля. Ані радости в них, ані смутку, ні сердяться, не сміються. Мабуть не сміялися зроду. Пробував я жартувати з ними, не розуміють жартів. Що їм прикажуть, те й роблять. Байдужі до всіх і до всього".
"А як одягнені?"
"Сірі шинелі, чоботиська й шапка зі звіздою, але..."
І Кладун скрутив папіроску.
"Знаєте — почав за хвилину — стрінув я одного, високий, ставний, чорнявий, гадаю собі — наш.
Здоров був земляче! — кажу. А ним як би хто потряс, стрепенувся. Слово по слові розбалакалисьми. Не чисто по нашому балакає, але розуміємося добре. Навіть папіроску від мене прийняв і закурив".
"Чому кажете "навіть"?"
"А, бо вони нічого від нашого чоловіка не приймають, заборонили їм, а може бояться отрути, лихий їх знає. Розбалакалися ми і я питаюся: а як там у вас, земляче?"
"Як у нас? — і замість відповісти, розіпяв шинелю. А там голе тіло, сорочки нема. "Оттак у нас", промовив і зідхнув.
Жаль мені його стало, бо хоч ворог, а все ж таки свій чоловік та ще бідний, навіть сорочки на хребті не має. Почекай, земляче, говорю — я тобі завтра сорочку принесу. У мене їх кілька".
"А він що на те?"
"Нічого, лиш подивися так, що мені аж в очах посіріло. Гадаю собі, Боже Ти мій — як то наш нарід терпить і коли тому терпінню кінець прийде? Я у великій Україні, як знаєте, бував, цілу здовж та впоперек зійшов. Така земля і такі в ній багацтва, що тільки жий та раюй! А там не рай, а пекло. Земля родюча, а нарід з голоду пухне. Чи повірив би хто? От вам чуже ярмо! А червоне з усіх найгірше.
Най собі люди гадають, що хочуть, а я своє кажу: Як нема волі, то нема і долі!"
"А не чули ви, як вони до міста входили?"
"Чув від таких, що бачили й не брешуть. Кажуть, що наші сусіди геть голови потратили. Одні говорили, буцімто червоні їм на поміч ідуть, другі, що проти них. Не знали на яку ступити.
Староста ніби до Львова, до воєводи, по прикази поїхав а місто й повіт на заступника здав. Заступник гостро приказав не супротивлятися. Та й який там спротив міг бути? Військо заздалегідь розбіглося а сині з Раю також дали драла, бо вони лиш пацифікувати вміли. Герої! Тільки піша поліція залишилася. Казали їй на ринку уставитися, — стали. Перестояли кілька годин, поки червоні не вмашерували туди. Як їх побачили: "палі!" Та ще червоні не прицілилися, як сині на землю бебех, носами в порохи. Кулі горою пролетіли. Якусь паню, кажуть, на бальконі забили і якусь кухарку в вікні."
"А поліцаї що?"
"Розоружили їх і повели кудись. Не знаю, що з ними зробили. А тоді, говорять, якийсь командір промову до народу сказав. Йому відповідали, один із наших також. Догадуєтеся хто. Жидки кричали: "гурра!" Бігали, як би їх ґедз напав. Вони ще перед тим червоні опаски на руки понатягали, буцім то якась міліція. От, сволоч. Наші не дуже до того інтересу пхалися, хіба хто мусів. Таке то..."
"А не бачили ви, пане Кладун..."
"Тепер не вільно казати "пан", ані "жид" тільки "товариш"" і "єврей". За "жида" грозять, що карати будуть, і то сильно."
"Так тоді, чи не бачили ви, товаришу Кладун, що вони їдять?"
Кладун за голову схопився. "І не питайте! Бачив. На обід дали їм по шальці логази, рідкої і голої, без омасти, і по куснику хліба. Їдж і розпережися! Логаза така, що крупа крупи шукає, а хліб навіть не закалець, а просто глина. Я ще такого хліба зроду не бачив. Дістав трошки приніс додому і кинув псові: навіть не подивився. Чесне слово даю. І ми мали би на таке зійти?" — повторив, дожидаючи відповіди, якої я йому не міг дати.... Вечоріло. Зорі займалися на небі. Над парком сідав легкий туман. То тут, то там мерехтіла заграва, то займалася, то гасла. Кругом лунали стріли.
"Війна?"
"Та де! То червоні кріси й револьвери від поліції, стрільців і панів повідбирали й тепер хто ноче тому дають. А нашим хлопчиськам два рази не потребуєш казати. Порозхоплювали що було і ходять та стріляють. Ще якого каліцтва нароблять. Але кажи ти їм. Не послухають. Відколи в місті червоні, відтоді в селі безголовя. Ніхто нікого не слухає. Щось таке твориться, що й сказати не вмію. Не знаю, чим воно скінчиться."
(Докінчення буде)
[Краківські вісті, 11.07.1941]
VII.
І знову безсонна ніч. Стріляють і стріляють. І яке тут спання! Щоб чимось задуритися — палимо небезпечні книжки й папери, бо ану ж "вони" прийдуть, вони — вороги віри, народу, волі й самостійности. А невже ж були в нас книжки без оцих питань? Листів ми навіть не перевірювали. Пішли й так в огонь. Скорше, скорше, бо хтось від парку надходить. Певно вони!
Які ж несказано важкі і які безконечно довгі години такого дожидання! Щасливий хто їх не переживав. Вони шарпають нерви, руйнують серце, виснажують душу й тіло чоловіка. І треби мати сильну віру в Бога і не тратити надії, що би не заломитися.
Мабуть 22. як смеркалося, чуємо якийсь гук, щораз ближчий і сильніший. Виходимо на ґанoк. Ніч ясна. Видко живець вдолині і загороди в селі.
Але мало в котрій хаті світиться. Село принишкло. А поза салом срібною лентою біжить під гору гостинець з Рогатина до Перемишлян, а з Перемишлян до Львова. То на тім гостинці такий тpаcкiт, дзенькіт, шум і гук. Зразу не бачимо причини. Але за хвилину висувається якийсь опанцирений віз, за ним другий, десятий, сотий, а за ними танки, малі, більші, великі, як хати. Блискають синіми очима, ригають червоним полумям, дишуть пapoю, стогнуть, сопуть, ревуть. На гостинці, мов несамовита, безконечно довга гадюка підповзує вгору, все вище й вище, все скорше й скорше, вилискуючи фосфорично освітленими згиґами.
Чекаємо, коли ця потвора скінчиться, — їй нема кінця. Година, дві, три все той самий гук, тріскіт, шум. Це гудить водопад, що переломив кордон і заливає наш край...
Заллє, затопить його своїми брудними, й червоними хвилями нікчемности, злоби, й насильства...
Спасатися! втікати! ...Але як?
Кладунові коні поляки до війська забрали. Але від чого він Кладун? Почув, що червона армія коні селянам роздає. Пішов і — дістав. Підвезе нас, хоч ніхто за ніякі гроші не хоче їхати, бо по лісах ще останки польського війська бються. "Їдемо завтра скоросвіт," — рішив.
Беремо, що найпотрібніше зі собою. Килими й дивани віднесе Ксеня до учительської домівки під опіку пана директора. Дещо з білля й одягів роздаємо людям на спомин. Решту до куфра й до великого подорожного коша. Може Бог дасть, що збережуться.
Пять клунків на віз. Трохи харчів і прощаємося з хатою, що не довго, але так привітно нас гостила. Кладун з возом чекає за вілею на полевій доріжці. Не треба, щоби хто бачив, як і куди виїжджаємо.
Директор відпроваджує нас. Ось і наш віз. Озираємося, заки сядемо на нього. Світає. Село протирає очі. Під горбком стоїть самотня капличка. Ген далеко видко нову церкву, велику, а ще дальше стару, маленьку в тіні старезних лип. Коло великої "Народній Дім", з читальнею і театральною салею, через дорогу невикінчена районова молочарня, збудована в модернім стилю, а серед парку нова купальня.
Для кого те все?
Ще один погляд на нашу хату.
Ксеня на порозі стоїть і плаче.
Далії хитаються, кланяються нам.
"Прощайте! Простіть, що їдемо від вас. Не знаєте, як тяжко відїздити. Най Бог не випускає зі Своєї опіки."
Директор наглить. "Скорше, скорше! Коло читальні переходять "вони".
Хрестимося й сідаємо на віз. "Вйо!"
[Краківські вісті, 12.07.1941]
09.07.1941