Позитивне голосування за Brexit, про який останні два роки з тривогою говорив західний світ і з радістю «рускій мір», відбулося. У п’ятницю, 24 червня, зранку стало остаточно відомо, що Велика Британія виходить з Європейської Унії.
Європейські лідери попри висловлений жаль вже встигли заявити, що нічого страшного не сталося. До їхнього хору долучився і Український президент Петро Порошенко. «Шкода, але "нам своє робить"», – написав він на своїй сторінці у Facebook’у.
Насправді ж сталася найприкріша для цивілізованого світу подія з часу завершення Балканської війни. Для Сполучених Штатів – це відчутні проблеми, для Європейської Унії – трагедія, а от для України – взагалі катастрофа. Спробую пояснити чому.
Але спершу трохи британської статистики й соціології. Відомо, що попри певні переживання європейські політики таки вірили, що ідея Brexit програє. Опитування громадської думки завжди засвідчувало, що число євроентузіастів навіть у тому євроскептичному Об’єднаному Королівстві постійно превалювало над числом «відрубників». Ця різниця то збільшувалася то зменшувалася, але ніколи не досягала нуля й тим більше не виходила у від’ємну шкалу.
А напередодні голосування соціологія навіть зафіксувала зростання кількість тих, хто має намір голосувати за країну в складі Унії. Згідно з телефонним опитуванням фірми ComRes, яке проводилося для газети Daily Mail і телекорпорації ITV з 17 до 22 червня, 48% британців бажали залишитися в ЄУ, 42% виступали за вихід. Бо попереднє опитування ComRes для газети The Sun від 14 червня демонструвало відставання прихильників Brexit лише на 1%.
Що більше, квазі-екзит-пол, який провела аґенція YouGov (реального екзит-полу, тобто опитування на виході з дільниць британці вирішили не проводити) продемонстрував, що 52 відсотки учасників референдуму у Великій Британії проголосували за збереження членства Об'єднаного Королівства в Європейській Унії. Дослідження YouGov виглядало таким чином: було заздалегідь відібрано репрезентативну групу з приблизно п’яти тисяч респондентів, які й повідомили про своє голосування.
Соціологи з YouGov зразу ж обумовили, що для перемоги євроентузіастів над євроскептиками необхідно, щоб на виборчі дільниці прийшло щонайменше 67 відсотків виборців. Виборча ж активність, як відомо становила аж 72% — найвищий показник в Об’єднаному Королівстві за останні 20 років.
Що більше, звитягу ідеї Європи над ідеєю Brexit пророкували навіть такі до цинізму прагматичні люди, як букмекери. Букмекерські контори, приймаючи ставки, оцінювали ймовірність збереження Великої Британії в ЄУ в 92% навіть уже після голосування.
І всі вони зазнали жорстокого розчарування. Більшість британців проголосували за Brexit. За вихід з Європейської Унії висловилося 51,9% громадян, котрі взяли участь в четверговому референдумі (в абсолютних цифрах – це 17 410 742 виборців), проти — 48,1% (16 141 241).
Варто детальніше розглянути статистику, передовсім – розподіл голосів за історичними регіонами. Проти виходу з ЄУ проголосувала більшість виборців у Шотландії (62% проти), Північній Ірландії (56% проти) та Лондоні (60% проти). За Brexit висловилася більшість мешканців Англії та Уельсу (по 53% за). До цих цифр ми ще повернемося в нашому тексті.
Не менш цікавим виявився віковий зріз прихильників і противників євроінтеграції у Великій Британії. Як бачимо, молоді й перспективні люди програли старим буркотунам.
Також статистика засвідчує, що за Європу охочіше голосували здебільшого освічені люди, котрі мешкають в мегаполісах. А що у глибшій провінції мешкав виборець, що нижчою була його освітня база, то захопленіше він сприймав ідею Brexit.
До речі, а що це за ідея? На якому підмурівку будували свою агітацію євроскептики? Та й звідки вони взялися? Тут треба зробити коротенький, штриховий екскурс у недавню британську історію. Справа в тому, що 41 рік тому мешканці Туманного Альбіону вже проводили аналогічний референдум. І тоді прихильники поєднання з континентальною Європою беззастережно перемогли.
І тут варто пригадати розвиток подій на чверть століття раніше. 1951 року Паризьким договором було створено Європейську спільноту вугілля та сталі, котра стала праматір’ю Європейської Унії. До неї увійшли Бельгія, Західна Німеччина, Італія, Люксембург, Нідерланди та Франція. Тодішній уряд Об’єднаного Королівства, навіть попри те, що на його чолі стояв лейборист Клемент Річард Еттлі, вирішив дистанціюватися від європейської об’єднавчої ідеї.
Туманний Альбіон долучився до справи євроінтеграції двома десятками років пізніше. Причому долучився дуже по-англійськи. Лондон завжди намагався триматися окремо, лише по мінімуму анґажуватися в європейські ініціативи. Тому то Велика Британія так і не увійшла ні до Шенґену, ні до єврозони. Водночас Лондон цілком прагматично використовував усі переваги, які давало йому членство в ЄУ.
Та от 1993 року в країні було засновано Партію незалежності Об’єднаного Королівства (United Kingdom Independence Party – UKIP), котра послідовно домагалася виходу країни з Євроунії. Це колись марґінальне політичне утворення за минулі роки набуло відчутної популярності. На виборах до Європарламенту 2009 року партія отримала 16,5 % голосів (на 0,8 % більше, ніж правлячі тоді лейбористи) і провела в Європарламент 13 депутатів, серед яких — чинний лідер партії Найджел Фарадж.
Далі більше. На останніх європарламентських виборах 22 травня 2014 року партія перемогла взагалі сенсаційно, отримавши підтримку 4 376 635 виборців (27,49%). Це забезпечило їй 24 місця в Європейському Парламенті зі 73, наданих Об’єднаному Королівству. А за підсумками парламентських виборів у Великій Британії 7 травня 2015 року партія вперше провела в Палату громад свого депутата.
Згаданий Найджел Фарадж став одним з облич Brexit-кампанії. Другим таким обличчям став уже колишній мер Лондона й лідер євроскептичного крила Консервативної партії Борис Джонсон. Ходять чутки, що саме він може стати наступним прем’єр-міністром, після демісії Девіда Кемерона, анасованої на осінь.
До речі, про Кемерона... Хоча ні, спершу покінчимо з Джонсоном, адже саме з ним була пов’язана ще одна надія на перемогу євроентузіастів. Тобто не стільки з ним, скільки з його протеже, кандидатом у його наступники на посаді мера, молодим консерватором Заком Ґолдсмітом (сам Джонсон став депутатом Палати громад). Кандидата-євроскептика на останніх виборах мера британської столиці, які відбулися у травні цього року переконливо обіграв відвертий євроентузіаст, лейборист і ще й до всього виходець з пакистанської родини Садік Хан. Багатьом тоді здавалося: раз у Лондоні ідея Brexit зазнала такої нищівної поразки, то за європейське майбутнє країни можна не переживати. Адже вибори в столиці сприймалися як генеральна репетиція чи останній тест політичних преференцій перед референдумом...
Тепер таки про все ще чинного прем’єра Девіда Кемерона. Під час референдумної кампанії він виступав вже переконаним прихильником членства в ЄУ. Але ж ми то не забули, хто саме випустив «брекзітного» джина з пляшки. Саме Кемерон. Він висунув ідею референдуму ще 2014 року, а на парламентських виборах 2015-го побудував на ній свою виборчу кампанію.
Так, Кемерон не бажав цілковитого виходу Великої Британії з Європейської Унії, він прагнув лише пошантажувати Брюссель, вибороти певні преференції для Лондона (до речі, це йому вдалося, але про це – згодом). Утім розкрутивши маховик євроскептцизму серед своїх співвітчизників, він вже не зміг його зупинити. Й таким чином він сам і став могильником власної ж політичної кар’єри, попри те, що подавав дуже великі надії.
Загалом під час кампанії головні суперечки між двома таборами точилися здебільшого навколо кількох головних тем. Однією з них була імміґрація. Багатьох британців добряче налякала міграційна хвиля в Європі, мільйони прохачів притулку, котрі пробивалися через шенґенські кордони, розбрідалися Західною Європою й вже починали штурмувати тунель Eurostar, який проходить під Ла-Маншем і веде до Туманного Альбіону.
Другий аспект «міґраційних турбот» підданих королеви Елізабет ІІ був пов’язаний вже з легальними трудовими міґранти зі східноєвропейських країн-членів ЄУ. Багато британців утверджувалося в думці, що різні там польські, чеські, румунські сантехніки, будівельники, двірники тощо влаштовуючись на роботу в Об’єднаному Королівстві, перевозячи сюди свої родини, окуповують їхній виробничий і життєвий простір.
І тут треба визнати, що британському прем’єр-міністрові на останньому саміті ЄУ вдалося домогтися майже неможливого: вибороти для своєї країни ексклюзивне право урізати допомоги іммігрантам з інших країн Унії. Здавалося б, проблему в основному вирішено. Утім прихильників Brexit це не переконало. Вони стверджували, що це лише напівзахід, що він не обмежить наплив іммігрантів, в тому числі й тих, хто їде тільки за соціальною допомогою.
Друга тема суперечок стосувалася національного суверенітету. Прихильники виходу з ЄУ виступали рішуче проти подальшої участі Великої Британії в «Сполучених Штатах Європи». Вони запевняли,що у Брюсселі не збираються відмовлятися від ідеї «європейської супердержави», в якій, буцімто, Об’єднане Королівство просто розчиниться, стане однією з провінцій.
Але й цю проблему Кемеронові, здавалося б, вдалося залагодити на тому ж саміті ЄУ. Брюссель підтвердив право Лондона залишатися в стороні від подальшої інтеграції і навіть надав йому можливість відкидати загальноєвропейські законодавчі ініціативи. Але й тут євроскептики заявили, що цього замало, що лише Brexit врятує Об’єднане Королівство від поглинання Європою.
І третій пункт суперечок крутився навколо грошей, які Лондон відраховував Брюсселю. Євроскептики доводили, що ці мільярди фунтів стерлінгів значно доречніше пустити всередину країни, передовсім у галузь охорони здоров’я (це вже після референдуму з’ясувалося, що медицина їх цікавить в останню чергу). Євроентузіасти відповідали, що бонуси, які країна отримує від членства в ЄУ з горою перекривають виплати до загальноєвропейського бюджету.
Отже, як ми вже знаємо, євроскептики зуміли переконати в своїй правоті більшість британського населення. Як їм це вдалося?
Відповідаючи на це запитання варто пригадати один з головних мотивувальних чинників євроінтеграції. Понад розвиток економіки, соціальні стандарти, відкритий світ тощо мешканці повоєнної Європи прагнули миру й безпеки. Зразу зазначу, що зараз мова йде про громадян так званої Старої Європи, а не країн посткомуністичного табору. Отже на тривалий час західноєвропейці здобули, чого хотіли. Попри окремі інциденти, які лише на короткий час викликали роздратування, на їхню безпеку ніхто не посягав.
Проте за два останні роки ситуація кардинально змінилася. Війна в Україні, тобто на східних кордонах Європейської Унії, війна в Сирії, яка спровокувала мільйонні міграційні потоки до ЄУ, терористичні акти в Парижі і Брюсселі занурили задоволених життям європейців у стан соціально-психологічного шоку.
Почалися пошуки винних. А це – зоряний час популістських партій. «Винна Європейська Унія, це вона змела кордони й накликала на наші голови мільйони ісламських терористів», – запевняли праві й ліві популісти в Англії, Франції, Німеччині, Бенілюксі й Скандинавії. Вони показували вихід – закритися у своїх надійних національних будинках-фортецях. І багато людей цю ідею легко ковтнули. Далі вже справа техніки. Головне ці страхи перманентно підживлювати. І тут не останню роль зіграв Кремль цілим комплексом заходів.
Що буде далі? Чи є життя після референдуму? Принаймні прем'єр-міністр Девід Кемерон вже заявив про свою відставку. Щоправда він очолюватиме уряд ще до жовтня. «Я не думаю, що для мене буде правильним залишатися тим капітаном, який вестиме країну до її наступного пункту призначення. Новому прем'єр-міністру належить запустити процес виходу країни з ЄС», – пояснив свій вчинок Кемерон, котрий, як вже зазнавалося активно виступав за збереження членства Великої Британії в складі Євросоюзу.
В одному зі своїх публічних виступів Кемерон навіть заявив, що якщо британці проголосують за вихід країни з ЄС, то це може поставити під загрозу мир в Європі. Перебільшував? Аж ніяк. І ця його теза напряму стосується України.
У цьому контексті варто пригадати, що саме Велика Британія, навіть конкретніше – саме Кемерон був найпалкішим критиком агресивної політики Кремля в Україні. Він активніше за інших лідерів країн-членів ЄУ відстоював необхідність запровадження жорстких санкцій проти Росії та надання багатосторонньої допомоги Україні. І от такий наш майже що лобіст випадає з європейської колоди – це раз.
Друге, Брюссель отримує неймовірний менінгіт у вигляді Brexit. Це при тому, що ще далеко не вирішена міграційна проблема, що Анкара погрожує розірвати угоду щодо біженцями, оскільки ЄУ зволікає з безвізовим режимом. Греція ще балансує на лезі ножа між дефолтом і виходом з єврозони. А в багатьох країнах-членах набирають сили ультраправі євроскептичні рухи.
Українське питання в такій ситуації сповзає на другорядні-третьорядні позиції. Що, своєю чергою, розв’язує руки Кремлю, котрий тепер зможе значно сміливіше діяти на сході України. Ось вам і війна.
Зрештою й сама Європейська Унія стає слабшою, втративши таку потужну економіку, як британська. Брюссель стає менш впливовим, а отже менш здатним захищатися від загроз, спричинених Кремлем. Багато експертів тепер дуже сумніваються, що санкції проти Росії вдасться продовжити після 31 грудня 2016 року.
Тож Кемерон зовсім не перебільшував застерігаючи щодо загрози миру в Європі. До речі, ще одне його застереження було чітко персоніфікованим. «Єдині люди, котрі будуть щасливими в разі виходу країни з ЄУ – це Путін і ще ватажок ІДІЛ», – спрогнозував він напередодні референдуму. «Якщо в Кремлі задоволені, решті світу – кранти», – так жорстко, але справедливо продовжив тезу британського прем’єра російський журналіст і письменник Дмитро Биков.
Чи не занадто темними барвами малюємо майбутнє Європи? А згадаймо останні політичні події. В Німеччині набирає популярності партія «Альтернатива для Німеччини (Alternative für Deutschland, AfD). Головна її програмна мета – вивести країну з ЄУ. Члени AfD навіть не приховують своєї близькості з Кремлем, їздять туди на різноманітні імпрези, також навідуються в окупований Крим та підконтрольні проросійським бойовикам райони Донбасу. І звісно на кожному кроці кричать про необхідність дружби з Росією та скасування санкцій.
В Австрії заледве не став президентом представник ультраправої Партії Свободи (Freiheitlichen Partei Österreichs, FPÖ) Норберт Гофер. Теж відкритий апологет Путіна і ворог євроінтеграції.
Пригадаймо референдум у Нідерландах. Він нібито був спрямований проти Угоди про асоціацію Україна-ЄУ, насправді ж сприймався пересічними голландцями як вияв недовіри Унії.
Тепер щодо Франції. Там теж ситуація доволі загрозлива. Праворадикальна партія Front National з кожними новими виборами здобуває чимраз більше популярності. Тим часом соціалісти, котрі залишаються вірними євроінтеграційному курсу стрімко гублять свої рейтинги. Вже мало хто сумнівається, що на наступних президентських виборах, які відбудуться 2017 року, Франсуа Олланду нічого не світить. Головний політичний приз розігруватимуть між собою лідерка ультраправих Марін Ле Пен і кандидат від консервативної партії «Республіканці», екс-прем’єр та чинний мер Бордо Ален Жюппе.
Де має євроінтеграцію Марін Ле Пен, котра навіть не приховує прямих фінансових зв’язків з Кремлем, всім відомо. Вона вже давно закликала перейти «від Brexit до Frexit». А от які політичні преференції виставляє перед собою Жюппе – найімовірніший наступний президент Франції? Наведемо одну з його останніх заяв, яку він зробив коментуючи результати британського референдуму: «Я вважаю, що найбільшою помилкою було б робити вигляд, ніби в складі 27 учасників (ЄУ – Z) ми зможемо продовжувати, як раніше, ніби нічого не сталося. Треба писати нову сторінку, новий розділ в історії Європи». Чи варто це сприймати як натяк, що і Франція мала б провести такий референдум? Ймовірно. А за Францією й всі інші країни, причому в час, коли євроскептичні настрої на підйомі? Тут вже ефекту доміно не уникнути.
Тому зараз керівництво Унії мало б виявити віртуозність у політиці погашення криз. Так, референдум у Великій Британії можна повернути й на користь ЄУ, на його зміцнення. Але зробити це буде надзвичайно складно, один хибний крок і все може покотитися котові під хвіст.
Що ж відбудеться у самому Об’єднаному Королівстві? Рішення вже остаточне, чи можна спробувати відіграти британський референдум назад або ж не дати йому ходу? Принаймні такі спроби робляться. На відповідному урядовому порталі Великої Британії з'явилася петиція про перегляд підсумків референдуму. «Ми закликаємо уряд застосувати правило, яке передбачає, що якщо за те, щоб залишитися, або за те, щоб вийти, проголосують менше 60% за явки менше 75%, то повинен бути призначений ще один референдум», – йдеться в зверненні. Петиція надзвичайно стрімко набувала популярності. Вже за кілька годин її підписали понад 100 тисяч осіб, чого цілком достатньо для розгляду парламентом.
До речі, результати референдуму формально ще нічого не важать для Брюсселя й для процесу виходу країни зі складу ЄУ. Адже спершу відповідне рішення повинен ухвалити парламент, уповноважити уряд подати відповідне звернення до керівних органів Унії. І тут може статися сюрприз, адже, як стверджують експерти, відсотків 60-70 депутатів Палати громад виступають проти Brexit. Може виникнути отака правова колізія.
Зрештою певне моральне виправдання для саботажу імплементації рішень референдуму таки існує. Адже за Brexit проголосувало, як ми вже зазначали, приблизно 17,4 мільйони виборців. Загалом же зареєстрованих виборців було 46,5 мільйонів. Тобто, шляхом нескладних математичних операцій визначаємо, що таке надважливе геополітичне рішення ухвалило лише 37,4% електорату.
Окрім того, якраз у день референдуму кілька районів Великої Британії потрапили під шалену зливу. Було затоплено багато кварталів великих міст й навіть деякі цілі містечка. Форс-мажор? Безумовно.
Але навіть якщо депутати не оскаржуватимуть результати референдуму (а скоріш за все так воно й буде, виходячи зі заяв з обох таборів), то після надходження відповідного документа до Брюсселя ще упродовж щонайменше двох років країна залишатиметься повноправним членом Унії. Ну, як повноправним? Звісно, вважатиметься «кривенькою качечкою», але формально матиме право брати участь в усіх заходах ЄУ. Згідно зі статтею 50 Лісабонської угоди (котру ще називають статутом ЄУ) після того, як країна-відщепенець формально повідомить центральні органи Унії про намір вийти з її складу, повинен розпочатися процес перемовин, розрахований приблизно на два роки.
Після завершення перемовин Великій Британії доведеться змінити безліч законів і реґуляцій, ухвалених на основі європейських законодавчих норм. Одночасно з цим Лондон мав би розпочати черговий раунд переговорів з Брюсселем про можливість укладення нового торгівельного договору. І так далі...
Але спробуймо спрогнозувати, що за цей час відбуватиметься в самому Об’єднаному Королівстві? Зовсім не виключено, що дезінтеграційний імпульс вдарить і по самій країні. Принаймні ті землі, котрі виступали проти Brexit – Шотландія і Північна Ірландія – можуть самі запустити процедури виходу з Великої Британії.
Політики обох земель мають намір домагатися нового референдуму про незалежність від Великої Британії після референдуму щодо виходу країни з Європейської Унії.
«Новий референдум про незалежність Шотландії від Лондона видається дуже ймовірним в зв'язку з рішенням британських виборців проголосувати за вихід країни зі складу Євроунії. Рішення Великої Британії покинути ЄУ знаменує собою принципові зміни у стосунках зі Шотландією, і це може зробити виправданим проведення нового референдуму», – заявила в п'ятницю, 24 червня, перший міністр Шотландії Нікола Стерджен.
За її словами, регіональна влада підготує законодавчу базу для можливого проведення нового референдуму про незалежність. Стерджен пообіцяла, що зробить все можливе, аби залишити Шотландію в складі ЄУ. «Тому питання про проведення нового референдуму про незалежність повинне увійти до порядку денного», – наголосила вона.
Тим часом лідер найбільшої в Північній Ірландії націоналістичної партії Sinn Fein (котра вважалася політичним крилом ІРА) Деклан Керні заявив, що рішення британців покинути Євроунію тільки загострило питання про подальше перебування Ольстера в складі Сполученого Королівства. «Brexit драматично змінює політичний ландшафт Північної Ірландії, і ми форсуватимемо зусилля щодо проведенню референдуму про об'єднану Ірландію», - запевнив Керні. За словами лідера Sinn Fein, британський уряд втратив будь-який мандат представляти інтереси народу Північної Ірландії в умовах, коли «Ольстер фактично виштовхують з Європи внаслідок Brexit».
Як ми пам’ятаємо, референдум про незалежність відбувся в Шотландії восени 2014 року. Тоді шотландці проголосували проти сепарації. Утім тепер умови стрімко змінилися й наступний референдум може мати діаметрально протилежні результати. Такий же референдум зможе провести й Північна Ірландія. Відповідне бажання висловлюють і мешканці Гібралтару, оскільки вихід з ЄУ території, яка межує Іспанією, для них буде просто фатальним.
Тож у разі позитивних результатів на трьох референдумах колишня Британська імперія може скоротитися до Англії та Уельсу.
А поки що Велика Британія зазнає досить відчутних економічних ударів. Лише за одну ніч після референдуму курс фунта стерлінгів впав на більше ніж 10%. Це – найстрімкіше в історії падіння. Зараз за нього дають 1.36 долара США. Хоча напередодні, на тлі позитивних прогнозів щодо референдуму, фунт оцінювався в півтора долара.
Британський фондовий ринок FTSE 100 після відкриття в п’ятницю зранку впав на 7,4%. При цьому знизилася прибутковість за 10-річним британським облігаціях. І це лише початок. Міжнародне рейтингове агентство Standard & Poor's оголосило, що кредитний топ-рейтинг Великої Британії AAA не відповідатиме дійсності після виходу країни з ЄУ.
25.06.2016