Cе було саме тодї, як мене перенесли з залї тяжко хорих, з моєї "залї страждань" до невеликої кімнати, де лежало крім мене лиш кількох реконвалєсцентів.
Я був такий змучений переносинами, неначеб довершив щойно якої тяжкої великої працї, такий слабий, що руки не міг я стиснути в кулак. Зі змучення, з обезсилення я плакав як дитина. Зпід примкнених повік линули сльози та вливали ся до уст, солоні, гіркі та гарячі. Здавало ся менї, що ось-ось і душа сплине з тими текучими сльозами з мого немічного тїла. Я забажав утїкти думками до якихось сонїшних і гарних хвиль, потонути в споминах і лїчити ними душу та хоч на хвилю призабути, що кругом мене непривітну сїрі стіни шпитальної кімнати.
Так щож? Я зачинав наново мучити ся. Замість напитись у джерела чистої води — я впадав у багновище, потопав у нїм. Бо мої спомини не сягали далеко... Ледви кільканадцять місяцїв узад... Зупинили ся на хвилї мого прощання й се була їх найдальша мста. А потім наперед... наперед... аж до тої страшної хвилї, як я лежав ранений кулею у груди, чув стони й бачив... бачив людське мясо. То був той рефрен, яким кінчила ся від сеї хвилї пісня мого життя: Я бачив людське мясо... І співав я сей рефрен чорними ночами, як лежав у моїй "залї страждань". Неначеб не знав инших слів, не навчив ся у моїй коханій рідній мові нїчого крім сих декількох страшних слів!
Чорними ночами зривав ся я шалений гарячкою та пручав ся, біг, скаженїв... А в моїй уяві усе лиш поле, безкрає поле, а на нїм... мій Боже!
Я скрикнув. Чиж знову, знову починаєть ся в мене гарячка, що мов неситий вампір випивала менї хорий мозок?
Чи буду коли я ще здоров на тїлї й на душі? Чи засмію ся коли ще сміхом моїм, веселим і гучним як моя молодість, що розцвітала як квіт у часах, про котрі нинї я не знаю нїчого, про котрі споминів не можу добути з моєї змученої душі.
Один лиш спомин мого молодечого сміху. Зелена левада, у сонцї скупана, та я як сильний дуб...
Я розплющив очі й почав шукати ними чогось гарного, чогось, що сплило-б з них до душі й лїчило-б її як дорогоцїнний бальсам. Бо вилїчення бажав я за всїляку цїну.
І побачив непривітну, сїру, монотонну шпитальну залю. Кілька ліжок, кілька чужих людей, слабих як я, до котрих поволї-поволї простягала свої довгі руки — нудьга.
Правда, сї люде могли зближити ся до себе, пізнати ся, погуторити, вони товариші недолї... Так щож? Усї по тяжкій хоробі — безсильні, безвладні як дїти. І кождий з них примикав очі й утїкав у світ своєї душі, засїяний немов квіттєм образами з минувшини. Лиш я... Я бачив довгі, худі руки, що простягали ся поволї до мене, руки нудьги.
І всї вони будуть жертвою її, хоч як утїкатимуть у свій сонїшний світ. Усї вони.
І знеохочений встромив я очі у двері до другої кімнати, бо за тими дверми все-ж-таки було инше життє. І через ті двері могла прийти до мене...
І прийшла.
Струнка, нїжна як квіт лелїї стать, убрана в чорно-білу одїж, сестра-доглядачка. Солодке, блїде личко й очі... ах, які очі! Дві ясні, зимні як хрусталь зорі. Очі розумної, сильної людини. Темно-золоті брови, о одну відтїнь темнїйші вії. Волоссє заховане під білою наміткою, але я знав, перечував, що воно в неї золоте, немов перетикане промінями сонця, що як шолом сіяє над непорочним чолом.
Вона стояла у відчинених дверях і, стрінувши мій захоплений взір, усміхнула ся ласкаво, по панськи — немов королївна.
І я знав, вона донька півночи — ледова краля, про котру колись чув я чудову казку.
Такою видала ся менї перший раз вона, моя лїкарка, мій рай, замкнений у вузьких, сїрих стїнах шпитальної касарнї. І в тій першій хвилї розкохав ся я в нїй як у джерелї, з котрого виплисти мала менї цїлюща течія нових бажань, нових сподївань, нового життя. Я двигнув ся з мого чорного багновища. І за те будь похвалена.
Аvе!
_______
І почало ся нове житє. Vita nuova.
_______
Кождий народ инакше кохає. Я був син народу, що в непорочну вірить любов, соловейковими оспівав її піснями.
І такою непорочною любовю закохав ся у моїй ледяній кралї. І соловейковими оспівував її піснями. Бо я був поет.
І ви, що будете читати сї мої піснї на хвалу краси, котрі народили ся в сих ясних хвилях, які наступили по хвилях моєї муки, зрозумієте, що з них бє відвічний ритм любови й надїї та не посмієте ся над ними.
А вона чуда робила зі мною. За кілька днїв, днїв, що сїру дорогу мого життя убрали в огненні стовпи, я став здоровим, я став новою людиною.
А се все зробив її усміх панський, ласкавий, її розумні ясні очі. Очі сильної людини.
І стало ся, що котроїсь днини по стрічі з нею я став благословити рану моїх грудей, котра прикувала мене до ліжка, котра запекла ще часом як огнем.
Я не примикав уже очей і не шукав у собі квіту споминів, що запахом мав одурити й вилїчити мене, нї — я відкривав широко очі, щоб набрати чарів її в душу, у мою кров.
А вона, ласкава панї, всміхала ся. Усмішка людини замінила менї світ у город білих рож.
Я не їв і був здоровий. Я не спав і був здоровий.
_______
І так минали днї.
_______
Аж ось розпочали ся для мене нові муки.
Не я один бачив жіночу красу, дивились на неї й очі инших, очі хижі й нечисті.
І коли менї видавала ся вона пребілою лелїєю, котрої діткнути бояв ся я, щоб не стрясти з її головки золотого пилу певинности, видавала ся вона иншим квітом роскоші, до котрого простягають ся спрагнені руки.
І бачив я, як русявий син лицарського народу шукав її погляду зухвалими очима та сміяв ся до неї своїм молодим, тріюмфальним сміхом, як темний син полудня зїдав її красу голодними, нахабними очима...
Я бачив і мучив ся. А не смів зірвати ся, задушити, кулаком заткнути нечистий їх зір, бо бояв ся перенесення до... иншої кімнати. Її усміх, що був менї святою ласкою, видав ся менї звернений до тамтих кокетною усмішкою... куртизани.
Прости!
Я почав хоріти. Наново. Але слабою, немічною, блїдою рукою усе писав я нові піснї.
І ви, що будете читати сї піснї, котрі народили ся в хвилях, які наступили по хвилях мого щастя, зрозумієте, що з них бє відвічний ритм болю й розпуки, та не посмієте ся над ними.
І я став хорий, такий, що не мав сили бажати життя.
Одної ночі знать збудили її зітхання й мої стони. Вона увійшла до кімнати, де анемічним світлом блимала нічна лямпа. Я двигнув очі й побачив її перший раз без білої намітки з золотим шоломом волосся над непорочним чолом, що розгорів ся від блїдого світла лямпи, немовби пестило його найгарячійше сонце полудня.
Обезсилений, зомлїлий зі щастя, я склонив голову на подушку й немов крізь сон чув, як зблизила ся до мене й сїла на краю мого ліжка. Вона. Ледяна краля. Донька півночи. Immaculata.
"Хлопче", промовила своїм тихим, глибоким голосом, "як жаль менї тебе! Ти син хорого народу, народу, котрий має невимовну нїжність серця, а котрому недостає хижости й вірлиних кігтїв, що вміють роздерти животину, й сильного клюва, що вміє пити живу гарячу кров. Тому роздирають його всї, а в його болюче тїло впило ся сто клювів і пє... і пє... Се кажу я тобі тому, що в моє північне, ледяне серце вмістило ся глибоке милосердє для тебе, для твого народу, народу відвічних трубадурів. І ти трубадур! Увійду до сеї кімнати й бачу, як бачу добре, що дїєть ся кождому з вас у серцї. В однім нахабність і жажда уживання, у другім гордість й певність, побіда, у третім пристрасть, у твоїм-же...
Як жаль менї тебе! Ти умреш на серце. Не вмієш здобувати, вмієш лиш просити та складати піснї. Як жаль менї тебе!"
А коли я мовчав, мовила дальше: "Милосердє і жаль над тобою і твоїм народом забили, в нївеч обернули всї принципи, для котрих я стала тим, чим є. Сестрою-доглядачкою. Слухай, мій хлопче. Я жрекиня краси, абсолютної, безоглядної краси. У своїм краю, на далекій півночи, я славною співачкою, що оспівує радість життя та складає піснї на хвалу краси. Коли загула світова буря, я приодїла на себе отсей одяг і пішла... шукати краси. Так, хлопче мій!
Серед зойків, болю і стонів розпуки, серед страшливої симфонїї смерти й загибелї хотїла я знайти її, я співачка радости життя. Чи знайшла я її святу? Так, таж вона є всюди, на кождім місцї, на березї пропасти й на... полї битви... Знайшла я її... але я вже не є співачкою радости. Співачкою болю, смутку й безнадїйного милосердя. А се все зробив ти й тобі подібні. А моє милосердє безнадїйне, бо умреш на серце ти й народ твій!"
І замовкла. І споглянула в мої, в захватї та в болю скаменїлі очі.
"Але може... Слухай, хлопче! Сї піснї, соловейкові піснї, котрі наспівав ти в отсїй кімнатї, візьми й кинь в огонь. І скажи їм усїм, нехай зберуть усе, на що їх серце хоре й нехай кинуть в огонь. Нехай нагострять кігтї, напоють ся нахабністю та звірством і нехай пють також".
Так сказала менї донька півночи, менї, синови народу, хорого на серце. І пішла.
І не побачу я її більше нїколи.
_______
Але моїх пісень я не спалю, а заховаю їх яко скарб.
І ви, що будете читати їх, сї піснї, котрі зродили ся в годинах щастя й болю, зрозумієте, що в них бє відвічний ритм любови, відвічний ритм болю, й заплачете над ними!...
Бо й ви не спалили-б їх...
[Вістник Союза визволення України]
18.06.1916