Часом у ночі не можу довго заснути: пригадує ся тодї все, що пережило ся в останньому роцї, такі грізні хвилї, які більше на сон подобають, нїж на дїйсність, на мару, що провидїла ся менї в зоряні, повні тайн ночі на полї битви.
....Десь далеко, глухо грають гармати, чи громи бють; огняні зорі, сичачі вужі крають на кавалки темно-синє небо! Лїсами ходять стогони!
Ніч на хвильку глухне! Все дрімає в темнїй синї; в дусї гармати здрімнула ся смерть!
Крайчик небосклону починає палати, може зійде незабаром сонце, хоч то глуха північ іще. Половина неба обливає ся пурпуровою краскою луни; десь горять села, а дзвонів тревоги не чути, бо люди з села погибли, або мруть іще, а малі дїти померли при сухій материнській груди.
Знов починають перекликувати ся лїси і знову несуть по звалах і долинах гомони неспокійної ночі! Люди лише в гробах засипляють добре!...
....День такий горячий не від сонця, а від олова і від метаного желїза. З свистом деруть кулї воздух і гріють його та й вітром перуть в лїс! Богато наших спочило вічним сном, богато ще спочине, а їх душі блудити-муть вечерами по зорях і глядати-муть своїх спалених хатин, оплюваних і оклевітаних о зраду старих родичів і нелїтних братів. Огненним пером, омоченим власною їх кровю, перечеркнули усї подлі доноси і клевети ворогів. Спочивають спокійно з гордим, геройським чолом....
......Наші окопи на краю лїса; перед нами парусот кроків вороги, що час до часу дають про себе знати стрілами крісів; дзвенькіт прошибне воздух, а потім нараз усе стихне!
Попід лїсом міреним кроком ступає вартовик; видко його чорну сілюетку тодї, коли блїдий півмісяць покаже ся зза хмари: пригортає до себе кріс як найлїпшого друга, або як любку; з ним живе тай умирає....
Хвилина мертвечої тиші.... Дивачними зарисами темніють на зводї неба верхи, наїжившись до неба столїтними ялицями, як списами велике війско до ворога! Бори неспокійно дрімають; з їх нутра блисне часом огник і покотить луною по горах; неспокійно сплють вони як мій друг недолї, що з глубоким зітханєм снить десь про своїх найдорожших.... Болить його кождісїнька кістка, найменша частина тїла, бо він панський син, але за те серце його радує ся і дух в нього гордий; він усе перенесе ради свойого бідного народу....
Як тяжко спокійно заснути, стільки тих споминів, один за одним, один в другім!
— Як я покидав дім, то плакали за мною, за другим братом і третим!.. Я потїшав, що ми вернемо і принесемо їм з кревавих піль вінець свободи; вони усміхали ся гірко крізь сльози!..
— Не плачте! Нехай раби плачуть!..
Рано, по непереспаній ночі, взяв ся я писати свої стрілецькі спомини. Як зможу, так напишу...
(Далї буде.)
[Дїло, 20.06.1916]
(Дальше.)
Довгими рядами йшли білою, порошистою дорогою; піднїмала ся курява і лягала хмарами по полях. Від тупоту дуднїла земля, що аж у селах пси скавулїли. У недалекому селї блестїли до місяця шибки і білі стїни хат. Кождий думав тепер про нїчлїг, бо ноги вгинали ся і хилила ся голова на груди від сонности; пригадувала ся рідна хата і те, що пережило ся в тих кількох останнїх днях.
Дома благословив старенький батько спрацьованими руками на ту дорогу, якою колись він сам ходив. Як талїзман складала матуся поцїлуй на білому і гордому чолї, може й останній; ще тепер чути його горяч. Плакала нишком чорнява дївчина, що мріла про милого на вороному; цвітки від неї на серцї вянуть. Сестрички дивили ся такими перестрашеними очами на своїх братчиків, з якими ще до недавна грали ся, а які нараз стали дозрілими і рішучими вояками. Просили ся молодші брати до зброї і болїли душею, що не можуть разом піти на того лютого ворога...
Жалю ж, мїй жалю!..
Не час! — Потім утеча перед московською навалою аж до Стрия; деякі втїкали з під граду ворожих куль. В Стрию тисячі тай тисячі стрільцїв. Всї горді і певні національної могучости, розказують про нові сотки і тисячі, що мають ще прийти. Стільки тої молоді зїхало ся, самого цвіту! На поклик всї вони були зараз готові, не барили ся, не відтягали ся і пішли наперед усїх. Легінї з наших зелених Карпат, парубоцтво з Подїля, а між ними ученики, що всюда перед вели, що кинули в кут книжку і все, що до неї належить, бо побачили, що тут не книжка вже, а збруя рішить. Та й дївчата тут — хтоб того сподївав ся? Але наш нарід не має причини сим дивувати ся.
Аж тут розійшла ся вістка, що війскові власти приняли лише дві тисячі стрільцїв, а останнїх пять тисяч казали відіслати домів. Лише два тисячі "інтелїґентних і певних людий".
Гуцулїя плакала, просила і цїлувала по руках головного вожда стрільцїв, що був безрадний тут, що не міг нїчого зробити на власну РУКУ.
— Щож я можу зробити?! — казав він — Вертайте домів. Ви й там могти-мете прислужити ся для добра свойого народу!...
Потім присяга над двох тисяч на площі коло стації під музикою арматних стрілів; у Миколаєві бій стояв. Присягали на все найсвятїйше, що серед в найгіршім положеню кождий буде хоробро держати ся перед ворогом і не зломить присяги, не зрадить.
Ще кілька днїв ждали на приказ опустити Стрий. Неспокійно пересипляли ночі, нетерпеливо перечікували днї.
Опускали місто рано; сумно було як тодї, коли господар покидає хату, яка заняла ся огнем. День був горячий, але мрачний чомусь. Люди з жалем в очах пращали молодь, що без бою мусїла покидати рідну землю, та й тратили надїю.
(Далї буде.)
[Дїло, 22.06.1916]
(Дальше.)
Дорога на Угорщину тяжка була i скучна. Їхали в простих возах по пятьдесять, a навіть по більше люда в однім возї; в ночи падав дощ, a декотрі вози були некриті; їзда цїлу ніч тривала та й другий цїлий день. Тори були забиті на просторі кількох кільометрів поїздами так, що нераз годинами ждали ми в лїсї; хлопцї виголоднїли ся тай їли piпy, що стирчала по полях зеленою гичкою....
Карпати дрімали в темряві, маєстатичні i сумні; плакало гуцульське серце за рідною стороною. Ой, плакало i не гуцульське!....
А тепер ось тут опинили ся.
Не досить, що тїло змучене, й душа змучилась споминами.
Сотнї пороздїлювали ся i кожда пішла в иншу сторону, шукати нїчлїгу: одні звернули до Ґоронди, другі до Страбичева.
Було ясно як у день.
Перед хатами, з чистими подвірями i з журавлями при керницях, сидїли ґазди в кожухах з виверненою на верх вовною i пипкали задумчиво люльки; не говорили з собою богато, лише час до часу бовкнули до себе через улицю як у дзвін. Вони видно ждали вже далеких гостий!
Заскрипіли ворота, брами до стоділ; ґазди щось виправдували ся перед сотниками, говорили раз у раз — "не ма'у", a змучені стрільцї скopо шукали собі місця до спаня. По хвилї на токах по стодолах на розтрясенїй соломі спали всї камяним сном, a тяжкі віддихи сплячих видирали ся крізь плетені з прутя брами та й сміяли ся з цїкавого місяця. Лежали покотом, як пяницї в коршмі: та й попили ся вони, попили ся...
Не один довго ще думав, инший в снї бачив пережите i те, що його стрінути мало, тай кидав ся неспокійно.
Місяць повагом котив ся по небі, блимали зорі.
По улицї ходили одинцем вартовики тихо як тїни. Всї спали, нїде й пес не обізвав ся. Прихожий i не догадував би ся, що то за сни під тими стріхами снили ся, що то за думи передумувались!...
Кипило як у глибинї вулькана.
По світї розсипало ся срібло.
У Страбичеві (Мезетервбеш).
6, 7. і 8. вересня 1914.
Сталось!... Що бути мусить, то буде, a щo минуло, лишило по собі глибокі рани в гpyди. I не беріть ся гоїти їх! Кождий по своїм силам нїс свій тягар на плечах, падав i піднїмав ся в кровавих потах; не один i не сто проклинали свою долю — та й я проклинав; проклін і наріканє рвали мою душу, краяли у шматочки мозок. Минуло ся, а проте згадую тепер ті часи з болем, але з побожністю: часи лише згадую.
Покинув рідних тодї, коли наші війcкa poбили страшний відворот з під Нижнева... Відворот в порядку... Нема чого сміятися! Не треба й пекла видїти, бо на землї пекло було... Від куряви, що підносила ся з під тисячів ніг людських í кінських, ставала хмара i закривала сонце. З дня ніч стала! Скрипіт тисячів возів, рев гнаної худоби, стогони i наріканя утїкаючих, умучених на смерть, зливали ся в ураган, що хопив світ увесь у свій вир i закружляв усїм i всїма тай метав ними в голі скали щоденних невдач... Настав день кари i за одного неправедного — сотки правих карали ся.
(Далї буде.)
[Дїло, 23.06.1916]
(Дальше.)
Разом з моєї місцевости йшло ще сїмдесять стрільцїв. Всї були приготовані на найгірше, але всї були веселі і охочі.
— Куди йдеш? — питав тато одинака.
— У стрільцї!
— То, як инші йдуть крутити карки, то й ти йдеш?!...
— Та й я йду!
І пішов. Воно може отсе не гарне в словах, але розваживши почуємо стільки там правди батька і стільки розгону, з яким йшла молодїж до своєї славної смерти.
В С. наганяли нас домів і не хотіли навіть говорити з нами, страха юдейського ради.
— Хто хоче домів? — питали ся ми наших хлопців. Анї один не зголосив ся.
До Стрия відїздили останні поїзди, не було кому вистарати ся нам о перепустку, аж стрінув нас директор тамошньої української ґімназії і вистарав її. Без слів подяки....
Ледво не ледво, передостаннїм майже поїздом дістали ся ми по цїлоденній їздї до Стрия — і то в ночі! Тут сейчас таки довідуємо ся, що стрільцїв і так уже за богато і що наших не приймуть. Се упало на нас, що в свойому окрузї займали ся вербованєм стрільцїв, як ясний грім з неба! Що тут робити, куди кинутись?!
На другий день рано приймили з поміж наших лише інгеліґентнїйших, і то лише около десять, а всїх инших відослали домів. —
Мене зараз втягнув мій давнїйший знайомий до сотнї С, що стояла при дорозї поза містом, у Нїмця-кольонїста. Тут стрінув ще двох инших моїх товаришів, співщасливцїв моїх дїточих лїт, з якими збратав ся на цїлу воєнну кампанїю. Без присяг, без слів стали ми побіч себе і йшли всюди розуміючи себе. Вони тепер стоять ще в полї, а я осьтут, сими кількома словами хочу зложити їм щиру подяку за дружбу.
Я був вдоволений, що лишив ся в сотнї, був задоволений, що й брат лишив ся і инші, які брали живу участь в орґанїзації стрільцїв в нашій околицї, бо матери тих нещасних, котрі мусїли вернутись, і тих, що може не вернуть ся, не будуть до нас жалю мати.
Сонце зійшло таке ясне і усміхнене! Зарожевив ся схід, прояснило ся небо, а земля віддихнула глибоко з просоня, а з її віддиху зложила ся рання пісня... Звінкі трелї розілляли ся попід небо!...
Встаємо у Страбичеві!... Почало ся житя і рух по подвірях!
*
Стрілецький день.
Житє було справді веселе! Скоро виробила ся тут товарискість, скоро знайшли ся якісь спільні потреби і справи, що получили усїх в один гурт.
Починало днїти тай починалось житє по стрілецьких кватирях.
Поглянути було, як то з стоділ і з хат вироювалось неначе з якого богатого пчільного пня. Ті, які спали по стодолах, цїлї обібрані соломяним тринєм, що найлїпше і найгарнїйше держало ся у чупринї буйноволосих. Починали скрипіти журавлї, розливала ся ведрами вода; по селу ходив гомін! Тут то тепер було видно живіські Рєпінові козачі постаті, — лише без замашистого вуса, розуміє ся, (такого ми мали, чи не одного лише в цїлому полкови!) — кремезні молоді тїла при умиваню. По кутиках ховали ся хирляки! До сонця блестїло зшите тїло, як би виляте з металю. В ночі держав мороз, хлопцї троха померзли, але тепер, вимивши ся зимною водою і натерши тїло острим кавалком рядна, процвітали як рожі.
(Далї буде.)
[Дїло, 24.06.1916]
(Дальше.)
Видавалось, що всї вони не зазнавали нїколи найменших вигід, а виросли серед війскових, твердих обставин, так спритно приноровили ся і давали собі раду всьому новому житю. Нї одного скривленого, невдоволеного лиця!
Люди в усміхом глядїли на ту веселу і різку молодїж тай кивали головами, бо не могли, видно, зрозуміти, як то можна паничам так жити. По сотнях була більша частина інтелїґентів.
По хвилї всї були вже причепурені тай не пізнати було, що вони по стодолах спали. Ждали лише на щось дуже нетерпеливо.
На поблизькім подвірю уставили сотенну кухню, при якій урядували горшколюбиві кухарі, по найбільшій части ґімназисти. Не знаю, чи то від книжки так близько до кухнї, чи з бурси. Весело було глядїти на такого малого, пампухатого кухаря, який палав сам як огонь під баняком, а з горяча прів тай прів. То було кілька таких ориґінальних кухарів, що кругленькі були і румяні як щиро-галицькі присмажені пиріжки. Деякі з'їдливійші говорили, що ті кухарі так на стрілецькій омастї поправили ся, хоч менї все видавало ся, що кухар — вже в свою його уряду кушаня страви — мусить набрати й кухарського зверхнього вигляду. Гладонький кухар більше додав апетиту до їди, ніж сухорлявий.
Тут то пригадує ся менї та сміхованка про козацького кухарика, що не могучи докликати ся козарлюг з степу до звареної каші, сам кашу зїв. — По кухарях лише, навіть по їх масних фартухах, пізнати було, що й при стрільцях мастять страву, а се дуже заохочувало голодних до їди.
Ранками видно було цілі процесії стрільцїв, що шнурочком зникали на ріжних подвірях; по тім пізнавали люди, де кухнї, бо письма не розуміли. Тодї, в самого початку, не мав ще нїхто війскового начиня до їди, але за те кождий мав дволїтрову ринку, яку привіз собі з дому або дістав ще у Львові з Боєвої Управи; декотрі знов повипожичували собі в своїх кватирах господинь по величезному горшкови, з якогo можнаб було нагодувати з пів чети, але се нїчого не шкодило їм у поминати ся ретельної порції, себ-то по самий рубець начиня. Кухар остро протестував проти таких страшних забаганок тай досить cкyпo мірив своєю дїравою хохлею! Починали ся сварнї, в яких сильнїйший мав усе верх, себ-то кухар!
Зразу дуже поволи і незугарно йшло з видаванєм їди, бо поодинокі чети не могли погодити ся, котра з них перша має йти до паруючого баняка, а вкінцї й кухарі неповоротні були ще з своїми новими ознаками уряду. За те цїкаво було прислухати ся, що тут не говорять в гусакови, нераз сміху було більше, чим усеї їди!
Рано давали каву, але без молока, бо на Угорщинї молоко не в модї. Діставши каву, кождий шукав собі місця, щоби усїсти і тепер доперва було видно ориґінальність сього товариства. То була найгарнїйша ідилля на тлї сїрої пари, що піднїмала ся з кипячого баняка і з пороздїлюваної по ринках кави; треба було видїти, як не один примилював ся до тої чорної, на пів солодкої течі; був би цїлком радо вилляв, але сухий хлїб чомусь не йшов у горло! Та й вкоротцї всї привикли до тої кави як дитина до Отченашу і до мами!
Ще декотрі допивали снїданє, а вже по подвірях четарі заповідали збірку. По кутиках зникали помиті, чи не помиті ринки, а за те на плечах телїпав ся старий кріс, що ним ще наші "Пруса" били, чи "Талїянця", перевязаний якимсь мотузочком, чи стяжкою!
Початки усе трудні та й забавні! Посміймо ся, поки ще час, бо довго воно так не було.
(Далї буде.)
[Дїло, 28.06.1916]
(Дальше.)
Ми дістали приказ перейти через лїс і прослїдити, чи нема в ньому ворога, а колиб був, то вигнати його і прочистити дорогу, якою мала йти головна наша сила. Ми були в силї одної сотнї, з сотником на чолї.
Лїс рідкий — видно все на скрізь, але ворога анї одного, певно криє ся за деревами. Наші стежі приносять вісти, що ворожі передні сили мусять бути у сїм лїсї, ба — навіть привели ворожого стежівника, що не зрадив анї одним словом позиції свойого війска. — Більше нїчого певного; наші стежі розійшли ся, але майже всї не вернули, бо десь дістали ся в ворожі руки, а котра вернула, то все з подібним здогадом, що ворог десь недалеко!
Не було що робити! Ми мусїли за всяку цїну перейти лїс, хоч би в нїм й саме пекло отворило ся. До сотника приходили розкази за розказами від головної сили, що йшла в повнім походї за нами! Годї ждати!..
— Ножі на кріс! — понесло ся здовж: заблестїло біле оружє!
— Крити ся за деревами! Тихо вперед!.. — розказує сотник.
Довгою лїнїєю сунула ся розстрільна вперед. Нїхто не важив ся віддихнути; тихо було як у церкві. Хвиля минала за хвилею нїма, страшна. З поза кождого дуба визирала зубата смерть, що бігла наперед нас і заманювала кудись далеко, де мала нам справити кроваве весїля, але ми йшли, бо за нами йшов розказ, а в наших грудях почутє обовязку! Нїхто не думав про нїщо инше, лише про ворога, якого ось-ось мав стрінути, і про смерть, що надходила: дрожали уста, певно шепотїли якусь молитву!
Нараз — свист. Щось лопнуло, — відгукнув лїс.
— Зачинає ся! — подумав кождий.
...І знову тихо! Кожда хвилинка — безконечність. Щоб уже вкінцї зачало ся, бо годї видержати; один за другим стискає сильнїйше кріс, а вістрєм поре воздух як ворожу грудь.
— Уважай!.. — пішов шепіт по рядї.
Тепер свист один, другий, десятий, гриміт, стукіт: як градом посипало. Застогнав лїс, задрожали листки по дубах!
— Вперед! Урра-а!.. Сотник піднїс шаблю, ми всї за ним бігцем. Від наших окликів верескнув лїс. Тепер зачав ся пекольний танець. Крик і вереск, лопіт крісів, — зойки і стогони, розкази старшини, — усе в одній хвилинї, так, що не знати, чого слухати.
Ми дальше вперед, не зважаючи на нїщо. — Один, другий, третий валить ся на землю і стогне, — перед нашими очами ворог, що цїльно вимірявши кладе одного за другим трупом...
Смерть.
— Бий! Вперед!... — чути охриплий голос сотника.
— Урра... а... а!...
Як елястична нитка скочила наша розстрільна вперед, змочила ножі ворожою кровю, відбила ся знову від землї і знову повалила цїлий ряд ворогів! А їх чимраз більше прибуває. Сотник рубає на всї сторони, ми за ним то ножем, то кольбою, аж помучили ся!
Ворог таки не вдержав. Покидав збрую, піднїс руки в гору і здавав ся на нашу ласку. Ми пооглядали свої становища, а полонених і їх зброю відослали під вартою до головної ґрупи — також із звісткою, що лїс очищений. Пару кроків дальше другий беріг лїса, де ми мали дістати ся. Ген-ген далеко на рівнинї лежав табором ворог. Пождїть, ми й туди прийдемо!
(Далї буде.)
[Далї, 01.07.1916]
(Дальше.)
Сонце стояло над самими головами і закрадало ся до лїса. Розпайовувало темно зелений муряг на яснїйшї то темнїйші поля. Вітерець анї ворохнув ся, нїде й птичка не відозвала ся, лише тяжкі віддихи блудили поміж деревами.
Ми посїдали відпочивати, а вартові пильно берегли на скраю лїса, чи ворог не замітив наших рухів.
Знову стало тихо.
— Ха! ха! — пане сотник, як гарно і скоро пішло — сміяв ся котрийсь на цїле горло, що аж луна лїсом пішла! Нїхто йому не боронив, бо ще й усї прочі почали сміяти ся : ранені, що самі стягали ся з лїса, полонені, що під ескортою досягли другого берега бору, сторожі та й сам сотник. Стало весело і голосно.
— Тихо! тихо! — говорив сотник. — Приступ пішов не найгірше, все з тактикою, з блискавичною скорістю. Бачу, що ви скоро усе поняли, і тїшить мене се, але уважайте, що воно так на поли битви йти має з Москалями, що не будуть щадити правдивих куль, і що з вас жаден тодї не усміхне ся, упавши раз на землю! Памятайте!
Усї повставали. Запанувала поважна тиша в цїлому товаристві. Думали тепер про подвиги, про кроваве геройство.
— Прирікаєте менї, бути геройськими до останньої краплї крови?
— Прирікаємо! — понесло ся стоголосами по лїсї, а відгомін понїс далеко-широко лїсами приреченє молодих борцїв!
— Ще не вмерла Україна! — заінтонував сотник.
Врочисто і могучо співали всї з глубини серць, стискаючи кріпко кріс, що мав їм служити у виповненю народної присяги. Співав з ними лїс, з далека надходив ще сильнїйший відгомін, то співали надходячі стрілецькі сотнї!
Рівнини рядами вертали порошистою дорогою домів. Сонце пекло немилосерно, аж трава вяла і зелені поля кукурудзи. З нас тїк цюрком піт і значив по собі болотнисті доріжки, але то нїкому не шкодило. Та веселая тая доріженька, куди вони йдуть!
Співали:
Ой, венґерко, венґерко, венґерко,
Позич менї люстерко, люстерко,
Най си вуса підкручу, підкручу,
Завтра рано доручу, доручу.
Похід ішов на крилах вітру, рівненько, легко.
***
Обід був очікуваний, як би так по нашому сказати можна. При кухнї ще часом й не все зварене було, а вже крутили ся виголоднїлї стрільцї, що недавно прийшли з вправ, а зупа як би на злість не хотїла при них варити ся. Робив ся гамір, ставало весело, бо хлопцї жартували без впину.
Вкінцї починали урядувати кухарі. Гусак поволеньки поступав вперед, кухар вимахував полонником усе в один такт; одні сьорбали вже жіденьку зупу, виловлюючи пенцак, чи яку иншу засипку, а другі чули лише носом запах, що доходив від баняка і збирало ся їм на апетит.
Цїле подвірє покривало ся гуртками. Тут сидїли по турецьки, там лежали на римський спосіб, инші стояли; не встидали ся один одного. В серединї тої стоголової громади домінував зіпрілий кухар, що видзвонював полонником по порожному банякови, запрошуючи до остатків. Мало хто рухав ся, бо знав, що дасть ся одурити.
(Далї буде.)
[Далї, 04.07.1916]
(Дальше.)
Се пригадувало менї все чомусь — чудесне насиченє 5000 людий на горі, лише, що тут одна ріжниця була: не всї були насичені.
Деякий їв задумчиво і з розвагою, проковтуюючи поволеньки і обережно кождий кусок мяса, як би жалував його, инший знову не завдавав собі богато труду і вкоротцї все зникало з його ринки. По обідї спожитковували ся страшенні маси води, яка служила до доповненя обіду.
По сїй роботї розходили ся всї повагом і поволеньки до своїх кватир, повимивавши вперед начиня. Тепер вибирав собі кожний догідне занятє: одні полїтикували завзято, другі "ворожили" в карти, инші знову дрімали з усміхом блаженних, де тілько попало. Видно було й таких, що лїгши на муравї горілиць, вдивляли ся тужними очама в тихе і голубо мелянголїйне небо.
Не один пригадував собі дім і рідню, свій гарний, дорогий край. Якась така ненажирна туга огортала душу, пекучі сльози тиснули ся до очий, але вертали у грудь тай каменїли коло серця. Чогось так тужно було, так сумно.
Як я кидав свій край, то заходило сонце за горами! Скравок неба палав жарким огнем, що розвивав відплеск і дрожачі огнї по камянистих верхах, по дрімучих темно-сїрих борах.
З провалів і дебрів виринала ся темрява тай проганяла світло за гори як той ворог лютий мілїони лютий з їх рідних хат. Така страшна була і звірська, що столїтні ялицї дрожали, подавали ся шпилясті опоки. Не давало ся світло і розпочала ся борба на зелиних верхах; дрожали гори, стугонїли бори, а хмарки рожевили ся кровю. Лютий був бій. Вкінцї потонуло за горами сонце, а сумерк видер ся на найвисший штиль тай почав розтягати на світ увесь свої темні крила. Великанськими, темними звалами покотили ся з гір ворожі сили і сповили землю кручою нічю.
Усї блудили в темряві.
По горах стогін котив ся довго тай протяжно. То плакала моя душа, то плакало душ инших тисяч-тисяч.
— За що? — питали вони — за що?! — Як гори тї ляг на нас тягар житя.
Нїс я з собою в чужину благословенство рідного краю на непевну дорогу, а в груди лють і ненависть в крови і кости до тих, що безмилосерно і люто людську кров проливають. О, як би моя молитва сповнила ся, то всї б були у ту хвилю сконали, всї ворожі сили. Нї! І такого страшного я не бажав.
Молили ся всї такою пламенною молитвою, що буря зірвала ся з землї тай кинула ся з свистом по горах, по темних лїсах, а далеко-далеко громи били. Страшна була година, болюча хвиля, коли кидав я свій край.
— Чи верну до Тебе, — питав я, оглянувшись на нього, що потапав у темряві, — чи верну і почую твою пісню знову в груди, твою любов у зболїлім серцї?...
Мої слова урвали громи.
Як жебрак понїс у чужину свої сльози, але як борець свою національну гордість.
Вірив, що колись зійде таки сонце над моїм дорогим краєм, полятим кровю, засїяним трупами. Щоб віра моя стала архангельською правдою!
Не один думав тай болів душею. Хвиля минала за хвилею, душа переносилась в якийсь край забутя, де було жалібно-добре. Забути — просив я, — "забути" — просив друг мій — "Забути!" — просили многі... І богато в недовзї на все забуло і на завсїди.
Трубка відривала кождого від його занятя. В одній хвилї стояли всї в рядах, стрункі тай здорові, без слїду зневіри на лицях, ждучи на приказ.
(Далї буде.)
[Дїло, 05.07.1916]
(Дальше.)
Два стрілецькі марші.
До тепер стрільцї були ще в своїх одягах, з виїмком тих, що мали стрілецькі однострої. Тут були ґімназисти в унїформах, з повідриваними пасками, що тепер стратили свою вартість, в поламаних високих шапках; під цивільною одїжю крили ся всякі доктори прав, академіки ріжних факультетів, не бракувало й теольоґів, — по сїм йшла дрібнїйша маломійська інтелїґенція, що все держала ся гурми (особливо Яворівцї), крім того відповідно мало селян, по найбільшій части Гуцули з Косівщини, Коломийщини. Найживійшу і найбільше мальовничу часть стрільцїв представляли Гуцули в гарних крисанях, в сорочках з вишиваними ковнїрами і манжетами, у високих цвяхованих чересах, з красними через плече перекиненими тобівками і в щиро гуцульських ходаках. Більшість того війска дістала ще у Львові старі кріси (верндлі), що не одному маленькому козарлюзї висїли на рамени як нездарно закинене коромесло. На млечах мав кождїський якийсь пакуночок, де було все добро з своєї хати: пара біля, кавальчик сухого хлїба — і великий кусник сїрого мила. Так кождий покидав рідну хату.
То було навіть дуже цїкаво глянути на такий полк, що так ріжноманїтно виглядав. Правда, — ми бачили ще гарнійшу угорську ляндштурму, яку прозвали ми Моголами, але за те наші стрільцї становили щось цїлою головою висшого от, хочби тим, що тут були "учені голови". Се все впадало в очі неодному весельчакови, що мав добру нагоду придивити ся мандрівцї народів.
Ґімназисти почали сейчас розводити стрілецьку лїтературу; то такий народ, що йому все і всюди не подобає ся, не скажу із злих причин, щоб їх про що небудь лихе посуджувати, але молодїж любить таки брати ся судити все і всїх. Що і хто на се порадить!
Отже й тепер зібрала ся цїла студентська рада і — нуж радити, щоб то за марш уложити для стрільцїв. Тут не забракло всїх тих форм, яких уживаєть ся при поважних засїданях.
Не знаю як та рада покінчила ся, але на другий день співали вже всї, йдучи на поле вправ, новий марш. Сотник і четарі сміяли ся сердечно, а люди хвалили, як то гарно співають:
Маширують добровольці через Мезетеребеш,
Гей! гей! через Мезетеребеш.
Чи то війско, чи голота — того не розбереш,
Гей! гей! того не розбереш!
і т. д.
Пісня блискавично облетїла всї сотнї і небавом стала загальним добром. А студентська рада зловила бідного поета в кутку тай добре йому наказувала, що на другий раз він повинен якийсь могучий, воєнний марш ушкварити а не про голоту.
— Все в дусї часу — переконував поет.
(Далї буде.)
[Дїло, 06.07.1916]
(Дальше.)
Воля або смерть!
Та й пішли на святеє дїло. Де їх трупів немає, де не проливали вони своєї крови? Ану, спитайте ви кождого верха в Карпатах, що він вам розкаже: тут малий віддїл стрільцїв цїлий день держав переважаючі сили ворогів, заки армія покинула старі позиції і перейшла на нові; тут стрілецька сотня приступом взяла російські окопи, дві сотки ворогів, машиновий кріс; тут стрільцї до останнього держали повірене місце і лягли всї у славі, як пристало героям, а вже найбільше розкаже вам Маківка.
Їм нїкому не була страшна смерть!
У громах боїв, у передсмертних стонах цвила в їх серцях, горіла невгасимим полумям любов своїх рідних; у тих, що полягли цвила, а що живуть — на дальше цвите!
Як на весїля йшли у бій.
— Ворог cїяв із сотнї дул смерть на долину, ворог наставив острих ножів на твої груди. Стань! не йди! Ти ще молодий, до Тебе житя усміхаєть ся: на Тебе уже дома заплакала мати, дївчина кохана, на Тебе жде праця на забутих облогах, а Ти вмирати хочеш? Стій! За що будеш умирати?
Не спиниш! У них одно дїло: добути або в дома не бути! Тай не питай: — куди йдеш? — тай не говори: за що мреш? — бо Тобі тепер й найменша дитина скаже:
Маширують наші добровольцї у крівавий тан,
Визволяти братів Українцїв з московських кайдан!
А за ними дадуть Тобі відповідь всї ті, що гинуть, всї ті, що свою грудь наставляють проти ворожих гармат, відповідять крізь громи, крізь стогони могутною піснею:
А ми наших братів Українцїв визволимо,
А ми нашу славну Україну, гей! гей! розвеселимо!
— Все в дусї часу — сказав би жартовливий поет. Хто зна, може й він тепер спочиває десь під каменем в Карпатах, а над ним сумує ранена яличка...
III. Ґоронда. (Від 9—16 вересня 1914.)
Сотню С. перенесли з Страбичева до Горонди. Тут стояли на кватирі по найбільшій части Гуцули. Ранком казали нам зібрати всї свої манатки і ми — як справдїшнє війско — відмаширували до сусїдного села, що від Страбичева лежить у віддаленю півтора кільометра, сейчас по другій сторонї зелїзничого тору — так, що стація названа двома іменами сїл: Мезетеребеш-Ґоронда.
День був ясний і горячий. Ми маширували в куряві.
У молодих головах горячіло: ставали образи козацьких походів, будила ся в душі жажда кровавої слави.
У молодих розгін є і сила, а се треба уміти використати, треба стремлїня молодого спровадити на добрі дороги і вести його доти, поки з молодого не стане муж. Певно — як кине хто його зневіреного в житє і в ідеали серед дороги, то конати-ме в проклонах, нарікати на всїх і все тай на віки загине його сила. Лиш не многі одиницї самі держуть ся, а инші підуть блудами тай на безробітю коротати-муть своє житє.
(Далї буде.)
[Дїло, 07.07.1916]
(Дальше.)
Я знав лише одного, що спав на ґорондївських подушках, але то тому, що дївчина ґаздів сподобала собі його, а він за подушки прирікав їй, що по війнї возьме її за жінку: то був хитро-мудрий робітник з Прусії! Більшість спала по стодолах. Попід стїни лави і знані Галичанам "бамбетлї"; стїл у однім кутику на те, щоби на ньому було все повно кришок з кукурудзяного хлїба і иншого бруду. По стїнах образи, заплїснїлі, закаправілі: святий Никотай, Пречиста Дїва, свята Варвара а поломаним колесом, страшні суди з язикатими чортами, — все таки пригадують наші образи, денеде лиш закрали ся мадярські святцї. Попід образами мальовані тарелї: на одному страшний катуна*) з мечем, на другому когут з трьома ногами, а деинде виписані імена якоїсь Катї. Такі тарелї міняють у нас міняйли по селах за старі шмати. Долівка в хатї не мощена, а вибоїста така, як польські дороги.
А тепер про тих, що в тих хатах мешкають! То наші бідні, угорські Руснаки, або лїпше сказатиб "Мадяри", бо вони не хочуть, чи боять ся називати себе Руснаками.
Носять ся просто. Ґазди в недїлю в чоботях, в преширочезних шаварах, що цїлком подобають на спідницю, — парубки носять фартушечки, — потім сорочка з тонкого полотна, завязана під шиєю стяжкою, по сорочці камізоля з лискучими ґудзиками, а на плечах невідступний ташок, плетений з вовни і перетиканий вовною; носить ся його вовною на верх — і жінки носять також. Дївчата, самі маленькі і мало коли гарні, носять перкалеві, цвітасті спіднички і блюзочки, инші на пів по міському. Таки воно вже з мадярська.
У них вже не слїдна навіть доброта і щирість нашого селянина; вони — характером своїм — справедливі Мадяри, захланні, скупі. Малі лише виїмки. Мадяр видре другому, але не дасть нїчого нїколи, хиба свому одноплемінникови.
Прим. наша ґаздиня продавала варені стручки кукурудзи по 6 сот., де в нас (так богато кукурудзи не садять як на Угорщинї) жидівка в містї продає по 2 сот., а найвисше по 4 сот. Ми платили, бо забагало ся! Молока не можна було дістати а як котра продала (дуже боять ся, щоб корові не поворожити чого), то брала за лїтер молока з водою 40 сот., як під час найтяжшої дорожнечі у Віднї. А все те маленькі факти, яких було без числа, без міри. Ґазди завсїди сварили ся, що ми спимо на соломі в стодолї, а не на голому тоцї, бо вони не мають на нищенє, хоч за се команда їм платила.
Сї їх особисті прикмети дуже від них усували і держали їх все у темних образах перед нами, але їх національне завмиранє (бо коли нарід не йде вперед, не розвиває ся, то завмирає, а в сїм случаї воно дещо гірше) болїло нас і обурювало. Усе в них "не слобідно". Се "не слобідно" більше вбило ся їм у память, як "Отче-наш". Звідки се дивне слово взяло ся? — спитає дехто. Певно научив їх сього піп з амвони, або ще лїпше той кругленький, повненький, гарно обритий панок з війтівства.
Дитину від чотирох лїт шлють до мадярської школи, де її учать по мадярськи і молитись (бо учительки по руснацьки не розуміють), співати, а потім числити, а все по мадярськи. Як би ще не церков, не тато і мама, то дитина бідна не знала би навіть, що вона не мадярська, але руснацька.
*) по мад. жовнїр.
(Далї буде.)
[Дїло, 12.07.1916]
(Дальше.)
Піп учить у церкві читати по церковньому молитов, і "не слобідно" тай більш нїчого. Підпарубочя, хирляве, знужденїле, пє по шиночках з старими дїдами і то по патріярхальному: один за другим купує по півлїтерку палїнки, з якого всї шнурочком пють — просто з флящини. — "А! упийте малїнко!" — просить один одного до того божого дару, а прошений відпрошує ся, смокнувши вже перед тим з половину. А потім лають ся поганими мадярськими словами, що й пса гріх таким словом назвати, і виспівують монгольських пісень, закінчуючи такими сердечними зойками, як той, що йому чотири зуби нараз тягнуть. Мене шкеребертнув той спів по душі, як кіт пазурами, коли перший раз почув його, а потім болонки тріскали мені в ухах! Кілька разів говорив я тим хлопчиськам, чого вони так погано співають, чи вони не уміють яких своїх пісень, а вони сказали менї, що власне то їх. Я пішов, бо годї було говорити: ми мали перед тим розказ, що до полїтики нам зась, а критикувати місцеві відносини заборонено під карою і т. д...
У селї було кількох жидів з склепиками і шинком, де наші стрільцї ходили як по свячену воду — так, що нераз годї було дістати ся до жида що небудь купити. Мав свій склепик у селї також один Руснак, але він не умів пригорнути масу стрільцїв до себе, бо був лїнивий спровадити всего, що було треба, а як що продав, то цїнив, як за манну. Жиди тут "Мадяри".
Oтce все з того села, де менї за першим наворотом довелось перебути тиждень, а за другим хорувати три тижнї. Бодай не знати було!
Стрільцї принесли тут богато свіжого, принесли нових думок у се скорузле село і житя поміж умерших. Не хочу вірити, що Ґорондяни забудуть про тих. Се пригадувати будуть їм могилки стрільцїв, що дрімають на ґорондївськім цвинтарі.
— Коли в них зійде сонце, в тих братів незрячих? — питаю наших українських ґеоґрафів. — Хиба тодї, як роса очі виїсть! Ану, вирахуйте вже раз, тай кажіть тому сонцю зійти!
В поле! (На Сянки 16. вересня в ночі 1914.)
[...]
Але проте хлопцї виправляли з запалом і піймали все скоро, а старшина що дня пригадувала нам, що незадовго підемо в поле. Вкінцї умундурували нас: дали кождому стару шапку, темні плащі, пару "баканчів" і ще инших дрібничок, але самого "мундїру" не дали. Отже ми були утраквісти. Спокійні були в нас лише вечері. По вечері (а на вечеру давали недоварену фасолю, пенцак, або немащений кулїш, бо так було приписано) розходили ся всї по своїх кватирах і шукали за иншою їдою, а потім йшов кождий в свояси, де кому попало.
(Далї буде).
[Дїло, 13.07.1916]
Вечері були прегарні.
Ставало нараз все тихо. Світло дня меркло за лїсами, а по небу розсївали ся зорі, що моргали як гарноокі дївчата. Понад селом здіймав ся хмарками димок і тулив ся до голубого неба як голубка до голуба. Вітрець розповідав тополям усі вісти, які за день назбирав по широкому світї, а тополї дивували ся: "що? що? що він не шепоче?! що?! що? той шибайголова?!"
Спати не хотїло ся.
На небо викочував ся круглолиций місяць ззабудь якої хати тай розполошував зорі по всїх усюдах, а вони грались з ним, як малі дїти з старим дїдунем, шарпаючи його раз у раз за полу. Старий оглядає ся сюда туда і усміхає ся, і задоволений, що та дрібнота радїє ним!
Ті вечері! В день праця, труд — тай на все забуває ся, дрімають сили чутя або зуживають ся на що инше, а в вечір все инше задрімає, а могучим паном людини стає чутє, яке має право над житєм і смертю кождої одиницї. І будять ся в душі такі солодкі бажаня, такі рожеві мрії. Хочеть ся чогось душі, хочеть ся й серцю. Не знаєш, що з собою зробити, чим уколисати душу і серце до сну. То не лише дитинї треба приспівувати до сну.
Розмови рвали ся за другим словом, а спомини йшли милями, сотками миль лїтали лискавицями і говорили мовою громів.
Десь на другому кінцї села вигравав хтось на трубцї так жалісно і так солодко, так болючо, а прецїнь з бажанєм того болю, що до очий тиснули ся сльози, а в груди обзивало ся як ненагодоване дитя самітне серце!
Вигравав...
— Вечір з дрімотою приходить в мою хату, в мою грудь, а я спатоньки не хочу, мої мрії любки ждуть. Прийде вона з зіронками миленького пошукать — і знайде мене сумного, стане казку мнї казать!... "Не спи, милий, не спи, друже! не журись і не сумуй!.." — і пригорнеть ся до мене, уста злучить в поцїлуй! — І відчує душа моя в поцїлую казку всю: житє йде по болях, трудах, — щастя — то лиш сон в житю!... Вечір з дрімотою приходить в мою хату і в душу, треба заснуть, може у снї своє щастя я знайду.
Чути було жаль і біль душі грача.
Усе заслухувало ся в дрожачі звуки і дрімало.
...Місяць зївав з дрімоти, зорі збігали ся у гурток і кліпали заспаними очами, сонні тополї здрігали ся, як візник на козлї, що завсїди прокидає ся зі сну або як сторож на стійцї.
У душі млїли всї бажаня, вяли як цвіти без води рожеві мрії! На тужні очі спадали повіки! Все дрімало під тягарем житя, а щастя оживало в снах. Де та сила, що моглаб у чоловіцї вбити бажанє краси і щастя?
Так що вечера засипляло ненапоєне серце, незаспокоєна душа, аж одного вечера инакше заграла трубка, — нї! вона не грала, а приказувала, не вколисувала до сну, а будила і кождому говорила: "У похід! вставай!"
— Сотня Семенюка іде в поле! — пішло від хати до хати. Почав ся рух і житє в дрімаючім селї! — В хвильцї стояла цїла сотня зібрана на оболоню перед будинком війтівства і ждала розказу! По селу запалали смолоскипи, улицї переповнили ся стрільцями і людьми, бо з Ґоронди виходила перша сотня на поле битви. Перед командою стояв знаний усїм автомобіль полковника Молїка, що був придїлений від армії до стрілецького полку.
(Далї буде.)
[Дїло, 14.07.1916]
(Дальше.)
Він вийшов і довго глядїв на нас, що муром стояли і не дихали навіть. Потім промовив до нас по нїмецьки. Пригадував нам, що ми присягали на вірність цїсареви і вітчинї, пригадував, що ворог Австрії, то й наш ворог, а потім закінчив:
— Покажіть, що Ви щирі Українцї і що Ви любите свою Україну!
Голос звенїв по селу, а кожде слово вдаряло нас по серцях як молот по ковалї тай сталило їх. Що то з сердець викувати не можна!
Розпращав ся з нами і поїхав, а тодї промовив до нас наш головний вожд Галущинський:
До тепер ми лише прирікали, а тепер ми дїлом звершимо наші приріканя. Я не потребую пригадувати Вам, що Ви Українцї, не потребую пригадувати Вам на присягу, бо Ви перед тією присягою заприсягли ся самі ще кріпійше, я лише пригадую, що на Вас глядять тепер Ваші поневолені брати, Ваш народ, що стогне в ярмі і паде під тягарем чужих клевет, народ той, якому Ви завсїди прирікаєте, співаючи Його чин, здобути волю, хочби навіть коштом Вашого житя. Жаль менї Вас, орли молоді, жаль! — але менї ще гірше жаль тих немічних, обдертих, окрадених батьків, мамів, сестричок і братів, що зі сльозами в очах ждуть на Вас, своїх героїв! Тай Вам їх жаль! Для нїкого лише для своїх се робите! Глядїть, щоб сивим головам не прийшло ся стидатись за Вас! Вірю, що Ви не застидаєте своїх геройських дїдїв з під Корсуня, з під Жовтих Вод! Здорові були і хлопцї і до побаченя на своїй рідній землї!
Так розжаріла ся душа, так розросла ся в груди, що їх розірвати хотїла. Серце дзвоном било як на тревогу, дрож обнїмала кождий мязик і перетворювала його в сталь. Всї рвали ся як молоді орли, щоби скорше на ворога, щоби звірити ся з ним і здобути бажанє, або лягти з надїєю, що живий ще друг мій добуде!
І не бояв ся Ти, Творче, дати тому слабому чоловікові такої душі що хвилями велитнем стає і готова світи цїлі валити у руїни або будувати вавилонські вежі, щоби Тебе сягти!
Цїле село загомонїло піснею такою могучою як могучі мязи у сорокох мілїонів.
— Сотня, позір! — рознїс ся приказ.
Все завмерло, лише чути було стукіт соток молодих сердець — як гинуть, то славної — диктувало серце.
— Сотня, в похід! — руш!
Заграла трубка, якби дївчина плакала:
— Засвистали козаченьки
В похід з полуночі,
Заплакала дївчинонька
Свої карі очі...
І понїс ся похід на орлиних крилах, овіяний бажанями слави і почутєм могучости. Пішов, а перед ним розступала ся темрява, а за ним гомонїли всї.
(Далї буде.)
[Дїло, 16.07.1916]
(Дальше.)
Поворот з поля.
(З під Старого Самбора 25. жовтня до 14. падолиста 1914.)
В поле йшли ми гуртом веселі і підбадьорені, пяні від палких промов і горячих пісень; перед нами йшло бажанє великих, геройських дїл, а ми як та мала дитина простягає руки до блестячого світла, щоби собі пальчики попекти, кинули ся за ним не лише тїлом, але цїною нашою душею, прилягли до великої думки про славу. У грудях весїля було, завзятість до кровавого танцю. Весело йшли ми в поле.
З поля вертали ми як ті дїди з невдалого храму: поїли там усї книші, які з дому взяли, а з храму вертають з порожними торбами і з проклоном. У нас вже й проклону не було, бо проклинати не було кого, хиба себе за те, що скорше не згинув. Але в груди за те була така порожнеча, що дудоном стогонила і тягла кожну думку як у пропасть тай холонула її.
Йшли ми довгими рядами, гуртками як ті слїпцї, що попившись вертають непевною дорогою до своїх нор. В нас своїх нор навіть не було. Нїхто не важив ся говорити, бо в кождого своя була думка, були сотки бездумних думок, був свій біль, що змійкою впивав ся в серце.
То була осїнь.
Поля лежали пусті, їжили ся стерниска як небрита борода столїтнього дїда. Корови голодні блудили по полях, викрикували босоногі хлопцї, що немилосерно ранили собі ноги на стернинах. Лїси пожовкли, а листки хмарками сипали ся з них і трупом лягали по землї — тілько само, що люда побитого кладе полями, і безвістями. Небо йшло над тим усїм, умучено шкандибало сонце, а в його груди вигас жар і тепло як кождому з нас завзятє в серцю. Менї не дивно було, що воно так зблїдло!
— Далеко ще до Ґоронди?
— Ще пів милї!— казав нам по свойому старий дїдусь згорблений і зжовклий як дубовий лист тай глядїв на нас з таким безмежним милосердєм в оцї. Нїхто нас не питав, чому ми так вертаєм, за нас говорили наші вигаслі очі, нашi поблїдлі чола; на них стояло написано великими знаками: — борознами і блїдю — "Смерть" або "Конанє"! a в очах туга суятила ся за спокоєм, за святою Волею. — Ненажерна, незаспокоєна нїколи туга.
Кожда придорожна хата глядїла на нас десятками очий, кожде зжовкле деревце питало нас шелестом падучого листу: "Ну! там що Ви здобули?! Де Ваша гордість, де сила? Ой страшна Ваша осінь, бідні!"
Сянки-Ужок.
(Від 17—24 вересня 1914.)
Мій товариш дав намовити ся і почав розповідати. Ми в трійку лежати, хто на лаві, а хто на землї в одній хатї, а наші товариші з инших сотень прийшли відвідати нас і розпитати, що ми з поля принесли. Я лежав на лаві тай думав свої думи, бо огидло вже менї слухати про те, що мене з ніг валило.
Через замазані шибки заглядало вечірнє сонце і писало дивні знаки по долївцї. Тихий світ заглядав кождому в душу, а з душі звірив ся біль і розпука. В очах провадила ся борба там, де стрічали ся два світи.
— Від того памятного вечера — говорив мій друг зломаним голосом, що хильцем ходив попід стїни і доходив до нас кождого як безногий жовнїр на палицї. Від того вечера, як Молїк виправив на Ужок, ми пережили за кождий день один рік журб, і болїв, і терпінь!
(Далї буде.)
[Дїло, 19.07.1916]
(Дальше.)
— На стації казали нам ще ждати, аж до півночі, хоч з села скоро вигнали. Ми полягали перед стацією тай дрімали в думках, що роями цїлими осїли душу. Кождий лежав горілиць на свойому плечакови і видїв небо, що жаріло зoрями. На ньому провадила ся страшна борба, бо зоря тручала зорю, що стрімголов летїла з темно-голубого неба і падала десь поза гори. Кажуть люди, що як зірка паде, то одна душа гине. Кождий шукав своєї зорі, а вони спадали як в ясний день цвіт з відцвилих вишень.
Тяжко прийшло ся ждати. Північ минала, бо великий віз застригав чим раз більше поза лїсом. Зимно було, аж зуб по зубі танцював, а з землї не хотїло ся рушити, бо лежати було лїпше. Понад лежачими ходили шепоти розговорів, деякі з пересердя спали. Вкінцї надїхав поїзд і ми попакували ся, як хто міг, тай поїхали на зустріч славі. Чекала вже на нас у Сянках. Цїлу ніч дрімали ми один на другім, а рано проснули ся в горах поза Унґваром. Крапав дощ і замрачував цїлий світ тай наші душі, їсти хотїло ся, хоч на якійсь стації дали по кавалку хлїба і по хохлї кипятку закрашеного румом.
Було з полудня, як ми доїзджали до Ужка.
Дорога пняла ся чимраз висше і висше, гарно було, хоч мрачно, але з нас нїкого та краса не обходила. На стацийцї стрінув нас якийсь добряга майор, казав привезти обід з Сянків і ми зараз на стоячки пообідали, на дощі, або де кому попало. Під вечір повели нас до Сянків представити командантови підполковникови... Ми перейшли угорську границю і ступили ногою на нашу галицьку землю, на нашу і жидівську, бо перші люди за границею, яких ми побачили, були жиди, а перші хати — жидівські.
Але таки чомусь приємнїйше стало на серцї! — В долинї порозкидувані бойківські хижі курнї зчорнїлі тай горбаті. Пригадав ся "Сон":
"І Трахтемирів геть горою
Нечепурні свої хатки
Розкидав з долею лисою,
Мов пяний старець торбинки!"
З кождої хати виглядала та доля лиха, виглядала від голоду і нужди спухла дїтвора, журбою і тягарем безпросвітного житя придавлені люди... Люби їх, друже, люби, бо їх лише наша любов обновить, дасть світло житя, а не конанє в темряві. За них і Бог забув і люди!
(Далї буде.)
[Дїло, 20.07.1916]
(Дальше.)
Болотами зайшли ми до якогось тартаку, де наш "наказний" мешкав. Вийшов до нас старенький, грубенький, з головою як диня і почав до нас з польська, сам видно якийсь Нїмець, чи якась инша народність:
— Cieszy mnie widzieć was tutaj przy służbie! — промимрів тай пішов.
Приказав одну часть наших відпровадити до бараку в лїс над шляхом з Турки, а другу вислав на село ночувати. Але в лїсовій будї зимно було і мокро і тому перенесли нас на жидївські стрихи зараз при самій границї. На стрихах було повно сїна і тепло тай хлопцї поснули скоро. В хатах повно було жидів, що утїкаючи спинили ся тут святкувати свої свята.
На другий день дощ лляв як на злїсть. Ми дістали розказ розійти ся малими віддїлами по лїсах на звіди, але мап не дістали; третя і четверта чета мала обсадити гору Волосате. Дороги плили болотистими річками. Ми бродили дебрами, яругами безпросвітними, наш четар мірхував богато і ще більше водив, а вкінцї на полуднє завів до Бенкови, де нас на попівстві напоїли молоком. В дома були лише дві панночки, брат їх і служба, а батька вдівця вивезли до Талєргофу. В селї сумно було, як би вимерло, старі ґазди ходили з похиленими головами і смоктали цибух бід люльки, бо тютюну не мали, а тут під серцем млоїть! Ми вернули вечерем зголоднїлі і вимучені на свої стрихи. Дощ дійшов до тїла, збирали дрощі. Від тої днини ходили ми без перестанку від рана до вечера, їли лише сухий хлїб і часом напили ся десь молока. То нас держало на ногах.
Тимчасом приходили страшні вісти з під Турки, поїзди перестали ходити до Галичини цїлком, а на шляху з Турки побачили ми одної днини уступаючий трен. Цїлий день скрипіли вози, гейкали погоничі, іржали конї тай здавало ся, що зрушив ся світ цїлий до утечі, а ми ждали. При тій нагодї повимінювали ми свої верндлї на манлїхери.
За війском повтїкали всї жиди. По верхах почала ся жвавійша робота при укріпленях, почали ходити частійше стежі, а Мадяри ночували вже по окопах.
Нам казали збільшити увагу і розсилали в небезпечнїйші сторони. Одної днини були ми в Соколиках, а другі були в Боринї. Там постріляли наші стрільцї перші російську стежу і вернули з парадою, четар на козацькому конї. Того вечера великий рух став у селї. Нам роздали много набоїв і казали убраним спати, щоби в разї потреби бути вже під руками. Ми поснули як побиті. На другий ранок, ще й не свитало, як нам прийшов розказ йти до Соколиків, а иншим на Бориню. День був погідний, перший за цїлий час. Ми дерли ся верхами, крили ся, бо приказана була осторжність. Ще й не дїйшли до Соколиків, як почала ся стрілянина по лїсах. Нараз на всїх сторонах чути було стріли, а селяни сказали нам, що в Соколиках вже Москалї. Ми завернули до Сянків, а там бій вже дві годинї стояв. Люди утїкали з худобою в лїси, дїти плакали, а понад головами лїтали шрапнелї як воробцї. Нас зауважали певно, бо градом посипали ся коло нас кульки, але ми в час кинули ся на землю і доповзли в лїс, а з відсїля на позиції наших. Гармати скажено ревіли, дерли воздух і заводили, сальви йшли за сальвами. Москалї були вже на стації в Сянках, а наших гармат ще не було.
Наші позиції, під самою границею, ще стояли тихо. Кожний ждав з запертим воздухом на першого ворога. Нараз на лїс, де ми стояли, звернув ся весь московський огонь гармат, а ми мусїли сидїти тихо! Один за другим пpaщaв ся з світом.
День святочно клонив ся до заходу, сонце червонаво заходило за гори.
(Далї буде.)
[Дїло, 21.07.1916]
(Дальше.)
Мадь — Березина — Revhely.
(25-го вересня до 13-го жовтня 1914.)
Хатину залягав сумерк, що поволеньки лучив поодинокі річи в чудні постаті, зливав усе в одно тїло, а вкінцї похолонув усїх і все тай утворив одну неозначену масу, яку ворушив голос оповідаючого. Менї опадали повіки від сонности, але проте я добре чув деякі місця оповіданого, а тодї пригадував собі в одній хвилинї все від початку до кінця...
— Ви знаєте, як у Сянках повело ся, по що богато говорити. Від рана до вечера держали малі наші сили величезну навалу Москалів, що оперували добрим десятком гармат. Вечером, як годї вже було видержати, казали нам покинути позиції і збігти до Ужка на шлях тай іти до Надь-Березни. Ми гнали з самого верха стрімголов на діл, а поза нами стріляли вже Москалї. Не знаю, яким чудом збіг я на діл здоровий, хоч ноги від омлїня не мої були.
Цїлий шлях зароїв ся від утікачів: з плачем і з криком утїкали мешканцї з добутком, з заду війско... З кождого верха надходив новий віддїл, бо на цїлій лїнїї оголосили відворот.
Не хочу та й не можу розказувати про той відворот. Люди падали при дорозї тай не вставали вже, чекаючи смерти. Всї йшли як найостатнїйші дїди; цїла процесія. Все утїкало перед смертю. Наших стрільцїв було всего на всего двайцять люда з цїлої сотнї, де решта дїла ся, ми не знали. Той похоронний похід тягнув ся нога за ногою. Над долиною Ужка залягав прозрачний сумерк тихо і підступно. Звужував провали, лучив з собою верхи. Ми сїли в якомусь селї відпочивати, бо годї було дальше йти. Посїдали здовж шляху, ждали і мерзли. Менї все одно було, хоч умирати! Нами нїхто не журив ся; сотника не було, четаря жадного, лише ми заплутані поміж товпу, яка також не знала, що з собою робити. Страх обнїмав, бо тут доперва чуло ся, що то за мізерія той чоловік. За нього можуть всї забути як раз в тій хвилї, коли він страшно конає.
Настала ясна і зимна ніч. По небу зір було без лїку і великий сум. Ми не могли діждати ся нїчого, тому знайшли якийсь стрих тай полягали спати, але ледво ми поснули, як нас збудили і казали йти дальше, бо Москалї з заду. Тут стрінули ми на дорозї гурт стрільцїв з сотником і двома четарями, з Волосатого не було нікого. Цїлу ніч тревала та страшна дорога, а я про нїщо не думав, дише про ту хвилю, коли могти-му кинути ся на землю і заснути спокійно.
Ранок зустрів нас ще в дорозї. Ми часто відпочивали, бо ноги відмовляли послуху; ми їли свою душу тай серце. Сотник спер ся на рамена двох товаришів і йшов темний як ніч — передом. Ледви в полудне дійшли ми до Надь-Березни. Шлях забитий був тренами і війском, що йшло в одну, то в другу сторону. В Надь-Березнї нагодували нас і позволили нам виспати ся до схочу. Я ляг в якийсь куток на першім ліпшім стриху і заснув твердо й здорово. В цілім житю не зазнав я нїчого солодшого як той сон! Рано встав покріплений, а до того сонце зійшло величаво і усміхнено! Та довго не позволили нам тут відпочивати, бо по кількох днях казали нам завернути ся до поблизького села Райгелї, де ми мусїли спати під голим небом над рікою і держати ночами службу по верхах. Дощі почали знову падати, ми спали на мокрій землї, а одної ночі виступила ріка і мало що не забрала наші буди, які ми вспіли тут побудувати. Аж тодї перенесли нас у село на кватири.
(Далї буде.)
[Дїло, 26.07.1916]
(Дальше.)
Ми дістали ся до якогось заможного ґазди Руснака, що страшно злив ся на нас. Тут почали стягати ся стрільцї з Волосатого і вкінцї була вже майже цїла сотня. Кількох на Волосатім попращало ся з добровольцями. Тимчасом ситуація в Ужку полїпшила ся, ми бачили на шляху тисячі нового війска, що йшло днями і ночами.
Нами проте товкли по горах, не давали спокійно в ночі спати, щоби привикли до війскового дїла. Що рана була збірка.
Тай тут довго ми не попасали. Нам прислали цїле полеве виеквідованє, лише без коців, і похвалу з цїсарської канцелярії за Сянки.
В нас вступив дух, як раз на те, щоби знову піти в поле. Одної гарної дощевої днини попакували нас на поїзд в Над-Березнїй і повезти. Ми були щасливі, що вийшли з обставин, які добре попамятали собі.
За Великі Лужки.
(Від 13—24 жовтня 1914)
Нас знову вислали на ту саму лїнїю, під Старий Самбір. Одну стацію перед Ужоком казали нам зсїсти і йти дальше per pedes apostolоrum. Ми йшли в поле як самостійне воєнне тїло під найвисшими розказами нашої таки старшини. По дорозї розказували нам, що ситуація на всїх теренах війни для нас полїпшена і що ми тепер підемо просто на Львів. Ми знову тїшили ся і були раді.
Ужок і Сянки стояли зруйновані; по полях і по дорогах валяло ся повно побитих коний, а жовнїри і люди ховали трупів тай збирали порозкидане оружє. Страшно було поглянути на те все. На самій угорській границї стояв цїлий цвинтар хрестів на російських гробах. На горах білїв уже снїг, хоч сонце в полудне пригрівало тай тому стояло по дорогах болото. Ми квапили ся дуже, сотник підганяв і не давав спочити. Під ніч зайшли ми до великої нїмецької кольонїї, де нас кількох заночувало в якоїсь баби. Вона розказувала нам, що Москалї нахвалювали ся своїми побідами і збирали ся на завсїди лишити ся в Галичинї. В селї були вже навіть російські судії і попи. Як наші в ночі напали, то богато з них піддало сч, а богато згинуло в утечі так, що цїлий шлях трупів ще до недавна лежав по верхах. Досвітком вибрали ся ми верхами на Турку, де ми опинили ся в полудне. Цїла Турка була забита тренами і війском, що йшло до лїнїї. Сама середина міста була спалена, а люди по хатах розповідали що Москалї гнали селян до склепів і домів, які мали палити тай казали брати всїлякі дрібнїші річи, а наші, прийшовши, вішали за те. Страшно було слухати, що там люди не натерпіли ся. При Турчанськім в'ядуктї кипіла праця.
З полудня йшли ми чудовою долиною Стрия: в долинї плив спокійно і журливо. Був погідний осїнний день. По небу плили повагом блїді хмарини, вітер косив довгі нитки сріблисто шовкового павутиня і путав ним усе до купи. Поля лежали сумні, а люди порпали руками бараболю, які конї і війско втоптали в землю. Що війско полишило, тепер добирали бідаки; брали свою тай не свою, бо тут мало хто визнавав ся, що чиє. По ровах при дорозї лежало повно здохлих коний, а люди вздовж копали їх.
(Далї буде.)
[Дїло, 27.07.1916]
(Дальше.)
Нас стрічало багато ранених-пішоходцїв або на возах санїтарних. Ми йшли також на те, щоби потім вертати з такою парадою. В Розлучі заночували знов, а на другий день під вечір опинили ся ми в ґенеральній кватирі, де нас принимали з великою парадою, представляли всїм високим ґенералам, а один з них подав руку оттому маленькому з нашої сотнї, що йому лише пятнайцять лїт! Казали нас нагодувати, дати консерв і сухарів, богато набоїв і приказали бути рано на Лисїй горі. Одна миля дороги.
Тої ночі ладили ся ми на смерть; кождий вбирав на себе запасне чисте білє, а потім положив ся на землю на те, щоби думати богато. На печі блимав огник, а перестрашена війною бабуся лежала на припічку тай почала так розповідати, як то старі ненамащені двері скриплять. Говорила, що сина її у війнї вбили, а дїда, себто мужа, забрали десь кажуть до Талєргофу, а вона лишила ся з дочкою, яку ховала по закутках тай не заховала таки.
Стара плакала, а сльози блестїли їй по зморщенім лицї, як перли на шовку. Шкодував я лише її слїз, бо вони на нїщо тепер, от поневіряють ся. По опівночі збудили нас. Ніч була звіздиста і таємнича. Далеко гудїли гармати, часом як з просоння озивали ся сальви з крісів і все нараз знову мерло. На полях Великих Лужків, по дебрах спали в біваках люди при конях, щоби теплїйше було, блимали пригасаючі огники.
Нам дали кави і ми сейчас вибрали ся в дорогу, взявши якогось селянина за провідника. Провадив безвістями, яругами, з долини в верх, а з верха в діл. Я тодї нїчого не боявся, хиба того, щоби не впасти на дорозї, бо то нещастє значить, смерть. Ніч блїдла, меркли зорі. Шелестїло листя під подувом раннього вітру, шепотїли бори. Зрештою було тихо і пригнїтаючо. Ми стояли на верху, якого один бік їжив ся закритими гарматами, що дрімали ще разом з своєю службою. З ранної мраки винуряли вершки один за другим. Вкінцї починало сходити зза борів кроваве сонце і розілляло по небу много рожевої краски. Нїкому і в голові не була та рожевопальця Еос, борше думав кождий за кроваворукого ворога.
Як лише сонце цїле виплило на небо, почали бити гармати, але не з радости, що сонцесвітло зійшло, але на те, щоби його загасити, щоби притьмити його сотням і тисячам людий. Нараз ожили лїси! Гра почала ся страшна, земля стугонїла, аж бори дрожали. Mи опинили ся на своїх позиціях; полягали в приготовані вже не глубокі рови і ждали на смерть. Мраки понесли ся високо, далеко, остало небо гафтоване кучеряво, артистично, мягонькими білими хмарками.
То був страшний день. Москалї засипували наші позиції сотками шрапнелів і ґранатів, понад нами фурчали аеропляни як великі комарі. По небі плили без перестанку клубки сїрого диму. Наші рови були на склонї гори. Ми їли мовчки снїданок, гризли сухарі і попивали зимною водою. Хвиля поволи минала за хвилею. Нараз почали над нашими головами пукати шрапнелї, потім зойки і стогони. По тїлї ходив мороз... Шрапнелї ревуть, шрапнелї несуть смерть, тисячі костистих смертий... Всї стихли тай числили в душі останнї хвилї житя... Поволи утих бій і перенїс ся в иншу сторону. Всї були блїді, якось так дивно глядїв один на одного, як би повернув з того світа.
(Далї буде.)
[Дїло, 28.07.1916]
(Дальше.)
З наших згинуло тої днини трьох хлопців, а вісьмох було ранених.
А наш санїтет, той великий, здоровий медик, носив лише опаску з червоним хрестом, а не мав бандажів, а як мав, то лише для себе на палець, коли черевик вигриз.
До вечера ледви діждали ся ми, але ніч не була спокійнїйша. По небі ходили кроваві луни пожарищ, а гарматних куль більше лїтало по небі і падало, чим зір на нїм було. Нам казали держати сторожу при окопах, щоб ворог не зайшов. На другий день заграли Москалї ще гучнїйшої коломийки; гармати так греміли, що дрожанє землї переходило в наше тїло. По полудни приказали нам перейти на Залярську, де сподївали ся нападу Москалїв. На дорозї паде сотник, йому вкінцї самому від маршу ноги cпyхли, старому жовнїрови, хоч нам жадному сього не трафило ся. І ось тут стало ся чудо: всї герої повтїкали, бо занюхали, що не добром пахне! При сотнику лишив ся цїлком здоровий його заступник, четар першої чети Пол. і наш одинокий санїтет тай більша часть вістунів, старших і молодших десятників. Лишив ся з нами лише четар нашої чети Г. і четар Пре. — і ми — сама чернь — сказатиб. Четар Г. перебрав команду. Ми прийшли не в час на верх, бо там наші відпирали вже російський напад. По лїсї лїтали кульки і так звенїли як пчоли, що шукають за медом по цвїтах. За якої пів години все утихло. Ми почали копати собі закони, але знову розпочала ся на нашу сторону стрілянина з гармат і при тім знов много наших ранило.
На другий день дістали ми глубокі закупи, і гарно прикриті сейчас перед лїсом. Ми тут розложили ся як у хатї.
Вкінцї прийшов рішаючий день. До полудня мрака стояла по долах і верхах, тихо було і заносило ся на бурю. Нам сказали, що о першій годинї зачинає ся приступ, але то саме здаєть ся — плянували й Москалї. Поволеньки і тихо сунула ся розстрільна за розстрільною в густій мрацї.
(Далї буде.)
[Дїло, 01.08.1916]
(Конець).
Стрільцї йшли як перший запас. Tа ледво уйшли ми сто кроків, як почала ся страшна стрілянина. Настав такий лоскіт, гриміт машинових крісів, що здавало ся земля валить ся в своїх основах, сто громів нараз з неба впало. Урра-а! залунало, верескнуло по горах. Ми кинули ся наперед з наїженими крісами, але перед нами цїла перша розстрільна повалила ся на землю з стогоном, а в нашій поробили ся виломи, які другий запас не мав часу вже заповнити. Ми мусїли лягти, бо дійти годї було в такім пекельнім огнї, тим більше, що в нас уже провідників не було, бо й нашого четаря Г. ранено в ногу.
Ми лишили ся тепер самі. Через три довгі години не переставали Москалї засипувати поле, де ми лежали, градом куль, а понад головами ґранати і шрапнелї ревли як розбішені звірюки. Не чути було анї стогонів, анї приказів. Перед вечером аж стихло і останки вернули до своїх давних окопів. Нас кількох прилучили до мадярської ландштурми, що ще й тепер звірила ся на нас. В ночі падав дощ, а ми не могли спати, бо Москалї перестрілювали ся раз у раз, тай треба було сподївати ся нападу. Рано довідали ся ми, що у вчерашнім нападї згинуло по нашій сторонї двох капітанів, двох ляйтнантів і много людий. З наших було богато ранених і кількох забитих.
Менї озвав ся в груди біль страшний, що з дня на день чим раз більше розпаношував ся і який остаточно не давав менї дихати так, що зараз на другий день по нападї з оттими, що тепер дрімають тут тяжко, покинув я поле і подав ся до В. Лужків до лїкаря. Там уже все було звинено, бо збирали ся до відвороту.
З великою бідою дістали ся ми пішки знова до Турки, де страшний панував рух; не можна було протовпити ся. До Турки ходили вже поїзди, що возили тепер ранених. Тай ми поїхали. Де инші дїли ся — не знаю. Нас вернуло разом трийцять, що стрінули ся по дорозї. А тут довідую ся, що сотник у шпиталї, а його заступник скорше був у Горондї, нїж ми. Бачив я його вчера з новою довгою шаблею, як викрикував на тих бідних, що ледво приволїкли ся з поля і як гнав їх знова в поле.
В хатї запанувала тиша! Сумно було і болючо. Кожний пригадував собі своє горе і зітхав тяжко. От мучуть собі всї серце і роздовбують груди споминами як той птах, що дзюбом клює свою білу грудь, щоби своєї власної крови напити ся.
____________
В Горондї і Страбичеві стояла тодї cтрілецька кадра. Що дня приходили розбитки з поля, а їх збирали зараз.
Я хорів на правду, блїд, опадав на силах, але до стрілецького захисту в Страбичеві не хотїв йти, бо там чомусь скоро люди мерли. — Слабих годували там як кождого иншого здорового стрільця. Тут старшина дбала, щоби чим скорше виперти всїх на поле, тай мене ще се чекало. Але в мене не було вже сил. Я небавом дістав таки відпустку і позволенє їхати до Відня.
Час найлїпший лїкар. Він усе пересїє довгими днями і ночами, затре в душі кождого неприємні спомини, а випестить все, що було найгарнїйше, видобуде його з дна серця.
[Дїло, 02.08.1916]
02.08.1916