Про кола історії, яку відпустили з ланцюга


Поки Адам Міхнік підпалював цигарку біля театру, де зібрались посли, митці та інтелектуали на VII міжнародний фестиваль Бруно Шульца, він поміж іншим розповів, що його хвилює у суспільствах Польщі та України, і чому з історією треба бути пильними:

 

– Я думаю, що зараз інша атмосфера, бо у радянські часи викликом номер один була честь у відповідь на диктатуру. Сьогодні все змішалося. Дивишся і бачиш брехню і корупцію, колективну згоду на політику як театр. І в Україні, і у Польщі суспільство розділене. Найбільш небезпечна тенденція у моїй країні – це популізм, націоналізм у вияві ксенофобії, своєрідний авторитаризм – різні люди говорять так, наче читають із одної картки. Мені видається це небезпечним. Я планую написати есеї, або й книгу про цю атмосферу у Польщі, про те, звідки все це взялося у сучасній історії. Адже донедавна ми вважали, що коли зникне диктатура Радянського Союзу, все автоматично стане гаразд. Та історія не засвоєна, тому привиди Першої та Другої Світових воєн живі. Політика не завжди курва, але на жаль, у ній багато проституції. 

 

Відповівши таким чином на риторичне запитання із власного есею, пан Адам поспішив до зали, аби виголосити інавгураційну промову на офіційному відкритті фестивалю:

 

– Cьогодні згадую про Бруно Шульца як про письменника «регіонів великої єресі». Це була своєрідна єресь того часу, а час той був насичений викликами двох тоталітарних ідеологій – фашизму та більшовизму. І там, де творив Бруно Шульц, вони якось нівелювалися. Це письмо було конструюванням іншої, нової перспективи мислення у світі. Щоб запобігти їм, потрібно було створити нову мову. Це й вражає в творчості Шульца –  нова мова, в якій постає цілком новий світ. Він писав, дивлячись в минуле цього регіону, письменник з Дрогобича, який розумів, звідкілля взялася структура – етнічна, суспільна, архітектура, структура мови... Час Бруно Шульца – це час, коли історію відпустили з ланцюга. Коли вбивсто людини стало нормальним явищем. Час, який потребував відповіді. І відповіддю Шульца, як і Ґомбровича, стала спроба збудувати абсолютно інші координати для теперішнього.  


Казимир Вита, польський критик, закидав Бруно, що його творчість творить хаос. Гадаю, він не мав рації: це не було утвердження хаосу, це була радше хроніка хаосу. Шульц мав відчуття, що світ збожеволів, що щось пішло не так. Спокійний світ Австро-Угорщини раптом зник, розчинився. І відтоді потрібно було творити цю Шульцівську  «республіку мрій» усупереч репресивній реальності.


Гомбрович писав про Шульца в своєму щоденнику із зачаруванням: «Шульц був людиною неординарною, помітною, а я був людиною, яка себе шукала. Він народився на невільника, а я народився на пана. Він був із єврейської родини, а я із шляхетної польської». Гадаю, Гомбрович бачив у Шульцеві таємницю, щось, чого до кінця він не розумів. 


Мова у творах Шульца є цілком суверенною мовою. Це дуже специфічна лектура. Він пише все, що навколо ми маємо змогу спостерігати. Цей світ, який до кінця не розуміємо, який є його світом історії, спущеної із ланцюга. 


Бачимо ревіталізацію демонів, з якими змагався Шульц. Дивлячись на Росію, бачимо молодих людей із свастикою. Це видається нам міражем, бо країна, яка заплатила таку велику ціну у війні із Гітлером, провокує людей на фашизм. У Європі, також і в моїй країні, бачимо ренесанс демонів, здавалося назавжди похованих ще 30 років тому.


Тепер для багатьох людей не є гріхом фашизм, а є гріхом гомосексуалізм. Та реальність, про яку мовив нам Бруно Шульц, не говорить мені, як я маю жити, але говорить, як мислити, як творити у собі альтернативу – республіку мрій, до яких демони не мають доступу, бо її не розуміють. 


Клімат морального натиску він мав добре відчувати у 30-х рр. –  Польща тоді не була краєм тоталітарним, натомість була авторитарною диктатурою полковників, де було місце тільки для певного типу поляка, який був готовий погоджуватися і підтримувати лише одні погляди. 


Тому Шульц був забороненим письменником – у сталінській Польщі, йому не могло бути місця. Тобто для особливого типу республіки мрій не було місця. Це пережило моє покоління: 1968 рік – час дикої хвилі компанії супроти інтелігенції. Місця для тих, хто не вкладався в шухляді націоналістичного мислення, просто не було.


Те, що Шульц живий і актуальний тут, в Дрогобичі, є для мене емпіричним доказом: Україна належить до Європи і вона знайдеться в Європі. Так, то не проста дорога, на ній багато перешкод,  вона й небезпечна – власне, як і шлях Бруно до свого успіху. 
Дивлюся на Польщу, Росію, Угорщину, Францію, і книги Шульца подібні до рятівного кола, яке викинуло із корабля. І хоч його віднесло течією, можемо його зловити і дістатися до берега здорового глузду. 


Не зуміли Бруно Шульца знищити і вигнати ні фашисти, ні більшовики, а завдяки фестивалю він як елемент культури європейської, української, польської, єврейської – безсмертний. Нехай таким і залишиться!

 

Записала і підготувала Анастасія Чупринська.

Переклала Юлія Кушнір.

 

14.06.2016