З наших журналів.

"Дзвін". Лїтературно-артистичний журнал. Рік 1913. Київ. Ч. 1. — "Українська Хата". Лютий 1913.)

Нове закордонне видавництво Дзвін заяв­ляє заздалегідь, що воно "журнал демократич­ний і обстоює інтереси робітничих верств". Ко­ли отже читаємо далї в проспектї, що Дзвін містить "твори красного письменства, статї на­укового змісту з істориї, літератури і природ­ничих наук, критику і біблїографію та огляди нашого наукового, лїтературного і громадського житя", то треба собі подумати, що саме з огля­ду на згадані інтереси робітничих верств, які журнал обстоює, пересїчний характер його ста­тий буде передівсїм популяризацийний. Воно і справдї так. Коли лишити на боцї публїцисти­ку, якої не хочу торкати ся, то з виїмком дра­матичного моменту Лесї Українки п. н. "Айша та Мохаммед" поміщені тут письменницькі тво­ри — я розберу їх подрібно — належать здебіль­шого до тенденцийно-популярної лїтератури з виїмком, кажу, сього драматичного ескізу Лесї Українки, котрий зберіг собі свою артистичну безпартийність. Ми повинні бути вдячні україн­ській письменницї за оброблюванє таких загаль­нолюдських тем, від яких не віє на нас стухлим воздухом "середовища" і які нас ведуть геть від клекоту нашої буденщини. У велику заслугу треба почитати Лесї Українцї драматизованє поетичних сюжетів, яке одно спроможне ввести сильнїйший тон в жабино-сонливий концерт українських лїристів. Траґічний конфлїкт що знимає ся між Мохаммедом і Айшою — іменно болюча заздрість Айши в сторону мертвої вже його першої жінки Хедіджи — се драматичний атут першорядної вартости і нам аж жаль, що Леся Українка покористалась ним тільки до ду­же поверховного ескізу, а не до справжньої траґедиї, яку він собою безумовно репрезентує. Хто знав чудову характеристику першої любо­ви Мохаммеда, сотворену великим Карляйлем (Carlyle, в нарисї: „Мохаммед"), той не без пев­ного зворушеня прочитає те місце в ескізї на­шої письменницї, де Мохаммед каже до Айши:

От ти сказала:

стару, негарну... І в моїх очах

вона нї гарною, нї молодою

ніколи не здавалась. Не скажу я,

що я не бачив і не завважав

того нїчого: я злїчив всї зморшки

у неї на обличчs... Літ її

менї й сусїдки не дали-б забути...

але в нїй щось було... щось вічне,

Айше...

Менї здаєть ся, що воно живе,

і дивить ся на мене крізь могилу,

І голосом таємним промовляє,

І всї мої слова, тай думку чує...

Айша: А те є вічне в менї, коханий ?

Є чи нема? Скажи! (М. мовчить).

Щож ти мовчиш?

(М. мовчки встає і йде з альтанки. Айша падає до долу на килим і ридає в безсилій лютости).

Я кажу: ся заздрість Айши з одної, а обо­жанє Мохаммеда в сторону мертвої подруги з другої сторони — се така психольоґічна глибінь, що її може шкода було тільки задля того вражаючого finale кидати коротким ескізом на па­пір, тимпаче, що цїлий вступний дияльоґ не стоїть на вершинї справдї драматичного дия­льоґу (Мохаммед говорить спершу блїдо, а Ай­ша рішучо без акцентів тої пристрасти, що ви­бухає при кінци) і подібно як "Ізольда Білору­ка" самої авторки всетаки виявляє мягко лї­ричне підложе її таланту. Але навіть попри сї хиби признаю ескізови Лесї Українки найбільшу вартість серед тих письменницьких проб, які обік нього є в Дзвоні. Бо три вірші Вороного "Співи старого міста"4 ("Душа міста", "Зьвір", "Намисто") надихані вже атмосферою "верстви". Правда — і сюжети з розгуканого житя фа­бричного міста можуть бути сюжетами штуки, як се показують твори Вергерена і Менє. Але у Вороного нема сили добути могучих звуків, дати глибший символ "старого міста", в нього є тільки талант низати дешеві образцї на образ­цї і лїпити їх відповідно римованими словами. А щодо ідеї — vidе проспект. Побіч Вороного є ще Грицько Чупринка і Христя Алчевська, яка презентує читачеви далї свої "Весняні сни", себто тип того всього, що називаю смертель­ним гріхом української лїрики. Ей, панно Хри­стю, чому се Вам так неінтересно і так страш­но наївно снить ся на весну ? І такі Ви неви­багливі щодо гадок, що ми все думаємо про дї­вочий інститут — коротку суконку. Любимо на­ївність у дитини, нїжність у голубів, розмріянє в інституток, а від поета, чи від поетки хочемо сили. Сили, рішучо сили. Але що сказала би енерґічна панна Панкгурст читаючи таке :

Весна прекрасная цьвіте,

все гомонить, живе навколо,

в душі-ж моїй одчай росте

і буря нищить горде чоло...

Мовчить душа моя німа...

Вона з висот небесних впала

на землю, повну горя й зла,

і мов розбила ся сама...

А як колись вона палала !!!

Мовчи, мовчи !... мовчи і ти: —

їй не злетїть уже до неба, —

весни і сонця їй не треба,

вона вмира... не гань... прости!...

Ох! справдї — мовчи — мовчи... Бо маю­чи такі вірші нам нїяк злїтати з поетом під не­бо, і відрікаємо ся ради їх і весни і сонця, ко­ли їх так оспівує ся і одного лиш не зробимо, іменно не можемо простити поетцї, що таке в XX в. пише і таке в XX в. друкує. Зноснїйше вже малює пожежу Грицько Чупринка в "Спо­лох" — хоч все в нього видко віршуючого акробата, котрий має головно на увазї ритмічні ефекти, а не гадку — та зате в "Творчости" знова документує, що від ритмічних saltomortale до справдїшної поезиї дорога трохи дальша, нїж від руки до пера. У Чупринки є якийсь дивний хист низати найзвичайнїйші гадки на сьвітї під томливу безлїч слів і понять, окуту­вати їх маскарадним одягом фраз, які хіба лиш в нього збуджують якесь почуванє, і назвати те все якимсь великим словом — ось як тут: "Творчість", давати читачеви. А читач заєдно має вражінє, що все те, що каже Чупринка, можна би без тої біганки за римами і без того стяганя всїх можливих понять висказати по­просту, та кінець кінцїв ся так справно замаско­вана гадка не була варта тої біганини за рима­ми і того труду при установлюваню ритмів.

„...Сонце. Місяць. Безлїч зір

Чари пишних декорацій..

Встане в сяйві гірній мир,

Мир живих галюцінацій..."

Які щасливі поети, в яких таке віршованє з декорациями і галюцінациями називає ся пое­зиєю!

Маленький вірш В.Тарноградського "Осїн­а ніч над полем бою" — се рішучо найкрасший лїричний вірш в Дзвоні — і коли вже Чупринка, як видно, не читає нїякої західно-европейської лїрики — то міг би з тих трех стрічок Тарноградського пізнати, що можна зовсїм заки­нути фрази і говорити зовсїм звичайно, а проте таки щось глибше сказати. Але річ в тім, що де­які "критики" впали свого часу в захопленє на вид акробатичних штук в ритміцї Чупринки і кликнули йому "Госанна"! — а Чупринка наче переконаний про те, що вистане тільки злїпити слово до слова і написати на горі: нпр. "Сфінкс" або "Контрасти" — а читач в ту мить побачить таки справді Сфінкса або якісь контрасти.

Що-до прози, то дуже замітною річию в Дзвоні є новеля: "Олаф Стефензон" пера Винни­ченка. Винниченко все one great sensation нашої новелїстики, тож і всяка його новість будить жи­війшу цїкавість читача, хоча граничні лїнїї його дужого таланту і щораз сильнїйше зарисовують ся. Отже треба сказати, що кардинальна хиба сього письменника, його ярко теоретичне стано­вище проти прояв житя, котре навіть і найкрас­ші його річи зводить до якогось артистичного експерименту на тлї a priori заложеної доктрини — що хиба ся не минула й новелї "Олаф Сте­фензон". Передімною тільки перша часть її і, то­му не можна розвести ся про неї широко. Ко­лиж всетаки говорю про сю хибу, то опираю ся на сїм місцї, де каже ся: "...Щож малювать? Що? Звичайно, те, що відповідає настроям, ба­жанням, сьвітогляду пана моменту — череватого буржуа з золотою кишеньою. Давайте йому те, що не шкодить його шлункові, давайте йому те, що може перетравить його затоплена салом дум­ка, полоскочіть його притуплені нерви жирного червяка! Буржуа — має сентиментальну душу — давайте квіточок, садочків, пейзажиків з те­лятками. Буржуа любить амурчика, — давайте йому.. жінок. І всяких, всяких; він любить ріж­номанїтність... Буржуа має честолюбіє, він хоче безсмертя — і всі сальони повні портретів. Кві­точки, пейзажики, ...жінки і портрети. Ось все, що можна найти на всїх виставках, всїх так зва­них культурних центрів. І сї нещасні льокаї че­реватого дегенерата ще сьміють кричати про я­кусь там незалежність, про шуканє нових шляхів в мистецтві, про нові горізонти, про правду і істину ! Мерзотники !..."

Vide — проспект. Я дуже цїкавий, що вий­де з такого заложеня. Чого Винниченко навчить проклятого буржуа цїлостию свойого твору. А побіч тої, таки добре вже немодерної філїпіки в сторону "ситого буржуа" замітна ще і мова Вин­ниченка. Вона сира як мокре дерево, а до того густо пересїяна московщиною.

Дві критичні статї — про Еміля Вергарна (А.Лукачевського) і "Пролєтарият в скульптурі Менє" (В.Антоновича) — інформацийно-популяр­ні. Автори бачать з кождого боку ідеал в тих творцях, як представниках проспектової ідеї — то і про критику нема бесїди. Два нариси Ю. Сірого "Артист" і "Квітки" — слабі.

Лютневий зошит Української Хати не при­носить нїчого визначнїйшого. Лїрика заступлена слабо — з новелїстики гарний є глибоко відчу­тий мінятюр материнського болю в "Акорди" Наталї Романович, затеж "Фраґмент" Богаць­кого побіч дуже тонкого малюнку душевних мо­ментів занадто віддалений від ясного здраматизо­ваня, тобто поглибленя подїї (може тому і на­звано його "Фраґмент"), щоб вповнї переконати читача. Продовжуєть ся новеля "Гістерия" Гали­ни Журби, а Сріблянський кінчить свій критич­ний огляд нашої лїтератури за р. 1912. Щодо того огляду хочу помітити, що автор не виявляє великого критицизму в сторону нашої творчости, чи скажімо — в сторону артистичної творчости взагалї. Дошукувати ся у всяких дрібничках се­ріозних криків зневіри і внутрішного нїґілізму і виводити одно і друге з теперішної "хвилі в нас" — се дуже поверховне становище критика, бо тим отвирає ся браму всяким лїтературним "нї­ґїлїстам", в котрих nihil відносить ся головно до осьвіти і — те підчеркаю — до таланту. Виста­не сказати, що Яцкова "Аdаgіо Cоnsоlantе" на­зиває Сріблянський — прекрасною збірочкою і звертає головно увагу на... "Орликівну" і — rі­sum teneatis — "Псярню", себто на річи, про які можна ріжне сказати, тільки не те, що вони пре­красні. І ще одно: Сріблянський хвалить недо­ладні"Співи землї" М. Жука в "Огляді" — а Чупринка — ганьбить їх в "Біблїоґрафії" в тім самім числї Укр. Хати. Питаю ся: Кому віритиме читач?

Остап Грицай.

Дїло