Євген Нахлік

​ІВАН ФРАНКО
ТА РЕЛІГІЙНІ, ЕСТЕТИЧНІ Й МОРАЛЬНО-ЕТИЧНІ КУРЙОЗИ
МИХАЙЛА ПАВЛИКА 
У ПРОГРАМІ РУСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ РАДИКАЛЬНОЇ ПАРТІЇ

 

За внесенням Михайла Павлика на установчому з’їзді Русько-української радикальної партії (РУРП), що відбувся 4–5 жовтня 1890 р., третій пункт її максимальної програми, підписаної 6 жовтня, був ухвалений у такій редакції: «3) В   с п р а в а х   к у л ь т у р н и х  стоїмо на ґрунті позитивної науки, за раціоналізмом в справах віри і реалізмом в штуці, і домагаємося, щоби всі здобутки культури і науки сталися власністю всего народа» ¹. При цьому драгоманівці (Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький та ін.) відхилили попередній ліберальний постулат «повної свободи сумління» (тобто віросповідання) і прийняли неясний раціоналістичний  імператив Павлика, «цього завзятого “безбожника”», котрий, як іронізував згодом В’ячеслав Будзиновський, «завсіди радив нам пропагувати штунду» ² (тобто протестантизм). Обстоювання «реалізму в штуці» – «курйоз», що його у програму політичної партії «всунув» також Павлик ³, – нагадує пізніші горезвісні програмні документи КПРС і всесоюзної та республіканських Спілок письменників, де імперативно було задекларовано художній метод і напрям соціалістичного реалізму як єдино правильний і можливий для літератури й мистецтва Радянської держави доби побудови соціалізму і «розвиненого соціалізму».

 

Тим часом історичний процес пішов інакшим шляхом, аніж прямолінійно уявляли собі радикали: епоха панування позитивізму невдовзі поступилася місцем епосі модернізму у філософії, літературі та мистецтві, з’явилися нові художні напрями й течії: неореалізм, імпресіонізм, символізм, неоромантизм, декаданс, експресіонізм, сюрреалізм, початки екзистенціалізму… На шлях освоєння нових естетичних якостей став радикал і реаліст Іван Франко. Життя виявилося багатшим, ніж прокрустове ложе партійної програми. Можна сказати, що програма радикалів була створена на вершині панування позитивізму й раціоналізму (який у декого з галичан доходив навіть до матеріалізму й атеїзму) та реалізму в духовій культурі Галичини (тоді ж вийшла, з реалізмоцентричною передмовою Драгоманова, прозова збірка Франка «В поті чола. Образки з життя робучого люду», Л., 1890). Проте кількома найближчими роками вже відбувався перехід до модернізму, початок якому поклали у 1891–1896 рр. журнальна та книжкові публікації «ліричної драми» Франка «Зів’яле листя».

 

Тож на початку 1890-х Франко опинився у двозначному становищі. Його поетична практика почасти йшла врозріз із партійним імперативом радикалів «реалізму в штуці». Хоча їхня партійна програма мала значення радше декларативне, ніж зобов’язальне, усе ж однозначна настанова на реалізм не могла не ставити багатогранного Франка в незручне становище, бодай формально обмежувати його письменницьке зростання й еволюцію, теоретично сковувати художні пошуки. Зрештою, не забарився реальний вияв такого двозначного становища, коли вже 1891 р. в «Зорі» (№ 17–19) та 1893 р. в другому виданні збірки «З вершин і низин» був опублікований цикл любовних поезій «Зів’яле листя» і блискучий знавець європейської поезії та вишуканий естет Василь Щурат у присвяченій Франкові шанобливій сильветці (Зоря. – 1896. – № 1, 2) цілком прихильно зазначив, що цей цикл «можна вважати об’явом декадентизму в українсько-руській літературі, розуміється тоді, коли під декадентизмом будемо розуміти <…> розумне і з артистичним змислом ведене змагання до витвору свіжих оригінальних помислів, образів, зворотів мови і форм» ⁴. Але навіть таке застережливе формулювання не пом’якшило у Франкових очах ідентифікації його інтимної поезії з декадансом, і він обурливо відповів своєму колезі віршем «Декадент» (Зоря. – 1896. – №17), у якому декларував власне антидекадентство і «народництво» («Я син народа», «мужик, пролог, не епілог»), що, власне, й узгоджувалося з орієнтацією партійної програми радикалів на служіння народові та його інтересам ⁵. Хоча, звісно, справа полягала не так у конечній потребі дотримуватися партійної програми, як у власному роздвоєнні Франка між громадянським подвижництвом і зосередженні, як приватної особистості, на житті серця. 1896 року «лірична драма» Франка «Зів’яле листя» вийшла окремою книжкою і як художня цілість, що втілювала нову естетичну якість, ознаменувала початок доби модернізму в українській літературі.

 

У проекті нової програми РУРП, датованому «Відень 1 марта 1891» і надісланому до партійного часопису «Народ», Іван Гриневецький і В’ячеслав Будзиновський від імені «русько-української радикальної колонії у Відні» в питанні релігії знову заявляли жадання: «Неограниченої свободи віри. Держава мішаєся в справи віри лиш остілько, що гварантує кождій одиниці свободу віросповідну» ⁶. Проте щойно на IV з’їзді РУРП, що відбувся у Львові 29 грудня 1895 року, з партійної програми, відповідно до віянь часу, було вилучено пункт, згідно з яким, «від членів партії вимагається, щоби они були “раціоналістами в вірі і реалістами в штуці”» ⁷ і натомість постульовано жадання «повної свободи переконань релігійних і повної свободи критики і популяризації науки» ⁸. У статті «Радикали і релігія» (Громадський Голос. – 1898. – № 21. – 15.Х) Франко пояснював: «<…> коли ми випустили точку про раціоналізм із нашої програми, то се для того, що яко партія чисто політична не потребуємо займатися релігійними справами» [т. 45, с. 271]. Хоча про «штуку» (мистецтво) у програмі вже не йшлося, така зміна фактично знаменувала прихід епохи модернізму з її світоглядним, філософським, художнім і науковим розмаїттям і відродженням уваги до релігії, містики, міфотворчості, загалом до сфери ірраціонального. Показово, що й саме поняття «позитивної науки» також зникло з нової програми радикалів.

 

Цікавим є й такий момент: М.Павлик уклав морально-етичний кодекс, якого мали б дотримуватися члени радикальної партії. Пізніше у статті «Михайло Павлик. Замість ювілейної сильветки» (ЛНВ. – 1905. – Т. 29. – Кн. 3) Франко іронізував, що Павликів «організаційний план вийшов дуже короткий і простий:  н е   п и т и,   н е   к у р и т и   і   п о в о д и т и с я   л ю д я н о   з   с е л я н а м и» [т. 54, с. 540]. До кодексу входила й заборона грати в карти, що її Павлик нав’язував під впливом суворого мораліста Драгоманова, котрий, як зауважив згодом В.Будзиновський, «критикуючи галичан, скартав їх за те, що вони в касині грають у карти. Хоч того домагання з’їзд до програми не взяв, то само його поставлення було курйозом» ⁹.

 

Ішлося про моралізаторські нотатки Драгоманова у частині третій «Австро-руських споминів» (1867–1877), що її видав у Львові Франко саме 1890 року, Драгоманов описував, зокрема, такі враження від свого «першого пробутку у Львові в 1873 р.»:

 

«<…> моє життя змолоду розвило в мене трохи навіть ригористичний погляд на карти. У нас в Гадячі за мого дитинства пани та чиновники картьожили. “Ну, господа, не будем терять драгоценного времени, пожалуйте за преферанс”, – говорить було кожний хазяїн гостям після першої склянки чаю. Але в мого батька картьож був не часто.

В Полтаві перший світський круг, куди я увійшов, був кружок ліберальних учителів, але там карт не було, і раз-два Стронін поставив це перед мною в похвалу тому кружку, сказавши, що карточний стіл – це testimonium paupertatis animorum [свідок духового убозтва. – Є.Н.] компанії. В часи ж, коли піднялась справа емансипації, так той же Стронін, котрий був чоловік досить світський і бував по всяких кругах губернських, було не раз каже, оповідаючи про якусь вечоринку: “Не пізнаєш Полтави! Без карточного стола цілий вечір пройшов!” В Києві за мого студентства я бачив щось тільки два-три рази карти між товаришами, а потім, проживаючи серед гімназіальних учителів і професорів університету, я теж карт майже не бачив і так і звик думати, що вони зостались тільки серед повітових панків та чиновників, як testimonium paupertatis animorum…

Коли це бачу у Львові, в університетському місті, в столиці вільнішої частини нашої Русі в напівполітичному товаристві – столи з картами, і за ними сидять звісні патріоти, професори, літерати, політики, для них покидають усяку розмову про найбільше пекучу справу патріотичну, народну, літературну… “Та це ж старий Гадяч, повітове місто миколаївської доби!” – думалось мені, коли я вертавсь у свій готель після першого вечора в “Бесіді” [товаристві “Руська Бесіда”. – Є.Н.]. Ось куди я вернувсь, об’їхавши стілько світу!»

 

Драгоманов закидав галицьким інтелігентам, що в них «по домах <…> не побачиш багато книжок, – кажуть, через бідність, <…> хоч на кав’ярню й карти знаходяться грошенята й у галичан» ¹⁰. Послідовно й неухильно проводячи в Галичині політику свого женевського наставника, Павлик заповзявся прищепити однопартійцям-радикалам і його морально-етичні настанови.

 

Щоправда, стосовно інтимних стосунків із жінками, зокрема матримоніальних, то Павлик у цьому питанні був досить вільнодумним, надто ж як на той час, і навіть радикальнішим од Драгоманова. Чи накладав якісь заборони щодо приватних взаємин із жіноцтвом – невідомо. Усе ж його ригористичний кодекс було відкинуто.

 

У листі до Драгоманова від 21 травня 1891 р. Павлик скаржився, що на першому з’їзді РУРП він «поставив був цілий ряд моральних вимогів від осіб і партії радикальної, та ніхто про це й чути не хотів, після виступу Охр[имовича] і Франка, котрі казали, що це якісь монашескі правила» [11]. Цікаво, що «Франко, – за спогадами колишнього члена радикальної партії Володимира Охримовича, – не любив пити алкоголічних напитків (хіба десь-колись трохи вина або меду), не курив, не грав у карти і не любив бути разом з тими, що п’ють, курять або грають у карти» [12]. А проте Франко скептично поставився до партійних «моральних вимог» Павлика і відхилив їх.

 

 

ПРИМІТКИ

 

¹ Програма Руско-українскої радикальної партії // Народ. – 1890. – № 20. – С. 301. Про те, що в максимальній та мінімальній частинах програми «Павлик реферував справи просвітні і культурні», згадував Северин Данилович, який «зредагував “мінімальну” програму в справах господарських і політичних» (Данилович С. Франко як духовний батько радикальної партії в Галичині / Северин Данилович // Спогади про Івана Франка [упорядкув., вст. ст., прим. М.І.Гнатюка]. – Вид. 2-ге, доп., переробл. – Л. : Каменяр, 2011. – С. 253).

² Будзиновський В. Смішне в поважнім / В.Будзиновський // Нові Шляхи. – 1930. – Т. 9. – С. 65.

³ Там само. – С. 65, 66.

Щурат В. Літературні портрети. Д-р Іван Франко // Франкіяна Василя Щурата : листи, статті, спогади [упорядкув., передм., комент. та покажчики Лариси Козак]. – Л., 2013. – С. 48.

⁵ В.Щурат відповів віршем «Се не декадент!» (Зоря. – 1897. – №5) і статтею «Поезія зів’ялого листя в виду суспільних задач штуки (прочитавши ліричну драму І.Франка “Зів’яле листя”)» (Зоря. – 1897. – №5–7), у яких обґрунтовував правомірність уживання поняття «декадентизм» щодо збірки «Зів’яле листя», яку назвав «взірцем декадентської поезії в кращім значінні слова» (Там само. – С. 51–53).

⁶ Матеріяли до ревізіі програми руско-украйінскоі радикальноі партіі / За руско-украйінску радикальну колонію у Відні: В.Будзиновский, Іван Гриневецкий // Народ. — 1891. — №9. – 1.V. – С. 158.

⁷ Четвертий з’їзд радикальної партії // Радикал. – 1896. – №7. – 5 січ. – С. 65.

⁸ Програма руско-україньскої радикальної партиї, принята на IV зйізді у Львові дня 29 грудня 1895 р. // Там само. – С. 70.

Будзиновський В. Смішне в поважнім / В.Будзиновський // Нові Шляхи. – 1930. – Т. 9. – С. 65.

¹⁰ Драгоманов М.П. Австро-руські спомини (1867–1877) // Драгоманов М.П. Літературно-публіцистичні праці : у 2 т. / Михайло Петрович Драгоманов. – К. : Наукова думка, 1970.  – Т. 2 / Упорядкув. та прим. І.С.Романченка і В.В.Лисенка. – С. 193–194.

¹¹ Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876–1895) / Зладив М.Павлик. – Чернівці, 1910. – Т. 6: (1890–1891). – С. 192.

¹² Охримович В. Причинки до біографії і характеристики Івана Франка / Володимир Охримович // Спогади про Івана Франка. – С. 123–124.

 

 

 



Автор — директор Інституту Івана Франка НАН України, доктор філологічних наук, професор

13.06.2016