І.
Минувшого тиждня появила ся у Львові брошура "Австро-руські спомини М. Драгоманова", видана Иваном Франком. Єсть се властиво тілько одна частина тих "споминів", a именно тота частина, що вяже ся з першим побутом М. Драгоманова у Львові в роцї 1873.
"Спомини" містять в собі де-що цїкавого і поучаючого, однакож тенденція их не зовсїм чиста. Провідна гадка Драгоманова в сих "Споминах" єсть — представити галицких народовцїв, на тлї своїх з ними зносин, в як найчорнїйших красках, а взявши собі таку провідну гадку, не перебирає в средствах, щоби тілько дійти до цїли.
"Споминів" тих ми не можемо поминути мовчки, тим більше, що не тілько домашні противники нapoдoвцїв може схотять визискати єї, але і Полякам они в де-чім будуть на руку для их цїлей. І вже навіть почав Kurjer Lwowski (де сам видавець "Споминів", п. Франко, єсть сотрудником) перепечатувати тую брошуру — класти "виновників" pod pręgierz opinii polskiej... Тож приглянемо ся "Споминам" трохи близше.
В брошурі тій автор насамперед описує свою стрічу у Львові з тогдїшними народовцями і з одним "словистом", ученим з св. Юра, і характеризує оба сторонництва. Сторонництвом народним займаєсь ширше, бо він ним більше интересував ся. Вертаючи з заграницї до Кієва, він вступив до Львова не з одної цїкавости — щоби лиш приглянутись відносинам галицко-руским, — але і з спеціяльними цїлями, а именно, по перше: щоби переговорити з львівскими народовцями справу часописи "Правда", а по друге: щоби вияснити відносини загалу галицких народовцїв до проґрами Качали, "магнатско-клерикальної", як називав єї Драгоманов.
Переговори в одній і другій справі не вдоволили Драгоманова. Редактор "Правди", хоч показав ся чоловіком ліберальним супротив думок радикала україньского, а все таки не згодив ся на те, щоби "Правда" редаґувалась так, аби священики відвернулись від сторонництва народовцїв, а пристали до "Слова". А що-до клерикальної проґрами Качали (в єго брошурі про безпосередні вибори, написали під псевдонімом "Загірного"), народовцї анї не боронили тої брошури, анї не хотїли виступити против неї. Коли Драгоманов говорив в тій справі з Корн. Сушкевичем, то Сушкевич нїби то сказав єму:
"Вся наша політика — на піску, на вітер, бо наш нарід не розвитий. Власне повід, з котрого пише Качала, — справа соймової чи безпосередної репрезентації в радї державній — для народу нашого цїлком пустий. Чи так чи сяк, а Русинам тепер у парляментах не бувати, а народовцям тим менше. Ну, а Качалї обіцяли 6000 реньских, коли він буде підпирати соймову систему, — він і згодивсь для того, щоб гроші ті віддати на народню просвіту, єдину справу в Галичинї, варту серйозної уваги. Та я б — казав К. Сушкевич, сміючись своїм грубеньким сміхом, — та я б і за 300 реньских продав усякі сойми і парляменти наші".
Се мали ніби то бути слова К. Сушкевича. А від себе додав Драгоманов:
"Потім 6000 реньских, подарованих Качалою на просвіту в акціях якоїсь зелїзної дороги, й дїйстно звелись на щось недалеке від 300 реньских."
Сей уступ очевидячки кривдить честь пок. Стефана Качали, знаного загально з патріотизму, розваги і честноти характеру. Річ певна, що коли С. Качала за чим стояв, то стояв з пересвідченя, і се пересвідченє своє завсїгди мотивував щиро. Так само і своє становище в справі безпосередних виборів умотивував він так основно, як тілько розумів.
Річ просто неможлива, щоби Качала "згодив ся підпирати соймову систему за oбіцяниx єму 6000 зр." хоч, би і "на народню просвіту" — і річ неможлива, щоби К. Сушкевич щось подібного міг був сказати Драгоманову. Коли-б Сушкевич був таку річ сказав Драгоманову, чоловікови не належачому до львівскої громади, був би прецїнь відкрив сю "тайну" бодай деяким приятелям з своєї громади, от хоч-би нинї жиючому тогдїшному редакторови "Правди". Тимчасом нїхто про те не чув, аж в-перше довідуєсь отсе з брошури Драгоманова. Та й пан Драгоманов не в тїмя битий! — знав, коли виступити з відкритєм тої тайни і взагалї з бесїдою Сушкевича, і то ще нїби дословною, мов-би стеноґрафованою, бо взятою в значки знаменуючі чужі слова! Драгоманов виступає зі всїм тим аж тогдї, як уже і К. Сушкевич і С. Качала перенеслись на тамтой світ! А прецїнь від 1873-го року Драгоманов часу мав доволї вивести тоту справу прилюдно, в друку, поки жив К. Сушкевич, або бодай ще С. Качала! Таж власне тогдї, коли автори так ненавистної єму "Качальщини" і "Сушкевичівщини" ще жили і ділали, міг був Драгоманов виїхати з тим відкритєм, тим більше, що нагод до того мав доволї, — були часи, що говорив про народовцїв дуже богато і, як то кажуть, не лишав і ниточки на них сухої... Тогдї він того не зробив!
Але що більше! Драгоманов не обмежуєсь на роли пасивного стеноґрафа слів Сушкевичевих, — бо єму здавалось, що сего було би за мало і кождий міг би сказати: "К. Сушкевич не жиє, С. Качала не жиє... а Драгоманов ноторичний их противник... хто там може на те присягнути, що так було?" отже Драгоманов додав вже від себе яко річ певну! — навіть рахунок з тих 6.000 зр., кажучи, що "ті 6.000 зр. Качала в акціях якоїсь зелїзної дороги подарував нa просвіту". З наведеної Драгомановом бесїд К. Сушкевича виходить, що "Качалї обіцяли 6000 зр." а "він і згодивсь", але нема ще сказано, чи "взяв". Драгоманов же уже від себе подає яко річ певну, що Качала "взяв" тих 6.000 зр. (чи акціями, чи готівкою, за котрі закупив акції на 6.000 зр.) бо "потім 6.000 зр. в акціях подарував на просвіту". Оно виглядає гладко і klar wie Schuhwachs — 6000 взяв і 6000 дав — тілько власне в тій "гладкости" і в тій "ясности" Драгоманова лежить чорна пляма цїлого відкритя єго, лежить той, як Нїмцї кажуть, Pech Михайла Петровича.
Як свідчить акт фундаційний С. Качали з 15 червця 1873 р., напечатаний в "Правдї" з того ж року (ч. 16, стор. 566— 568), С. Качала передав "Просвітї" 10 штук акцій уприв. ц. к. зелїзницї Днїстряньскої, кожда номінальної вартости 200 зр., отже на суму не 6000, але на 2000 зр.! Що так єсть, нехай пп. Драгоманов і Франко пересвідчать ся, заглянувши на цитовані нами сторони "Правди" з 1873 року. Нам здаєсь, що они не схотять бути так самоувіреними в свою неомильну пророчість, щоби не схотїли провірити, чи правда може случайно по сторонї нашій, а коли переконають ся, що оно так, — то ми дуже цїкаві, що они тогдї зроблять з тою рештою 4.000 зр., котру Качала взяв та й хиба сховав до своєї кишенї? Як міркуєте, панове? — сховав Качала до своєї кишенї 4.000 зр.?! Що-ж би на те сказав був К. Сушкевич?
Прикро нам дуже, що ми мусимо нинї ставати в оборонї бл. п. С. Качали против такого закиду, котрого як найменче можна приложити до характеру і натури Качали. Прикро нам тим більше, що закид той вийшов від чоловіка ученого, професора, і нїби опертий на авторітет К. Сушкевича. Тілько-ж, як ми бачили, сам Михайло Петрович попутав ся в своїм відкритю... і тим зраджує видумку цїлої исторії.
О що ходить Драгоманову — ми добре розуміємо; але нам здаєсь, що і єго повинна обовязувати честність в виборі средств войованя. Тимчасом уже на отсїм примірі з бл. п. С. Качалою видко, що він уважав себе винятим з-під того обовязку. Але-ж в єго брошурі се не один лише того рода уступ. Таких уступів, на жаль, єсть більше, як се ми дальше покажемо.
[Дѣло, 26.05.1890]
ІІ.
Друга справа, в котрій автор "Споминів" ужив не совістного средства войованя, то товариство имени Шевченка.
Драгоманов представляв справу так:
В кілька днїв, як він в місяци серпни приїхав до Львова, наспіла сюди несподївано для него зовсїм нова, дуже важна праця. К. Сушкевич прочитав єму лист з України одного старого українького патріота, давного єго знакомого, котрого він не бачив більше десяти років а котрий був перед тим в Галичинї і розмовляв з львівскими українофілами про громадскі справи і дав себе переконати, що справи ті не посувають ся на перед єдино через бідноту галицку на гроші. Вернувшись у Россію, патріот сей зібрав кілька тисяч рублїв, котрі мали прийти незабавом до Львова на заложенє публичної институції. Пaтріот поставив умову, щоби галицкі народовцї зараз приступали до редакції статута товариства і щоби в тій редакції взяв участь той пан, що привезе гроші, а також і автор "Споминів". Незабавом явив ся сподїваний Українець з сумою 6.000 рублїв. Тогдї надїхав і приятель автора "Споминів", член віденьскої "Сїчи", і Евг. Желехівскій. Отже ті особи кілька разів зібрались на нараду над статутом товариства, котре постановили назвати товариством "имени Шевченка". Автор "Споминів" вже, каже, не памятає тепер деталїв сего статута, котрого конечну редакцію мусїв виробити К. Сушкевич, яко юрист, але головні точки, на котрі найбільше напирали оба Россіяне а підпирали молодші Галичане, Сїчовик і Желехівскій, були: 1) щоб товариство мало переважно науково-літературну цїль, при чім і направляло-б свою працю перш усего на дослїд народного житя на Українї; 2) щоб доступ до него був найлекшій для кождого Русина і щоб адміністрація єго була як найбільше поставлена в звязок з загалом членів; 3) щоб спеціяльно були прибрані способи для того, щоб і поза галицкі і поза австрійскі Українцї могли мати як найбільше участи в товаристві, аби оно було институцією дїйстно всеукраїньскою. Пізнїйше — каже автор "Споминів" — по виїздї обох Українцїв зі Львова, львівскі народовцї зломили ті точки в офіціяльнім статутї і товариство забрали в свої руки. Нї одна з умов, уложених первістним комітетом не удержалась, а окрім того мов навмисне поставлено головою орґанізаційного комітету товариства — Качалу. Статут і проспекти публиковані сим комітетом виробляли замісць широкої основи для товариства — оліґархію, відсували зовсїм наукові цїли товариства, а висували на перед комерческе наживанє маєтку через тіпоґрафію. Львівскі народовцї не стали слухати й нїяких уваг Кієвлян против их орґанізації і комерческого напрямку товариства имени Шевченка. Навіть "лївобережцї" — каже автор "Споминів" — обурились, коли дізнались про статут і напрямок товариства того і довідались, що оно, нїчого не зробивши просто для науки й письменства, почало з того, що зробило довгу на 4.000 ґульденів... Коли автор "Споминів" заїхав лїтом 1874 р. у центр "лївобережцїв", то застав там про товариство имени Шевченка дуже неясні звістки, окрім того, що К. Сушкевич писав, що получених перше грошей (6.000 рублїв — 9.000 ґульденів) не стало на закупленє самої тіпоґрафії, і що на ту справу треба ще щось зо 3.000 рублїв (котрі й була вислані). Ся недостача порядком дивувала не тілько мене, але навіть і "лївобережцїв". "Потім — каже Драгоманов — менї довелось бачити тіпографію товариства имени Шевченка й особисто познайомитись з тіпоґрафскими справами, і львівска товариска тіпоґрафія менї видавалась за малою на ті гроші. При впорядкованю єї безпремінно мусїла бути чи недбалість одних, чи неакуратність а може що й гірше (!!!) других."
Так представляє справу Драгоманов.
В цїлім тім представленю єсть богато тенденційности, а при кінци оно сходить уже прямо на несовістність, на клевету.
Що ураджено на першій нарадї пятьох осіб (з котрих більша половина вже вимерла), того не знаємо, але віримо, що оно було так, як каже Драгоманов. А принявши се, запитаймо, чи справдї має правду Драгоманов, кажучи, що львівскі народовцї "зломили умовлені точки" і "нї одна з них не вдержалась"? На то відповідь може дати "Статут товариства имени Шевченка" напечатаний в "Правдї" з 1873 р. (ч. 21 з 28 н. ст. грудня, ст. 720—726) і статья "Перші загальні збори товариства имени Шевченка" в "Правдї" з 1874 р. (ч. 8 з 13 н. ст. червня ст. 345—357). Из обох тих документів виходить зовсїм инакше.
Дотично умовленої 1-ої точки бачимо в статутї: "§. 1 Товариство имени Шевченка має на цїли спомагати розвій рускої (малорускої) словесности. §.2. Щоби сю цїль осягнути, товариство: 1) заводить власну друкарню; 2) видає і накладає книжки і часописьма літературні і наукові; 3) вспирає літературні і наукові виданя; 4) роздає премії а запомоги літератам; 5) скликує збори учених і літератів; 6) устроює відчити публичні, літературні вечерницї і т. и." Не єсть же то виповненє 1-ої умовленої точки? Чого-ж більше жадати?
Дотично 2-ої точки, то можна признати рацію Драгоманову, що доступ до товариства спершу не був легкій, бо статут постановляв 100 зр. вкладки чи нараз, чи в 10 ратах. Але пізнїйше знижено вкладку на 50 зр. навіть в 10 ратах, а тепер обдумують ся способи ще більшого улекшеня вступу до товариства. Тількож не можна сказати, щоби первістно через високу вкладку товариство мусїло утерпіти. До першого загального збору вступило 33 членів (отже надїя була на 3.300 зр. вкладок), а коли-б вступ був як найнизшій 1 зр., чи могло тогдї товариство надїятись 3.300 членів?
Наконець що до 3-ої умовленої точки, то она в статутї була сповнена. §. 6. статута постановляв: "Членом дїйстним стає ся кожда особа рускої народности, котра принята буде в члени загальним збором". Значить: институція і після статуту була всеукраїньскою. Чому Українцї не вступали в члени товариства, — сего ми не знаємо. Не можна допустити, щоби на Українї не знайшлось було чимало людей, котрі могли би були зложити 100 зр. вкладки, тож поясняємо се хиба тим, що Українцї боялись переслїдуваня в Россії. А коли-ж так, то як можна говорити, що "львівскі народовцї забрали товариство в свої руки"? Хтось же мусїв орудувати товариством! Що Львовяне не мали гадки заводити "oлiґархії", о тім свідчить аґітація их за вступованєм в члени (гл. "Правда" з р. 1874 ст. 346.), а що головою комітету поставили о. С. Качалу, то як можна за те им докоряти? Чи Качала не був горячій патріот, чи не стояв за просвітою і економічним поддвигненєм народу? чи ті дві річи не були провідною гадкою у всїх єго письмах і дїланях? Ми не розуміємо, з відки у Драгоманова така якась злість на Качалу?
Що заряд товариства имени Шевченка не гадав "зовсїм відсувати наукові цїли товариства а висувати на перед комерческе наживанє маєтку через тіпоґрафію", — се видко зараз из справозданя перших загальних зборів (гл. "Правда" 1874 р.) в з дальшої дїяльности товариства. Оно видавало "Правду" і многі передруки з "Правди", оно дешевше друкувало книжки "Просвіти", пізнїйше видало оно Studien auf dem Gebiete d. ruth. Sprache д-ра Ом. Огоновского, опісля взяло на себе видавництво "Зорі" і немало видає й тепер на передруки, н. пр. "Исторії літератури" д-ра Ом. Огоновского.
Що товариство не могло зробити більше, то виною того була недостача фондів. Друкарня заложилась з довгами, бо 6.000 рублїв не стало на заложенє єї. Жертва з України виносила 6.000 рублїв, а само перше устроєнє друкарнї коштувало звиж 15.000 зр. Хто хоче о тім пересвідчитись, може заглянути в книги товариства, котрі від самого першу провадив пок. К. Сушкевич.
Драгоманову друкарня "видалась за мaлою на ті гроші" і він підозрівав впорядчиків єї о "неакуратність а може що й гірше". Ну, того вже за богато! Тут просто мусимо сказати панови Драгоманову: таке киданє підозріня єсть несовістностію і межи честними людьми так не водить ся! Друкарню провадив К. Сушкевич! Правда, що він нинї не жиє і боронитись не може... Але жиють ще люде і суть книги.
[Дѣло, 28.05.1890]
ІІІ.
Уже з наведених двох уступів из "Споминів" Драгоманова про Качалу і про товариство имени Шевченка могли читателї зміркувати духа, яким автор дише для галицких народовцїв з року 1873-го. А ми мусимо ще сказати, що в цїлій брошурі не стрітите для них нїгде якого-небудь признаня в якім-небудь напрямі. Народовцї ті скрізь або ретроґради, часом аж до смішности, або лицеміри, або ще що й гірше.
Наведемо деякі приміри:
На "Бесїдї" вечерами де-хто грає в карти, а карточний стіл — то, повторяє Драгоманов за учителем Стронином, testimonium paupertatis animorum. Ну, гри в карти, ми взагалї хвалити не беремось, але-ж і не кликнемо з Драгомановом з емфазою: "Ось куди я вернувсь, oбіxaвши стілько світа!" "Бесїда" — касино, а по касинах скрізь без карт не обходить ся. Бувають люде, що в грі в карти по цїлодневнім трудї знаходять годинку розривки, — розумієсь, в грі для забави, не в газардовій, а бувають знов люде, котрі на карти не можуть і подивитись. Очевидно, хто карт не любить, той бажав би, щоби взагалї нїхто не грав в карти, але коли так не єсть і коли в карти забавляють ся навіть люде з кождого взгляду честні, дїяльні і розумні, — то дарма! Се приватне дїло людске і коли не виходить у якоїсь ґрупи людей по-за границї невинної розривки, то й не надаєсь на матеріял до неґативної критики тих людей в звязи з инчими справами: патріотичними; народними, літературними. На всякій спосіб, автор "Споминів" взяв тоту приватну річ на широкій камінь не без тенденцій... Йшло о наложенє по змозї як найбільше темних красок на тих народовцїв з 1873-го року, — то й сесе придало ся... Видавець "Споминів" п. Франко передрукував уступ про гру в карти на "Бесїдї" в Kurjer-i Lwowsk-ім, а читателї Kurjer-a можуть виробити собі понятє, що тота "Бесїда" — то якась яскиня грачів... між тим як на "Бесїдї" карти в ходї менче, анїж в якім небудь инчім касинї у Львові.
Для характеристики, як народовцї з 1873-го року глядїли на жіночу справу, автор "Споминів" наводить таку розмову з одним літератором:
— Ну, скажіть менї — сказав літератор обертаючись прямо до мене, — чи у Вас (в Россії) завше так, як ось я бачив оттут. Зайшов я до Вас у готель, Вас не було, а Ваша жінка розмовляє з НН. (Сїчовиком, що пpиїxaв саме тогдї до Львова). Отсе Ви пійдете на лекцію чи де, а жінка Ваша може сама приймати мущину?
— А чому ж нї? — питаю.
— І Ви не боїтесь?
— Чого?? — питаю, сміючись.
— Ну, я б боявсь! — одказав літератор."
Віримо авторови "Споминів", що міг знайтись якійсь літератор, що аж так бояв ся о свою жінку, — але-ж се мусїв бути на тім пунктї дивак, яких не мало подибати можна у всїх культурних народів. Така одиниця могла Драгоманову послужити за дуже добрий темат до водевілю, але не до характеристики интеліґенції рускої в 1873-ім роцї. Ми можемо запевнити автора "Споминів", що у загалу галицко-рускої интеліґенції "справа жіноча" усе ж таки не стояла в 1873 роцї аж так низько...
Дальше автор "Споминів" ремствує на директора рускої ґімназії, що той не дозволив єму прийти на години до кляс ґімназії, а казав єму внести поданє до краєвої ради шкільної. "Я просто ухам своїм не вірив!" кличе автор "Споминів". Але-ж годї, у нас в Галичинї обовязує такій припис, що нїкому чужому не вільно заходити до кляс ґімназії...
В однім місци автор "Споминів" посувавсь аж ось до якої характеристики народовцїв:
"В остатні роки відносини трохи змінились, бо й Галичина пійшла на перед: там єсть уже люде, котрі хоч знають, що навкруги их багато багна. Та ще недавно один украйнофиль і при тому далеко не "правобережний" і навіть москвоненавистник придивившись до галицких народовцїв, найбільш у Львові, писав менї: Господи! коли хочеш карати Россію й Україну, карай их огнем, мечем, чим хоч, тільки не прилученєм Галичини бо в нас же й свого смітя стане Днїпро перегородити, a що ж буде тогдї, як Галичане посунуть до нас цїлою хмарою на учителів, на станових і т. п.!? Пропали ми тогдї на віки! HН. каже, що Галичина — се телефон, по котрому цівілізація буде переходити з Европи в Азію... Але по свому телефону йдуть і доноси..."
Як назвати такій оріґінальний спосіб войованя? Честним ми єго не назвемо!
Насамперед Драгоманов перевертає слова листу. Автор пише: "Як Галичане посунуть до нас і т. д." — а Драгоманов стягає єго слова до "галицких народовцїв". Але допустивши і се, що автор листу мав на гадцї і "народовцїв" та про них написав таку річ, — то все таки честні люде так не роблять, як автор "Споминів", щоби, анї сам не розслїдивши, які то були "в останні роки" чи "ще недавно" доноси від народовцїв, анї не навівши: хто, що і про кого донїс, — печатав таку тяжку клевету, по просту виймаючи єї з якогось листу, не подаючи навіть: хто пише та що і кого має на гадцї! Так робити — негонорово, огидно! Хто говорить о "доносах" — нехай не ховаєсь за пліт безименно цитованого листу! Не говоримо вже о тім, що на честний спосіб взагалї не повинно ся приватних листів надуживати до киданя клевет на противника..
Ми знаємо відносини в Галачинї, знаємо все, що між народовцями дїєсь, але ми не можемо пригадати собі якогось-такого факту, котрий би не то прямо вказував, але бодай кидав тїнь якогось хоч-би одного доносу "в останні роки" чи "ще недавно". Ми знаємо, що як от торік лучились арештованя Українцїв і деяких галицких приятeлїв автора "Споминів" (Франка, Павлика) — народовцї і в своїх орґанах (от хоч-би в "Дѣлї") і особисто поступали зовсїм не так, щоби можна клеветати на них "доносами"...
[Дѣло, 29.05.1890]
IV.
Зараз в першім роздїлї сеї статьї, при загальній характеристицї брошури М. Драгоманова "Австро-руські спомини", сказали ми, що "в брошурі єсть де-що цїкавого і поучаючого, однакож тенденція єї не зовсїм чиста", бо "провідна гадка Драгоманова в сих "Споминах" єсть — представити галицких народовцїв на тлї своїх з ними зносин, в як найчорнїйших красках, а взявши собі таку провідну гадку, не перебирає в средствах, щоби тілько дійти до цїли."
Kurjer Lwowski в ч. 148 з 30 н. ст. мая виступає против того нашого схарактеризованя тенденції брошури М. Драгоманова, замічаючи: "Що би то була за гадка провідна: представляти в чорних красках народовцїв галицких, в великій части людей уже не живучих, — того Дѣло не вияснює, полишаючи тоту загадку психольоґічну без розвязки. Прецїнь п. Драгоманов від очерненя народовцїв галицких сам білїйшим не буде, слави их унаслїдувати не гадає, а єсли виступає против них, то певне не з причин личних, але тілько з публичних. Впрочім спомини свої видає він під власним именем і відповідає за правдивість того, що в них подає яко факт."
На те ми відповімо Kurjer-ови Lwowsk-oму, що ми й самі, без єго пригадки, мали на гадцї "вияснити" тоту провідну гадку, але вперед уважали за відповідне навести з брошури ті уступи, на основі котрих читатель міг би перше всего тоту провідну гадку сконстатувати. І нам здаєсь, що наведені уступи з брошури, — особливо про пок. С. Качалу, про товариство имени Шевченка і про "доноси" народовцїв — мусїли потвердити наше висказанє.
Однакож заким попробуємо "вияснити" провідну гадку брошури Драгоманова, треба нам вперед приглянутись висказови Kurjer-a, що Драгоманов, видаючи свої спомини під власним именем, "відповідає за правдивість того, що в них подає як о факт". Ну, річ певна, що відповідає за те, що написав, і мусить відповідати, — тілько-ж питанє: чи все, що він подав яко факт, єсть справдї фактом? А нам власне йшло о розбір того питаня і, здаєсь нам, нїхто не возьме за факти анї того, що С. Качала взяв від Поляків 6.000 зр., анї того, що при уладженю друкарнї товариства имени Шевченка були якісь мальверзації, анї того, щоби народовцї остатними роками слали якісь "доноси" в Россію. Нехай автор статьї в Kurjer-ї спустить з ока се, що то Драгоманов, єго приятель, пише про галицких народовцїв, а нехай уявить собі, що се якійсь галицкій народовець NN. подає того рода факти про Драгоманова і єго політичних товаришів. Що би тогдї сказав автор статьї в Kurjer-ї?! Побачили б ми, як би то він спустив шлюзи свому обуреню! І оно було би зовсїм на місци.
А тепер і попробуємо "вияснити" провідну гадку брошури Драгоманова. Скажемо коротко і ясно: Драгоманову йшло о здескридитованє т. з в. "старших" народовцїв — і в особах поважаних их представителїв (С. Качала, К. Сушкевич), і яко загалу ("доноси"), — очевидно не в инчій цїли, як лише в тій, що би своїм приятелям в Галичинї пoceредно допомогти поставити себе за єдино поступових і єдино честних Галичан.
Тенденція заперечуваня т. зв. "старшим" народовцям их працї для народу та понижуваня их на кошт когось другого — виходить дуже виразно хоч-би з уступу, навязаного до факту обдарованя бібліотеки віденьскої "Сїчи" в 1874—1875 рр. книжками з Кієва, заходом головно автора "Споминів".
"Сїчова бібліотека — пише Драгоманов — між инчим мала великій вплив на виробку нових проґрессивних елементів у Галичинї, тих "молодших народовцїв", на котрих власне лежить від кількох років майже вся справдї користна народови праця по "провінціям" в Галичинї, від чого між инчим виходить і те, що "провінціональні" дїячі там власне культурнїйші, проґрессивнїйші і менше затуманені партійно-націоналістичною темнотою, нїж "столичні" львівскі, а при всьому тому національний, русино-україньскій бік их народовства стоїть висше всякого сумнїву."
Що Драгоманов потрудив ся коло основаня бібліотеки "Сїчи" в 1874—1875 рр., се єго заслуга і кождий єму за те подякує. Але щоби нинї "майже вся справдї користна народови праця по провінціям в Галичинї" лежала "власне на тих молодших народовцях", що вироблялись під впливом бібліотеки Сїчевої на нові проґрессивні елементи, — то тут Драгоманов сильно переборщує! В то увірить тілько той, хто місцевих обставин і людей не знає. Впрочім хиба би Драгоманов розумів під "справдї користною народови працею" щось такого, чого ми не догадуємось, але ми думаємо, що він чейже заходи около просвіти народної і орґанізованя всяких асоціяцій для просвіти та економічного подвигненя народу не стане уважати за щось народови "не справдї" користне...
Нинї дїла на провінції в Галичинї стоять так, що, загалом взявши, "майже вся" справдї користна народови праця лежить "власне на старших народовцях", а "молодші народовцї" спорадично допомагають старшим в тій праци. Се може кождий сконстатувати, перейшовши имена людей дїяльних на провінції.
До того мусимо піднести ще дві річи.
Перша річ, що "молодші народовцї" доси не поставили нїякої проґрами якоїсь "нової" працї для народу. Се ми вже нераз підносили і того нїхто нам не заперечив. "Молодші народовцї" в практичній праци для народу йдуть утертим слїдом "старших народовцїв". На доказ того, позволимо собі навести один примір. Коли торік в Коломийщинї виступив як кандидат на посла до сойму Сїчовик (з часів по основаню вже Сїчової бібліотеки) д-р Теофіль Окуневскій, зараз появили ся були в Kurjer-ї Lwowsk-ім і в Now-ій і Reform-і звістки, що се першій раз увійде до сойму представитель т. зв. "радикальних народовцїв". Против того ми не мали нїякого заміту, — противно, ми тїшились, що молодші наші братя будуть мати свого репрезентанта. І увійшов д-р Т. Окуневскій до сойму, брав участь в цїлій сесії, був секретарем руского клюбу, — а нехай хто скаже, в чім і де проявила ся в соймовій праци д-ра Т. Окуневского якась хоч-би найдрібнїйша різниця між ним а єго соймовими товаришами, старшими народовцями: Романчуком, о. Сїчиньским, Телишевским і т. д.? Ми не можемо собі пригадати! А прецїнь, як би "молодші народовцї" мала якусь окрему проґраму, — се мусїло би буо зазначитись. І так усюди: "молодші" так само як "старші" — "основують" і "торжественно відкривають" читальнї, так само стоять за основуванєм кас позичкових, шпихлїрів громадских, спілок ремісничих, торговельних і т. д.
3 сего виходить уже сама собою друга річ, а именно тота, що "старші народовцї" з щирої душі раді би, щоби як найбільше виходило "молодших народовцїв" і брало ся до користної працї для народу. "Жатва многа, дїлателей же мало" любив говорити пок. С. Качала, і ми то само кажемо завсїгди і нинї. Ми радуємось кождим новим Сїчовиком, що, набравши ся европейскої науки з Сїчової бібліотеки, верне до нашого, також европейского краю, осяде серед свого народу і почне робити користну і для него працю. Mи жалуємо, що значна часть Сїчовиків не вертає до краю, а йде в службу войскову і деякі Regimentsarzt-и зовсїм пропадають для Руси, бувають такі, що цїлими роками не цікаві побачити букву руску...
Остатними часами почав межи молодим поколінєм витворюватись оріґінальний сорт людей: "критиків і більш нїчогo". Все, що "старші народовцї" роблять, єсть у них "зле", а самі не покажуть, як би то було "добре"? Головна вина того невідрадного явища лежить в великій мірі в баламученю молодежи тенденційними брошурами і часописами. У наших радикальних писателїв така метода, що як має піднести якусь гадку, то не почне спокійно від того: "Ми думаємо, що добре би було зробити так а так" — але починає від такого: "Тоті старші народовцї! сякі-такі!; з яким чолом они сміють називатись народовцями, коли они доси не видумали отсего, що нам сеї ночи впало на гадку..." Розуміє ся, буває й так, що тота нова гадка покажесь при близшім розборі непрактичною або просто утопією, але лайка на "старших народовцїв" остає чорно на білім.
Така метода очевидно не може приносити инчих результатів, як "критиків і більш нїчого", — людей, що будуть тілько бігати в роздразненю з кута в кут і будуть вічно підозрівати та критикувати людей працї, тих, що роблять так, як уміють, а все таки роблять!
[Дѣло, 31.05.1890]
31.05.1890