Найцікавіше з інавгураційної лекції Юрія Винничука на початок VII Міжнародного фестивалю Бруно Шульца в Дрогобичі записала спеціально для «Z» Юлія Кушнір.
Фестиваль триває ще до 10 червня, повну програму можна побачити за посиланням.
Я дуже добре пам’ятаю той день в середині серпня 1968 року, коли радянські танки їхали на Чехословаччину через Івано-Франківськ, де я народився і жив тоді. Вони їхали через все місто з жахливим гуркотом і з відкритими люками, з яких виглядали солдати. Люди скупчились на тротуарах, заніміли із жаху. Проте то тут, то там лунали оплески. Кілька пенсіонерів намагалися вітати ці танки, і щось навіть вигукували, але слова їх тонули у гуркоті. Серпень 1968 року став не тільки кінцем Празької весни, а й початком кінця відлиги в Україні. І хоча в Україні панувала цензура, але на книги і журнали, видані в країнах соціалістичного табору, вона не розповсюджувалася. Очевидно, чекісти не були поліглотами. Тому завдяки польським журналам, я й інші літератори, які на той час уже не могли публікуватися, мали змогу ознайомитися з модерною літературою Заходу. У львівській книгарні «Дружба» регулярно з’являлися видавничі новинки. Таким чином, я навчився читати на всіх слов’янських мовах – бо це було моє вікно в Європу.
Бруно Шульц жив у передмісті Дрогобича. Я у передмісті Станіславова, а потім – Львова. І жилося нам однаково добре. Бо передмістя наші не відрізнялися практично нічим. Тихий час надвечір’я, млосна серпнева спека, популоднева розмореність неділі, запущені здичавілі сади, хащі бузини, пахуча зелень городів, запах диму, паливного картоплиння, все це, що так скурпульозно описав Шульц, – підстерігало і мене. А зараз навіює почуття ностальгії і солодкого смутку. Тому-то, купивши його книжку на початку 70-их років у книгарні «Дружба», де продавали книжки з країн соціалістичного табору, я просто таки захлинувся тим дивовижним світом, який він так смачно описав. Та ні, не описав, а виткав якимось чародійними нитками. Бо то був і мій світ, моя Атлантида. Але я не мав сил прочитати за один раз більше, як одне оповідання. А часто вистачало однієї, двох сторінок, аби мене несподівано заполонило нестримне бажання писати самому. І то писати не лише так, як Шульц, а й про те, про що писав Шульц. І хоча його оповідання були дуже мелодійні, але вони засмоктували мене своєю образністю і метафоричністю. Я кидав читання і починав писати. Гадаю, це була дуже добра школа для вироблення власного стилю. Художники так ж само навчаються – копіюють чужі картини. А разом з тим Шульц посилено ставив якісь непомітні ґудзики у моїй свідомості – і в моїй уяві відразу виринали забуті картини дитинства. Мабуть, на кожному з галицьких передмість можна зустріти веселуна Едя, який голиться при відчиненому вікні, наспівуючи якісь чудернацькі арії з відомих лише йому опер. І мене в полудень в суботу мама брала за руку та вела провідати тетку, чоловік якої був кравцем. І в хаті в них стояв манекен, який описав Шульц. Тета і вуйко, виявивши в себе надлишок цукру, враз перестали споживати солодке печиво. І тета, вже не маючи для кого випікати свої розкішні пляцки та перекладанці, випікала для нас. Ось це й була причина нашого суботнього візиту.
Читаючи Шульца, я раптом усіх їх собі пригадав – усі їхні голоси і звички; і всіх їх струсив у своїй ранній повісті «Королевич-машкара», написаній під виразним впливом Шульца, якого у нас ще ніхто не знав. Пізніше я вже не намагався наслідувати Шульца, але він і досі залишився для мене безвідмовним зарядним пристроєм – прочитані його твори висмоктують з буденності і занурюють в плин спогадів та образів. Не тільки зорових, а й смакових, нюхових і слухових. Я вчився вбирати світ у Шульца, і за це я йому дуже вдячний. Навіть працюючи над своїм останнім романом «Танго смерті», щоб створити собі відповідний настрій, я брав у руки Шульца і переглядав знайомі сторінки. Я читав дуже багато книг польською мовою, навіть більше, аніж російською. Польська мова ніколи не виглядала агресивною і різкою, якою видавалися мені російська. Мова Шульца заколисувала. Хотілося не читати її, а ніжитися у ній. Тому я з деякою ранимістю ставився до перших перекладів Шульца українською. Відразу хапався за оригінал, звіряв кілька сторінок і з самовдоволенням виловлював перекладацькі бздури. Сам я ніколи не брався за переклад Шульца. Мені здавалось, що коли я його перекладу, то знищу той невидимий місток, який єднає нас, на якому зустрічаються спогади нашого дитинства. Крім того, було переконання, що перекласти Шульца ідеально так само неможливо, як і будь-якого великого поета. Важко спартачити перекладом Анатоля Франса, Генріха Сєнкевича, але спартачити Шульца – можна. І таки партачили. Аж до останнього перекладу Юрія Андруховича, який успішно вибрався із усіх пасток. Читати Шульца не можна так, як будь-якого іншого видатного прозаїка, його можна читати лише як Пруста або Джойса – смакуючи, з перервами. Ніколи серед людей, чи навіть у присутності членів сім’ї – тільки наодинці, у сакральній тиші. Наодинці з Бруно. І немає значення, що за вікном – сніг чи дощ, спека чи мряка. Шульц все одно вас вихопить із вашого готелю чи гамака і забере з собою на дрогобицьке передмістя. І ви вже будете його очима і вухами вбирати навколишній світ, як вбираю я уже четвертий десяток. Вбираю маленьким хлопцем, як морозиво в дитинстві, що катуляє метафорами на язику, відчуваю їх смак на піднебінні, намагаюся затримати його якнайдовше.
06.06.2016