І.
Народ вертав з богоміля, спішив на перегін до дому, стежками польними, шляхами битими безнастанно роїв ся, люде плили та й плила як птицї білі з вирею, нї кінця им не було видно, нї початку.
Богомольцї з нашого села Дрімайлова під проводом легконогого Яця Серденьки утекли ще досвіта: як ночували під сливками у костельного Мацєя, так рано по них і місце застигло. Нас обох — мене й дїдуня — лишили на подї з якимись нетверезими неприличниками з-під Комарна, з котрих оден цїлїсїньку ніч не давав побожним невістам заснути, виправляв таку галабурду, аж кусень повали завалив ся і одна молодиця упала до комори в бочку з огірками.
Ми оба — я і дїдуньо — остались поміж чужими, як сирітки в лїсї, самі вертали в двійку і все оглядали ся назад, чи видно ще баню блищачу на церкві, чи вже далеко уйшли від чудотворного місця.
Дїдуньо легеньким кроком, з вагом, ступав і все щось гуторив: то молитви відмовляв по дорозї, то співав з-тиха "Всепітої", то подивляв красні полукіпки, царину на пни, стернї, косовицю і менї толкував:
— То женцї, то!.. Руки би им святили ся... З пашою, геть по-при землю з пашею вижали... Гідний ґазда, нема що казати: до колоска зазбирав!... Господь не покарає єго дар божій, хлїбець насущний... А ся косовиця!... фі, фі, фі!... То менї косарі! не жаль і поглядїти... на цїлім лузї не замітиш "жидівскої бороди"... як виголено!... А перекоси в колїно... так потягнути косою, то але!... А там бач, бач! — яке красне имінєчко? То майно, то хлїбець, то потїха!...
Так идучи, задержувались ми при каплицях, хрестах, иконах виставлених при дорозї разом з пушкою, щоби було де метати офіровщину. Ми уклякали в таких місцях, змовили молитву, дїдуньо кинув дудку-дві до скарбони або на тарелець, червоною товальнею накритий, і питав задрімалого сторожа:
— Свату! чи йшла туди така а така кумпанія з Яцем Серденькою і з образом чудотворця Николая?
— Ишла, йшла!... Ще догоните, лиш прискоріть! — одвічав сторож. — "В Тройци Бог Отец" співали...
— То они, певно они!... Не далеко впарили... Прискорити.., гм, гм... по що прискоряти, коли ми й так их догонимо? Ходїмо сину!... Диви но, диви... Не наш то бучистий иде з чередою? сюди заблудив? Ей нї! наш не мав одного рога. A точнїсенько такій самий...
Иде дїдуньо, гуторить на передї і собі сам відповідає таким голосом, немов их дїйстно два зійшло ся, а я дрібчу из заду, споглядаю на бесажку, жду хвилї, коли отворить ся і я буду міг оглядати всї чуда, яка в нїй містили ся.
Дїдуньо накупив чимало хорошеньких гостинцїв на відпустовім базарчику, о кождім в дома памятав і кождому нїс щось на памятку: для лошака-річняка звіночок; для коси і різака два "трембовецкі" каменї; для Февроньки й Федька дві "спинки з ляльками"; дальше мамуни червоний пояс і хрестик; бабуни чорву обручку від гістцю, обтерту до риз чудотворної икони, і чепчик дротарскій; татови люльку з предивецкою накривкою і цибухом бляшаним; до церкви купив образ Пречистої Дїви болесної котрий мав висїти в "бабінци" разом з вінчиком покійної Марусї...
— Варівно, сину, варівно, бо камінє твердше від нашого грішного тїла! — упоминав дїдуньо мене за кождим разом, кілько я піткнув ся і добре затяв ногою босою о кремінь.
Та де менї було й варувати ся? В моїй дитинячій уяві раз-у-раз стояв образ Пречистої Матери схований в бесажцї: серце Пречистої Дїви прошите семома мечами, з очей так живісїнько спадали сльози на мертву плоть Спасителя, обвідка гарна з зубчастого золотого паперу, різноцвітні кривульки і мережки окружали сей сумний вид, що проймав мою дитинячу душу.
Та я не знаю, чому пригадав собі тогдї нашу новісїньку хатину — тую смирненьку хатину, — як поставили єї перед роком, і на сю хвилю, як мати держала на колїнах мертву Марусю, цїлувала єї чорні кучері і, прощаючись з нею, ронила тихі сльози на єї студене личко... "До побаченя моя зазулько, щебітко! — шептала мама з-тиха, затискаючи уста, — до побаченя там... у... Бога!..."
Серед того задуманя я знов сильно піткнув ся о камінь, аж зисичав з болю...
— Болять ноги, сину? — спитав дїдуньо.
— Не тілько болять, але й кров тече: ноготь зщехолив з великого пальця, а пяту пригородив на скло там при тій коршмі, де війт сварив ся сам з собою в кропиві...
— Не треба-ж бути цїкавим! Яке тобі дїло уже від тепер з пяними начальниками і громадскими князями? Хотїв бачити дурницю, та й маєш! Тілько де собаки гризуть ся а пяні сварять ся, утїкай, не диви ся!..
— Але-ж мене ноги болять, не очи.
— Очи всего пильнують, а найпаче ніг...
Я став пхинькати, обіцювати дїдуневи, що впаду на дорозї і дальше не піду й кроком, то він почав мене глаїти, тихомирити, й потїшати різними обіцянками.
— Потерпи ще дрібку! — говорив. — Тілько той кусник до Хирова, а там буде-мо могли й ходаки повзувати. Наш обіт скінчить ся, — нехай буде Богу не вимівно, — так ми можемо собі поїхати — знаєш чим? колїєю!.. Треба спробувати... Господь знає, чи мене старого туди другій раз ноги понесуть, провеземо ся.
— Ах, я вже й коровами їхав би, щоби тілько сидїти на возї...
— Цить, хлопче, не кажи так, бо не годить ся! Коваль наш нехай собі возить здоров снопи коровами, а ми вітром поженемо... Повідають: з Хирова до Кренберку їде колїя всего три години. Як имінє піде з полудня на пашу, ми вже будемо дома, а наші десь аж змерком прилїзуть... Хи, хи, хи!.. тож то буде втїха!..
І дїдуньо сміяв ся сердечно з того, що випередимо наших дрімайлівских богомольцїв, котрі лишили нас з чужими нетверезими неприличниками на подї у костельного Мацєя.
ІІ.
Підійшли ми до зелїзничого двірця, глядимо через пліт — диво! Суває ся великаньскій котлище то в зад то в перед, посвистує, постогнує, парою що-хвиля жбухає, вози десь такі наче самі від себе чіпають ся сего потвора зелїзного з огнем і димом... Господи! забув я о болю ніг, забув о спразї, яка мене безнастанно палила цїлу дорогу... дивлю ся, не надивуюсь сїй гаспедскій видумцї і не маю нїякого страху перед нею... А чудні річи розказував менї о нїй писар Ганкевич, а ще чуднїйші Федько парубок, і я нераз в души представляв собі такого чорнїя як сей, що стояв при котлї, щирив до мене білі зуби, пускав бічними рурами горячу пару, сичав, гороїжив ся... Я єго не бояв ся!... Впрочім я мав свячений хрестик на шиї і в бесажцї була Пречиста Дїва болесна...
Стоїмо, глядимо, аж ту й люде пустили ся до двірця — йдуть, їдуть возами, бричками, повозами, а жиди з клунками, бетами, пудлами всюди перші пхають ся, всюди передом, самому ґенералови не вступлять ся... Идемо й ми, а поперед нас якась жидівчище тілько насиляла на себе торбин, клунків, кошиків, мало не надсадить ся, і не видати єї з під сего краму... як купяк смітнику суне ся землею, суне... Як же прийшло ся йти в двері, всадила ся боком, тельбухи сперли ся в одвірки, она на порозї нї в зад нї в перед не ворухне ся.
Пхнув дїдуньо жидівку до середини і сам зо мною входить, крисаню з голови — і низьким поклоном привитав усїх наче правовірних у церкві.
Зареготали ся багрії, обступили нас, обертають нами як Гаманами, хапають пальцями за дїдуневі космики на голові, допитують ся: де так хорошенько голови під чуб голять: чи не на Кальварії?..
Дїдуньо ще по старосвітски бритвав голову геть аж під прочолок, а жидки взяли собі се на ум і сміють ся й щипають... Я держу капелюшину в руцї і сам не знаю, котрому з них шпурнути між очи, а з люти мало не спалю ся...
(Конець буде.)
[Дѣло, 04.06.1891]
(Конець.)
На наше щастє находив ся священик старенькій, худий як скипочка, а рухливий, здаєсь кожда кісточка в нїм рушаєсь. Як нинї бачу єго дитинне гладоньке лице, єго проникливі очи, котрі з під сивих бров світили як два яркі углики, і всюди глипали, все бачили, нїчо не пропустили мимо.
Старчик духовний, замітивши нас, понюхав табачки з рогової табакирки, приблизив ся до нас і повідав:
— Жидки! жидки! не посмівайте ся ви з старого голови, бо то не ваша рівня! Лїпше глядїть на себе!... Бачите от сего, і тего, і сего, обголив голову, тілько пейси, і ще які пейси! — і як показувати палцем на кождого гусита, що мав голову обголену як колїно, а пейси як ладїнки, ба та й на жидівки став показувати, що поголені...
Розскочили ся жиди-кепкарі в миг ока, помаркотнїли, стали поміж собою шваркотїти.
Я священиків бояв ся, звичайно як сельскій дїтвак, але до сего я сам підійшов і поцїлував в руку, хоч дїдуньо і не опімнув мене.
Почастував старенькій табакою дїдуня, розпитав, де їдемо, все нам розяснив, найменчу дрібку:
— До сего віконця пійдете і купите собі білєти, за себе і малого заплатите до двох реньских. Гроші приготовіть собі і при касї не розперезуйте череса такого, як ваш, ще шестипряжковий, бо то не ладно... жидки взяли би вас знов на кпини...
І говорить священик і поклїпує повіками, носить бровами, а до мене все усміхає ся, аж менї любо, приємно.
— То ваш хлопчик? — спитав дїдуня за мене.
— Мій унука... ще маю вісїм дома, але тамті від доньок а сей від сина.
— Добре, добре! до школи єго дайте, до школи, нехай учить ся...
Розпращав ся пан-отець, пійшов дальше поміж люде, знов знайшов якусь старушку, що не стало їй гроша на колїю, знов нове дїло...
Дїдуньо поглядав за дрібними грішми та дїйстно не стало, треба було таки розперізувати черес і виймати гроші.
Тимчасом при касї в однім кутї все збило ся в купу, в один великаньскій околіт китиць чорних, гойдає ся на боки, а дїдунем в білій опончи все попихають то д віконцеви, то знов у зад... Він послїдний дістав білєти, навіть не мав часу звичаєм своєї вічливости уклонити ся касірови, бо колїйник задзвонив по раз другій і по всїх купах заворушило ся, кожде стало хапати за свої манатки, пхати ся ид дверем.
Хотїв же дїдуньо поглядати ще раз того пан-отця старенького — та де там!.. хопила нас з собою навалниця народу і ми на-силу вилетїли з сїней на перон.
ІІІ.
І знов нове чудо-диво! Цїлий ряд хижин з перилами, мов цїле село поставив на колесах, та й ще яке село! Двері, вікна в кождій хатї, і в домі Божім не красші, а люденькове до них лїзуть, як до своїх хат, підсаджують ся, відчиняють, замикають, пращають ся... А ми все: прийдемо ту... кондуктор каже: "назад!" — прийдемо ту... жиди кричать: "в зад!" — прийдемо ту... якійсь пан грубий з панею кричить "назад!"
А все лихо вам! в зад та й в зад! Та доки-ж тото буде?
Йдемо, йдемо, аж добрали ся в другій кінець д волам.
Гей-га!.. Як стане дїдуньо подивляти круторогі, глядїти за бучистим... ще й менї велить уважати молодим оком... як стане жалувати бідного товару!.. A волицї немов розуміют, таке зворичать, цїлий світ заглушили...
— Гей чоловіче! а вступиш ся ти з хлопцем від возів, бо зараз з місця рушать! — крикнув робітник з огородця, махаючи лопатою.
— Та ми також їдемо! — гукнув дїдуньо.
— Вже за пізно! Мусите ждати аж до завтра до такого часу... Тепер уже не добігнете в тамтой конець д возам...
— Що то значить: не добігну?.. Та от і віз порожний, можна й цїле перило жита зложити... Хапай ся, сину!.. Підсадив дїдуньо мене на порожний віз "шутрівку", потім бесажку, потім сам вилїз, а хлоп в огородци сміє ся та й сміє, аж присїв на землю а все: — Ой-ой-ой, ой-ой-ой! А бодай же тебе, бойку, опанувало з твоїм розумом...
— Не бовтай, чоловіче, не бовтай! ти ще не знаєш бойка, коли тя так на сміх зібрало! — став дїдуньо кричати, хотїв сміховалцеви з рискалем добре досадити словами, та не було часу, колїя рушила з місця.
— Поганий чоловік! — тягнув старий дальше, даючи словам волю і оглядаючи віз в серединї. — Каже менї до завтра до такого часу ждати... Порадив би тя, не бій ся!.. тілько спусти ся на нього... Дури, небоже, таких, як ти сам... Що вже лопатою в паньскім городї штуркає в болото, — то й другому: бойку!.. Нїби то він щось лїпшого... Далї готов яке кватиркове флящатко з мазею на груди повісити, перо за ухо заложити й поїхати на село за комісаря!.. тьфу! тьфу! лукавий, недобрий враже!..
Виговорив ся дїдуньо, закурив люльку, і ми собі в двійку під одним кутом розгостили ся... подивляємо "машталярню", а ту і стайня з воликами подільскими, і вози з ялицями верховиньскими, всїляке господарство везе ся...
Їдемо, їдемо, нїхто нас і не спитає: що робимо? Все а все ми оглянули, освоїли ся з тим навідженим тарахкотанєм i зачинаємо тїшити ся, як то наші здивують ся, що так скоро до дому вернемо, а наших позаду лишили...
Дїдуньо замітив, що в тім возї мусїло бути якесь вуглє, бо кафтав лняний геть замастив... і знов став гуторити, що на возї порядного господаря щось такого не лучилось би, та ще як вертає ся з відпусту... Уже за той зачернений кафтан стілько навигадував тому возови, аж навпослїд здрімав ся, люлька з зубів вилетїла, захрапів на добре.
Я все глядїв на бесажку, все бачив икону Божої Матери, не міг нїгде очей відвернути від него... Дивлю ся, дивлю, аж нараз — менї видало ся, мов-то з вінця сеї позолітки вийшла чудесна цариця світа, велелїпна стать, а ясність від неї на ввесь світ бьє... Дивлюсь на лице єї, нема сего горя, яким окриває ся лице смертного чоловіка... то не було лице людске, але божеске, о якім менї бабуня розказувала, і що оно вказує ся людям часом, коли "небо отворює ся"... Я закрив очи перед ясностію і став просити:
— Матїнко Божа! Скажи моїй сестрі Маруси, що менї дуже а дуже скучно за нею... Ми побудували нову хату, мешкаємо осібно, не у стрика: Дїдуню гризе ся тим, що два брати не можуть погодити ся, а их пять жонатих колись містило ся разом... Так дїдуньо часто говорить і татови, і стрикови, і мовить: "встидайте ся!" Колись ту була за Марусину душу служба Божа і комашня... нанашко дяк написав на стїнї великій хрест, а я також написав меншій хрест, але не свічею, лиш вуглєм за комином... Я подивив ся на свій хрест — він був точнїсїнько подібний до нанашкового — і я тогди заплакав за Марусею... Мене не було кому похвалити, а она все мене так хвалила!... Я був сам, сам оден в кутї за комином...
І я почав хлипати...
IV.
Прокидаюсь!... і — покаянє на повперек світа! — я і дїдуньо на возї сидимо ще не прикорицмані, довкола нас пани колїйові, служба... ми заїхали з Хирова до — Ярославля!...
Дивлю ся, дїдуньо зачорнений, як наш Дамян, що вуглє ковалям в лїсї палить... Що таке стало ся з нами? що они хотять робити? Думаю і не можу нїяким світом розібрати.
Дїдуньо в початку змішав ся, виймив білєти, показує, а ті дивлять ся і в сміх... Як же старий зміркував, що ми не на Кренберку, закричав навпослїд, аж по маґазинах залунало:
— Як то, Панове, має бути?... Чи-ж я на то заплатив півтретя реньского, щоби ви мене по-за шайгороди везли?... Ба, та не смійте ся, бо ту сміху нема!... Нїворотом когось возити за єго гроші, від єго дому, то не ладно й не годить ся!... Щоби менї зробив таку дурницю якій сват, я би знав, що з ним зробити... Таж міркуйте, Панове, самі ученими головами, що менї ще розум не відіймило, щоби-м до Америки телепав ся!...
Комедія, дїйстна комедія!... Тілько назбігало ся люда, жиденят різного віка й пола, що й компанія поліцаїв комунальиих не розігнала би. Одні сміють ся, другі знов ганять их, а самі також посміхають ся...
— Чоловіче! кару мусите заплатити! — каже начальник до дїдуня. — Ви не сїли на той поїзд, де повинні були сїдати, і навіть не до такого воза, де треба: то віз на вуглє, не на людей...
— То ще гірше, що я за свої гроші не в своїм праві! — каже дїдуньо, — така менї справедливість!.. Кондуктор каже "в зад ид волам", а ту от що піють!...
— То-ж то й зле, що вас потягнуло сидїти з волами...; люде все були би вас збудили і спрямували на просту дорогу...
Подумав дїдуньо, розважив, випитав ся о все докладно, пізнав мабуть нашу вину, бо замовчав. Взяв нас начальник до канцелярії, дав нам білєти за дармо і повідає, що поїдемо на Крансберок, але аж о півночи.
— Дякую, паноньку! нїколи в світї не поїду! — сказав дїдуньо піднесеним голосом. — І золоті гори давайте менї, другій раз на тоту ганьбу не полїзу. Ще й о півночи їхати?... Тьфу! не хочу!
Опустив дїдуньо, розсерджений, дворець зелїзничій, ми пійшли до дому і на другій день вечером разом з кривою Паранькою по всїх людях вернули з відпусту.
Мама і бабуня вже за нами плакали, бо вчинили, що нїби нас мали на Пацлаві в костелї задушити. То була радість, Господи! Всї подивляли дарунки, тїшили ся, а мама й бабуня, вислухавши мого сну, довго молили ся ще того самого вечера перед образом Пречистої Дїви Матери болесної.
_______
Зарікав ся дїдуньо їхати зелїзницею, але таки не дотримав свого заріканя. Коли єго внук "від сина" пійшов до школи до Львова, щось наїздив ся — як сам казав — свому світови "силою пари", та вже нїколи не лучила ся єму така пригода.
— Знаєш, чому нас тогди така огида спіткала, як ми першій раз їхали колїєю? — питав мене раз, вертаючи зі мною зі Львова з народного віча.
— Бо ми сїли на иншій поїзд, — кажу.
— Нї, нї, сину, не тото... Тямиш слова начальника? Ми тогди їхали з волами. Коли би були людей держали ся, був би все хтось знайшов ся і нас поучив, а так ми залїзли в вуглярку... Так то все буває з чоловіком, коли сидить за комином і не хоче виставити носа на світ Божій...
Я признав старому правду.
Б. 16 сїчня 1891.
[Дѣло, 05.06.1891]
05.06.1891