Мить утрати завжди виявляє глибинну сутність явищ чи ж особистостей: вона неначе документує духовне обличчя постаті на тлі епохи. Особливо, коли йдеться про таку унікальну постать як Іван Франко. Війна наклала свій відбиток на світогляд і побут людей, тож самотність і безпорадність навіть такого генія, як Іван Франко, що змушений був тривалий час ділити хліб із вояками іншого фронту в притулку для січових стрільців, залишившись без родини, якось неначе б затерлася в суспільній свідомості: «На боєвому шляху України упав перший жовнїр першого ряду не з крісом, — а з молотом!», — зазначено у журналі «Шляхи». Франковий відхід, як травневий грім, збудив українську спільноту й поставив екзистенційне питання — ким же Він був для неї?
Статті, спогади та хронікальні матеріали, що публікувалися на шпальтах української преси з кінця травня 1916 р. формують панорамну картину як основних етапів життя митця й ученого, так і його взаємин із суспільством. Бібліографію некрологів, вміщених в українських і зарубіжних часописах, зібрав Іван Калинович у «Шляхах» («Преса з приводу смерти Івана Франка (Біблїоґрафічна замітка)») з докладними відомостями про українські та зарубіжні видання, адже «сумні похоронні звуки луною пронесли ся по широкому світї, сповіщаючи всьому европейському миру про смерть «князя української поезії й науки». Серед українських видань — «Буковина», «Вістник Союза Визволення України», «Громадський Голос», «Діло», «Нива», «Свобода», «Українське Слово», «Шляхи» та ін., з іноземних згадано тут низку німецьких, польських, болгарських, чеських, хорватських часописів. Труднощі укладення вичерпного реєстру були зумовлені обставинами війни. Так, редакція газети «Свобода» (Джерсі-Сіті), надрукувала некролог аж 8 липня, зауважуючи, що ця сумна вістка дійшла до неї аж із чужих часописів, бо через воєнну завірюху навіть сумні звістки з рідного краю не доходять.
Ефект дзеркальності створює некролог, опублікований у «Ділі»: на подвір’ї біля тіла Франка, що потопало у квітах, стояв поруч його портрет «у силї віку». Серед громади, що прийшла попрощатися, були діти, що знали «Лиса Микиту», і «мужі громадянської праці», соратники й ті, що не поділяли його погляди на шляхи розбудови основ української суспільності. Михайло Яцків вбачав відрадний факт у такій згуртованості сердець освіченого українського громадянства коло Франкової домовини та трактував її як прояв суспільної еволюції: «І ті непроглядні лави, що плинули тепер близько за домовиною, чи з далеких країв духом, се вже не та сама суспільність, що за наших молодечих часів, се нинї зорґанїзована, дозріла, незвичайно жертволюбна, може одна з найкращих суспільностий» («Шляхи»).
Більшість часописів, що вшанували пам’ять Івана Франка, — це суспільно-політичні видання, тож структура некрологів, вміщених на їх шпальтах, є доволі подібною: короткий життєпис, перелік основних творів і наукових праць, відомості про видавничу та редакторську діяльність, працю на ниві політичної просвіти нації. Характерними рисами цих матеріалів є публіцистичний характер, емоційна домінанта та метафоризованість тексту. Так, скажімо, рядки із некрологу «Прометеєви України», опублікованого у «Вістнику Союза Визволення України», короткі, майже афористичні, дещо нагадують за формою відомі Франкові рядки про Шевченка, але з біблійними алюзіями: «Саме в пору, коли нам у землї обіцяній стати, Ти відійшов від нас»; «Ти любив Свій народ не тільки за його добру вдачу, але й за його хиби»; «Смерть перервала безпереривну нитку Твоїх терпінь. Одначе Твій дух витатиме між Твоїм народом, поки його життя».
На відміну від суспільно-політичних часописів, у «Хроніці НТШ» підкреслено заслуги І.Франка перш за все на інтелектуальному полі. Редакція зазначала, що має намір подати лише коротку згадку про працю в Науковому Товаристві імені Шевченка. Зі зміною профілю товариства з літературного на науковий І. Франко активно долучився до співпраці в «Записках НТШ», «Етноґрафічному збірнику», і як редактор, і як автор наукових розвідок. Тому ця співпраця «творить окремий уступ» у його житті, хоча насправді різні сфери суспільного буття та їх пізнання так тісно переплелися у Франковій творчості, що неможливо їх «виламати» з духовної скелі, яка становить спадщину митця і вченого: «Праця, наука і борба — отсе життєва трильоґія Франка, яку полишив у заповітї для грядучих, а яка має принести воскресеннє України», — твердив Кость Левицький у надгробному слові, виголошеному на Личакові (текст його передрукували «Діло», «Свобода» й «Шляхи»).
Автор некролога в газеті «Буковина» вводить феномен Франка-науковця в ширший контекст концепту просвіти: він «був і буде ще якийсь час тяжким мечем Божим на деяких інтелїґентів, що не люблять дїйсної науки, не люблять аналїзи й критики, хоч самі найлюбійше і найсмілїйше критикують та осуджують всїх і все». Водночас відзначено роль І. Франка як учителя молоді: він закликав її до праці й освіти, й після смерті будитиме наше приспане сумління і віщуватиме віру в краще майбутнє народу. Редакція теж подає коротку біографічну довідку та дуже поетичний опис похорону, констатуючи з жалем, але не без пієтету, що останні роки поетового життя були болісною трагедією: «Перетомлений, зломаний ходив поміж нами і волочив по землі свої зломані окервалені орлині крила». Автор лише побіжно торкнувся питання присутності (власне відсутності) на похороні греко-католицького духовенства, зауваживши, що воно делегувало лише одного сотрудника Успенської церкви о. Гургулу.
Підвалини до з’ясування цієї складної моральної колізії, що в перспективі набула ширшого узагальнення в дискусії «Франко й релігія», заклав о. Юліан Дзерович у некролозі «Над свіжою могилою Івана Франка», вміщеному на сторінках священичого місячника «Нива». Вислів про те, що помер «найвизначнїйший сучасний поет не тільки Соборної України, але цїлої Славянщини», людина таланту та всесторонньої праці, рівних якій небагато в історії людської культури, не залишає сумнівів у тому, що автор високо цінував заслуги І.Франка на ниві розвитку української культури. Більш того, вважав проявом «доброго генія нашого народа» той факт, що українська громада намагалася вплинути на духовенство щодо його більш чисельної участі в похороні. Однак арґументи автора за захист категоричного становища греко-католицької Церкви опиралися на дві основні тези: послух церковним канонам і пошану станової гідності. Йдеться про розмежування особистісного й концептуального, людини й ідеї, бо й апостоли навчали, що треба боротися не проти тіла й крові, а проти «духа зла». Тому духовенство, за словами о. Дзеровича, не кидає каменем на свіжу могилу покійного, але й не може зіґнорувати той факт, що заснована ним Радикальна партія звела (хоч може й проти його волі) мало що не всю свою діяльність до боротьби з християнською вірою та «попівством». Арґументи для цих тверджень взято, зокрема, із некрологів, опублікованих у «Ділі» та «Українському Слові». Саме тому на похороні, де мали б бути «мітри, фіолєти, крилошани, пралати і цїлий рій духовенства — один священик і то аж за виставленєм відповідного лїкарського свідоцтва, що Франко, як людина в послїдних часах свого житя, умово хора не був одвічальний за свої вчинки…». Тож варто замислитися, на гадку автора, «у подзвінне Франкови», у важку й переломну хвилю в житті українського народу (а таких хвиль, додамо, у ХХ—ХХІ ст. було чимало), над тим, чи варто копати прірву між народом і його духовним проводом, бо ослаблення духовенства як частини національного організму ослаблює всю націю в час, коли її роздирають внутрішні політичні суперечності та зовнішні вороги. Тож не випадково в тій частині тексту, де йдеться про прикрі політичні реалії, біліють цензурні вилучення. Перспективи для єднання Ю.Дзерович, подібно як і М.Яцків, вбачав у тому факті, що за домовиною Франка ішли поруч лідери різних політичних сил — Кость Левицький, Кирило Трильовський, Олександр Барвінський, Микола Ганкевич. Це засвідчує, що є хвилі в житі народу, які змушують нас єднатися у одну велику родину. Під час панахиди співав чоловічий хор з 80 учасників, труну несли січові стрільці, а відкривала ходу українська молодь. Вулицями пливла незліченна кількість вінків від друзів, політичних і громадських організацій і товариств.
З висоти тогочасся неможливо системно оцінити заслуги людини, потрібен був час, щоб розглянути всі його вірші, статті, літературні й наукові замітки, «які, мов із рога обильности, сипалися з під пера його», — зауважував Мирослав Ірчан (Андрій Баб’юк) у статті «Дещо про значіннє Івана Франка для нашого народу» у часописі «Просьвітний листок». Але вже тоді автор з певністю резюмував, зазираючи в майбутнє: з плином десятиліть стане очевидним, що Франко — це велетень думки, бо неможливо знайти якусь ділянку нашої наукової, літературно-мистецької чи суспільно-економічної роботи за останні 40 років, в якій не зустрілося б його ім’я. Це вклад у піднесення НТШ до рівня зарубіжних академій наук, систематичне ознайомлення українців із перлинами давньоукраїнської та світової мистецької спадщини, з новинами в різних галузях наукового знання і водночас чужих народів з українською культурою: «Словом, у Франку мали ми всестороннього вченого, котрий перед нами відчиняв усї двері, ворота й ворітця до цїлої Европи й перед цїлим світом показував дорогу до нас, до тої України, про яку світ був призабув». Це видання мало специфічну читацьку аудиторію й виходило у таборі м. Вецляр (Німеччина) як орган просвітньої секції Союзу Визволення України для полонених наддніпрянських українців — вояків російської армії, позбавлених від дитинства українського слова у школі та громадському просторі. Постать митця й ученого ставала для них своєрідним відкриттям і спонукала до глибшого знайомства з його творчістю зокрема та українською культурою загалом. Редакція часопису, сповіщаючи читачів про «невіджалувану» втрату, наголошувала, що в могутній духовній постаті Франка ми губимо один з найміцніших стовпів нашого письменства і єдине, що тішить нас у безмежному сумі — це твори, які він залишив нам і в яких відбилася вся його духовна істота народного борця за освіту й поступ українського громадянства. У часописі вміщено також статтю А.Полуботка «Іван Франко», увагу в якій зосереджено на питанні впливу Михайла Драгоманова на формування Франкового світогляду, із очевидною, щоправда, тенденцією в інтерпретації через пов’язаність імені поета виключно з поняттями демократизму, поступу й соціальної рівності, а з образом мислителя, який вказував на небезпеку тих суспільних процесів, які виходять «поза рами нації». Глибинністю такого розуміння позначений натомість спогад Василя Пачовського про візит у гімназійні роки до Франкового дому: ця зустріч навчила його бачити замість «своєї журби» журбу свого народу. Інший таборовий часопис — «Вільне Слово» у Зальцведелі (Німеччина) — подав некролог «По тяжкій втратї» за підписом Іван Невеселий із відомою алегорією про людину в човні, яка може плисти за течією або ж проти течії, сміливо долаючи хвилі та ведучи за собою інших.
Українці в еміграції, незважаючи на перешкоди, зумовлені війною, теж вшанували пам’ять Івана Франка. Згадана вже газета «Свобода» (пресовий орган Українського Народного Союзу в Америці) подала, окрім некролога «Франко помер!», передрук відомої розвідки Степана Смаль-Стоцького «Характеристика лїтературної дїяльности Івана Франка», свого часу схвально оцінену самим Франком і опубліковану 1913 року з нагоди 40-ліття його літературної творчості. На тлі системності аналізу виділено чіткі проблемно-тематичні домінанти: окрім традиційної абсолютизації ідеї праці, відзначено уміння вибрати з європейської та світової літератури й науки найцінніше для збагачення нашої національної культури, основою ж добору названо високу освіту самого Франка як ознаку європейськості: «Що найкрасші квітки, які лиш денебудь в сьвіті зглянуло його бистре око, пересаджував він зараз на наш лїтературний і культурний пустар то чудовими перекладами з усіх сьвітових лїтератур, то умілим нащепленєм нових лїтературних напрямів, нових форм, нового духа на наших простеньких дичках». Вчений вважав Франка перш за все публіцистом у тому сенсі, що той завжди дбав про вчасну відповідь на «потреби хвилі» та «злобу дня», трактував взаємозбагачення як вимогу суспільної праці. Він одним із перших «торкнувся пензлем митця» душі інтелігента, коли в літературі майже всевладно панував селянин, і суттєво збагатив українську мову: можна без перебільшення сказати, що наша теперішня літературна мова — це мова Франка, — твердив він. Важливо й те, що С.Смаль-Стоцький не абсолютизує вплив М.Драгоманова на формування світогляду Франка, бо він, на його думку, «нїколи не належав до вірних тої реліґії», протиставляв догматизму партійності загальнолюдські цінності рівності, свободи й освіти.
Таке критичне твердження загалом нетипове. Скажімо, редакція львівської «Свободи» твердила, що знайомство з М.Драгомановим показало Франкові шлях, який став шляхом усього його життя, більш того, шляхом українського народу. Учений торкався й складних філософських питань, порушених у поемі «Мойсей», що в міжвоєнний період стануть предметом гострих дискусій: скажімо, Гавриїл Костельник вважав, що в цій поемі атеїзм «пімстився на поетові», а Костянтин Чехович вбачав у ній прояв еволюції поетового світогляду. Серед франківських публікацій «Свободи» варто згадати й про передрук з «Кіевской Мыcли» спогадів Іларіона Свєнціцького.
Навіть страшні воєнні кличі, що заполонили Європу, не потрясли так українські душі, як звістка про смерть найбільшого нашого письменника і громадянина, — зазначала редакція «Нового Житя» (Олифант). Розуміння ролі І.Франка змушувало визнати, що хоч багато визначних мужів скосила воєнна хуртовина, але жодна смерть «не заставила цїлого нашого народу до такої тяжкої жалоби, як тепер» в час епохальних суспільних переворотів і водночас надій для поневолених націй.
Приготування до похорону та його хід висвітлювали газети «Діло», «Громадський голос», «Буковина», «Свобода» та ін. Характерною рисою публікацій у «Ділі» є намагання висвітлити співпрацю з Франком (у 1882-1885 рр. та після 1890 р.), з’ясування характеру цих взаємин на тлі тогочасних політичних процесів, формування нових орієнтирів.
Опубліковані на шпальтах газети «Свобода» (Джерсі-Сіті) інформаційні матеріали містять хроніку вшанування пам’яті поета в Америці та короткий бібліографічний огляд публікацій п. н. «По смерти Івана Франка: голоси преси». Окрім некрологів, статей та спогадів у пресі друкувалися художні твори Франка: найчастіше — «Каменярі», пролог до «Мойсея», «Вічний революцьонер», а також вірші, присвячені пам’яті поета, наприклад «На вічнїй сон» М.Голубця у журналі «Шляхи», «На спомин Іванови Франкови» Д.Камінського в американській «Свободі» та ін. Вірш «Не пора» названо у «Шляхах» українською «Марсельєзою», хоча за мелодикою до «Марсельєзи», мабуть, ближчий «Вічний революцьонер».
Неможливо охопити всіх видань, що відгукнулися словом пошани на смерть Франка, але ці публікації становлять особливий науковий інтерес з огляду на первісність емоції, адже межова ситуація, в якій опинилася нація, змушувала шукати точки опори, перш за все духовної, і такою опорою став для українців, поруч із Шевченком, Іван Франко, що перепливав на останньому човні море людського суму на руках січових стрільців, неначе передаючи естафету.
Публікації «Діла» (1916), присвячені темі смерти Івана Франка:
* Іван Франко помер // Дїло, 30.05.1916
* Про Івана Франка. Львів, 31. мая 1916. // Дїло, 1.06.2016
* М.Лозинський. У Івана Франка // Дїло, 1.06.1916
* Іван Франко // Дїло, 1.06.1916
* Похорони Івана Франка. Львів, 1. червня 1916. // Дїло, 2.06.1916