(Проба характеристики).
Не читай [розумієть ся: з такою увагою] історій, а читай життєписи. Бо вони дають життє без теорії.
Дізраелї.
Вступне слово.
Дуже важний матеріял до історії Українських Сїчових Стрільцїв представили-б характеристики поодиноких офіцерів, підофіцерів і рядових. Але в парі з важністю згаданого матеріялу йде і трудність подати влучні характеристики. Тут стає перед нами передовсїм стара, досї нерішена проблєма: чи маса витворює провідників, чи провідники виробляють масу? Сю проблєму ставлять деякі письменники також у такій формі: чи провідники ведуть масу, чи маса пхає провідників? Є ще цїла низка формуляцій сього питання, одначе всїх їх можна звести до вище представлених форм про взаємини визначних одиниць до загалу, а саме 1. щодо кристалїзації понять провідників про свoю дїяльність і кристалїзації маси коло визначних одиниць та 2. щодо взаємин між обома чинниками в ріжних стадіях розвитку тих взаємин.
Як ріжна формуляція вище представленого питання, так ще ріжнороднїйші бувають відповіди на нього, почавши від признавання найвищої і єдиної вартости т. зв. визначним одиницям, а скінчивши на рішучім перехиленню ваги тої вартости на сторону маси та представлюванню визначних одиниць витвором окруження, котре заздалегідь обусловлює думки й дїяльність кождого, хто з нього вийшов, хто-б він нї був. Між арґументами, котрих уживають учені при порішуванню дуже трудних і помотаних проблєм, важну ролю відограє арґумент, званий "consensus ingeniorum". Одначе в сїм разї сей арґумент відпадає, бо в противних таборах стоять тут проти себе дуже визначні "люде дїла й розуму". Супроти того приходить ся пливати тут "на власну руку", без опори о один чи другий табор.
А все-таки той, що пише, повинен на мою думку зазначити свій погляд на справу, якою займаєть ся. Отже я не знайшов ся-б нї в однім нї в другім з тих крайніх таборів, але й не по серединї між ними, тільки між т. зв. "золотою серединою" (котра звичайно буває місцем збіговища людцїв, що загалом нїякої власної думки не мають) і тим крайнїм табором, що обстоює думку про сильну перевагу енерґічних одиниць, як щодо кристалїзування маси в данім напрямі, так і щодо їх впливу на дїла маси. В своїм розмірно недовгім ще життю мав я нагоду зустріти ся з множеством інтересних і енерґічних типів, причім майже все переконував ся я, що характерна, інтелїґентна й витривала одиниця зможе згодом потягнути за собою не тільки невироблену масу, але навіть т. зв. зіпсованих, звихнених і знеохочених людей. Розумієте ся, без виїмків не обходить ся. Одначе сумуючи свої вражіння з заобсервованого й вистудійованого, прийшов її до погляду, що напр. живий розвиток української суспільности в Галичинї був би неможливий у такій інтензивности без Драгоманова, Франка і т. ин., подібно, як неможливий був би великий розмах нашої національної революції без Хмельницького. З другої знову сторони маю на основі прочитаного й передуманого вражіннє, що не було-б великої революції, якби Людвик XVI у відповідний час приказав був викотити на вулицї Парижа відповідну скількість гармат і віддав їх під команду енерґічному ґенералови.
Сим зовсїм не думаю перечити правдивости змісту грубезних томів, написаних про Францію, перед великою революцією та про причини тої революції. Одначе все-таки признаю вплив окруження на витворюваннє визначних одиниць, хоч надто високо того впливу не цїню. Вже більше значіннє добачую в окруженню з огляду на розвиток дїяльности визначних людей і успіху їх діяльности.
Величезний натиск кладу на вплив, який мають життєписи на світогляд людей. На мою думку "Життя святих" більше причинили ся до вкорінення христіянства нїж його засади. Виходячи з сеї точки погляду, не можу не признати справедливости наведеній на вступі думцї найбільшого полїтика одної з найбільших націй. Тут пригадаю також анальоґічний вислів Ґете про зацїкавленнє читача тим, що він читає. Ґете твердить, що нїщо не западає так глибоко в душу, як опис пережитого. Се передовсїм формує душу читача, бо з того говорить до нього жива людина, а не збірка мертвих фактів, хочби не знати яких інтересних, котрі можна зрештою уложити в найцїкавійші картини, як укладають ся мертві шкла в калєйдоскопі за відповідним пересуненнєм, чи пересуненнями.
Подібно маєть ся річ і з матеріялами до історії Українських Сїчових Стрільцїв. Сих матеріялів призбираєть ся, здаєть ся, в розмірно великій скількости. І будуть вони ріжнородні. Будучий історик матиме по всякій правдоподібности показну скількість людей, фактів, подїй і пригод, описів природи і битв, стеж і непорозумінь, проявів посвяти й самолюбства, а з того всього ріжнородного й ріжнобарвного матеріялу можна буде зложити калейдоскоп, який хто схоче й до якого матиме предилєкцію та нахил. Бо на мою думку нема т. зв. безсторонньої історії: навіть, коли хто хоче в рівній мірі представити всї сторони якоїсь подїї й учасників її, то вже в самім ґрупуванню матеріялу мусить відбити ся вдача того, хто оперує матеріялом. Кожда історія — се в високій мірі теорія її автора. Несвобідні цїлком від теорії навіть сухі хронїки. Бо напр. якже сильно звенить "теорія" в такій сухій хронїкарській записцї нашого лїтописця: "Прийде король краковскій со многою силою и взяша лестю землю (галицько)-волиньскую и много зла крестіянамъ створиши..." Не кінчу навіть сеї хронїкарської записки, бо в нїй вже досить теорії й то досить спірної. Очевидна річ, що польський хронїкарь оспорив би сильно підчеркнені тут слова. В нього в зайняттю Галичини слово "лесть" (підступ) називало ся-б зовсїм инакше, а слово "зло" загалом не істнувало-б. Зостав ся-б тільки самий факт зайняття Галичини, цїлком инакше освітлений в його калєйдоскопі.
Правда, також у життєписах має теорія своє місце. І остільки правдива думка анґлїйського полїтика потребувала-б якоїсь коректури, чи лїпше вияснення. Бо раз у життєписи місце для теорії розмірно мале. А далї й се мале місце, в котрім теорія могла-б загнїздити ся, займає жива людина инакше нїж мертвий факт або людська маса — так, що наведена на вступі думка на загал все-таки правдива.
***
Подаю ось тут характеристику одного з тих, що були між нами. Хай буде се одним з доказів нашого пієтизму до них.
Особа Володимира Свідерського до деякої міри типова, не зважаючи на її ориґінальність. Вийшов з народу й без нїяких знайомств і протекцій, виключив на основі своєї працї, дослужив ся офіцерського ступня. Його постійне наріканнє й вічно проголошуваний замір маркирантства стоїть у різкій суперечности з совісним сповнюваннєм обовязків, від котрого нїколи не ухилював ся. А коли навіть лучаєть ся йому нагода розпочати маркирацію, котра властиво маркирацією не є, бо він з перепрацювання сильно змарнїв і впав на силах, — він кидає кадру й уже по декількох днях добровільно вертає на поле битви.
Я не знав його особисто. А сю характеристику пишу на основі двох оповідань про нього й на основі почутого в стрілецькім загалї. Згадані два оповідання знайде цїкавий читач між актами в нашім воєннім архиві та зможе переконати ся, наскільки докладно визискав я джерело, яко мав до диспозиції. Два оповідання про Свідерського маю від двох офіцерів У. С. С.: четаря Петра Богдана Гарасимова й четаря Миколи Стронського. Перший оповів до протоколу все цїкавійше з життя й дїяльности Свідерського при стрільцях, змальовуючи його релєфну сильветку фактами. Другий контролював оповіданнє першого й подав характеристику Свідерського "власними словами". Для вигоди наведу оповіданнє Гарасимова так, як він його представив, а при кінцї подам на основі оповідання його та Стронського, як також инших стрільцїв, власні замітки.
***
Люде — се нїщо, мужчина — cе все.
Наполєон І.
Володимира Свідерського знав я ще з Відня. Був се студент медицини по четвертім роцї. Незвичайно роботящий, знав свій фах і працював з замилуваннєм. Се замилуваннє до природописних наук проявило ся в нїм дуже вчасно й від самого початку посувало ся аж до ексцентричности.
У Віднї на медицинї удержував ся Свідерський з скупої помочи від брата, котрий був в Америцї разом з цїлою родиною. Володимир Свідерський був сином міщанина з Білого Каміня (пов. Золочів). Лїт міг мати тепер (в 1915 р.) 25 або 26. Ясний бльондин з синїми очима, голова подовгаста, ніс орлиний, середнього росту, котрий ізза стрункости видавав ся високим. Букву "р" вимовляв недокладно, корінем язика. Ходив трошка згорблений. На зверхній вигляд не звертав уваги. Пив рідко, а як був підохочений, говорив: "Часом член підлого людського кодла мусить себе затрути."
Між стрільцями зустрів я його перший раз у Страбичеві (Мезетеребеш) на Угорщинї у стрілецькім шпиталї як медика. Незабаром пішов він у поле з першим курінем у сотнї Дудинського. З його тодїшньої дїяльности відомо менї лиш те, що він під Стриєм як медик працював з нараженнєм життя, рятуючи ранених серед куль, причім не розбирав, чи се український стрілець, чи Москаль, чи Мадяр. На полї битви під Стриєм забрав від убитого Москаля Святе Письмо й постійно носив його в своїм наплечнику разом з иншими книжками особливо фахового змісту.
Другий раз зустрів я його у Вербяжі коло Верецьких. Там був уже як медик у ранзї десятника. Здивувало мене тодї те, що дуже йому смакували замерзлі консерви. Жолудок мав знаменитий і все гартував ся на зимно. Він постійно ходив з крісом і запекло стріляв, але як уздрів раненого, клав кріс, брав перепаску червоного хреста й рятував.
Памятаю таку пригоду, на тлї котрої перший раз у моїх очах зарисувала ся відвага Свідерка (так його називали в нашім товаристві). Було се при кінцї грудня 1914 р. в Зуґо коло Волівця, де наші робили напад на лїве російське крило. Снїги вже впали великі, а ми без перестанку йшли два днї через гори. Навіть наші вючні звірята ледви тягнули вже ноги за собою. Спали ми в снїгу під голим небом. Тут треба було зійти до села. Москалї острілювали нас артилєрією, але ми якимсь яром таки дістали ся до села. Знали ми, що в західній части сього села були Москалї, але, не зважаючи на те, зайняли другу часть місцевости. Я з четарем Індишевським увійшов до якоїсь хати. Ордонанс зробив нам чорної кави. Ми випили й полягали на ліжко, хоч кругом чути було страшний тріскіт: саме відбував ся приступ. Я мав при собі касу 1-го куріня.
Свідерко з своїми санїтетами зайняв якусь хату дальше в селї. Ми з Індишевським уже дрімали. Російська артилєрія несла понад хати. Незабаром прилетїв б. адютант Стронський і каже: "Ідїть геть з хати, бо тут стріляють!" А ми на те: — "Не будьте нервові й дайте нам виспати ся!"
Обурений Стронський кричить: "Колиб хоч Москаль прийшов і взяв вас!" І розлючений виходить, тріскаючи дверми. За яких пять хвиль вертає й каже: "Москалї стріляють уже ізза углів хати!"
На таке треба було вже встати. Я спакував касу й ми виходимо. Перший вийшов Індишевський і зараз вернув. "Стріляють", каже, "не на жарт."
Дїйсно тяжко було зорієнтувати ся в перебігу битви. Виходжу, а зза третього чи четвертого угла сусїдніх хат стріляють Москалї. Кулї бють в одвірок хати, з котрої ми вийшли. Перебігаємо всї три відкрите місце й забігаємо за якийсь сугорб над потічком.
Могла бути година десята або й одинадцята перед полуднем. Мряки вже не було й ми бачили докладно, як Москалї стріляли з дахів хат і инших скриток. Щойно тепер вибігає з своєї хати Свідерський з своїми людьми (а був він у ще більшій небезпецї нїж ми, бо майже сусїдував з Москалями), — несучи всї свої річи й причандали. Перебіг і він під кулями те саме місце та схоронив ся коло нас за беріг потока.
За хвилю почав другим берегом потока втїкати хильцем угорський віддїл піхоти разом з поручником. Наш отаман Гриць Коссак велїв прикликати до себе того офіцера та його віддїл і приказав їм зараз вертати в село, котре опанували Москалї. Угри уставили ся поволї в розстрільну та звернули ся в напрямі до села.
Рівночасно від сторони села надійшов ранений в ногу Мадяр, котрого Свідерко в сїй же хвилї перевязав. Опісля взяв від нього кріс, Індишевський також узяв кріс від другого Мадяра й обидва прилучили ся до того угорського віддїлу, що вертав у село тай обняли над ним команду. Зразу чути ще було мадярську команду, опісля-ж командували Свідерський і Індишевський по нїмецьки. Так дійшли вони, стріляючи, до перших хат. За їх прикладом пішли инші й разом стали випирати Москалїв.
Дорогою оповів угорський офіцер, що все те замішаннє викликало несподїване й уперте стріляннє з заду. Він дїйсно говорив правду, бо мене самого мало не поцїлили двічи в голову, коли троха вихилив ся я ізза дерева. Опісля стрільцї з сотнї Дудинського оповідали, що якийсь незвичайно відважний російський жовнїр і добрий стрілець зайшов аж за нашу розстрільну, спритно сховав ся між дерева й відти з заду ширив спустошення, а вони бояли ся до нього стріляти, щоб не вцїлити своїх.
Я був певний, що Свідерко не верне живий з села, тим більше, що московська сила збільшала ся й напирала вже з трьох сторін. В тій хвилї вислав мене отаман Коссак до бриґади з донесеннєм про стан битви і я побачив Свідерка аж пізно ввечері на високій горі в ловецькім домі (Jagdhaus), як він з своїм звичайним усміхом перевивав ранених. На другий, чи третїй день зайшли наші стрільцї на гору Темнатик і закватирували ся там в иншім ловецькім домі та стайнї поруч нього. Я з Свідерком і иншими товаришами пішов до місцевости Засїка. Там він, миючи ся, висловлював свої погляди на війну, називаючи її "жорстоким дїлом". А коли я питав його, чому він як медик кидає нераз відзнаку червоного хреста й завзято стріляє, відповів він:
"Бо то бачиш, люде се підле кодло, котре треба винищити."
Такі теоретичні погляди не перешкоджували йому в практицї з як найбільшою дбалістю займати ся раненими й хорими. Всї дуже поважали й любили його за працю і дбалість. А він проголошував також се, що, мовляв, навмисне пішов на медицину, щоб вистудіювати якийсь спосіб проти "підлого кодла".
Як санїтет виступав він менше більше до половини лютого. Потому обняв команду одної чети в першій сотнї першого куріня. Тодї були незвичайно великі морози та снїги. Розпочала ся саме у відповідь на австрійську російська офензива й тяжкі бої.
Серед тих обставин звик був Свідерко говорити: "Якби то було добре сидїти тепер у викладовій залї віденського унїверситету, або бодай у якім віденськім шпиталї, де можна набрати практики — та не тратити марно часу тут у сих диких горах".
Притім заклинав ся, що вже більше анї не стрілятиме, анї навіть не піде в розстрільну. І дїйсно — Свідерський виглядав тодї дуже втомлений, був блїдий і змарнїлий, якби по хоробі. Повних два днї проповідував про жорстокість війни, кажучи: "Я вже не дурний іти більше до бою, коли як медик можу вигідно уладити собі життє й помагати хорим". Через весь той час носив ся з термометром і підручником патольоґії. Де Свідерко подїв ся? Нема. Аж за кілька днїв довідуємо ся, що Свідерко схорований як тїнь у своїй знищеній одежі, з піднятим у гору ковнїром лазить по розстрільній, пильно займаєть ся хорами та завзято стріляє, користаючи з кождої нагоди.
Якось раз у ночі прийшов я втомлений до нашої кватири з верха якоїсь гори та заснув як камінь. У ночі чую, хтось напотемки з гуркотом входить до хати. Всї будимо ся. Світимо. Хто є. Нїхто не обзиваєть ся. Гість сїв тяжко на лавку й постогнує. Приглядаємо ся, а се наш Свідерко.
"Який тебе чорт загнав до розстрільної? Хто тобі велїв там іти?" А він на те: "Ет, хай чорт побере! Був би я останнїм дурнем, якби ще раз пішов у розстрільну!"
Свідерський дзвонив зубами з студени. Гарячка пробивала ся з його лиця. Почав стягати з себе тяжкий наплечник з книжками та збирати ся до виходу.
— "Де ти йдеш, Свідерку?"
"Та йду спати."
— "Та де?"
"Та на двір!"
— "Та на дворі зимно, спи в хатї!"
"Треба гартувати ся, я приміщу ся десь на ґанку."
А тут мороз, аж тріщить, найменше до 20 ступнїв. Вкінцї Свідерка стримано, мусїв бути вже дуже утомлений і слабий. Я пробував у розмові викликати в його уяві картини огрітих і освітлених викладових заль. На те Свідерко:
"Я, знаєш, якби їхав, то вже не тепер."
— "Чому-ж не тепер? Найлїпша нагода не утратити другого курсу." (Він усе журив ся утратою семестрів). На те він:
"Чому? Річ проста: Я ту мошонку на гроші, що з тобою купив у Мукачеві, згубив!"
— "Та як?"
"Та носив її, як знаєш, на блюзцї, видко мусїв десь зачіпити в корчах і вона урвала ся."
— "Ну, а гроші."
"Е, пусте!"
— "Та як пусте, таж ти мав більшу квоту грошей, котрі ти лагодив на найблизший семестер. Скільки-ж їх було?"
"Не знаю докладно; на всякий випадок понад тисячу корон."
— "А ти не шукав?"
"Е, та що шукав. Снїг глибокий, ніч темна, хай там потїшить ся якийсь старий ополченець, от буде мати бідняга чим обігнати ся."
Всї дуже жалували його, але він, видко, нїчого не робив собі з того. Напив ся теплого чаю й каже:
"Ет, що то тисячу корон, що тут людей пропадає."
І заснув. Я чув ще, як він крізь сон постогнував.
Але Свідеркови таки не ставало легше, бо був дуже винищений. І за кілька днїв вислали його на відпочинок до Сїчового Коша до Замкової Паланки. Ще перед тим подали його до авансу на хорунжого. Він тїшив ся своїм виїздом і в інтимній розмові зі мною викладав про те, як то він у Замковій Паланцї обманить "підле кодло" й виїде до Відня на студії та не втратить семестра, а бодай піде до опери й купить книжки. Притім запрошував і мене до Відня, кажучи, що я зі своєю слїпотою лекше викручу ся. "І Нїмкинї побачимо, а Віденки, знаєш, які!" Так дуже мене заохочував.
Не минуло 10 днїв — хтось рано входить до хати в Славську, з книжками та клунками. Свідерко з підкоченим ковнїром. Я здивував ся, бо Свідерко вибирав ся до Відня.
— "Чому-ж ти не поїхав?" питаю.
"Та, бо то бачиш лїпше відси їхати."
І розповідає менї, що був у нашого референта при корпусній командї, Галущинського, а він сказав йому, що його як медика не затвердили в ранзї хорунжого, лиш яко коменданта чети, а він сказав на те, аби його в тій ранзї не затверджували. Я кажу йому, що треба уважати на економічне забезпеченє дальших студій, тим більше, що загубив гроші. А він:
"До чорта менї грошей! Я скажу собі всї відзнаки відтяти та як простий жовнїр найскорше дістану ся до Відня, або навіть цїлком суперарбітрую ся. І тепер уже буду шанувати ся, сидїтиму коло лїкаря в Славську, а при нагодї заберу ся до переведення свою пляну."
Було се перед Великоднем. Пахло весною, хоч у горах було ще холодно. Свідерко покрутив ся з чверть години по хатї, показав усїлякі книжки, які купив у Мукачеві, нову мошонку на гроші, котрих не мав, вкінцї трохи подумав і почав пакувати ся.
— "Де-ж ти йдеш?"
"Та йду до хлопцїв троха подивити ся."
Одначе на мою намову прирік менї, що верне ще нинї й поїде до Галущинського та буде старати ся о ранґу хорунжого. Ще раз свято прирік, що нинї верне, бо зимно, а він ще не здоров і плащ має драний і пішов. Минув день і другий і третій — нема Свідерка. Як пішов до хлопцїв, так опинив ся в боєвій лїнїї.
Я мусїв виїхати в урядовій справі й вернув у поле за який тиждень з новим набором стрільцїв коло 300 люда та заїхав до Рожанки. Там був я зо дна тижнї й довідав ся про Свідерка лиш, що мало не влучив його ґранат і що він дуже тїшив ся завішеннєм оружя з Москалями в часї Великодня. Він загалом любив Москалїв як людей і славив їх воєнну штуку, але при кождій нагодї без пощади бив їх і стріляв. Як приводили полонених, Свідерко чемно випитував їх про родину та дім, тїшив ся їх оповіданнєм і дбав про їх харч і здоровлє. Але на полї битви не було завзятїйшого противника Москалїв від Свідерка.
Коло 20 квітня 1915 р. вимашерував я з новими сотнями з Рожанки до Головецька та прийшов там у ночі. На другий день побачив я Свідерка. Він проходжував ся босий по траві, показував менї російські позиції та з своєю добродушною усмішкою оповідав, як наші Стрільцї "спарили" Москалїв на Маківцї.
Йому дуже сподобали ся Стрільцї за те, що "се завзяті ґалґанюги" й "не дадуть собі наплювати в кашу."
(Кінець буде).
[Вістник Союза визволення України, 28.05.1916]
(Докінченнє).
В півтора тижня пізнїйше розпочали ся властиві битви на Маківцї. Героєм першого дня тих битв (29 квітня 1915 р.) був поруч четаря Романа Сушка безперечно Свідерко. Він не тільки весь час особисто провадив до приступу свою чету, але навіть цїлу сотню (Дудинського), з найбільшим нараженнєм життя скакав поміж смереками від стрільця до стрільця й бив у шию кождого, котрий докладно не мірив у ворога.
Через ту рішучість наші хлопці як загіпнотезовані йшли здисціплїновано та з найбільшим спокоєм. Не зважаючи на страшний огонь ішли з баґнетом у руцї вперед і при рівно витривалій помочи инших сотень не тільки що виперли Москалїв, але навіть частину їх узяли в полон. Було се раненько. Настав спокій, що з перестрілками тривав кілька днїв.
Як тільки настав спокій, пішов непосидющий Свідерко до Головецька. Прийшов у вечері до нашої головної кватири на вино, заспівав собі свою улюблену пісню:
"Хто верне до дому,
Той з золота пє..."!"
і просив нас усіх її співати.
Тодї я побачив на нїм трофей: грубий, чорний шнурок на шиї, на котрім був завішений револьвер, що до половини виставав з кишенї. Торбинки на револьвер не мав і він усе випадав йому з кишенї, тим більше, що товариші жартом любили витягати його. Сей трофей був тим незвичайний, що був чисто австрійський і відобраний від австрійського підофіцера. А все-ж був се трофей! У Свідерка все було ориґінальне й сей ориґінальний трофей дістав ся в його руки таким способом.
У часї битви на Маківцї скрізь присутний Свідерко надбіг на австрійський машиновий кріс, до котрого надбігали вже Москалї. Віддїл жовнїрів, зайнятий при крісї, покинув його та почав поволї подавати ся назад. Тодї Свідерко прискочив до першого підофіцера, що подавав ся від кріса, відобрав від нього револьвер і змірив ся ним до Москалїв. Тодї наші хлопцї, що уважали на Свідерка, прискочили йому з помічю і врятували машиновий кріс.
Свідерко заклинав ся, що за весь час пострілив щойно на Маківцї першого Москаля. Всї знали, що він тому називав його "першим"', бо докладно бачив, як Москаля поцїлив. А було то так: В метушнї потягнув Свідерка якийсь стрілець за плече та крикнув: "Хорунжий! Ось сей у вас цїляє!" причім показав на Москаля. Свідерко в сїй самій хвилї стрілив з короткого кріса в дерево, зпоза котрого вихилений Москаль міряв до нього. Стріл Свідерка відірвав кусень смереки, а Москаль, що стояв за нею, кинув кріс і хопив ся правою рукою за лїву. Стало ся се дуже скоро й на близьку віддаль, може яких 15 кроків і тому Свідерко докладно бачив, що пострілив його.
В часї другого приступу Москалїв на Маківку Свідерко був хорий. Мав білою ґазою завязану свою тонку шию й вічно поправляв револьвер, що випадав йому з кишенї. Весь час знов нарікав на жорстокість війни. Ми мусїли з Головецька забирати ся, бо Москалї з тяжких гармат били на село, котре горіло. Свідерко нарікав на "підле людське кодло", що "тратить час на війну" та "не має що лїпшого до роботи нїж стріляти до себе".
Він любив говорити про то, що робив би, якби його взяли в полон. Передовсїм признав ся-б, що є українським сїчовим стрільцем, "що вони тодї зробили-б, се мене не обходить". Бачучи пожежу села й чуючи плач людей, заявляв урочисто, що аж тепер переконав ся, що то значить війна та до розстрільної вже його нїхто не затягне, бо се дуже брутальна річ. Свідерко арґументував так переконуюче, що я, хоч знав його, починав вірити, що сим разом готов додержати постанови.
При третім найстрашнїйшім приступі Москалїв на Маківку Свідерко ще з підвязаним горлом і своїм револьвером пішов на чолї своєї чети, виминаючи зручно місця, обстрілювані російською артилєрією, в свою "брутальну" розстрільну. І сим разом вийшов з неї цїлий.
В кілька днїв опісля почали Москалї свій останнїй відворот аж під Болехів. Там було зразу спокійно й ми зі Свідерком ходили на прохід по Болехові. Незабаром пішов наш курінь до Лисович коло Моршина. Тут Москалї наперли величезними масами на австрійську лїнїю, щоб її проломити й сим робом улекшити собі тяжку позицію під Стриєм, де зажерто напирали на них нїмецькі війська. Три рази відперли союзники російські атаки, завдаючи Москалям великі втрати. Одначе четвертого напору — а було се рано 20 мая 1915 р. — не могли союзники видержати. Пішли тодї в пекельний огонь і стрільцї. Лиш сотня Дудинського, в котрій був Свідерко, була ще при командї нашої ґрупи як її остання резерва. Москалї напирали щораз сильнїйше. Їх огонь дійшов до небувалих розмірів. Рівнина дуже сприяла їх напорам. Коли Москалї в двох місцях проломили нашу лїнїю, стрільцї не могли вже видістати ся. Москалї обійшли їх з обох флянк, а назад годї було подати ся, бо російські машинові кріси без перестанку обсипували цїлою масою стрілів рівну як дошка долину. Почало свитати. Стрільцї ще не піддавали ся. Деякі боронили ся завзято, инші пробували виховзнути ся одинцем. Але годї було. Лиш малій горстцї наших Стрільцїв, що стояли на тих позиціях, удало ся уникнути смерти або полону. Телєфонїчні получення розстрільної з командою були перервані. А командї треба було певних і докладних відомостей про стан битви. І тодї вислано з стежею Свідерка. Він — як оповідали товариші — стиснув свій револьвер, скликав своїх хлопцїв і пішов — по нинїшнїй день.
На кілька годин перед полоненнєм Свідерка бачив я його в останнє. Він запрошував мене до своєї "віллї", як називав невеличкий оборіг, котрий вистелив соломою, заслонив від сторони Москалїв бетоновими стовпчиками, а на углах ceї охорони виставив сталеві плащі зі шрапнелїв, у котрі насадив повно чудових пільних квітів і рож з якогось огороду. Він усе дуже любив красу та його "вілля" виглядала поправдї приманливо.
Він запрошував мене на нічлїг, впевняючи, що вже рішучо не вдасть ся в нїяку бійку з Москалями, а на доказ, що так поступить, навіть — роззув cя. Очевидно, як почув стрілянину, скоро назад взув ся й побіг збирати свою чету.
Його втрата була для нас одною з найболючійших.
Незабаром опісля довідали ся ми від російських полонених, що його полонили й разом з иншими офіцерами та Степанівною повезли через Журавно й Рогатин до Київа. І вкінці побачив він той Київ, про котрий нераз голосно мрів.
Про полоненнє Свідерського довідав ся я головно від десятника У. С. С. Петра Семенюка, ученика торговельної школи (ур. 1895 р. в Пядиках, пов. Коломия), котрого полонено разом зі Свідерським, отсе: "Було се дня 20 мая 1915 р. На дворі горіло. Наші стрільцї, а саме сотнї Дудинського, Чмоли й Букшованого видержали в ночі два московські приступи та мали ще в резерві сотню Московського, а над раном прийшла їм у поміч ще остання чета, якою ми там розпоряджали. В нїй був Свідерський і я. Але Москалї не зробили вже третього приступу на нас, тільки на Мадярів, що з нами сусїдували, та проломивши їх, обступили Стрільцїв з усіх сторін. Наші хлопцї стріляли до останка, опісля боронили ся ще баґнетами, але Москалї великою силою обступили їх так, що не було вже рятунку. І вкінцї забрали нас останніх. Свідерський дуже злостив ся, що його зловили. При перепитуванню заявив виразно, що він хорунжий Українських Сїчових Стрільцїв, те саме заявили всї инші наші офіцери, з виїмкою одного, та всї стрільцї. Його та трьох инших стрілецьких офіцерів відфотоґрафували Москалї з чотирьох боків, а Степанівну окремо. Коли нашим офіцерам запропонували вибрати собі "денщиків" (ордонансів), я, хоч десятник, не хотячи розлучити ся з Свідерським, просив його, аби зголосив мене як свого денщика. Він згодив ся. І я йшов з ним пішки аж до Ходорова, де нас таки розлучили, бо нашим офіцерам дaли Москалї фіру (між російськими офіцерами були й Українцї). Свідерський купав ся довго в Днїстрі. Раз угнївав ся на мадярських офіцерів і забрав ся від них. Через цїлу дорогу говорив Свідерський лиш про пляни втечі. Що з ним стало ся дальше, не знаю. Я втїк ось так. У Рогатинї пізнав мене бувший стрілець Моссора, що бук у цивільній одежі. Він приступив до мене, хоч я йшов разом з иншими під конвоєм, і сказав: "Уважай у селї Пукові, там ждатимуть уже на вас мої знайомі, а між ними тов. Соломка". В тім селї (воно чисто українське) ждало на нас багато людей, головно дївчат, що виносили австрійському полоненому війську пити й їсти. Ті люде дуже зглотили ся коло одного містка. До мене приступила там інтелїґентна українська панї й запитала, чи я стрілець і як називаю ся. Я сказав. Тодї вона шепнула, що тут можна втекти і є вже де сховати ся. Я зараз висмикнув ся та скочив на перше подвірє, яке побачив. Нїхто з сторожі не запримітив мене. Але припадок хотїв, що перед хатою застав я салдата, котрий запитав мене, чого я тут шукаю. Я відповів, що хочу купити собі молока в хатї. Та він не дав менї вступити до хати й завернув під конвой. Одначе я на другий раз уже добре уважав. Незабаром побачив я знову таку саму слоту людей, що давали їсти й пити австрійським полоненим. Я замішав ся між них знову і скочив на перше обійстє, яке побачив коло тої глоти людей. Сим разом я вже багато не розглядав ся, але відразу скочив на горище й там укрив ся. А нашого Свідерського повезли дальше".
Так представили Свідерського четарь Гарасимів і инші.
А знов мій давній знайомий і товариш з академічних часів Микола Стронський*, четарь У. С. С. і б. ад'ютант коменданта Коссака, схарактеризував Свідерського ось як:
"Свідерський був для мене симпатично-загадковий. Волїв більше невигоду ніж вигоду, купав ся навіть у часї студени, на перший погляд робив вражіннє строгої людини, відповідав на питання коротко: "добре", "не знаю", немов відбуркував, мав нервозні рухи, ходив, характеристично хитаючи ся. Щойно по зближенню з ним можна було запримітити його сердечність. Він мав ориґінальні й самостійні погляди на життє в кождім напрямі. Те, що він напр. про війну инакше висловлював ся в теорії, ніж поступав у практицї, пояснюю собі просто втомою, викликаною величезними трудами. Денервували його крім того непорозуміння між старшиною У. С. С., причім шукав усе "точки виходу" та в зневіру не попадав. Була се людина гарячійшого темпераменту й тому все впливало сильно на нього, хоч не перемагало. На медицину пішов не для хлїба, тільки задля знання, як сам нераз висловлював ся своїм ориґінальним способом. Був малоговірливий, хиба з ким добро знав ся. Велика була його начитаність: знав усякі фільософічні теорії, котрі любив проголошувати, як був під охотою. Незвичайно любив природу: любував ся кождою квіткою та звертав увагу на її вигляд. Була се характерна людина. Свідерський усе додержував слова — з одною одинокою виїмкою: коли казав: "не піду вже в розстрільну", то всї знали, що Свідерський незабаром зявить ся там. Маркирантів сильно не терпів і в очі говорив їм без скрупулів: "Батяри!" Дуже неґативно висловлювався про життє еміґрантів у Відні й, вернувши раз відти, всїм говорив: "Не їдьте там!" "Русинів" не любив, але мав сильну національну українську ідею. Кожду вільну хвилю зуживав на читаннє й читав звичайно до пізна в ночі. Зрештою характеристика подана Гарасимовим, вірна та правдива."
***
Таким чином дав я читачеви замісць одної — дві характеристики Свідерського: одну, представлену більше фактами на широкім тлї воєнних подїй, другу — характеристику в тїснїйшім і властивім значінню того слова, коротку, але релєфну. Обидві вони мають ту прикмету, що подані з першої руки, то є людьми, котрі особисто знали Свідерського, жили з ним довше разом і бачили його в ріжних ситуаціях. Друга ще важнїйша прикмета тих характеристик полягає на їх правдомовности, за котру я особисто можу відповідати, а то на основі знайомства з обома оповідачами й опінії загалу Стрільцїв про Свідерського, котрій я, розумієть ся, уважно прислухав ся, задумуючи віддавна зібрати матеріяли до написання характеристик бодай кількох інтереснїйших старшин Українського Стрілецтва.
Правду сказавши, то й ся праця представляє властиво тільки матеріял для написання характеристики, хоч з другого боку обіймає дві своєрідні й до деякої міри повні характеристики. В одну цїлість злити їх і належито вирізьбити можна-б, щойно одержавши матеріял з часів ґімназійних унїверситетських студій Свідерського, себто з часів, коли кристалїзував ся ориґінальний дух сеї людини. Не маю змоги навіть у разї одержання обробити його тут на полї". А сей матеріял рішуче стоїть оброблення. Перед нами очевидно новий тип української інтелїґентної молодїжи, що вийшла з народу. Загал такої молодїжи ще асимілюєть ся до тих тяжких лїнюхів, спокійних і абсолютно нїчим не цїкавих, котрі становлять "gros" молодїжи, що на "шляху життя" так безслїдно пропадає. Мабуть трудно було би знайти другий народ, молодїж котрого становила-б такий тип, як наша молодїж давнїшийх поколїнь. Філїстерство загалу нашої інтелїґенцїї в минувшинї доказує найлїпше вислїд "працї'' її життя по дозрінню й зайняттю становищ серед суспільности. Незносний "запах" сього філїстерства проймає досї майже всї наші орґанїзацїї, інституції, товариства, гуртки т. д.
Знаю, з яким "величнїм" успіхом можна збивати сї твердження, вказувати на тяжкі "обставини", "условини", "умови" та як там не називають ся всї ті фіґові листки, котрими можна гарно та при аплявзї покрити яркі докази нездарности цїлих ґенерацій. Одначе нїщо не потрапить закрити щільно таких фактів, як те, що напр. наша інтелїґенція від 1868 р. не зорґанїзувала видавництва, котре видало-б навіть стільки для простого народу дїйсно інтересних книжок, скільки видав їх Жид Оренштайн за два роки для тих кругів суспільности, для яких призначив своє виданнє. До сеї пори не маємо більшої популярної ґеоґрафії України, не маємо нїодної всесвітньої історії для народу, не маймо хочби невеличкої енцикльопедії нї лєксикону, не маємо навіть слабенького огляду нашої парляментарної та соймової полїтики, не маємо нї одної доброї історії нашої лїтератури — ми, нація, що опираєть ся на масах простого народу. Не було кому зробити навіть такої звичайної роботи, як переклади чудових популярних видавництв наших сусїдів з ріжних областей. І нехай хтось вияснить, бо я не можу, що властиво робили ті товпи наших інтелїґентів, котрі видавала кожда ґенерація. Очевидно "поборювали тяжкі обставини." Поборювали їх так знаменито, що ми нинї не маємо найпримітивнїйших аґітаційних (просвітних і для просвітителїв) річей, ба навіть можности ясно поставити справу на тапет: у нас досї нема свободи преси, а тим самим і думки й то не з вини державних чи там польських цензорів, а таки наших власних. Сим закидом не хочу я докорити нашим редакціям, бо знаю їх положеннє, серед котрого нераз навіть за найбільше невинне слово чи статю приходить ся переносити формальний рев обурення товпи філїстрів.
Навіть ті поколїння української молодїжи, що розпочали свій виступ зовсїм не по філїстерськи (гл. працю п. з. "Хронїка руху української акад. молодїжи у Львові" в альманаху віденської "Сїчи" з 1908 р.), перегоріли так якось скоро, як соломяна стріха на бідній мужицькій хатї. Притихли, зникли, розплили ся: "тяжкі обставини" побороли їх, а не вони "обставини".**
І тому я з великим зацїкавленнєм студіював такий новий, лїпший тип серед нашої молодїжи, як вище представлений, що серед дїйсно найтяжших обставин, які можна собі представити, сповняв не тільки свої обовязки, але робив і те, до чого не був зобовязаний. Є в нїм ще одна риса, що лучить його з дотеперішнім пануючим типом: противенство між практикою й теорією. Я дивлю ся на сю черту його вдачі инакше ніж тов. Стронський і не уважаю її виключним випливом утоми. На сю черту складають ся крім сеї причини ще й цїлий ряд инших. А виступає вона релєфно таки на фонї слів т. Стронського: "Свідерський "Русинів" не любив, але мав сильну, національну українську ідею." — "Не любив" — очевидно, як не терплять себе орґанїчно немов через шкіру типи людей, що надто ріжнять ся між собою психікою, способом думання, реаґуваннєм на зверхнї обставини і т. д. Людина, що серед тріскучих морозів або непогоди двигає з собою цїлу біблїотечку книг і, не зважаючи на втому по тяжкій працї, знаходить можність читати, образувати ся, вчити ся, — не може любити отяжілого, знеохоченого та сквашеного типу людей. Така людина мусить відчувати до такого типу нехіть. Тут джерело теорії Свідерського про потребу винищення "підлого кодла". Але з другого боку він, як освічена людина, розуміє, що він з тим "кодлом" звязаний, що будуче поколїннє того самого "кодла" може бути зовсїм инакше, лїпше, енерґічнїйше, некаправе й нехирляве. І тут джерело його віри в національну українську ідею.
Писано в полї над Стрипою 1915 р.
* Уроджений 17 грудня 1880 р. в Сільній Ясеницї (пов. Дрогобич).
** Тяжкі обставини очевидно істнують у життю нашої інтелїґенції й ocoбливо молодїжи, але на такі життєві обставини мають право нарікати звичайно саме ті, що працюють для загалу...
[Вістник Союза визволення України, 11.06.1916]
11.06.1916