...Покинув я в Римі сонце, блакить і сердечних приятелів. Поїзд, вирвавши мене з того окруження, ніс мене в ті сторони, де я зустрінув холод чужої землі і сумні, чи квасні настрої земляків.
Довгий час у задумі я дивився й не бачив ні сонця, що по весняному припадало до свіжого сірозему, ні зелених піній, ні димлястих оливкових садів, ні першої зелені піль, що раділи добрим, сердечним сонцем, ні отар овець, що весело скубали — сам не знаю: траву, чи проміння сонця, що спливало з землі. Всього того я не бачив, бо душею був дуже далеко — десь аж у безвістях молодих років у рідному краї. Та струснувшись із цього сну, я став — як звичайно — стежити за тими горбами, тими селами й містечками на горбах із їх старовинними церквами, за тими замками, що вірлиними гніздами до скель приліпились. Минули Орвієто, потім озеро Больсена, що сафіром грало — і поїзд гнав уже просторими полями або лагідними й плавкими горбами округи Тоскани.
Тут завсіди почуваюсь, неначе в нашій Полтавщині з її селянами-філософами. Всюди на полях працюють селяни: орять, очищують великими ножисками винну лозу, жінки відрізані віти складають у вязанки. Чим ближче до Фльоренції, тим краєвид густіший від винної лози, тим мякше здіймаються димні оливки. Перед очима де-не-де зявиться ріка Арно, що перекочується по камінню, як наш Прут, і біжить нестримно кудись наперед.
Врешті в долині виринає могутня баня Брунелескія на соборі Санта Марія дель Фіоре. Це — Фльоренція, де ми за яких пятнадцять хвилин будемо.
І ось два дні, блукаючи попід чистою блакиттю, живете тим супокійним, благородним, родинним темпом цього міста, що має добру, палку душу, як його сучасне населення. Живуть тут усі родиною. Старенького крамаря, до якого ви заходите на шклянку вина і на добрий кусень сиру, хто не прийде, кожний кличе: Дзійо! (Цебто: Дядьку!). А він хвалиться:
— Ось яка в мене широка рідня!
Спитаєте першого ліпшого стрічного, про що хочете — і він вам усе щиро й до подробиць вияснить, немов би ви вже з ним не давні знайомі, а навіть приятелі. А ті славні фльорентинки з пянкими, мрійливими очима (даруйте мені, що знову про... жінку!) як на вас поглянуть, то, хоч ви й старий лис, забуваєте, де ви, що з вами, язика в роті як і не було. Щастя, що людина вміє панувати над тим моментом безязичности, а то б...
З мистецького боку Фльоренція, як і Рим: усе поховане. І спостерігаєте одно дуже цікаве: хоч тут було за вісім місяців війни всього три нешкідливі протилетунські тривоги (в Римі багато більше), проте тут солідніше, основніше поховали, позакривали мистецькі цінності, чого не зробили в Римі. Ви бачите, що славні різьби, плоскорізьби, фрески, просто замуровані, старовинні вітражі з XIV—XV. століть зняті. В церкві Санта Кроче — пантеон фльорентійських лицарів, філософів, поетів, мистців, музиків — де є каплиці з фресками Чімабуе (XIII ст.), Джіотта (XIV ст.) ці каплиці просто замуровані, а різьби Донателія забиті мішками з піском на цегляній підмурівці. Те саме з фресками Мазаччія у церкві Санта Марія дель Карміне. А з деяких церквах каплиці із старовинними стінописами "пошпрайсовані". Так поховались усі твори таких мистців-великанів, як Ґіберті, Донательо, Верроккіо, Люка делля Робчія, Чімабуе, Джіотто, Сімоне Мартіні й інші. В льоджі Лянца вже не видно славної різьби Тезея-Бенвенута Челлінія: просто обмурували Тезея. На майдані Уффіці ще стоять незакриті постаті вел. ґеніїв ренесансу — поетів, філософів, мистців. Між ними М. Макіявеллі тепер, підчас світової заверюхи, робить таке вражіння, наче хоче ще щось додати до свого капітального твору "Володар". Справді, секретар старовинної Флоренції робить якесь траґічне вpaжіння: невблаганности долі.
Заходите ще до церкви Сан Лоренцо, що її будував славний архітект ренесансу Брунеллескі — майстер найвзнесліших мельодій у архітектурі, що її фасада — проста, сіро-камінна — є символом колишньої сили, черствої, різкої, цього міста; і в цій церкві вже цінне замуроване, обмуроване. Те саме в соборі Санта Марія дель Фіоре: вітражі зняті, вікна замуровані. У хрестильниці св. Івана троє славних дверей у бронзі з плоскорізьбою Ґібертія — замуровані. І так усюди: пустка, мовчанка. Зауважуєте одну річ: що й по смерти мистців їх степенують: усі твори епігонів, хочби й старовинних часів — XIV—XV стол., лишено зверху, на долю-недолю війни. Що ж до мальовид із XVI—XVII століття — то ніхто ними не піклується. Виходить, що після XIV—XV ст. не треба було нам в Европі родитись.
Хочете ще кинути по Фльоренції оком згори — і йдете на гору Сан Мініято. Ідучи містом, круто вуличками, ще раз із захопленням і з великою мовчанкою подивляєте старовинні палати маґнатів давнього міста: Строцці, Ріккарді, Медічі, Торнабуоні, Пацці — все це палати-велити на два поверхи; у наші часи вмістилося б там — беручи висоту їх — і шість поверхів. Архітектура — гармонія, простір, велич, але сила, могутність у ній, що збільшує її, цю силу, — сірий, бльоками-велитнями естетично зложений камінь. Сідаєте на трамвай і за двадцять хвилин ви на горі Сан Мініято. Є тут і старовинна церква цього ж святого. Заходите і бачите, що ця церква своїми мистецькими творами визиває небезпеку війни: нічого тут не закрито, не замуровано. І в цій сонячній, далекій від міста, тиші ви припадаєте до старовинних мозаїк у головній абсиді норманської доби: до Христа-Царя, що його нормани відчули через Візантію; до темпер Джіованнія Біонда, до безліччі інших стінописів-фраґментів, до великого образу темперою Антонія Полляіоля з XV стол.
Виходите на подвіря перед церквою. Внизу простягається Фльоренція, що тепло cipiє і червоніє крівлями, палатами, банями i вежами. Тут-там гордо, аристократично чорніють кипариси, що самотою у синяву задивлені. Широкою биндою пропливає Арко. Над усім містом панує недосяжна баня собору Санта Марія дель Фіоре — символ і знамено цього найкращого у світі міста, де зродилась виросла культура з Европи.
На боці — здіймаються горби Фієзолє, на яких чистими, ясними цятками де-не-де біліють малі віллі, а біля них темніють, як сторожі ритму і мельодії сонця, кипариси.
[Краківські вісті]
20.05.1941