І.
Стала Анна Грицкова під хатою з куделею, задумала ся. Потемнїло, місяць зайшов за хмари, a студїнь така, аж сарчить; і снїгом мете, крутить, годї й оречи, з котрого боку лїпше. Ha вечерницї пустила ся дївчина до Дмитра Собка, уже троха спізнила ся, а мати вийшла за нею на двір, рада би знати, куди пустить ся: селом чи загуменками?
— Видиш, яка пітьма! заневиднїло ся, — каже мати. — Йди селом просто, бо туди пo-за огороди де в заміт залїзеш...
— А пси з припону що? Вже десь поспивані. Найлїпше по-при цвинтар... Може яку опирицю подиблю...
— Свят, свят, свят єси Господи! Йой, дївко! май уже раз розум!... Коли ти устаткуєш ся, перестанеш з такими жартами? Нехай тя тато підслухає, будеш ся мати з-пишна! Такі річи не згадують ся против ночи... ти знаєш добре...
— Та ви самі в то не вірите!
— Иди, де пустила ся, і не мерзни. А досвіта приходи! Отець до млина їде, треба буде щось злагодити єму на дорогу. Щоби-сь там не засидїла ся до рана, як колись...
— Як другі кури запіють, побуджу вас. Марта нехай довпихає проса хоть на малій ступі, коли на ногу не може, бо Андрея вже недалеко.
— Йди, йди, не жури ся! Моя голова уже в тім...
Дївчина повіла матери "добра ніч" і погнала бігцем на улицю. Стара тілько зробила за нею в воздусї хрест святий, засунула сїнні двері на цїлий засув і пійшла до хати.
Анна добру хвилю летїла як вітер, аж піткнувшись о якійсь паль привіяний снїгом, звільнила кроку, з приятностію бродила по снїгу, наче по зеленій отаві, цїлою грудію вдихала воздух а ноги десь таки самі підносили ся; она не чула их під собою. Думала о святім Андрею, що незадовго мав надійти, і о Олексї Бобику, котрий усе на вечерницях цїлими вечерами докучав їй, а часом таки добре згнївав.
А Олекса Бобик був красний парубок, уродливий, моторний, тілько горда штука, особливо з Анною. Де тілько подибле ся з нею, зараз коти дре; часом навіть в церкві стане якось так на передї, що она більше нїчого не бачить дальше, клякне в кутику і молить ся.
Йде Анна і гнїваєсь на себе: чому все той мудрагель Олекса десь до голови приплине, на ум лїзе, а она того не любить, бо ті гадки єї гнївають. Нї, она не пійшла би за Олексу, хотяй би собі Бог знає якій там був богатий майном і родиною. Цїле житє не мала би спокою: він кождій надскакує... а се не красно, дуже не красно... Вже старий, цїлком старий лїпшій на мужа, нїж такій гонивітер Олекса...
Так думаючи, дійшла Анна аж коло старого цвинтару. Она пустила ся знов бігцем, а ту з під розваленого моста вихопила ся якась біла відьма, заступила дївчинї дорогу.
Під тим містком було місце нечисте — так взагалї люде говорили — і все щось привиджувало ся в ночи: то пес чорний, то кіт. Під тим містком замерз присяжний Колотівка, як вертав у пізну ніч з коршми до шинку на другім кінци села, подивити ся, чи нема яких піяків, щоби их в имени закона нагнати до дому. Ту також на святого Ивана Купала о півночи ходила Рихтайка чогось хляпати ся в болотї, a приповідали, що она з хвостом, чарівниця...
Анна в першій хвили досить налякала ся, стала на місци, наче задеревіла. Що опирицї і опирі ходять — она не вірила, в глуху північ она ходила на цвинтар, приносила рожу з могили першої комісаревої жінки на знак, що там була, — але то здивувало єї: хто був сей смільчак, що важив ся в таку пору йти сюди під міст і на ню засїдати. Такого парубка она не знала в селї, всї бояли ся того нечистого місця.
Відьма, з початку маленька, стала рости, збільшати ся що-раз висше, висше, уросла собі така на півтретя хлопа заввишки, заступила дорогу, не пускає дївчини...
Дивить ся Анна, напружує зір: хто се такій? Нї, не може розпізнати. Опириця ставала ся що-раз більше зачепливою: підходила, підсувалась до дївчини, хотїла єї широкими своїми раменами пригорнути до себе.
— Страш такого, як ти сам! Зі мною не удасть ся штука! — заговорила Анна гнївно.
— Пійдеш до мене в гостину? — спитала опириця котячим голосом і стала витинати тропака: фіть і фіть! — то в сю, то в ту сторону.
— Також не мала би-м з ким ити, та аж з тобою!... Тілько з-далека, прошу тебе! Не пхай ся до мене, бо веретена держу!...
Не слухала опириця, вхопила Анну в руки. Дївчина тріпнула ся, простирало з височезною жердкою упало в снїг на дорогу, а Олекса Бобик держав у руках куделю... Анна стояла на березї, сміяла ся сердечно.
Місяць на хвилю вказав ся из-за хмар, освітив сю глуш широким кругом. Олекса і Анна глядїли на себе визиваючим взором. Гарно виглядали в тій хвили, дуже гарно.
— Як помервиш куделю, тям собі! — упоминала дївчина.
— Що-ж менї зробиш? що?
— Скажу дома татови...
— Ха-ха-ха! — зареготав ся парубок.
— Але-ж то вповіла, хоть і в ґазети пусти!... По гробах у ночи ходить, а за куделю вітцеви буде жалуватись... Ха-ха-ха!
Парубок, сміючись, хотїв піднести простирало, дївчина використала наручну хвилю, збігла в млї ока з берега, вихопила куделю і почала що-сила втїкати д хатам. Олекса довго ще глядїв за утїкачем, аж стемнїло ся, місяць знов сховав ся. Він підняв простирало з снїгу, розвинув з жердки якесь обрущатко, котре представляло голову опирицї, і йшов також по заду. Рад був з сего: показав, що не страшка син, нїчого не боїть ся.. Кілька разів уже засїдав під мостом, аж нинї удало ся... Він знав, що се дївчинї не до вподоби, а того він і хотїв.
II.
У Дмитра Собка уже від години пряхи засукували, веретена фуркотїли, як на машинї, кожда мала вже добрий починок, зaким Анна Грицкова прийшла. Вечірок було повно в хатї. По лавах, по ослонах, по стілцях дївчата, парубки. Веретена пускала по кутах, куди хто міг. Сам ґазда з своєю роботою помістив cя в однім кутку, наче комірник, а домашний наймит Гнат сидїв тільки при скипках і раз-у-раз поправляв, щоби не курило ся.
Анна привитала ся, скинула хустку, сердак, виняла з-під стола пряслицю, заложила куделю, стала оглядати ся за місцем.
Всї звернули очи на вродливу дївчину, всї почали рушати ся, робити місце й просити єї д собі. Як роскішна тополя стояла она серед світлицї в мережаній лняній сорочцї, в оложеній гарно в збирки димцї і в біленькій запасцї. Все на нїй було біле, витачане, аж око проймало, і то свого виробу.
— Я виграла! — відозвала ся ґаздиня. — Всї мовили, що не прийдеш, а я мовила, що прийдеш. Возьми собі столець і ходи сюди до мнї!
Дївчина стала стягати до порога чоботи, хотїла зачати щось о своїй нинїшній пригодї, але прийшов Олекса, сїв між парубками, став розказувати о тім, що мав у день з побережником паньским в лїсї.
Взяла Анна стільчик, сїла собі на запічку коло господинї. Веретено порожне різко заговорило в руках. Пряхи вже знали той голос: по нїм они судили, чи добре веретено, чи добра пряха, чи скоро буде починок. Анна була не будь-яка пряха: пряжа як дріт рівненька, а як раз веретеном закрутила, то уже й цїла нитка.
— Пси не обпали тебе де на дорозї? — спитали єї посестри.
— Я йшла по-при старий цвинтар, — мовила Анна і дивила ся глумливо на Олексу.
Олекса також дивив ся на дївчину, але сим разом якось так дивно, мов хотїв єї просити, щоби не зраджувала того, що стало ся коло моста... Так їй здавало ся.
— Що? ти сама відважуєш ся ити туда?
— Вже більше не пійду! Нинї я бачила опиря, як він виглядає...
— Жартуєш Аннусю, жартуєш!.. Ти вже нераз собі з нами такі жарти строїла, мовила-сь: сякій-такій був, а то все, щоби нас страшити...
— Сим разом не жартую, нї! З-під моста вихопив ся до мене... З початку такій маленькій, тілько при земли, a далї став рости, рости, і виріс як найвисша оборожина..
— Бррр! як страшно! аж мороз пріймає, — загудїли дївчата.
— Менї з початку так само було страшно. Думаю собі: глумливець якійсь хоче мене налякати... і де єго занесло!.. Скакав, скакав, то в зад то в перед, а навпослїд... угадайте в кого перемінив ся?
— Може в пса?.. кота?.. барана? — питали дївчата.
Анна дивила ся на Олексу, вперла на нього свої сині повні очи і по добрій хвили сказала:
— В нашого ковтуноватого присяжного Порплицю! A такій був пяний, ледви язиком обертав...
Дївчата стали сміяти ся на згадку присяжного Порплицї. То був чоловічок маленькій, як ступернак, з великим негарним носом, на голові у него повно ковтунів, і часто упивав ся. Ним не одна дївчина прозивала свого причепу: "Вступи ся ти Порплице пелехата!.." Анна сим разом також досадила Олексї, хоть о тім тілько они обоє знали.
— Я також здибав у тім місци опирицю, — заговорив Олекса, хотївши відплатитись таким самим Аннї. — Стояла на тім березї, де тамтого року наш Гнат упав стрімголов до ями і так страшно нарушив вязи... Крутила ся, крутила на тім циплику, а потому спячого Гната перекинула в куделю і поїхала на Лису гору до своїх кумів на вечірки...
Гнат випустив скипку з рук і почав хрестити ся.
— А до кого-ж була подібна? до кого?
— До тої безносої Рихтайки, котру Гнат бачив на Ивана Купала в ночи під мостом, як хляпала ся в болотї...
Гнат усе хрестив ся, а скипки погасли... зробило ся в хатї темно...
— Світи Гнате! світи, бо куделї в роботї! — скричало нараз аж кількоро.
— Я вось коло самих дверей і не рушаю ся! — відзивав ся Олекса.
Заким Гнат позгортав до купи вуглє, роздув огонь, засвітив скипки, — уже кілька кудель лежало на полици поскладаних на купі, a між ними також і Аннина.
Виновника не було... кождий випирав ся, але з дївчат кожда знала свого, котрий зробив їй збитка.
Повідшукували дївчата свої куделї, зафурчали знов веретена, настав спокій, бо старенька матуся стала за комином розказувати, як то колись за єї часів бувало.
— Колись і менї зубки світили ся, — і серед півночи пійшла я сама, де хто загадав. Аж раз иду вечером на вечірки по-при церков... дивлю ся: стоїть щось біле під самими дверми. "Пожди небоже! я тебе научу!" — думаю та й рантух з голови схопила і йду дальше. Приходжу на вечерницї — йой! той в хатї сидить, на кого я думала. Сиджу під куделею, рантух при собі держу, жду, що то з того буде? А вже стала-м непокоїти ся. Приходить тота сама баба під хату, пукає в вікно, каже: "Дай менї моє простирало, бо я не маю часу тутки чекати!.." Всї в хатї перелякались, я зачала плакати, не хочу йти до неї з хати. — "Не бій ся!" — каже менї мій покійний Гринь, — "тото куца Феська, она від мoєї мами рантуха позичила..." Як се я вчула, десь і страх подїв ся і зараз як стріла погнала-м до опирицї. Віддала-ж я єї простирало, а з простиралом і ще щось... Она була вдова по другім чоловіцї, а мого покійного Гриня хотїла ще третього...
— Але ви не бояли ся, матусуню? — спитала Анна.
— Тогди збояла-м ся дуже. Щоби так покійний не був менї сказав, була би-м могла житєм переплатити.
Скінчила бабуся, а молода ґаздиня заспівала:
Ой гук, мамо, гук,
Де жовняри йдуть!..
За нею дївчата затягнули красним звучним голосом, а Аннин голос над усї... Хоть Олекса дуже остро критикував єї, казав, що Анна дуже садить ся, то заводить, то смієсь, як співає, але другі не хотїли єму сего признати.
Переспівали одну пісню, другу, третю, перейшов вечер, перегомонїв з житєм, весело...
(Конець буде.)
[Дѣло, 15.05.1891]
(Конець.)
ІІІ.
Цїлий день ладили ся у Собка на Андрея. Ґаздинї назносили ласку Божу... Мами відданиць доставили і вареного й печеного, а Аннущина мама ще в додатку олїю сїменного і меду доволї.
Вечером посходили ся і засїли за столом по старшинї, та для молодих не стало уже й місця. Одного однїсенького Пантелимона Шевчика, старого парубка, помісгили дївчата з намови Анни коло татусїв з краю... То був хлоп богатий, а як люде затямили, усе женив ся кільва разів до року і все парубком лишав ся: богачки єго не хотїли, а з біднїйших також жадна не хотїла дихавичного дїда.
Дївчата не догадували ся, чому так Аннуся зарядила, що Шевчика посаджено при столї, але Олекса зараз доміркував ся: се зроблено єму на перекір, на удри...
Надскакує Анна коло Шевчика, припрошує, а другі дївчата за єї приміром также садять ся на принуку, все лише: "їдж та й їдж Пантелимонцю!..."
А Шевчик бундючить ся, росте в гору, а парубки мають з него втїху та говорять собі по тихо:
— Диви, — каже оден, — диви! Перегодують хлопища, розболить ся ще таки при столї і не буде кому в землю гроші гребати.
— Уважаєш, Олексо, — каже другій, — в яких Шевчик почестях, аж скатерть покрасив олїєм і цїлою жменею козарі пряче.
— Не знаю, чого ту сміяти ся? — відказує гнївно Олекса.
— А що-ж? плакати? Бачиш, від жадної не хотїв приняти голубця, а від Анни взяв!... Нехай же менї хто скаже, що Шевчик не знає, що красне... Він ще в сесі мясницї готов знов женити ся... з Анною.
Олекса мовчки вийшов з хати. Він був би втїк до дому, тілько бояв ся, щоби хто не повів: заздрість єму, що Анну всї хвалять.
По вечери загомонїло, заворушило ся все. Ґаздинї бажали собі взаїмно, щоби кожда змогла свою дитину поблагословити під зелений вінець. Дївчата стали що-хвиля на двір громадою вибігати: то воли рахувати, то сїмья сїяти, а за кождим разом влїтали до комнати з великим сміхом, гамором, розповідали різні пригоди. Бігали також до річки і шукали в тони за ремеслом своїх будущих мужів, та кожда, котра не знала ще тих тайн усїх дївочих і витягнула жменю каміня або піску, не мало набрала ся встиду, бо се значило, що єї чоловік буде камінє товчи або й нїчого...
Господарям, хотяй вже собі були дрібку підохотили, все-ще домашні клопоти тяжили на серцю... Тїснота за крейцар, дачка на дачку, на все дай та й дай, a нї відки не возьмешь, нїгде не заробиш нї кіньми нї руками...
Два тільки ґазди не журили ся, що податок не заплачений, що хлїба не стане, що паші треба буде також купувати, — а то були Грицко і Бобик, вітцї Олекси і Анни. Оба старі, поважні люде, засїли коло скипок, наклали повну купу, гудить аж під повалу, а они печуть люльки і торкотять о своїх дїтях. Страх горді — оден з сина, другій з доньки... гучне весїлє справлять в мясницї.
— Ви уважали, куме, — мовить Грицко, — наші дїти щось від себе бокують... То менї не сподобало ся...
— Дорожать ся... Найлїпше на се не вважати, — одвічає Бобик.
— В мене не так иде... Хлоп усе повинен мати верх... Моя донька нинї мабуть козарі пересолила вашому Олексї... Мушу я єму щось поворожити...
— Хто би там між молодих мішав ся? Подумайте, як то за наших часів бувало...
— Пождїть, я хочу бачити, як дївчата будуть хлїбом пса годувати, — перебив Грицко і підійшов д Олексї та став єму щось на ухо шептати...
Поклали дївчата колачики на лаву, кличуть пса: чий колач перше вхопить.
Олекса тепер рушив ся за цїлий вечер, припровадив пса, поправляв колачі, щоби нїби були всї в однім рядї... Аннин поклав на самім передї...
Пес хопив оден, другій колач... тілько Анниного навіть не тикає.
Сміх загальний, а старий Грицко каже:
— Моя дочка зістане сидулею, — і також сміє ся над усїх.
Взяла Собчиха колачик, наставляє псови, а той втїкає і пчихає...
— Ой-ой! — каже невіста, — таж се хлїбеня чимось чути! Ну, паничі, то й не дивниця, що пес не хоче їсти...
Се Олекса незамітно помастив чимось колачик, а на те намовив єго сам Грицко, Аннин батько.
Погнївала ся Анна на Олексу таки на добре. Через цїлий вечер вже до него й слова не говорить, тілько ще більше наганялась до Пантелимона Шевчивка.
— Дуже сподобав ся тобі Шевчик? — спитав Олекса Андзю вже на відхіднім.
— A тобі що до того? Чи мій опікун, чи що? — відповіла Андзя гнївно і пійшла до дому. — Потямиш ти собі той вечер, бігме потямиш! — кликала з далека.
Олекса тілько сміяв ся.
IV.
— Гаразд здорові, Бобику? — витав священик свого провізора. — Де-ж ваш товариш, ваш сват Грицко? Нинї не було єго в церкві?
— Щось занедужав, оба маємо гризоту.
— Що стало ся?.. що?
— Дїти нам поворохобили ся, не хотять нас слухати.
— Ваш Олекса? Грицкова Анна?.. Таж ви их мали тепер повінчати...
— Не буде вже нїчо з сего: мій конечно напер ся приставати до Нацьки Колотилихи...
— Троха за стара для него, хоть і богата.
— Вона сорок з докладом, а він тепер з кляс вийшов.
— Не можете-ж єму відрадити?
— Де там! і прошу і грожу, щоби не робив менї на старі лїта гризоти, а він нї та й нї... Каже: пійду до неї за наймита, коли не схочете мене з нею подружити...
— То не для него, він хлопець молодий... Гроші, що правда, у Колотилихи є, маєток великій, але то до нїчого... А що-ж зробите з Грицком?
— Грицка також таке: донька, як стій, хоче йти за Пантелимона Шевчика.
— За того старого скупаря? То не може бути!
— Уже є... Вчора Грицко хотїв дївку з хати вигнати і нїчо не помагає. Клопіт з упертою дитиною!
— Що-ж Анна знов за Шевчиком тягне?
— Люде кажуть, що злакомили ся на гроші... Таке саме розголосили і о моїм сину... кажуть: злакомив ся молодий Бобик на майно, занюхав червінцї у Колотилихи в коморі, і сміють ся, що баба від війтових хрестин кождого дня на мій дім набігає...
— Було слати сватів з Олексою до Грицка!
— Не хотїв. Сказав до мене, що за гріхи Анни не хоче...
— Мусїло щось між ними зайти... Так само від себе гнїв не вкрав ся в молоді серця.
— Та яка причина? Ще від святого Андрея пійшло им за колачик, що пес не хотїв їсти, а в тото вмішав ся сам старий Грицко... У війта на хрестинах ще більше порізнили ся, і зараз мій син десь поприязнив ся з Нацькою, Анна з Шевчиком, і от до чого дійшло... З початку думав я: жарт, пустий жарт. А тепер, як люде в цїлім селї говорять тілько о тім, що баба на мій дім по кілька разів денно нападає, як здекуційник, що она записyє мому синови грунт, будинки, гроші, все, то годї й не повірити. А тамтой знов Грицко аж заслаб; що день таку гepeзiю з дївкою робить, аж люде улицею стають і слухають. Може би пан отець де-що в тім порадили?..
— Може дасть ся що й зробити... Приведїть но их всїх четверо завтра рано до мене... Скажете, що несете на оповіди. Грицко нехай також прийде, сли зможе.
Бобик склонив ся священикови, звеселїв.
— Але мій син нїчого не жадає від мене. Каже, що можу господарство цїле, кому схочу, дарувати... Чи пригадав би хто таку біду?..
— Добре, добре... Може якось дасть ся намовити. Побачимо, як оно буде.
— Слава Йсусу Христу!
— Слава на віки Богу!..
Розстали ся.
V.
Отець духовний Богдан прожив між своїми парохіянами три десятки лїт, знав у кождій хатинї перед якими образами єї вірні били поклони. Молодїж, що під єго оком виросла, горнув усе д собі, впоював в єї серця основи христіяньских честнот. Він умів з одного усміху, з одного руху заміченого у молодця або дївчини вичитати тайну серця.
Бобикового Олексу і Анну Грицкову дуже любив: они були дїтьми честних родичів і самі вели ся честно й примірно. Він догадував ся причини тої их ворохобнї, дивачного их вибору. Хоть одно другому від давна робило докори, та все те не могло походити з ненависти... они таки мусїли хоч троха себе навидїти.
Закуривши люльку отець Богдан ходив по кімнатї, ждав на обручників.
Пси на подвірю загавкали, отец Богдан глянув крізь вікно, усміхнув ся. Попереду парадував Пантелемон Шевчик в замаєнім капелюсї з Анною, позаду Олекса з Нацькою Колотилихою. Оба старі, Грицко і Бобик тягнули ся за ними.
Вступили до світлицї. Отець духовний привитав ся, глядїв на обі пари. Шевчик хоч підголив бороду і викрутив маленькі вусики, якось не придавав ся до своєї судженої... міг бути єї вітцем, але не мужем. Не лїпше представляли ся й обоє Олекса з Колотилихою: він здоров хлопець, тілько вус засїяв ся, а она все могла бути єго матерію.
Пан-отець поспитав перше обох отцїв: чого прийшли? — а потому до женихів:
— Та оно дуже добре, що Олекса і Анна рішили ся в стан супружій. Супружество — то свята тайна: одно другому присягає любов, вірність до смерти. Вінчанє — то хвиля торжественна для кождого обручника і обручницї. Господь Бог дивить ся на их присягу. За ложну присягу приходить кара... тяжка кара...
Став пан-отець говорити о вірности супружій, став наводити приміри з письма святого, з житя людского, — стали Анна й Олекса кидати на себе милосердні погляди, аж старим упало в око.
А ту Шевчик все присуває ся д Аннї, а она від него бокує, що-раз дальше в кут... А ту Колотилиха горне ся д Олексї, а він также бочить до кута... Отцї позаду ждуть нетерпеливо: що то буде?
— Скажи ж, Пантелимоне, — спитав наконець пан-отець, — маєш щирий намір женити ся з Анною?
— Ще й як! — каже Шевчик, — і в одній сорочцї беру єї...
— А не боїш ся, що она молода, а ти старий, хоровитий, дихавичний?
— Та де я дихавичний? Дрібку покашлюю... Я гроші маю... при грошех і здоровлє буде... За гроші всего купить.
— Ого! всего купить?... всего купить?.. Се для мене новина.. А ви, Нацько Колотилихо, не боїте ся йти за сего молодика?
— Або-ж я така стара? У мене цїле господарство, пшениця трирічна.. за мною може хоть зараз війтувати!...
— Коли так, то зараз покінчимо дїло. Олексо! Анно! подайте своїм руки, нехай вас поблагословлю!...
Молоді заворушили ся. Олекса й Анна підбігли до пан отця і упали єму до ніг.
— Ба, ба, ба!... я так не думав!... Що ж то стало ся?... Се похибка, дїти, похибка!...
— Коли я похиб ся, то вже при тім і зістану, — сказав сердечно Олекса.
— А я также, — прошептала Анна.
— Господь нехай же вас благословить! Маю надїю, що будете примірним подружєм на цїлу громаду...
І добрим віщуном був отець Богдан. Примірнїйших чоловіка й жінки, щоби так в любови й згодї жили, як они, в цїлім селї не знайдете. Вже другій син у війску, а они так як би тілько вчера повінчали ся...
Б. 1 мая 1891.
[Дѣло, 16.05.1891]
16.05.1891