[З дневника офіцира, оповів по руски Валеріян Демчук.]
...Ukrainiec nie na Ukrainia
I wiek przeplacze swoj, i marnie zginie!
"Smutna krakowianka", Богдана Залеского.
Було то в другій половинї місяца жовтня того самого року, котpoгo полк наш перенесено з галицкого міста Л. до нїмецкого В.
Касарня наша притикала до красного міского парку, в котрім роїлось від товпи жителїв міста. Прийшли она сюда налюбуватись осїнною погодою, котра дїйстно прекрасною була. Коби не зжовкле листє дерев, коби не зсохла де-не-де трава, коби не стада з дерева на дерево перелїтаючих ворон, міг би-сь думати, що се май, не жовтень — так було любо, так красно!
Перед касарнею відміреним кроком проходжував ся там і назад пан капітан i кидав дуже неприязний позір на муштруючих ся жовнярів.
По стеоретиповій командї "eins zwei" і "kehrt euch" мож було зараз пізнати, що то рекрути, котрих учено перших війскових вправ, а з типового, вельми сумного і мелянхолічного лиця вояків видно було, що то люде не сего краю, не сих сторін, а пригнані сюда ген зі всходу — з-над ріки Днїстра, з-під гір Карпатских.
— А най их лихо побере! — промовив, зблизившись до мене капітан, — пійняти не можу, як з тих блїдих, з осоловілими очима людей можуть бути добрі, хоробрі жовняри. Таж их всїх скорше під кужіль посадити, нїж оружє им до рук дати.
— Е нї, — промовив я, — я ручу, що з тих людей по пару місяцях вийдуть найлїпші вояки нашої армії, а тепер лиш тугa за рідними сторонами, за широкими полями-лугами так их пригнобляє...
— Туга? но прошу! — кликнув капітан, — туга за рідними сторонами, як ви, пане поручинку, то називаєте... Но, я ще не чув того!
Не докінчив ще капітан, кола зблизив ся ку нам підофіцир, супроводячи за собою вистрашеного, мов стїна блїдого, з глубоко запалими, мов вода сивими, заплаканими очима молодого жовняра.
Приложивши руку до дашка своєї шапки, мельдував підофіцир, що рекрут Лоткевич не звертає на єго науку найменшої уваги, а хотяй вже місяць минає, Лошкевич навіть найлекших зворотів ще не навчив ся.
Я звернув ся до обжалованого, а той, дрожачи на цїлім тїлї, глядїв перед себе водяними очима, і здавалось не знав навіть, що з ним дїєсь.
— Що, ти хорий, Лошкевичу? — промовив я ласкаво.
— Нї пане, — процїдив він з вільна через білі мов крейда уста.
— Чому-ж не уважаеш на науку? Твій учитель жалуєсь на тебе!
— Буду уважати, пане! — прошептав рекрут.
Я прикликав иншого, з лагідности темпераменту менї знаного і більше интеліґентного підофіцира, а віддаючи єму Лошкевича, велїв лагідно з ним обходитись.
Тій цїлій сценї приглядав ся капітан, а крутячи вус, то шаблею о плити камінні брязкаючи, здавалось нетерпеливо вижидав єї кінця.
Коли люде відійшли, капітан з найбільшим невдоволенєм звернув ся до мене.
— Я не мішаюсь до вашої служби, пане поручнику, ви лїпше ваших глиняних людей знаєте як я, але ваше надто лагідне поступованє з тим Лошкевичем, і то, що ви єго призначили до науки капралю Максимовичеви, менї цїлком не подобаєсь, цїлком нї!
— Єсли пан капітан прикажуть...
— Ні, менї нїчо до того. Робіть, як знаєте... Я висказав вам лиш свою гадку.
— Пане капітане, я болїю дуже над тим бідолахою. Такої великої туги за рід ним краєм, як у того Лошкевича, давно вже між нашими рекрутами я не бачив. Я побоююсь, щоби не прийшло до якого сумного наслїдку...
Капітан глядїв на мене питаючими очима, а вкінци, розсміявшись иронічно, рік:
— Туга за рідним краєм? і знов те саме говорите... А я вам повідаю, що то за дорога забавка для жовняра... хороба то цїлком нова! Но, впрочім запровадьте — ще й зараз — вашого идеаліста до лїкаря... може плястер якій приложить або оклад дасть теплий... Ха-ха-ха!
Я замовчав, бо й що-ж було говорити? Капітан був Нїмець, чоловік цїлком практичний, инших, як то кажуть, звичаїв і обичаїв, а до того в першій раз зіткнув ся з людом руским — він лише перед тижднем прибув до нас з чисто-нїмецкого полку. Щоби я і як був про тугу за вітчиною єму говорив, був би він не пійняв того.
— Чудний той нарід рускій! — сказав він по хвили мовчаня, — не дивувавсь-би я, єсли би такій Шіллер, Ґете і другі такі говорили о тузї за вітчиною, але жовняр, такій простий хлоп, — се дивно менї. Ну, чи ви, пане поручнику, справдї боїтесь, щоби той Лошкевич не зробив якої дурницї?
— Таки боюсь, пане капітане. Він виглядає на найбільше здесперованого чоловіка, а у таких о се не трудно... Чей і самі знаєте, що в такій роспуцї чоловік може забутись...
— А до біса! То треба-б зараз додати єму чоловіка, котрий би стеріг єго.
— Се власне зашкодило-б, замість помогти, — промовив я.
Капітан стояв безрадний.
— Що-ж робити? — спитав по хвили.
— Треба мати на него позір, але з-далека, так, щоби він сам не завважав того, і старатись єго весело настроїти.
— Весело настроїти! рекрута настроїти! чи чув се хто? Настроїти як яку дорогоцїнну кремозеньску скрипку! Но, пращайте, пане поручнику! На нинї досить з мене... Saperment! Гірко прийдесь менї навикнути до того полку!
З тими словами відійшов капітан, а я звернув ся до ряду, в котрім капраль Максимович терпеливо і лагідно, — з чим так дуже рідко на муштрі стрітитись можна, — пояснював Лошкевичеви так звані Gewehrgriff-и. Лошкевич глядїв широко отвореними очима на свого учителя, але коли той запитав єго, чи річ єму пояснену зрозумів добре, Лошкевич здрогнув ся, наче б єго хто з солодкого сну пробудив, і анї слова промовити не міг. Цїла праця підофіцира була дарма.
Я прикликав Лошкевича до себе:
— Таж ти цїлком не уважаєш, Лошкевичу! чи так тяжко тобі зрозуміти, чи що?
— Тяжко, пане! — відрік.
— Як то? Таж до тебе бесїдують твоєю матїрною мовою, по руски... о чім же ти все думаєш, коли не розумієш? — спитав я.
Бідоласї очи набігли сльозами і відтак мов горох покотились по лици.
— О домі, пане, — прошептав поволи, — о мамі, о сестрі, о... — тай не докінчив.
Я знав се й сам: він мислив о домі, о родинї і ще о кімсь там мислив... О, я знав се.
Служба покликувала мене до касарнї, тож приказавши ще раз капралеви обходитись з Лошкевичем як найлагіднїйше і на кождий єго крок звертати увагу, я відійшов був і того дня не мав уже більше часу заглянути до моїх рекрутів.
Вже добре було змеркло ся, коли я, викінчивши свій вечірний рапорт, знайшов хвилю свобіднїйшого часу і міг бодай перед касарню вийти та свіжим воздухом відітхнути. По прекраснім дни — ніч була чудова. На небосклонї анї одної хмарочки, a срібнолиций місяць, наче король поміж міліонами своїх підданих — зірок ясних, з-вільненька посував ся по синьому небі. Відітхнувши из цїлої груди, вдивив ся я в посрібряні світлом місяця вежі та банї міста, в верхи дерев та корчів міского парку, і так чогось задумав ся, що й не завважав навіть, як наш сердитий капітан з горючим циґаром в губах станув передо мною.
— Добре, що вас здибаю, пане поручнику. Приходжу просто з реставрації. Но, вино тут не найлїпше, таки лихе... А, правда, нїчого тут не приключилось?
— Нїчого.
— То добре... Знаєте, той блїдий, з заплаканими очима рекрут в думки зійти менї не може. Бачите, то лише... за-для писанини, яка мусить бути після самоубійства... впрочім і... часописи зараз би о тім розписали ся... Сказано би ще, що то я причиною смерти рекрута... Коли ласка, ходїть зі мною на гору... хочу до компанії заглянути.
Так то з по за шерсткої поверховности капітана виглянуло єго мягке серце, котрого він встидав ся видно і покривав писаниною та часописями.
По камінних ступінях вийшли ми на другій поверх касарнї. Тут відчинив я двері першої кімнати і війшли ми до середини. З-разу не замітили ми нїчого, доперва по хвильцї, коли око до півмрави, яка тут панувала, привикло, узріли ми з готовим до вистрілу карабіном в руках на ліжку сидячого, на наш вид мов скаменїлого — рекрута Лошкевича. Капітан хотїв прискочити і карабін єму в рук витрутити, але я, міркуючи, яке велике лихо могло би з того випасти, стримав в час капітана а відтак сам поволи зблизив ся до нещасного.
— Чому ти не спиш, Лошкевичу? — промовив я.
На ті слова Лошкевич здрігнув ся, а карабін з рув єму випав. Я підоймив карабін, отворив замок і видобув з него кульку. Ту й там пробудив ся деякій жовняр, а що я не хотїв звертати всїх уваги на Лошкевича, тому й просив капітана, щоби вийшов на коридор. Відтак я взяв Лошкевича за руку і провів єго також туди. Лошкевич поступав за мною, наче-б люнатик. Станувши в вікнї, через котре лучі місяця нас ясно освічували, я заглянув в очи бідного десперата. Глядїли они якось страшно безнадїйно і так, мов у того ягняти, на котрого шиї ніж різника спочиває. Рука, котру я все тримав в своїй долони, була зимна мов лїд — здавалось, що се рука не живого, а вмерлого чоловіка. Мій капітан стояв на боцї і немов хотїв питати, що я буду робити. Я просив єго о хвилю терпеливости.
— Лошкевичу, — промовив я до рекрута, — що ти робив з карабіном?
— Я хотїв застрілити ся, — пройшло беззвучно через єго уста.
— І чому хотїв ти то вчинити? скажи менї! Може тобі вдїяв хто яке лихо? скажи правду і не бій ся... А може зле з тобою обходять ся?
— Нї, пане, але я не можу витримати... думаю все про мою батьківщину, про мою рідну сторону... Менї все перед очима стає наша низька хатина, ріка, що пливе по при наш огород, наші широкі поля й лїси, наше сиве небо...
І не міг дальше говорити, а лише хлипаючи голосно, вхопив мою руку і приложив до своїх дрожачих уст. Я не перешкаджав єму і позволив виллятись єго сльозам, чей они полекшать єго горе.
Тихо і з дивним зворушенєм, котре виднїло на лици, приглядав ся тому мій капітан.
Коли рекрут успокоїв ся, почав я до него розумно промовляти. Я представив єму, яким дуже тяжким гріхом і як дуже негідним було єго наміренє... як дуже би там єго ненька та єго сестриця, а може й ще хтось серцю єго дорогій тим нечестивим поступком єго згризли ся... хто знає, може се би єго стареньку матїр до гробу вгнало... Дальше представив я єму, як красне, як величне єсть званє вояцке... а впрочім три лїта... таж то не вік!... пролетять як батогом тріс, а він, Лошкевич, в красному жовнярскому мундурі поверне до рідного свого села, на радість і щастє своєї родини...
— Тож то мамуня твоя — кажу — зрадує ся! тож то сестричка на шиї тобі пoвисне! тож то дївчата за тобою поглядати будуть!
Він глядїв, задуманий, слїз повними очима на ясний місяць, а потім почав:
— Моя мама, сестричка Ксеня і Маланка Гнатова... так, они би радували ся дуже... Але три роки! — ох, то так дуже довго... Я не видержу тут так довго! Ах, пустїть, пане, до дому, хоть на часочок пустїть!
— Нї, тепер не можна, — почав я наново і наново став єго потїшати й розважати.
По довгім, сердечнім розговорі здавало ся бідний чоловік потїшив ся і прирік менї від нинї голову держати просто і на свою батьківщину та родину призабути. Я завів єго до кімнати і велїв лягти до ліжка, а коли він, послухавши того приказу, покривало на себе натягнув, я успокоєний відійшов.
Позаяк я з рекрутом обійшов ся: мов з слабою дитиною, то надїяв ся я острого докору за то від того капітана і на такій вже я завчасу приготовив ся... Але сим разом я помилив ся. Капітан мовчки сходив побіч мене на долину і аж коли ми на двір вийшли, промовив:
— Я знав, що сей нужденник загадує щось злого... але з-відки він взяв острих патронів?... Но, команданта кімнати скую і зачиню я завтра, що попамятає!... Але добре стало ся... дякую вам, що ви рекрута так розважили. Як бачу, ви знаєте людей своїх і знаєте з ними говорити.
Ми були вже кавалок за брамою касарнї. Я проводив капітана, котрий тепер з легким серцем спішив до дому. Нараз позаду нас роздав ся голос поспішних кроків...
Я оглянув ся... передо мною стояв капраль службовий.
— Що такого?
— Пане поручнику, мельдую покірно: Лошк...
Він не мав більше нї духу, нї слів.
Мовчки вертали ми до касарнї. Капраль ишов поперед нас. Він обвів нас довкола і пристанув коло якоїсь білої купки.
Се був рекрут Лошкевич, a властиво сказавши — труп єго.
З розстрісканою потилицею і поламаними членами лежав він на камінних плитах тротуару. Чорна кров плила по білім лици, a світло місяця прозиралось в страшно розтворених очах.
Лошкевич мусїв зараз по нашім відходї кинутись в долину з балькону, котрий находив ся позаду касарнї. Тихо помер він, а лише случай привів сюда службового капраля.
По недовгій хвили надійшов завізваний лїкар, але о ратунку й бесїди не було. Спроваджено ноші, на котрі зложено розбите тїло і відтак перенесено до шпиталю.
Капітан мій, пращаючись зі мною, стиснув мене сильно за руку. Я заглявув єму в очи. Они якось так лагідно глядїли, що по них і годї було пізнати сердитого капітана, они здавалось говорили то, о чім уста мовчали:
— О, тепер і я тих руских людей знаю, і розумію, що се туга за вітчиною, а розумію, що слаба натура туги тої перемогти не може...
По відходї капітана проходжував ся я перед касарнею, a всї гадки мої блудила довкола душевної загадки, котрої розвязанє лежить певно по тамтій сторонї великої, чорної стїни смерти... Передо мною розтягалось велике людне місто з своїми величавими палатами й пречудними церквами, з своїми старинними монументами й богатими склепами, своїм прекрасним парком і широкими улицями. Богато тисячей людей жило весело і щасливо в тім величавім і богатім та прекраснім мори домів... а лиш одно дитя руске, котрого розтріскане тїло вночи до шпиталю винесли, на ту цїлу величавість і богатство може навіть і уваги не звернуло... Оно в безконечній тузї все дивилось туди, в сторону любого Днїстра, оно і пійняти не могло, як можна жити в красній, богатій чужинї, далеко від своєї дорогої, хоть бідної вітчини...
Хоробрів, в лютім 1891.
[Дѣло]
14.05.1891