Головна тема цієї серії публікацій («Метафізика влади»): протягом двох з гаком десятиліть влада Росії з різними акцентами тестувала практично усі відомі з історії та теорії форми легітимізації, наполегливо їх заяложуючи, дискредитуючи, доводячи державу до підвішеного стану.
За Максом Вебером легітимність задається: традицією; харизмою лідера; формально-раціональною процедурою (вибори з ротацією). В нас цей арсенал використовували як могли, тобто «віялом від стегна», і, що природно, довели до його непридатності. І режим Путіна мимоволі готує після себе новий розворот з погромом і радісним спаленням усього доброго, що плаває у тихій гавані.
Не складається у цієї влади роль Левіафана, відведена їй Гоббсом (Левіафан - приборкувач у війні «всіх проти всіх»), або державця - носія ексклюзивних знань про справжні інтереси держави (Нікколо Макіавеллі). Ця держава намагається стати взірцево поліцейською (немовби за Карлом Шміттом), але лише нацьковує одних людей на інших і розкрадає їхнє «загальне благо». Тому не виходить і сакральна легітимізація: як збрехати, що цей паноптикум усіх смертних гріхів... від Бога. Альянс «РПЦ & ПЗіК» [Партія злодіїв та крадіїв - Z] по-своєму органічний, але приречений.
Завершить експозицію текст про системні провали нашої ідеологічної роботи: чому не складається (а за цієї влади і не складеться) також і легітимізація через ідеологію. Проте, залишаються ще дві менш відомі і вельми екзотичні схеми легітимізації: «держава як стаціонарний бандит» і «стокгольмський синдром у політиці».
Перша з цих схем ще продовжує працювати, але її можливості останнім часом стискаються як шагренева шкіра.
Головне, що зобов'язана робити влада, сформована людьми, які перейшли від епізодичних навал до осідлої, регулярної, системної експропріації, - це захищати завойоване населення від усіх інших бандитів, які залишилися кочовими. Як сказав би великий Черномирдін, нічого цього в нас немає. Численні загони владної вертикалі (середня і нижча бюрократія) поводяться у дусі відверто кочового бандитизму, не думаючи про те, що джерела їхніх доходів повинні якось відтворюватися. Зараз люди, які захопили місто (країну), зняли оборону, відкрили браму (межі) усім кочовим любителям легкої поживи, а тому їхня кровна та політична спорідненість з цією ордою стає дедалі очевиднішою. Яке там «цар не знав», коли йому по декілька особистих листів на рік пише вже не Мінкін, а сам Макарєвіч!
Про те, що у сировинний, рентній економіці та за такого інституційного прокляття владі взагалі властиво ставитися до людей не як до джерела багатства, а як до перешкоди під час поділу, сказано вже достатньо. Проте, у нашому контексті (про легітимність) важливіша сама політична модель і психологічна конструкція «захоплення», за якої одні поводяться у країні перебування як на трофейній території, тоді як інші сприймають себе як зайвий придаток до завойованої землі...
Щодо тих, з ким хоч якось поділилися (а таких цілі категорії), усе більш-менш ясно, хоча це більше схоже на відкуп влади від населення, як від начебто упокореної Чечні, - данину, яку платять переможеним. Але звідки це вірнопідданське мукання в ображених, принижених і обібраних?
На початку 90-х був парадокс: серед мислячих людей реформи підтримували ті, хто від них перший постраждав, тоді як вереск виходив від ситих (тоді я сформулював соціально-психологічну загадку: чому погано тим, кому добре?). І тепер значна частина путінської бази складається власне з кинутих і опущених. Зокрема, й в інтелігенції, навіть у творчій, включно з науковою, хоча здавалося б...
Багато що пояснює «модель Стокгольма». Заручники раптом починають відчувати незрозумілу симпатію до терористів, що захопили їх у полон, оскільки це служить несвідомою захисно-травматичною реакцією на інцидент. Вважається, що це поширена реакція слабкого організму на багато видів агресії, включно з домінацію у сімейно-побутових відносинах (побутовий стокгольмський синдром).
Вплив під час переговорного процесу (дебрифінг) має на меті саме цю схему відносин усіляко підтримати: так меншим буде ризик, що заручники і терористи почнуть робити трагічні дурниці. У нашій політиці ця схема поширюється стихійно, майже без допомоги медіаторів. Рефрен знайомий: ви що, не розумієте, що у цій країні не можна будити лихо, що усі ці битви за свободу і справедливість ведуть лише до ще більших лих?!
Проте є два делікатні моменти. По-перше, за даними досліджень, стокгольмський синдром проявляється лише у 8% випадків захоплення заручників, так що це патологія, хоча до реєстру захворювань і не включена. По-друге, ці симпатії іноді зберігаються і після ліквідації інциденту, наприклад на суді, коли терорист чи ґвалтівник вже перебуває за ґратами. Схоже, має місце випадок, коли людина несвідомо шукає виправдання своїй бездіяльності і боягузтву, і навіть готова сама вигадати привабливі мотиви, з яких вона стала жертвою. Людям не подобається відчувати себе пропащими нікчемами, борці вони за світову революцію чи просто залякані мешканці.
Проте, зараз ця модель ламається: із заручниками починають поводитися так, що вже й простому мешканцю не до симпатій до любителів домінувати без керма, вітрил і будь-яких обмежувачів. До того ж з кожним днем стає дедалі ясніше, що літак не просто захоплений, але й входить у піке, причому незворотне. І у салоні вистачає бажаючих про це відкрито заявити. Втрата стаціонарності руйнує синдроми, а заодно й саму «легітимізацію терпіння»: у піке входять і самі рейтинги.
Алєксандр Рубцов – керівник Центру досліджень ідеологічних процесів Інституту філософії РАН
Александр Рубцов]
Нестационарная легитимность
Ведомости, 29.03.2013
Зреферував Омелян Радимський