Календарна дискусія – одна з найбільш обговорюваних в Україні, і традиційно відбувається двічі на рік: перед Різдвом і перед Великоднем. Нічого нового тут ані сказати, ані почути вже не можна. Проте після того, як у 2017 р. парламент визнав 25 грудня –Різдво за григоріанським календарем – святковим днем, жодних зрушень для вирішення цього питання не було. І, мабуть, так тривало б ще багато років, якби у лютому 2022 р. Росія не розпочала широкомасштабну військову агресію проти України. Відтак ми почали позбуватися абсолютно всього спільного з державою-агресором. “Під роздачу” потрапило і Різдво 7 січня. Є чимало причин позбутися неточного юліанського календаря, але останнім і єдиним дієвим аргументом стало небажання спільно святкувати з ворогом. Тож 2023 р. – один із тих років, коли ми прощаємось із Різдвом 7 січня, не стільки щоб перейти до точнішого календаря, як щоб духовно відірватися від агресора, унеподібнитись з ним.
Усунути вплив Росії на Україну через Церкву для нас життєво необхідно. І тут мова йде не лише про календар, а й про нівелювання впливу Московського патріархату на українців. Ці два процеси відбуваються паралельно і насправді тісно пов'язані між собою. Головною причиною, чому ПЦУ і УГКЦ досі не перейшли із юліанського календаря, було бажання не роз'єднувати українців календарним питанням – інакше кажучи, в обох Церквах було розуміння того, що такий перехід за жодних обставин не схвалить Українська православна церква Московського патріархату. По суті, як Росія досі незаконно має право вето у Раді Безпеки ООН, так Московський патріархат фактично мав “право вето” в українському календарному питанні.
УГКЦ, яка є глобальною Церквою, представленою на всіх населених континентах, де-факто живе за двома календарями, і перейти в Україні на точніший календар для неї простіше, ніж для інших Церков, адже вона має величезний досвід у цьому питанні. Проте УГКЦ розуміє себе як одну з Церков Володимирового хрещення, частину єдиної Київської церкви, і бажає змінити свій церковний календар в Україні спільно з іншими частинами Київської церкви, найперше Православною церквою України.
Натомість для ПЦУ важливо відновити єдність української православної Церкви, і Томос про автокефалію був дарований їй після Об’єднавчого собору у Святій Софії 2018 р. Через фактичне “вето” з Росії УПЦ МП до автокефальної православної Церкви так і не приєдналася, і перехід на інший календар тільки віддалив би між собою дві православні Церкви в Україні. Проте початок війни і бажання простих українців, зокрема і солдатів, порвати з усім російським, спонукали ПЦУ до рішучих дій. Цього року Синод ПЦУ вперше дозволив святкувати Різдво 25 грудня тим парафіям, які цього бажають, – і не помилився. Цього року українці вперше так масово (згадаймо мальовничу Криворівню) святкували Різдво перед світським новим роком. Світ вразили різдвяні трапези на фронті – і, здається, грудневого святкування Різдва в Україні вже не зупинити.
Наприкінці грудня глави УГКЦ та ПЦУ зустрілися і задекларували початок предметного обговорення української календарної реформи. Очікується, що цей процес завершиться до 2025 р., коли християни святкуватимуть 1700 р. з моменту першого Вселенського собору у Нікеї. Отже, чи не вперше дві великі українські Церкви – доньки Володимирового хрещення, окреслили для календарної реформи часову перспективу: наступного або понаступного року. Протягом року-двох вони мають не лише спільно підготувати календарну реформу, а й підготувати своїх вірних.
Сьогодні за перехід зі старого юліанського календаря виступають, за даними репрезентативного соціологічного опитування в листопаді, 44% українців – це майже вдвічі більше, ніж у 2019 р., але абсолютно недостатньо для того, аби календарна реформа була успішною.
З іншого боку, не підтримують календарної реформи в Церкві (за даними цього ж листопадового дослідження) менше третини – 31%, а через місяць масове – на півтора мільйона українських громадян – опитування в "Дії" показало, що святкувати Різдво лиш 7 січня воліє вже тільки 25%.
Темпи суспільних змін вражають, але погляньмо на цю календарну статистику в контексті суспільних настроїв українців щодо інших важливих питань. Після 24 лютого в Україні суттєво зросла підтримка вступу до НАТО та ЄС, ставлення до української мови як єдиної державної та повернення тимчасово окупованих територій. Сьогодні вступ країни до НАТО підтримують 83% українців, вступ до ЄС – 86%, за українську як єдину державну мову виступають також 83%, понад 90% українців – за повне відновлення територіальної цілісності України в кордонах 1991 р. В той же час календарне питання досі не отримало такої всеохопної підтримки. І на це є декілька причин.
По-перше, перехід на більш точний календар через “небажання роз'єднувати календарем українське суспільство” відбуватиметься не за активної підтримки проводу згаданих українських Церков, а всупереч такій підтримці. Календарна реформа – це наш церковний майдан, тиск знизу на керівництво Церков (яке очевидно керується благими намірами), і її успіх залежить лише від активності мирян та, на жаль, факту того факту, що Росія напала на Україну.
По-друге, українська держава, яка багато років декларує бажання вступу до Європейського Союзу, жодним чином – поза оголошення 25 грудня вихідним днем – не доклалася до того, аби і в календарному питанні українці відірвалися від Росії. Профільні органи державної влади не ініціювали жодних подібних обговорень, а Президент України і цього року вітав із Різдвом 25 грудня “християн західного обряду” – попри те, що у цей день Різдво святкують і більшість православних Церков. Тобто, попри видиме бажання держави позбутися московського впливу на Україну через Церкву і дії СБУ щодо УПЦ МП задля посилення нацбезпеки, в української влади досі немає розуміння, що однією зі складових цієї духовної єдності з РФ є спільний для нас і росіян юліанський календар.
По-третє, важливою причиною відсутності підтримки календарної реформи серед єпископів і також священників українських Церков є страх розколу. Духовенство побоюється, що частина вірних не підтримає зміни церковного календаря. В історії УГКЦ непоодинокі випадки, коли за кордоном при переході на григоріанський календар деякі греко-католицькі парафії розділялися на дві частини, одна з яких продовжувала святкувати Різдво 7 січня. Чи таке може повторитися в Україні? – Звичайно, але згадане опитування показує, що таких може бути лиш відсоток-два. Зрештою, українське суспільство давно розділене календарним питанням, адже чимало українців римо-католиків, протестантів, і навіть греко-католиків та православних давно святкують Різдво 25 грудня. І чимало українців уже декілька років святкують Різдво двічі. А збільшити підтримку зміни календаря можна через просвітницьку роботу серед вірних. Тут потрібна гарна комунікаційна кампанія, проведена спільними зусиллями українських Церков і органів державної влади. Українцям потрібно пояснити, що всі християни святкують Різдво 25 грудня – тільки частина з них вважає, що 25 грудня настає 7 січня, що абсолютно не відповідає дійсності. По суті, українські греко-католики і православні (і ще деякі православні з інших країн, які однак є в абсолютній меншості у християнському світі) запізнюються на два тижні. Ми просто запізнюємося –і все.
Що робити з тими українцями, які все ж захочуть і надалі святкувати Різдво 7 січня? Потрібно дозволити їм це робити у рамках тих конфесій, до яких вони належать. Аби уникнути нових церковних розколів, українські Церкви мають показати таким вірним, що для них також є місце у їхніх церквах. Частка таких вірних залишиться у кожній з конфесій, проте поступово їх число зменшуватиметься щороку. Це буде наше українське прощання з Різдвом 7 січня. Це Різдво заслуговує на те, аби з ним в належний спосіб попрощатися. Юліанський календар став для греко-католиків однією з точок опори проти латинізації УГКЦ. І в радянський період таємне святкування Різдва і колядування було символом опору радянській владі. Вже в часи незалежної України українські емігранти за кордоном святкують Різдво 7 січня – як те, що далеко від України єднає їх з Батьківщиною. Попри абсолютну неточність юліанського календаря, українці мали чимало причин святкувати Різдво 7 січня – і вони потребують часу, аби з ним попрощатися, а потім вільно і осмислено піти далі у майбутнє, в якому є незалежна Україна з незалежними Церквами. У цьому майбутньому, яке твориться просто на наших очах, є також українці, які впливають не лише на політичну владу та захищають свою державу на фронті, – у ньому є активні українські миряни, які змінюють на краще свої Церкви.
