Теорії звуків

О. М. поїхав з України ще десь на початку 1990-х. Йому не дуже й хотілось їхати, але так вийшло – головним чином волею не його, а родини. Рідна мова О. М. російська, тож він сказав би не «родини», а «семьи». Волею сім’ї, а не родіни, забив би цвяха перший-ліпший дотепник.

У кожному разі О. М. буває в нас відтоді напрочуд рідко. Й тим цінніші його спостереження. У київському пабі, де ми з ним, як це називають ще з тих-таки 90-х, відпочиваємо після насиченого арсенального дня, він прислухається до музичного тла. Я до нього вже давно не прислухаюся, бо нічого доброго від нього вже давно не чекаю. Тим часом О. М. здивовано зводить брови: «Слухайте, я поїхав понад 20 років тому, а музика тут і далі така ж, як тоді».

Ця заувага змушує й мене деякий час повслухатися. Безперечно, О. М. має рацію: над нами й навколо нас розливаються суцільні «80-ті», щось усереднене між репертуаром пізньорадянської «Утренней почты» та дещо пізніших касетних збірників «зарубежной эстрады» – тих, що продавались у кожному кіоску разом із першими китайськими презервативами та ізраїльською фруктовою горілкою «Кеглевич». В єдиному, так би мовити, соціально-побутовому пакеті: пляшка, касета, презервативи. Усе, що потрібно для змістовного відпочинку.

Існує доволі обґрунтована версія, що тогочасні власники кіосків чи навіть і просто підлеглі їм кіоскери згодом ставали власниками чогось більшого. Наприклад, якогось генделя, а відтак забігайлівки. На сьогодні ж багатьом із них належать цілі мережі – ресторанів, барів, кафе і пабів. Життя змінилося і – що головне – на краще. Але не змінилася музика, бо вони слухали її в тих кіосках, удень і вночі, у спеку й лютий мороз. Такому не зраджують. Таку музику слухають уже до кінця днів, до смерті. І головне – змушують  слухати її всіх навколо. Бо це вже не музика – це вже щось більше: soundtrack of my life, щось таке невід’ємне, талісманне, тотемне і темне.

Ось таким чином я намагаюся пояснити О. М. те, що кому-кому, а йому точно пояснювати не треба. Бо він хоч і понад два десятки років як у Мюнхені, та однаково все розуміє. З моїх пояснень натомість починає вимальовуватись якась така сильно ідеалізована «Історія капіталізму в Росії». Шлях від кіоску до мережі бутіків, сама тобі історія успіху,  поступальний рух і суцільний соціальний прогрес. Я й сам не дуже вірю в таку сумнівну теорію, не кажучи про О. М.

«Країна застиглої музики», – хочеться підсумувати власні пояснення, маючи на увазі аж ніяк не архітектуру.

Зате наступного дня до карбідів терміново пишуть з українського телеканалу: «Прохання переробити рекламний ролик таким чином, щоб у кадрі постійно був напис ЖИВИЙ ЗВУК! Не менше 5% площі кадру!!!». Ситуація така: карбіди підготували рекламу з нагоди наших концертів і передали її згідно з домовленістю телеканалові. Але телеканал відмовляється її приймати, якщо на ній не буде напису ЖИВИЙ ЗВУК.

Іноземцям, навіть якщо вони поляки, іноді геть нелегко нас зрозуміти. «Про що власне йдеться з тим живим звуком? – запитують карбіди. – О цо ходзі? В Україні всі мають пунктик на цій темі. А який ще, коли не живий? Мертвий?».

Перш ніж їм усе пояснити, доводиться холодно проаналізувати самому. І справді – чому? Чому в цій країні на всіх афішах, банерах, бордах тощо – всюди ця магічна формула?  Чому ніде в Америці ви ніколи не побачите ніякого LIVING SOUND?

А тому що, кажу карбідам, в Америці і не в Америці, і у вашій дорогій нам усім Польщі, і всюди на світі «живий звук» на концерті – це щось як повітря, це само собою. А в нашій країні люди звикли до того, що їх обманюють. Це країна, в якій втюхують. Замість обіцяного «елітного житла європейської якості» – жалюгідний і ні на що не придатний сирець. Замість п’ятизіркового закарпатського коньяку, що його ми так любимо попивати в дорозі – небезпечну для життя отрутохімікатну суміш. Замість живого звуку – бездушну фанеру. 

Отож, завершую своє імпровізоване пояснення, кожен артист-виконавець, наважившись концертувати в нашій країні, потрапляє під загальну підозру. Що він насправді не музикант ніякий, а заїжджий шахрай. Тобто не тільки Віктор Павлік під неї потрапляє, але й Nazareth. (Мені згадуються саме ці двоє, бо саме їхньої реклами цього дня найбільше в метро). І щоб цю підозру хоч якось пом’якшити, організатори мусять повсюдно писати отакенними літерами своє обов’язкове ЖИВИЙ ЗВУК.

І вони пишуть. І це Знак. Маркування дійсності, в якій ми існуємо.

І щойно вони перестануть це писати, ви обов’язково прокинетеся в іншій країні.