Коріння ідентичности й пошуки ґрунту для росту,
або Як Івано-Франківський драмтеатр відсвяткував 115-річний ювілей
10–15 лютого Івано-Франківський національний академічний драматичний театр імені Івана Франка влаштував масштабний шоукейс, присвячений 115-й річниці заснування національного театру у Станиславові. Фестиваль минув під гаслом «Деколонізуємо пам’ять — утверджуємо ідентичність!», об’єднавши театральну і позасценічну програми, обговорюючи важливі теми для теперішньої України в часі війни і для майбутнього нашої культури.
Франківці обрали поширений сьогодні у західному світі формат шоукейсу (вітрини, показу, демонстрації), це був свого роду фестиваль-презентація кращих репертуарних вистав театру. Утім, програма фестивалю значно глибша ніж звичні культурно-розважальні заходи такого типу. Цьогорічний шоукейс мав насичену позасценічну програму, яка поєднувала святкові заходи відзначення ювілею театру й екскурсії, круглі столи та лекції.
Пишемо нову історію Франківського драмтеатру
«Відзначення 115-річчя театру є питанням відновлення історичної справедливості та підтвердженням того, що українська культура має глибоке коріння, власну традицію, потужну суб’єктність», — зазначає Ростислав Держипільський, генеральний директор і художній керівник театру. У межах позасценічної програми шоукейсу він відкриває нові маловідомі сторінки розвитку театрального мистецтва в колишньому Станиславові. У 2024–2025 роках драмтеатр розпочав дослідження архівних документів з історії театру для того, щоб відновити правдиву історію української сцени та подолати наслідки радянської колоніальної політики. Завдяки ініціативі дослідити розвиток станиславівського театру до 1939 року, історикам театру вдалося підсвітити певні періоди театрального життя міста і скласти нову хронологію, тож, каже Держипільський, документальні матеріали підтверджують: «тепер ми можемо говорити, що маємо найдавнішу історію театру в Україні за тяглістю трупи».
Про дослідницьку роботу над написанням нової історії театру у Станиславові й подальший його розвій говорили багато і предметно, зокрема на презентації Ростислава Держипільського 12 лютого перед історичним показом «Наталки Полтавки», на науковому круглому столі за участю знаних театрознавців: доцента кафедри театрознавства та акторської майстерності імені Богдана Козака Львівського національного університету імені Івана Франка Романа Лаврентія, завідувачки відділу перфомативних практик і сценічного мистецтва Інституту проблем сучасного мистецтва НАМ України Ганни Веселовської, доцентки кафедри театрознавства та акторської майстерності факультету Культури і мистецтв Львівського національного університету імені Івана Франка Софії Роси-Лаврентій та інших.
Зокрема Ганна Веселовська зазначила, що є складні періоди в історії цього театру для опрацювання, але вони дуже важливі для того, щоб ми знову не ходили по колу й не творили власні міфи: «якщо ми пропрацюємо своє минуле, так як ми його маємо пропрацювати, то ми і з нашим теперішнім будемо більш критично поводитись, і в нас будуть більш точні оцінки сьогоднішнього і прогнозування майбутнього». Можливо, каже дослідниця, вони «жорстко прозвучали, але без цього неможливо взагалі зрозуміти історію Івано-Франківського театру і українського театру загалом».
Дослідники презентували фото архівних документів, світлини з вистав, розповідали про режисерів, театральні методи, будівлі театрів, де працювали трупи. У друкованій програмі шоукейсу можна ознайомитися із фрагментом дисертації Романа Лаврентія про український театр 1920–1930-х років у Галичині.
Інформаційні матеріали шоукейсу супроводжує хронологічна схема ключових подій життя театру у Станиславові та Івано-Франківську. Таймлайн не має звичної прямої лінії часу — це звивиста крива, з гострими кутами, важливими точками й лініями відліку. Стартовим часом є 10 лютого 1910 року як дата реєстрації статуту Українського народного театру імені Івана Тобілевича у Станиславові і 12 лютого 1911 року — день відкриття театру прем’єрою «Наталка Полтавка» Івана Котляревського. 1920–1930 роки позначені вершиною розвитку Театру Тобілевича як «найрепрезентативнішого національного колективу Східної Галичини». У такий спосіб колектив театру разом із науковцями руйнують радянську історію театру, яка, за офіційною версією, розпочиналася аж 1939 року радянською постановкою. Далі драматичні воєнні події: 1939–1941 роки позначені першою радянською окупацією й реорганізацією в Державний український драматичний театр ім. Івана Франка, 1941–1944 роки німецька окупація, а у 1944–1991 роках —друга радянська окупація. З важливих подій часу незалежності після 1991 року відзначено 2019 рік, коли театр отримав статус Національного.
Доповню від себе ще одну важливу дату — 2008 рік — постановка Ростислава Держипільського «Солодка Даруся» за романом Марії Матіос. Сценічна трилогія за творами Марії Матіос (а далі була «Нація» і «Майже ніколи не навпаки…») задали новий вектор розвитку театру з акцентом на проговорення справжньої й болісної історії нашого минулого. І сьогодні, коли ми набагато більше знаємо про наше минуле й переживаємо повномасштабну війну за виживання, ці постановки резонують ще гостріше. «Солодка Даруся» відкрила Франківський театр для багатьох глядачів і широкої театральної спільноти України й не лише, відтоді й сама стежу за їхньою роботою чи під час гастролей у Львові, чи коли відкрили гілку драмтеатру «Lviv Branch», і незмінно щороку у День Незалежності дивлюся їхні трансляції вистав з вершини гори Попіван.
Театр як міждисциплінарний майданчик
Професорка Наталія Торкут, запрошена гостя фестивалю, знана шекспірознавиця і керівниця Українського шекспірівського центру, співорганізаторка першого Українського шекспірівського фестивалю, який відбувся 2024 року на базі драмтеатру в Івано-Франківську, відзначила міждисциплінарність програми шоукейсу як важливу й необхідну сьогодні складову для розмови про культуру, ідентичність, історію і театр.
Осердям розмов у ці дні у Франківську були питання деколонізації пам’яті й утвердження ідентичності. Про це йшлося на лекції професорки Київського національного університету імені Тараса Шевченка Наталії Кривди, яка говорила про «історію культури як спосіб перебування себе в часі», про важливість вибору моделі нашої ідентичності, позаяк «проєкції минулого визначають візію майбутнього». Лекторка наголосила на тому, що наша культурна історія «має транслювати знання про минуле відповідно до вимог сучасності» і саме вона є основою ідентичності і ключем до національної безпеки, цитуючи тезу Рени Марутян про мілітарну свідомість як світонастанову для всіх громадян, які розуміють загрозу безпеці нашої держави.
Зазначу ще цікаву екскурсійну програму знаковими театральними локаціями Івано-Франківська, яку провели Ростислав Держипільський та знаний письменник, один із представників станиславського феномену Тарас Прохасько.
Сценічна вітрина франківського драмтеатру: ювілейна презентація
Упродовж шести днів фестивалю франківці зіграли чотирнадцять знакових вистав зі свого репертуару на семи сценах: до трьох вистав на день аж до глибокої ночі, на різних сценічних майданчиках й поза ними. На межі. Це вистави — репрезентативний репертуар Франківців з його закоріненням в українську культуру, власну історію, пошукову роботу з матеріалом, експерименти з простором (навіть віртуальним), музичним рішенням, переосмисленням нашої і світової класики, перепрочитанням драматургічного канону, орієнтуванням на різні глядацькі очікування й новаторством акторської гри. Ці вистави уже творять певний зріз сучасного українського театру, за яким читатимуть нашу історію і в майбутньому і які для багатьох глядачів змінюють усвідомлення самих себе. Це вистави, що працюють з минулим і через дослідження-реконструкцію, і через деконструкцію, показують вершини майстерності у традиційній драматичній грі й успішно заходять у площину постдраматичного театру.
На великій сцені Франківці зіграли одну зі своїх візитівок «Гуцульське весілє» (реж. Р. Держипільський), ця реконструкція давніх автентичних народних традицій, перенесена на сцену з досліджень й етнографічних записів Володимира Шухевича і Станіслава Вінценза, заступає місце кітчу й імітації народних звичаїв, повертає нас до свого коріння. А ввечері 12 лютого, рівно через 115 років в театрі прогриміла драйвова рокова версія «Наталки Полтавки» (реж. Р. Держипільський і Н. Панів), де і Котляревський, і Лисенко набули такої енергетичної сили, що можуть зрушити стіну упередження до вічної української класики, з якої чимало наших театрів й акторів починали свою сценічну історію, але й досі не знають її вартості для самих себе.
У програмі шоукейсу були й ліричні сентиментальні вистави, як-от «Зів’ялі квіти викидають» Ірен Роздобудько (реж. Р. Держипільський та Н. Панів) з життя акторського, і глибинні драматичні, як «Felix Austria» за романом Софії Андрухович (режисерська робота Ж. Одрі), що пахне давнім містом і стравами, які тут готувала протагоністка Стефа ще за бабці Австрії. Обидві камерні й чуттєві сценічні переродження відомих сучасних романних творів. Камерна документальна вистава «1975» (реж. Томі Янежич) занурює в недавні часи випробувань і реальних доль людей кількох поколінь, так добре знайомі багатьом із нас і впізнавані не лише за родинними історіями, а й за сценографією вистави.
Франківці дали сценічне життя новим перекладам Шекспірових текстів свого земляка Юрія Андруховича, його новаторські переклади втілилися в експериментальні постановки неоопери-жаху «Hamlet», яку незабутня театрознавиця Майя Гарбузюк свого часу назвала «найрадикальнішою за останні роки спробою порозумітися із класикою та глядачем мовою актуального мистецтва», і драми per musica «Romeo&Juliet», зіграної на фестивалі на новій сцені просто неба, під дощем і снігом (десь так грали Шекспіра і в його лондонському «Глобусі»).
У межах програми глядачі побачили також викличну й експериментальну постановку Міцкевичевих «Дзядів» (реж. Майя Клечевська), Шиллерову драму «Підступність і кохання» (реж. Іван Уривський), сюрреалістичну Кафкіанську драму «Людина з довгою тінню» (реж. Назарій Панів) й Чапекову «Білу тінь» (реж. Ольга Семошкіна).
З-поміж вистав шоукейсу, що мали, за моїми спостереженнями, найбільш сильний мисленнєвий вплив на глядацьку залу, відзначу «Медею» за творами Еврипіда та Гайнера Мюллера (реж. О. Дмитрієва) та «Лісову пісню на полі крові» за творами Лесі Українки (реж. Р. Держипільський). Це вистави, що змінюють бачення світу, розуміння самих себе, ходу історії, її героїв і жертв. Символічний корінь дерева, що висів на бетонній стелі сцени-підвалу (сцени-укриття) у виставі за творами Лесі Українки, перманентне садіння й викорчовування дерев упродовж сценічної дії, незмінно нагадує нам про потребу закоріненості у своїй землі, своїй культурі, пошуку ідентичності й пошуки ґрунту для росту тим, хто тут тримає нашу землю перед ворожим нападом і тим, хто вирваний зі своєї землі воєнним часом.
Франківський драмтеатр, мов камертон, допомагає налаштовувати наші регістри, щоб почути самих себе.
І про офіційне
Урочистості з нагоди 115-річчя національного театру в Івано-Франківську супроводжували вітання від посадовців, діячів культури, представників інших театрів, а також нагородження акторів та інших працівників театру відзнаками. Заслужено вручали відзнаки заслужених і народних, зокрема державні нагороди акторам, творчим і адміністративним працівникам вручила віцепрем’єр-міністерка з гуманітарної політики України — міністрерка культури України Тетяна Бережна.
Вітаємо Франківський драмтеатр з ювілеєм! Очікуємо завершення досліджень історії театру й виходу анонсованого книжкового видання, а ще — більше театральних прем’єр!
А я особисто, як і Михайло Рудницький майже сто років тому, очікую, що львівська публіка окремим рейсом буде їздити до Станиславова на театральні вакації.