Ми зіткнулися з травматичним досвідом, який осмислити самотужки нездатні, бо не маємо відповідного ресурсу, зокрема, і в красній писемності. Тож можемо бодай подивитися, як подібний досвід пізнали інші країни і як його осмислювали інші літератури.
Останні пару років пропонують чимало перекладених книжок про війну і подібні соціально-культурні ексцеси. В авангарді тут – німецькомовна і балканська проза, воно і зрозуміло. Це наче очевидно: нащо і як ті книжки (переважно, добрі і важливі) нам зараз читати. Але є питання: описуючи доленосну подію, яку свою владу ми над нею демонструємо – інтелектуальну або психічну? І ще складніше: читаючи про таку подію в чужому досвіді і порівнюючи її з власним, який акт ми виконуємо – осмислення чи (спів)переживання?
Західнобалканський письменник Міленко Єрґович, чия головна тема – воєнні конфлікти, розсудливо постулює: «Література, в якій би письменник обрав якусь зі сторін конфлікту, вже не була б літературою. Мене цікавить індивідуум, його обґрунтування та аргументи. Мене не цікавить колективне» (http://vsiknygy.net.ua/interview/38106/). Повторю, тема війни визначає його прозу. Ні про що інше він не говорить і вже ж не тому, що не вміє. Парадокс: якщо досвід переламів можна конструювати, то чому він такий на диво однорідний і стійкий? Таке мовчання про «колективну» війну (деклароване) і безкінечне про неї говоріння (фактичне) є хворобливим симптомом не тільки Єрґовича-прозаїка, він його лише фіксує. Цей симптом свідчить про системне повернення людини до чогось, що вона пережила, але так і не змогла зробити частиною себе.
Такою є, припущу, перспектива і нашої прози про революцію і війну, що постає нині. Коли нам ще рано говорити про колективну пам'ять, ґрунтовану на витисненні і забуванні, але вже на часі критична робота, пов’язана з індивідуальними спогадами очевидців. Перекладені книжки про війни і революції на кшталт таких-от спогадів очевидців нам зараз і потрібні. Так вони нині і читаються.
У передмові до роману «Срда співає в сутінках, на Трійцю» (К., 2014) Єрґович пише: події твору могли статися у будь-якій частині нинішньої Європи, «і в Києві, Львові», і у всіх державах, які склалися з уламків... Вбито малу жебрачку. Історія її смерті дозволить відбутися історії кількох дуже різних персонажів: слідчого, сторожу моргу, адвоката-волонтера та ін. – і всі вони слідом за Срдою пройдуть через Балканську війну. Кожен по-своєму є жертвою. Але при тому чітко розподілять між собою функції носіїв історичної пам’яті: буде тут і Учасник, і Очевидець, і Сучасник, і Нащадок – якісно дуже різні ролі. Хай і звертатимуться вони один до одного однаково: «Брате».
Героїня, наполягає письменник, є типовою жертвою Великої історії ХХ ст., вона з тих вічних чужинців, що намагаються вижити на руїнах: «Берлінська стіна впала і роздушила їх». Показово поєдналися у цьому висловлюванні дві події (чому так хочеться назвати їх катаклізмами?) – Балканська війна і падіння Берлінської стіни. Вони засвідчили радикальні зміни в Європі, які спричинили таке ж радикальне переосмислення себе-в-історії… Хоча якби б і йшлося про Себе як про мертве голе тіло неповнолітньої циганки у загребському морзі. До речі, циганка – тут це професія. Срда – не ромка. Взагалі не ясно, хто вона: молдаванка, росіянка, українка? Вона – символ і метафора; хтось, хто поєднує (принаймні) своєю смертю, дуже різних людей у якесь непевне ціле.
Так само у чи то романі, чи то збірнику оповідань (важко визначитися) східної німкені Юдіт Германн «Аліса» (К., 2013) жінка якось невимушено і неочевидно зв'яже історії кількох «поламаних» чоловіків. На цей раз хлопи мертві, вона жива і, будучи медсестрою, спостерігає за їхнім помиранням. Чоловіки-герої книжки Германн так чи інакше проілюструють життя і смерть, і життя-після-смерті (саме так!) у об’єднаній Германії. Чоловічі історії, які до кінця і не почуємо, складають книжку, яка зветься жіночим ім’ям, котре мало що нам скаже. Натяки, полутони, символи, метафори – все те саме, що й у бідосі Срди. Дієвий засіб: де щось зламається, шукай жінку. Жінка бо відтворює націю – фактично, історично і символічно...
Поміркуємо про імператив «єдиної нації» – не так етнічної, як політичної конструкції? Ці імперативи першочергово актуалізують саме тоді, коли руйнують або мурують стіни.
У збірнику Єрґовича «Історії про людей і тварин» (К., 2013) є оповідання «Ханумиця». Чіпо поселяється в порожній квартирі і, рятуючись від самотності, пускає до себе жити біженку Мієсиру. Вона відчуває його відразу і злобу, він же насправді – надію, яку дає кохання до дівчини, і відчай, бо це все невчасно і недоречно. Але коли жінка за кілька днів помирає від ран, Чіпо кричить під вікнами лікарні до неї: «Ханумиця!». Відтак це слово закріплюється за ним як прізвисько. Мертва мусульманка навіки позичає своє ім’я згорьованому католику – тепер все як годиться, вони разом. Можемо читати це як один із фрагментів чужої війни, можемо помилуватися однією з деталей Єрґовича-майстра. Чи читатимемо історію цього кохання як метафору занадто оптимістичних уявлень про творення єдиних націй із спільнот, які тримаються виключно на уявленні про розбіжність, із спільнот парій (даруйте за різкість). І хто нам завадить?
Цей оптимізм, не дуже доречний на війні, природно вітається начебто у міркуванні про Східну і Західну Німеччини: ми різні, але ми разом; ми звідусіль, але зараз ми тут. Щоб пересвідчитися, варто лише побіжно глянути на збірник-антологію «Усі інші» (К., 2015), наприклад. В книжці зібрані оповідання і фрагменти півтора десятка німецькомовних авторів, більша частина яких не є німцями. Їхню Німеччину на позір від Італії, Румунії, Японії тощо і не відрізнити. В найкращому випадку якась умовна Європа, куди повертається, скажімо, одна з героїнь, побувавши у сибірському засланні і досі розповідаючи про добрих росіян і щедрі сибірські ґрунти. Одна фантазія іншої варта… Але є апеляція до «усіх інших», вона тут найважливіша, ким би не були ті «всі» і ті «інші».
Що саме в часи катаклізмів може зробити з групи людей спільноту? – Недосформульовані рецепти.
«Прокляття дому» (Чернівці, 2016) німкені Дженні Ерпенбек – це така собі пошматована історія одного будинку на Сході. Точніше, різних його господарів. «Різні» під наголосом, бо, по правді, дім – єдине, що їх об’єднує. Про спільноту, навіть вщент умовну, не йдеться. «Прокляття» з назви можна перекласти ще й як «випробування»: його жоден із пожильців не пройшов. Елегантний фрагмент про архітектора, наприклад. Він переїздить із будинку до Західного Берліну і перше, що робить: заховує цінні речі. Так уже було, – згадує дім, – під час останньої війни; і теж марна справа: нічого не зберегти. Він прощається з будинком, ностальгує, трішки нудиться і йде геть. Він, чия «професія – проектувати батьківщину».
Берлінська стіна впала, ейфорія «нової Європи» минула і виявилося: оптимізм національного єднання, братання і ґрунтування забуває один важливий момент, про котрий повсякчас нагадує війна. А саме, національна ідентичність і практики, які її конструюють, пов’язані з розпізнанням і виокремленням Іншого, з послідовним перетворенням його на Чужого. І тут, либонь, в перекладеній прозі спрацьовують дві опції. Виважена розповідь про когось на захист когось і сумнів: хто говорити за мене, коли я говорю за когось.
І от німецька прозаїк Катя Петровська у «Мабуть Естер» (Чернівці, 2015) і австрієць-репортажист Мартін Поллак в «Мерці у бункері» (Чернівці, 2014) «користуються» Другою світовою, яку беруть за початок своїх розслідувань родинної історії. Щоб наприкінці шляху виявити: бабця однієї загинула в Києві під час Голокосту, батько іншого брав участь у винищенні східноєвропейських євреїв. Та війна насправді дуже далеко, вона дає комфортний (відносно, ясно) простір для формулювань типу «це моя історія, але це не я» і «ми всі маємо талант витісняти з пам’яті речі і людей». Про неї навіть можна писати автобіографічну прозу, не криючись – суто як документ. Бо настав час ставити питання, на які уже всі давно знають відповіді. Тут важить, як саме означують автори характер історичної травми щодо власної ідентичності: Я і є травма або Я є Я завдяки травмі.
Поллаку і Петровській треба саме-та-війна: вона – остання, яка насправді закінчилася в один конкретний день. Війна у швейцарки сербського походження Мелінди Надь Абоньї триває. Так само не завершується війна для серба Срджана Срдича. Не так. Вони свідомо не дають їй закінчитися. Це уже не Нащадки Поллака-Петровської, це Сучасники катастрофи як вони є.
У «Саторі» (К., 2015) Срдича герой однієї ночі мирного 2004-го виходить зі свого будинку у Белграді і прямує до покинутого військового гарнізону. Безпосередньої участі у Балканських війнах Водій не брав, йому уже дісталися чужі спогади і солдатська муштра «про всяк випадок». Але він сім днів шариться країною, щоб разом із побратимом Моком розіграти – у повній серйозності – свої армійські спогади. Не найкращі, зазначу. Але його зачіпає не минуле. Перформанси Водія – це рани, він отримав їх у спробі протистояти руху історії. Коли історія анулюються за рахунок повтору… Ну що, саторі.
Дівчата з «Голуби злітають» (К., 2015) Абоньї – такі саме підранки. Тільки вони пооббивалися об спроби співпасти з ходом історії. Родина емігрантів з Воєводине переживає війну на Балканах, уже будучи успішними швейцарськими громадянами. Про Балкани нам розповість старша дочка Ілдіко, згадуючи бабусю і спілкуючись із нею, мертвою; кохаючись із хорватським біженцем; змиваючи лайно, яким вимастили їхню кнайпу, щоб виказати своє ставлення до всяких зайд. Втрату Батьківщини дівчина переживає двічі. Коли емігрує звідтам дитиною і коли молодою жінкою розуміє: нікуди більше повертатися. У фіналі вона пориває стосунки зі своєю родиною.
Розпад родини як наслідок війни – тема очевидна і благодатна. На неї реагуєш гостро в ракурсі «людина повертається з війни». Наша література до неї ще не прийшла, здається: війна триває, хто думає про наслідки? Варто уже б і подумати.
У «Воді, павутинні» (Чернівці, 2015) хорватки Нади Гашич є вщент зруйнована родина, розлучені батьки і їхній 10-річний син. Цей шлюб склався якраз під час Балканської війни. Двоє різних людей виявляються раптом пов’язані патетичним спільним почуттям. Він, шануючи героїв війни, сам брехнею ухиляється від призиву. Вона, фізично нездатна до безпосередніх військових дій, відчайдушно волонтерить. Родина ця тримається на взаємних емоційних боргах. По закінченню війни шлюб розпадається: її жертовність перестає бути доречною, його двоєдушність – виправдною. Ця «домовленість винуватців» матиме у Гашич свою ціну: в 2009-у її сплатить син Давид. Гріхи батьків падуть на голови дітей, бо закінчується насправді тільки воєнні часи, але не війна.
Твори, які нам пропонують уважно читати в наші останні два карколомні/доленосні роки, мають безпосередній стосунок до практик пам’яті. Здається: розказав автор, що сталося, і через таку собі інерцію спогаду, відновив щось остаточно розірване в реальності. Він сам обирає, що згадувати і хто йому буде за свідка та співрозмовника. Всі ці прози, вони на рівні культурного коду як не «візит до психоаналітика», так «допит на суді» – чисті інституції пригадування. А от нащо ми читаємо чужі компенсаторні спогади? Нас спокушають як тих малих чи втягують у нерівним обмін травмами?
І тут, і надалі, коли нам пропонують читати книжку про чужу війну/революцію, і у такий спосіб думати про своє, завжди (!) йтиметься про емоційне конвертування, що претендує на інтелектуальне осмислення. Не йдеться про оновлення чи запозичення досвіду (збрехала я у назві статті, так) – ми споживаємо нові форми переживання того досвіду, який уже маємо.
А головне наразі. Війна і/або революція – такий собі час монументалізму за замовченням (чого б от ще ми викликали дух Великого роману про війну так настирно?). Хибне уявлення, якщо глянути на корпус відповідних перекладів. Запитана через переклади є Балканська війна, не обидві Світові, скажімо. Нам пропонують думати маленькими історіями і локальними травмами. Нині війна є зовсім не епічною, не грандіозною темою, – підказують, либонь. Звикайте до того, що ваша війна, ваша революція – тільки ваша. І навчитися говорити про неї у інших навряд вийде… Ми? Ми продовжуємо спроби.
