Интелігентний пролетаріят в Болгарії.

Нема нинї нїгде такого краю, де не говорено би о голодних пролетаріях. При тім многі люде указують на той факт, що чим більша де культура, там і більше случаїв голодової смерти. З тою справою усї вже від давна освоїли ся і, говорячи о пролетаріятї, не говорить ся нїчо нового.

Але не мало здивують ся читателї, і може навіть не схотять повірити, коли ми станемо им розправляти о пролетаріях в Болгарії. Отже тота культурна язва, не даюча супокою цивілізованим суспільностям Европи, мала би вже загостити до Болгарії, краю слабо заселеного, де земска посїлість не єсть сконцентрована в руках поодиноких богатих одиниць і де сїльска людність ледви може обробити усю посїдану орну землю? — Так єсть! Дивно се може видасть ся, але факту истнованя і тут пролетаріяту годї заперечити. Правда, той пролетаріят дуже різнить ся від пролетаріяту в инших державах; в Болгарії може бути мова тілько о пролетаріятї интеліґентнім, а не робітничім або рільничім, а також треба сказати, що в множачій ся пролетаріят интеліґенції не так страшний, як в других краях, але він все-таки розвиваєсь і, єсли не возьме ся ще в-час за средства против него, то може прибрати потрясаючі в своїх наслїдках розміри. Власне о тій справі ми хочемо поговорити вже й за-для того, що й наші Галичане зможуть де-чого довідатись, що може бути дуже поучаючим для порівнаня відносин болгарских з відносинами своїми.

Від часу освободженя Болгарії, соціяльно-економічний устрій краю підпав значним перемінам. Зі зміненим способом житя, враз з иншими житейскими потребами населеня, як не менше в наслїдок сильної европейскої конкуренції і численної еміґрації турецкого населеня, котре доставляло для болгарских робітних людей множество клієнтелї ("мющерів"), а котре не могло погодити ся з новими порядками, — деякі дуже важні способи заробкованя мусїли відпасти. До ряду тих упавших або дуже підупавших способів зарібку належать передовсїм домашний промисл в найширшім понятю того слова. За турецких часів болгарске населенє по містах вирабляло множество ґайтану [шнури], уживаного Турками до украшеня і вишиваня верхної одежи; робітник був тогдї дешевий, то-ж виробом ґайтану могли занятись сотки і тисячі "чарків". Великій попит за часів турецких був також на абу [сукно], з котрої роблено деяку одежу для войска. Також далеко лїпше стояли тогди кожарі [кожемяки] і кожухарі: в кождім місточку мусїв бути кожарскій і кожухарскій еснаф [цех], котрий давав членам кредит і запомогу в случаях нещастя, — нинї еснафи ледви коротають свою мізерну жизнь. Менше-більше то саме можна-б сказати о виробі шаяків [вовняних матерій], о берковских, чипровских і котелских килимах і о шевстві. Правда, замість того отворили ся враз з освободженєм нові занятя. Селянам прибуло ще більше землї, відобраної або відкупленої від турецких чифлікчіїв [більших властителїв], а для нерільників і для интеліґенції повстали нові поля зарібку: чиновництво і більша индустрія (послїдна в дуже малих розмірах).

Хотяй Болгаре — нарід під взглядом економічним дуже практичний, о яких сто разів практичнїйшій від Русинів і Поляків або й деяких других народів, но людска природа менше-більше всюда однакова. Уряднича карієра, — не треба забувати, в Болгарії від самого початку дуже поплатна, — не могла не манити до себе многих молодцїв. В краю заложено 9 ґімназій і 6 друго-степенних середних шкіл, в послїдних часах заложено навіть т. зв. "висшу школу". До тих шкіл зачала густо тиснути ся болгарска молодїж. Деякі продовжали опісля науки за границею, деякі задоволяли ся укінченєм шкіл краєвих, но було і єсть дуже богато й таких, що, повчивши ся всего три або чотири роки, глядали потім доброї протекції, щоби за помочею неї заняти поплатне місце. Розуміє ся, що при такій сильній конкуренції правдиво-учених, середно-учених, недоучених і вміючих ледви читати й писати, в невеликім краю мусїло вскорі забракнути відповідних посад. і як же собі радять деякі в критичнім положеню за-для браку посади? Ось они затягають ся під хоругов якої-небудь опозиційної партії і тілько вижидають наручної хвилї, щоби під проводом начальників партій виперти з занятого становища инших урядників і сїсти самому на их місци. Як орли спускають ся на трупа на свобіднім поли, так само дармувавші довшій час урядники спускають ся хищно на свого трупа — державу. До великої гіперпродукції ще вправдї далеко, а навіть і теперішна гіперпродукція не находить ся в такім прикрім станї, як би хтось міг судити, н. пр. у нас в Галичинї, після своїх домашних обставин. В Болгарії хто був яких 3 або 4 роки урядником, той мав нагоду зложити якій такій капітал, купити дім з огородом і бодай бути увільненим пізнійше від плаченя чиншу.

На сїм місци не від річи може буде зазначити, що Болгарин передовсїм господар-доматор, і се не тілько по селах, але й по містах. Улюбленою гадкою кождого Болгарина єсть — поставити свій власний дім, завести при домі огород і так жити собі "на рахат" [широко й вигідно]. Більша часть урядників, навіть найнизшої катеґорії, як н. пр. слуги і сторожі при різних урядах, мають свої красні реальности, яких позавидував би звичайному болгарскому сторожеви неоден галицкій раn radca. Що однакож мимо того всего теперішний не так то дуже злий стан може погіршитись, о тім може нас поучити Греція, де відносини, подібні в де-чім до болгарских, датують свій розвій від часів давнїйших. Ось послухаймо, що каже оден францускій кореспондент до париского Temps (1886 р.): "Греки, подібно як ми, мають страсть до чиновництва. Для них державний гріш найсолодшій на світї. Кожда міністерска переміна тягне за собою цїлковиту переміну урядників. Тут не тілько перечищують, — виключені з гори до долини по єрархичній драбинї числять ся на тисячі. Коли прийшов до власти Деліяніс, ґазета "Акрополіс" обчислила число пожертвованих урядників на 7.300. В тих днях Деліяніс упав і колюмни ґазет знов заповняють ся именованями і увільненями... Читаю в ґазетах, що нараз прогнано і девятьох сторожів атеньскої Акрополіс. Що спільного з політикою мають тоті нещасливі на-пів здитинїлі старцї? Нїчо! Але за те єсть девятьох других, котрі ждали на упадок патрона тамтих старцїв, щоби самим заняти місця..." (Подібно діє ся і в Испанії.)

На застрашаючій приріст интеліґенції з середним і меншим образованєм вказував уже болгарскій економіст Гешов, [гл. "Периодическо Списание" за рік 1886, кн. XIX. і XX.]. Щоби зарадити лиху, Гешов відкидає науку менчестерскої школи — laisser faire, laisser aller — і радить державі вмішати ся до економічної працї і подвигів приватних одиниць або ґруп, а се длятого, бо в Болгарії приватна иніціятива на тім поли далеко слабша, нїж деинде, і длятого потребує она протекції і поради правительства. Пять рад подає він в своїй статьї, щоби не допустити до великого розвою интеліґентного пролетаріяту. І так радить: 1) зменшити число ґімназій і число стипендій; 2) истнуючі школи треба зреформувати після того, де і яких шкіл потрібно; 8) протеґувати хлїборобство, скотоводство і індустрію; 4) розслїдити основно митні тарифи: наложити високе мито на продукти, котрі можуть добувати ся дома і 5) зменшити число урядничих посад (як на пр. радив Laveleye для Сербії.)

Годї на-разї рішити, о скілько предкладані Гешовим ради могла би причинити ся дїйстно до усуненя грозячої небезпечности. Против гадок Гешова виступав до тепер тілько оден В. Пекарскій [Поляк] в "Свободї" (1887), однакож єго погляди о стілько натягнені, що автор задушевно хотїв би бачити і в Болгарії — вправдї ясно не виложений — соціялістичний устрій. Що середні школи потребують реформи, здаєсь нам, не підлягає сумнївови, а також мабуть треба звернути увагу і на школи народні. Але з другої сторони і се річ майже певна, що для соціялістичних доктрин в Болгарії нема місця. Болгарії не бракує хлїба. Хлїборобство має перед собою ще широке поле, а і другі богатства краю як-би зовсїм не тронуті. Болгарія не дістав робітних рук і в наслїдок того усякій фізичний труд дуже поплачує. Кілька відповідних примірів дасть найлучше понятє о висотї робітницкої заплати. В часї жнив польний робітник платить ся по 2—3 франки денно [1—1½ ґульдена по курсї]; доросла служниця, наймлена до звичайної прислуги, побираюча у Львові пересїчно 5 ґульденів, коштує в Софії місячно 15—20 фр. [7—10 ґульд.], а при тім треба замітити, що від львівскої служницї жадає ся десять разів більше, нїж від Софіянки. Служниця вміюча варити і прасувати, жадає тут на місяць 80 франків що-найменче, а єсли єсть родина більша, там платять такій служници-кухарцї (не треба мислити, що якійсь спеціялістцї) по 40, 50 і 60 франків. До того мусимо ще додати, що скрізь в Болгарії трудно о прислугу, та й не дивниця. У нас нема фахових служниць, — се звичайно дочки де що біднїйших або навіть і зовсїм богатих селян. Штудерний болгарскій селянин рахує собі так: Нехай моя дочка побуде з-рік в містї; она там де-чого навчить-ся, дома буде менше розходів на їдло і убір, а в додатку дочка привезе з собою по роцї яких 50, 100 або й більше ґульденів готівки, не вчисляючи в те инших подарунків. Найтяжше буває у нас о робітника в часї жнив. Тогди вербують селяне усякій люд робучій на поле, навіть з міст. Вербованє женцїв до жнив відбуваєсь тут декуди в дуже оріґінальний спосіб. У Всхідній Румелії, на так званім Загорю, вербованє спочиває в руках людей предприємцїв, званих драґоманами. Але се не належить уже до нашого предмету.

Софія, 9 (21) цвітня.

[Дѣло]