Є вчені, що в тиші своїх кабінетів, далеко від виру життя, творять вічні правди людей. Постаті їх далекі й мало знані громадянству. Та є й такі, що, розсипаючи щедро навколо себе скарби свого духа, живуть громадянством і для громадянства. Вони так зростаються з ним, що для них зникає особисте "я", вони розтворюються в ідеї.
Такою була бл. п. Софія Русова, що вмерла рік тому в Празі.
Походила С. Русова з родини Лінсдорфів. Батько із шведів, здавна осілих в Україні, мати — францужанка. Софія Русова належала саме до тих, чужих із походження, славних наших постатей, як от: Костомарів, Антонович, Тадей Рильський, Липинський, проф. Федір Корш, Н. Королева й багато-багато інших, що їх перетворила чарівна українська природа, багата поетична народня культура й славне минуле народа-страдника та наложила на їх серце свою печать — вони стали українцями.
Уроджена й вихована в Україні, Софія Русова уважала себе за українку. Багато обдарована природою, з поетичною вдачею, глибоко відчувала і любила вона все прекрасне. Рідними були їй широкі степи, золотисті поля, квітчасті луги, тихі води й ясні зорі.
А коли підросла, духовим очам юначки відкрилося в тій чарівній країні жахливе пекло на землі, про яке голосив Шевченко в своїх безсмертних творах. Страждання, муки українського народу тернями впивалися у вразливе серце, защепили в ньому незгасну любов, гарячі почування до народу-страдника та бажання помсти для його гнобителів. Зростала С.Русова в часах, коли віщував Куліш, що "скоро світ буде" та гукав: "Прокидайтеся, вставайте, старії й малії!"; коли по всій Україні, немов труба архангела, гремів голос великого Пророка проти "царів неситих", "недолюдків поганих" та кликав: "Вставайте, кайдани порвіте!"
Тоді народ наш із напруженням чекав чуда-волі, подих якої вже чувся в повітрі. Та хоч і прийшла воля-звільнення від кріпацтва в 1861 р., але не така, як того cпoдівалися. А згодом знову повіяло холодним вітром реакції після подавлення польського повстання в 1863 р. — і це найбільше відбилося на українцях. Молоденька душа Софії формувалася в атмосфері все глибшого народнього гніву, під перші блискавки революційних виступів — таємних партій. В 70-их роках свідома інтеліґенція кинулася в народ, бажаючи спокутувати своє відчуження, шукаючи стежок здобути його душу.
Молода Софія Русова рвалася тоді до праці. І ось по скінченні ґімназії в 1871 р, разом із сестрою їде до Києва й там вони обидві із захопленням віддаються праці у першому в Києві дитячому захисті-фреблівці.
Тодішній Київ був духовим осередком українства. Там працювала славна Українська Громада, серед якої блищали такі світочі, як антропольоґ Хведір Вовк, етноґраф Драгоманів, письменник М. Старицький, Олена Пчілка, О.Русов та інші. Там же в 1872 р. засновано відомий "Південно-Західній Відділ Російського Ґеоґрафічного Т-ва", що відразу стає законспірованим центром українського руху й гурткує коло себе всі кращі наукові сили, з проф. П.Чубинським у проводі.
(Докінчення буде).
[Краківські вісті, 26.04.1941]
Це був також час т. зв. "хлопоманства", коли українці й собі кинулися в народ, убиралися в народню ношу, збирали пісні, приказки, казки, байки — студіюючи українську народню духову творчість, життя народу, його мову. Це був урешті час, коли народжувалася й російська терористична партія, що запустила й тут своє коріння.
І ось у таку атмосферу попадає молоденька Софія. Її душа жадібно всякає в себе всі ідеї й подуви, що носилися в повітрі тієї атмосфери. Для її рішучої, палкої вдачі більше відповідав шлях революційної боротьби, ніж еволюційний, тому навязує звязки з російською терористичною партією. Водночас стає і членом Української громади та поринає в українську роботу. Знайомиться тут і зближується з родиною Старицьких, Лисенків, де збирається цвіт українського світу, й там дозріває її національна свідомість як українки. Там же зустрічається з молодим вченим статистиком О. Русовим, що пізніше стає признаним піонером української статистики. Молоді люди зближуються при цій спільній українській праці, а в 1874 р. побираються. Такі неподібні до себе: він спокійний, зрівноважений, вона запальна й рвучка. Та разом творили вони гармонію, взаємно доповнюючи себе.
Не легко було бути активною українкою та ще й революціонеркою — і Софія Федорівна швидко це відчула на собі.
Царські жандарми переслідували її ціле життя — то арештовуючи, то висилаючи. Усе життя її стає вічною мандрівкою з міста до міста, з вязниці до вязниці. Сиділа вона то сама, то з чоловіком разом, а пізніше сиділа зі сином.
Коли б счислити, де вона більше прожила: на волі чи в вязниці, — то, здається, перевага була б на боці останньої. Сиділа у різних містах: у Києві, Херсоні, Єлисаветі, Харкові та інш.
Проте ніякі перешкоди й переслідування не могли відхилити її від раз наміченого шляху.
В 1875—76 р. Софія Русова разом із чоловіком, на припоручення Київської Громади, їде до Праги видавати Шевченкового "Кобзаря". Потім виїздять Русови до Чернигова, де О.Олександрович дістав статистичну роботу.
Звичайно обоє поринають і тут в українську громадську працю, а Софія Федорівна закладає ще український дитячий захист. Правда, поліція швидко зачиняє його.
В 1878 p. Русови рішають "іти в народ", щоб власним прикладом впливати на нього, працюючи на ріллі. Вони купують собі шматок землі в Борзенщині, на Чернигівщині, і розпочинають трудове життя. О.Русов стає ще й за волосного писаря. Та швидко перебування Русових на селі, їх тісне зближення з селянами викликають підозріння в адміністративної влади, до того ж незвичка до важкої фізичної праці — все це примушує їх залишити село.
Тоді мандрують в ніженський повіт там же на Чернигівщині, а далі на Кавказ, де Русов займається археольоґічними розкопками. Софія Федорівна товаришить чоловікові скрізь, не зважаючи на недугу, на недогоди й труднощі дороги.
Роки 1880—81 проводять знову в Києві, де Софію Федорівну арештовано, бо запідозрено у співучасти в замаху на життя Олександра II.
Восени 1881 р. знову пустилися в мандрівку по Херсонщині, де Олександер Олександрович дістає статистичну роботу. Живуть спочатку в Єлисаветі, потім в Херсоні.
Тут Софія Федорівна знову попадає у вязницю. Але невтомна жінка й тут умудряється провадити українську пропаґанду. Довідавшись, що в сусідній келії сидять жінки-арештантки, Софія Ф. через щілину своїх дверей цілими ночами читала й пояснювала їм українські книжки. А ті — в своїй келії сідали під дверима, прикладали вуха до щілини між долівкою і дверима й слухали та розмовляли з нею.
Швидко після цього, коли вже Русова була на волі, мав проїздити через місто цар і Русових, як підозрілих, виселили, не давши навіть можливости якслід зібратися в дорогу.
(Продовження буде).
[Краківські вісті, 29.04.1941]
(Продовження)
Знову вертаються вони до Києва, а через рік їдуть до Харкова, де Русову доручено описувати місто. Тут уже обоє попадають у вязницю і то за чужу справу. Бо це "Тарасівці" (таємна орґанізація, заложена д-м І. Липою в Полтаві 1891 р., що стреміла до національно-політичного визволення України) спровадили з Галичини українські книжки й попросили С.Ф. переховати їх деякий час*).
Взимі 1895 р. Русови виїздять знову у Чернигів, а 1899—1901 рр. в Полтаву, де О.Олександрович дістає посаду керманича статистичного бюра ґуб. земства. Та в рр. 1901—1902 вибухають на Полтавщині й Харківщині селянські розрухи, російський уряд обвинувачує статистиків і міністр Плеве наказує Олександру Русову виїхати з Полтави.
Доля кидає на цей раз Русових у Петербург, де Олександер Олександрович одержує по свому фаху посаду й тут ці вічні мандрівники осідають до 1908 р.
Дім Русових у Петербурзі відразу стає осередком українського життя. Сюди приводили неофітів-українців для скріплення їх національного духа. До привітної родини горнулися й старші українці, а особливо студентська молодь, яку обоє Русови так любили.
В 1908 р. доля знову перекидає Русових у Київ і тут залишаються вони до світової війни.
В Києві Софія Русова викладає у Фреблівському інституті, бере також діяльну участь в українському педаґоґічному журналі "Слово", та закладає український дитячий садок, звичайно нелєґальний.
Після революції 1917 р. при українському уряді стає вона у проводі відділу дошкільної освіти в Мін. Нар. Осв. та заразом викладає на курсах українознавство.
В 1919 р. стає проф. педаґоґіки в державному університеті в Камянці Польськім.
B1921 p. прийшлось Софії Pyсовій на старість покинути рідний край та ступити на тернистий шлях еміґрації. За кордоном осідає спершу у Відні, опісля у Празі. Там виступає cпepшy, як лєкторка французької мови в українській Господарській Академії в Подєбрадах та провадить свій улюблений дитячий садок. Згодом стає професором педаґоґіки в Українськім Педаґоґічнім Інстітуті ім. М. Драгоманова у Празі, де працює до смерти. В місяці лютім прийшла на світ і в місяці лютім померла у 83 році життя.
Софія Русова була людиною високих чеснот: кришталево-чесної душі, гордої вдачі, що не вміла гнутися перед сильними, чи принижуватися для шматка хліба — в неї слово не розминулося ніколи з ділом. Ніжна душею і привітна, належала до тих небагатьох, що вміють приваблювати до себе й лагідним відношенням може більше робила для пропаґанди української справи та для врятовання українських заблудших душ, ніж суворі серцем, що вміють тільки ганьбити й докорами не раз відкидають людину в протилежний табор.
*) Літературу царські жандарми забрали, а Русових посадили у вязницю.
(Докінчення буде).
[Краківські вісті, 30.04.1941]
(Докінчення)
Незломна й витривала, видержала до кінця гідно як українка-революціонерка, не зважаючи на всі переслідування. Навіть під кінець свого життя довелось їй зазнати ще прикрощів від польської влади підчас своїх приїздів до Галичини на жіночі зїзди. І дивно, як ці всі "влади" боялися тієї на вигляд скромної, маленької, сухорлявої жінки.
Не пожалувала їй доля й особистих важких переживань, як ненадійна смерть сина Михайла, надійного вченого, а врешті втрата 1915 р. любого мужа.
Та не заломилася й тоді, але з іще більшим жаром бралася за громадсько-національну роботу. Сховала особистий біль далеко в глибинах свого серця i лиш часами виливала його в музиці, коли лишалася на самоті. Грала артистично, натхненно.
Як громадянка і працівниця — була надзвичайно обовязкова й витривала в роботі. Вже маючи понад 80 років, приїхала вона з Праги на зїзд "Союзу Українок" у Львові в 1936 р. Не зважаючи на важку перевтому дорогою та безсонною ніччю, тільки вмилась і переодяглась та зараз же пішла на зїзд, де приймала участь до пізньої ночі.
Як дружина зуміла створити родинну гармонію і ніколи не була тягарем для свого подруга, навпаки: прекрасна музикантша й знавець мов, в часі частого його безробіття своїм заробітком утримувала сімю, завсіди бадьора й жвава в хвилинах найбільших ударів долі.
В науковій ділянці найбільше цікавилася дошкіллям і позашкільною освітою. Ці предмети студіює С. Русова теоретично і практично, оглядає їх часі своїх подорожей по Европі дошкільні і позашкільні установи та швидко стає діячкою в цих галузях.
Зпід її пера виходять окремими книжками такі твори: "Дошкільна освіта", "Трудова школа", "Позашкільна освіта". Крім того багато статтей в педаґоґічному журналі "Світло" та інших.. Та писала Русова не тільки на педаґоґічні теми, але й на інші, прим., перекладала з французької мови. Була автором багатьом популярно-наукових брошурок для народу, що їх видавало в Петербурзі на початку девятсотих років українське товариство з російською нaзвою: "Об-во Распространенія Общепонятних і Доступних кніг". Багато з них пізніше перевидала львівська "Просвіта".
Відома також Софія Русова як невтомна політична й громадська діячка. Не залишає вона цієї роботи и на еміґрації. До самої смерти цікавиться зокрема жіночим питанням і бере в ньому чільну участь.
У Празі стає у проводі "Жіночої Громади" і, як голова її, виїздить на міжнародні жіночі конґреси, де скрізь голосно підносить і боронить українську справу. Так у своїм часі вносить вона протест проти жахливого голоду на батьківщині, провадить за кордоном збірку на цих голодуючих і виступає в обороні жінки й дитини. Врешті вносить протест перед Ліґою Націй і в справі пацифікацій на західніх землях.
Зі смертю Софії Русової зійшла в могилу остання з могікан тієї славної плеяди старшого українського покоління, що йому судилася важка праця — орати й засівати зернами національної свідомости цілину народної ниви.
Те покоління перевело найтяжчу чорну роботу, уторовуючи й розчищаючи шлях для прийдешніх поколінь і приймаючи на себе найгірші удари в часах політичної реакції та переслідувань.
[Краківські вісті, 01.05.1941]
01.05.1941