Проти президента Росії Володимира Путіна мають бути запроваджені санкції. Коли я сказав про це півтора року тому приятелю-журналісту з Німеччини, у нього мало очі на лоба не вилізли. А я мислю: що тут такого? Ні для кого не секрет, що Путін використовує свою посаду для накопичення мільярдів. Дехто вважає його найбагатшою людиною Європи. Вже з'явилися фільми на зразок «Хуізмістерпутін» або фільму ВВС на тему його зв'язків зі злочинним світом і подвійного життя, «панамські» документи.
Днями Девід Креймер (Інститут Маккейна, раніше — «Фрідом Гауз») чи не вперше у відкритому обговоренні виголосив думку про необхідність санкцій проти Путіна. І тут же додав, що якщо українська влада і далі рухатиметься по шляху корупції, то санкції треба буде запроваджувати також проти деяких українських чиновників, точково.
Це перегукується з думкою Лідії Шевцової (Інститут Брукінґса) про те, що тепер не часи соціалізму. І російські політико-бізнесові еліти не ізольовані, а усіма своїми мільярдами інтеґровані в Європу й Америку. І за ці мільярди їх можна взяти. Аби було бажання! Але досі співпраця з Росією приводила не до демократизації Росії, а до корумпування тих на Заході, хто намагався «просвітити» Москву.
Джеймс Шерр («Четем Гауз») чи не єдиний наважився прямо дорікнути українським можновладцям корупцією. І це на заході, який приймав Арсеній Яценюк. Відкриття цьогорічного — вже дев'ятого за ліком — Київського Безпекового Форуму збіглося з днем його відставки.
Apeasers та «Реалісти» проти тверезого глузду
Два роки тому Яценюк говорив натхненно і оперував ґлобальними категоріями. Він чітко окреслив, що захоплення Криму — це не локальна подія, а злам усього світового порядку. Росія просто переступила через устрій від часів Ялтинської системи, Гельсінського акту.
Сама ідея, інститут міжнародних договорів у такий спосіб перетворені на нонсенс. Адже уряд Яценюка вже йде. Усі втомилися від неефективного та дріб'язкового українського політикуму — і суспільство в Україні, і західні партнери. Політичної волі до суттєвих перетворень нема. Зате постійно виникають корупційні скандали та конфлікти амбіцій — особистих і групових. Народ, вулиця мовчать. Але, як показує досвід українських революцій, це мовчання загрозливе.
У цих умовах наші західні партнери український політичний клас ще якось терплять. Вкотре і одностайно на Форумі пролунали думки про те, що Захід ніколи не визнає анексію Криму і що Мінські угоди мають бути виконані. Але чи не станеться так, як і з невизнанням Заходом радянської окупації Балтійських країн? Її теж не визнавали, але це не заважало Заходу у звичному режимі співпрацювати з СРСР. Постійні заклики з країн ЄС до скасування санкцій вказують на таку загрозу. Та й за які російські заслуги з виконання вимог Заходу 20 квітня відновлено роботу Ради «Росія–НАТО»?
Як зазначив заступник Генсека НАТО Александер Вершбоу, Мінські угоди мають виконуватися не спершу Україною, а всіма сторонами паралельно. Колишній Посол США в Україні Стівен Пайфер зауважив, що суто за логікою подій зрозуміло: Мінські угоди не можуть бути виконані. Адже їх укладали для відновлення суверенітету України над окупованими частинами Донбасу. А саме відновлення українського суверенітету й не хочуть ті, хто приніс на Донбас війну, та їхні хазяї у Москві.
Що буде далі — годі здогадатися. Науковці дослідили, що виживання популяції мавп залежить не від кількості сміливих особин, готових захищати територію популяції, а від кількості боягузів. Тож кількох сміливців не досить. Зараз під загрозою не лише ареал ліберальних демократій, а й мир у всьому світі. Зухвалість політики Кремля не залишає щодо цього сумнівів. Росія, як висловився колишній посол Британії Ендрю Вуд, тепер має лише двох надійних друзів — Газ і Нафту. Але це й робить її ще озлобленішою й аґресивнішою.
Стівену Пайферу зрозуміло, що «Мінські угоди» не можуть бути виконані
Непокараність Росії після кібератаки на Естонію 2007 року, після аґресії проти Грузії 2008 року, коли до аґресора навіть санкції не були застосовані, розпалювала її апетит. Що тішить — за місяць перед самітом НАТО у Варшаві, у Польщі мають відбутися великі військові навчання НАТО з кодовою назвою «Анаконда» за участю 20 тисяч військовиків, у тому й американських. Сама Польща вкрай потребує розміщення на її землі військ країн НАТО — не обов'язково на східному її кордоні. Додає також оптимізму повідомлення про розміщення американської танкової сотні у країнах Балтії. Це мало, але навіть така символічно мала кількість — пересторога Кремлю від прямого зіткнення. Всередині самого НАТО армії повинні навчитися взаємодіяти та взаємно доповнюватися, бо суто математично сумувати воєнні потенціали було б неслушно!
Центральна Європа, як зазначалося на Форумі, — це місток між Старою Європою та «іншою Європою» Чеслава Мілоша.
Ми стикаємося з такою самою ситуацією, як перед Другою світовою війною. Росія розуміє лише мову сили. Зупинити аґресора сьогодні, як і Гітлера у 1930-х роках, можна лише силою. Кваліфікованим, підкріпленим військовою міццю стримуванням (deterrence). А поки що ми маємо лідером демократичного світу Барака Обаму, який не хоче лідерської долі ні для себе, ні для своєї країни. Який до болю нагадує сумнозвісного Невіла Чемберлена. До того ж Обама зараз — ще й lame duck, слабкий президент наприкінці каденції. Це Чемберлен говорив про те, що Британія не повинна вступати у війну заради проблем народів, які «далеко і на яких ми не розуміємося». Apeasers, примирювачі — цей термін тепер, з висоти розуміння історії, сприймається неґативно. Креймер розчарований тим, що США Україні не надають летальної зброї, хоча цю ідею підтримують усі, крім Обами, — Конґрес, міністр оборони, віце-президент.
Який погляд переможе — ізолюватися, ховатися у своїй національній шкаралупці чи виступити з програмою силового стримування аґресора — від цього зараз залежить майбутнє Європи та світу. І тут дуже важливо не забувати, що (як висловився радник тепер уже колишнього українського прем'єра Данило Лубківський) «Європа не закінчується в Перемишлі».
Виступ генерала-майора Анатолія Петренка (Генштаб, до березня 2016 — військовий представник України при НАТО)
Президент України Петро Порошенко не з'явився на Форум. Народні депутати його теж зіґнорували. Хоча у п'ятницю, на другий день роботи, зал засідань парламенту був традиційно більш як наполовину порожнім. Представники Старої Європи теж не приїхали висловитися з безпекових питань. Основні ідеї устами державних діячів та експертів-приятелів України зафіксовано й повторено. Але, як то кажуть, наші проблеми залишаються нашими проблемами. Проблеми індіанців, як мовиться, шерифа не цікавлять. А дарма.
Інформаційна безпека
Як донести до західних урядів і суспільств думку, що загроза реваншистської Росії цілком реальна і що вона існує безпосередньо для їхньої безпеки, коли у демократичних країнах домінує «мовчазна більшість»? Більшість не може бути сміливою. Вона засадничо налаштована не на передбачення чи проґрес, а на тримання синиці в руці. Більшість суспільства у країнах Європи, як показують дані соцопитувань, не трактує російську аґресію проти України як війну проти його цінностей і як реальну загрозу. Для Америки та Канади російська загроза — щось далеке і щось таке, що відбувається на реґіональному рівні.
Інформаційна безпека стає ключовим питанням. У межах демократичного процесу має бути знайдена відповідь на російську загрозу для демократичних інститутів, держав. Після терористичної атаки 9/11 знайшли ж таку відповідь, правда? Теперішня загроза не менша. Демократичні країни нарешті повинні почати відрізняти свободу преси та журналістику від інформаційної диверсії та пропаґанди. Поки що на запитання про те, як зупинити інформаційну диверсію російської пропаґанди, відповіді нема. Зазвичай кажуть, що ми демократичні країни і це ОК — мати різні думки. Але це — нічого не сказати. Це в умовах інформаційної диверсії проти демократичних цінностей не відповідь.
Західні уряди, які зараз в комфорті вибирають варіанти поведінки, незабаром стикнуться з тим, що російське промивання мізків громадянам ЄС призведе до марґіналізації теперішнього істеблішменту, теперішнього політичного мейнстріму. Додайте до цього проблеми з кризою класичних політичних партій і демократичних інститутів, економічною неспроможністю соціальних держав, зі зростанням популярності крайніх правих, міґрацією. Як в Орвела, Брехня стане Правдою. І як в Орвела, виникає загроза поділу світу на великі сфери впливу. Тільки Росія намагається розділити світ не на Океанію та Євразію, а на чотири–п'ять ґлобальних «сфер впливу», маскуючи під це свій інтерес — розширення свого Lebensraum.
Росія витрачає на телебачення Russia Today сотні мільйонів доларів щорічно. Це знаряддя інформаційної диверсії займає цілий квартал у Вашинґтоні, офіси по всьому світу і промиває мізки людям чотирма мовами. Саме це пропаґандистське знаряддя є уособленням того, як треба розрізняти пропаґанду та журналістику. Адже цього інфомутанта заснувала колись пристойна РІА «Новості».
Путінський режим прагне позбавити обивателя на Заході орієнтирів. Щоб не було Правди і щоб не було Брехні. Це не так складно, адже релятивізм вже й без того на Заході доволі популярний. Як каже Ніколас Тензер (Центр вивчення політичних рішень, Франція), російські пропаґандисти та спецслужби весь світ перевертають догори дриґом. Путінський режим — це мікс правди та брехні, мікс напівправди та напівбрехні. І так звані політичні «реалісти» у цьому процесі небезпечніші, ніж російські фабрики «тролів». А ще небезпечнішими є наївні люди, які вважають, що західні країни занадто малі й не можуть конфронтувати з путінською Росією. «Реалісти», які розводять руками («а що ми можемо за таких обставин» зробити?»), зараз такі самі небезпечні, як «реалісти» часів Чемберлена перед лицем загрози нацистської навали. Якщо щось і загрожує Європі, то лише такий «реалізм»!
Теоретично від російської пропаґандистської машини захиститися можна. Особливо, якщо вирішити проблему слабкості аудиторії, яка схильна піддаватися неґативному впливу. Аналогічна проблема існує на українському Донбасі — і на окупованому, і під управлінням законного уряду. Складно працювати з людьми, які мало поінформовані, не звикли критично мислити й опиратися маніпуляціям. І це великий виклик, адже будь-де обивателю не властиво занурюватися у нетрі політики. Люди живуть потребами щоденного побуту, і це природний стан. Що їх може «висмикнути» з цього побуту заради їхнього ж таки виживання? Питання залишається відкритим.
Окрема проблема (і вона недостатньо оцінена) — загроза пропаґандистського впливу на людей методами нейролінґвістичного програмування. Саме це, на думку російських колеґ із Форуму, примушує ніби освічених людей в Росії перетворюватися на зомбі «руского міра».
Щоправда, і надто часто згадувати Росію не варто. Це може створити ілюзію особливої важливості у її керманичів і неадекватну оцінку їхніх власних сил. А з іншого боку — непотрібний переляк у західних суспільствах.
* * *
Як любить повторювати Джеймс Шерр, КГБ приходить туди, де бачить слабкість, вразливість. Демократичний Захід повинен проінвентаризувати свої інститути та ресурси і прибрати спокусу Путіну у вигляді своїх слабких місць. До цього ще дуже далеко. Зважаючи на те, що сьогодні лише 5 із 28 країн НАТО витрачають на оборону більше 2% свого ВВП. Це при тому, що під час війн Ізраїль витрачав 10%, а Британія в період впровадження програм переозброєння перед Другою світовою — 22%, гітлерівська Німеччина — цілих 28%. До речі, тут і для України, з її раніше безпрецедентними 5% ВВП, є простір для проґресу.
Що ж до України, то наша безпека у наших руках. Терпіння народу та західних партнерів не безмежні. На жаль, наразі нема ознак того, що політичний клас, голова держави та голова уряду розуміють це. Наразі західні партнери сподіваються хоч би на тиск громадянського суспільства. Але громадянське суспільство не може й не має виконувати роботу політиків. Через зміну виборчого законодавства, реґулювання у сфері реклами й інформації, усунення від впливу, зокрема інформаційного, олігархів необхідно відкрити соціальні ліфти.
Як заявив Пайфер, найнебезпечніший момент — це коли на Заході змушені будуть прийти до думки, що Україна зі своїми недоліками невиправна. І саме з цього моменту офіційний Київ може втратити підтримку. Пайфер вважає, що коли до виборів президента США у січні не відбудеться якісних змін в українському урядуванні й з корупцією, то для новообраного президента надто великою буде спокуса сказати: «Все, досить. Ми намагалися, а тепер хай Європа з Україною вовтузиться».
Сумний був би сценарій. При тому, що Європі самій бракує єдності у політичних питаннях, а ще більше — у безпекових і військових. Й у неї своїх проблем — понад міру.
*автор — голова громадської організації «Українська альтернатива», M.A. in Political Science, Master of European Studies
22.04.2016